Римское публичное и частное право. Понятие и характерные черты. Елена Андреевна Исайчева Шпаргалка по римскому праву

Елена Андреевна Исайчева Шпаргалка по римскому праву

Продовження строку дії ліцензії на мовлення

Строк дії ліцензії на мовлення

Ліцензія на мовлення видається на строк, визначений Національною радою відповідно до заяви про видачу ліцензії, але не менш як: для ефірного мовлення та багатопрограмного мовлення в багатоканальних телемережах - на 7 років; для супутникового, проводового, кабельного мовлення - на 10 років.

Після закінчення строку дії ліцензія на мовлення втрачає чинність, за винятком випадків, коли вчасно подана ліцензіатом заява про продовження дії ліцензії на мовлення не була розглянута Національною радою у визначені цим законом строки. У цих випадках ліцензія залишається чинною до прийняття Національною радою рішення про продовження дії ліцензії або про відмову у продовженні дії ліцензії відповідно до вимог цього Закону.

Кожний ліцензіат має право на продовження строку дії ліцензії на мовлення.

Для продовження строку дії ліцензії на мовлення необхідно не раніше ніж за 210 днів та не пізніше ніж за 180 днів до закінчення строку дії ліцензії подати до Національної ради заяву про продовження ліцензії на мовлення відповідно до вимог статті 24 цього Закону. Заяву про продовження строку дії ліцензії, подану раніше ніж за 210 днів до закінчення строку дії ліцензії, Національна рада повертає ліцензіату без розгляду протягом п'яти робочих днів з дня її надходження.

Заява про продовження строку дії ліцензії на мовлення розглядається і рішення щодо неї приймається не пізніше ніж за 60 днів до закінчення строку дії ліцензії.

За результатами розгляду заяви Національна рада приймає рішення про продовження строку дії ліцензії на мовлення або про відмову у продовженні строку дії ліцензії. Протягом п'яти робочих днів після прийняття відповідного рішення Національна рада письмово повідомляє заявника про результати розгляду його заяви. Копія рішення надсилається або видається. У рішенні про відмову у продовженні строку дії ліцензії Національна рада визначає підстави прийняття такого рішення відповідно до вимог частини сьомої цієї статті.

Римское право – право античного Рима, Римского государства рабовладельческой формации.

Право в объективном смысле – совокупность правовых норм, в субъективном смысле – право, принадлежащее субъекту права. Римские юристы не проводили такого различия. Они делили право на 2 части, различие которых проводилось путем противопоставления интересов государства и общества интересам отдельных личностей.

1. Публичное право (jus publicum) – совокупность норм, регулирующих вопросы религиозного характера и вопросы управления. Это право, которое «ad statum rei Romanae spectat» (относится к положениям Римского государства). Публичное право включало в себя святыни, служение жрецов, положение магистратов (Ульпиан). К нему относились нормы, определяющие правовое положение государства и его органов и регулирующие их отношения с частными лицами. Римское публичное право содержало нормы о судопроизводстве: формах судебного процесса, вызове в суд, доказывании и доказательствах, процессуальном представительстве; уголовного права: о преступлениях и наказаниях, об ответственности за преступления; о законах, сенатус-консультах и долговременном обычае; о порядке похорон и церемоний; о правоспособности и дееспособности лиц, о структуре власти, о занятии государственных должностей. Нормы публичного права носили повелительный характер (императивные) и не могли быть изменены. Применялись методы власти и подчинения. Публичное право неразрывно связано с обязанностями.

2. Частное право (jus privatum) – совокупность норм, регулирующих вопросы имущественных и семейных отношений в римском обществе. Это право, которое относится «ad singulorum utilitatem» (касается выгоды, интересов отдельных лиц). Частное право регулировало отношения частных лиц между собой и в институтах, связанных с производством, обменом вещей и услуг. Частное право делилось на комплекс имущественных (по поводу вещей) и личных прав (абсолютных, неотчуждаемых).

Римское частное право регулировало: имущественные и некоторые неимущественные отношения; семейные отношения: порядок заключения брака, положение главы семьи, личные неимущественные и имущественные отношения в семье; отношения собственности, права на чужие вещи (сервитуты, залоговое право, эмфитевзис и супер-фиций); обязательственные правоотношения, т. е. порядок заключения и исполнения договоров, ответственность за неисполнение; наследование, т. е. переход имущества к другим лицам после смерти наследодателя. Для римского общества понятие частного права не совпадало с понятием гражданского права (ius civile), поскольку не все жители Рима были гражданами. Государство минимально вмешивалось в частное право. Основное место занимали условно-обязательные, упра-вомочивающие, разрешающие нормы, т. е. нормы диспозитивные (восполняющие). Частное право могло изменяться и либо применяться, либо нет, было глубоко индивидуалистичным, что дало Генриху Гейне назвать его «библией эгоизма». Частное право, в отличие от публичного, – действительно право, за редким исключением (например, обязанность принятия наследства при наличии отказа). Частное право – самая оформленная и законченная часть римского права.

Дата добавления: 2015-05-31