Захист особи (19 статей)

Ярмо.

Рабовласникам було вигідно відпускати на оброк рабів, оскільки оброчні раби, не потребуючи тепер нагляду, давали їм великі прибутки. До того ж юридично рабовласник у будь-який момент міг позбавити раба волі, забрати в нього все майно, продати чи знову змусити працювати з-під батога.

Звичайно, кількість рабів, відпущених на оброк, була невелика, а основна їх маса продовжувала працювати під примусом та доглядом наглядачів.

3. Державний устрій

Монарх. На чолі перших державних організмів, якими були міста-держави у Межиріччі, стояли правителі з титулом патесі. їхня влада, як і назва, найімовірніше походили від назви вождів племен чи міжплемінних союзів, які осіли в Месопотамії. З виникненням держав родоплемінні вожді перетворилися в органи політичного панування, органи держави, утворивши з допоміжним апаратом так звану публічну владу. Природні умови і спосіб виробництва потребували збереження общин, а великий обсяг іригаційних та інших робіт необхідно було чітко і централізовано регулювати. Цього можна було досягти встановленням міцної влади, тому державна влада набула характеру деспотії.

Отже, влада правителя тут була абсолютною: патесі видавав від свого імені закони, мав вищу адміністративно-виконавчу владу, був верховним воєначальником, найвищим суддею. Дуже часто він був верховним жерцем, називаючи себе намісником місцевого бога. Населення приписувало йому особливу могутність і надприродну силу. У знайдених документах зазначалось, що він повинен оберігати країну і народ від стихійних лих, гніву богів, нашестя ворогів, наповнювати канали водою, забезпечувати високі врожаї, примножувати кількість риби у воді і звірів на землі, будувати храми, фортеці, громадські споруди, млини, загони для священних тварин тощо.

Між окремими патесіатами, за документальними свідченнями, постійно точилася боротьба за владу, війни. Підкоривши сусідні території, племена, патесіати, переможець присвоював собі титул лугаля ("велика людина"). Починаючи з аккадської династії, правителі південного Межиріччя називають себе "царями Шумеру і Аккаду", а згодом "царями чотирьох частин світу". Водночас вони вже називають себе не намісниками бога, а власне богами, приписуючи собі божественну, магічну силу. Богами вважали і називали, зокрема, царів Саргона, На-рамсина та ін. Вони будують власні храми, де народ віддає їм почесті, як богам, молиться до них.

При Хаммурапі влада царя ще більше зміцнюється. Він розгорнув енергійну діяльність не тільки всередині країни, всіляко її зміцнюючи, розбудовуючи, впорядковуючи законодавство, консолідуючи всі сили держави, намагаючись згладити соціальні протиріччя, припинити внутрішні чвари, а й у галузі зовнішньої політики. З цією метою цар здійснює низку важливих дипломатичних і воєнних акцій, спрямованих на підкорення всіх інших держав Межиріччя і об'єднання країни. Саме він зумів перетворити Вавилон з центра відносно невеликої держави у столицю всього Межиріччя, включивши до складу своєї держави всю Ассирію, Марі, Ісин, Ларсу, Ашшур та інші патесіати.

Хаммурапі вважав себе богом. Його закони проголошували, що він призначений правити Вавилоном як син і спадкоємець бога Мардука. Царя називають "сонцем Вавилону", "царем правди", якому ще один бог, Шамаш, доручив чинити правосуддя.

Якщо раніше міста і споруди мали імена богів, то починаючи з 1-ої Вавилонської династії спостерігається тенденція заміни імен богів іменами царів (стіна Аммізадуга, канал Хаммурапі тощо).

Отже, накази царя були не просто наказами світського правителя, а й наказами бога. Цар ставав божеством незалежно від способу, яким посів трон — за спадковістю, внаслідок державного перевороту чи загарбницької війни. Зайняття трону правителем, який одночасно був богом, ставало незаперечним доказом того, що завойовник сильніший, могутніший від попередника, що боги переможців могутніші за богів переможених, які виявилися нездатними захистити своє населення, свою землю. Отже, підкореним народам марно чинити будь-який опір.

Зауважимо, що таке звеличування і обожнювання царів не завжди подобалося жерцям, які й самі претендували на перші ролі у державі. Поступове відпадання від Вавилонської держави захоплених раніше територій, поява там своїх могутніх царів призвело до послаблення царської влади. УII тис. до н.е. вавилонських царів уже не вважали богами, а лише їх намісниками, обранцями на землі, тобто звичайними людьми. Однак влада царів і далі необмежена: вони мали право на життя й смерть підданих, визначали основні напрями і конкретні кроки внутрішньої і зовнішньої політики держави, будували розкішні палаци й усипальниці, вели війни й укладали мир, створювали й скасовували закони тощо.

Центральна і місцева адміністрація. Ще до утворення єдиної, цент­ралізованої держави у патесіатах при правителях існував цілий штат урядовців різних рангів і правового становища.

Створення єдиної централізованої держави, ускладнення функцій управління зумовило розростання, розгалуження ієрархічного адміністративного апарату як у центрі, так і на місцях. Величезне значення при цьому відіграли реформи царя Хаммурапі. Саме цар очолював величезний чиновницько-бюрократичний апарат, верхівку якого він призначав особисто. Від нього всі вищі урядовці одержували вказівки і інструкції. Далі за ієрархією йшов нубанда — управитель царського палацу і маєтків. Він призначався царем з середовища людей заможних, впливових, авторитетних. Нубанда керував великим штатом двірцевих урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, а згодом — усіма господарськими роботами, зокрема іригаційними, землеробством, фінансами. Йому підпорядковувались місцеві правителі й адміністрація. За дорученням царя він командував військом, чинив суд, а при потребі заступав царя в усіх інших державних справах.

Після нубанди йшли інші високі сановники: скарбник, начальник царської гвардії і охорони, порадники царя, полководці. Всі вони були не тільки царськими двірцевими урядовцями, а й вищими службовими особами у державі.

Держава була поділена на провінції. Спочатку її очолювали місцеві патесі, але вже як намісники царя, а потім царські урядовці — губернатори (ісакку). їх призначав цар зі своїх палацових або місцевих вельмож. Провінції поділяли на округи або області на чолі з шакканаку. Міста очолювали рабіану, а общини — старійшини. Представляючи на довіреній їм території царя, вони прибирали до своїх рук всю місцеву адміністрацію, котру самі підбирали, призначали та звільняли, доглядали за порядком, збором податків, дбали про оборону, збирали й очолювали військо, виконували судові функції тощо.

Існували різні урядовці, які у супроводі воїнів і слуг роз'їжджали по країні, виконуючи різні доручення царя, нубанди та інших високих сановників. Немале значення у державі мали писці (дубсари), які оформляли відповідні правові документи, вели різні реєстраційні книги, записи про виконання повинностей, сплати податків та ін.

Судова організація. В ранню епоху всі спірні справи, конфлікти розглядали жерці. Вони ж акцептували угоди, регулювали правовідносини на тій підставі, що лише їм надано вміння визначати волю богів, якій підпорядковано все людське життя. Отже, жерці й були у Межиріччі першими суддями, а місцем суду — храми чи прилегла до них територія. Поступово судочинство набуває світського характеру і при Хаммурапі узаконено переходить до державних урядовців. Нещодавно знайдені вавилонські документи засвідчують, що деяка участь жерців у судочинстві все ж зберігалася, хоч функції їх мали допоміжний характер (прийняття присяги, характеристика людей та ін.). Треба пам'ятати, що суд у той час не був відокремлений від адміністрації, тобто судові функції виконували урядовці адміністрації. Це — старости в общинах, управителі міст, округів і областей, намісники в провінціях. Справи вони розглядали спільно з колегією нібито присяжних або асе­сорів, кількість яких коливалася від трьох до десяти осіб. Функції асесорів виконували представники місцевої рабовласницької знаті, впливові городяни та ін. Отже, судочинство було колегіальним.

Деякі документи згадують про ще одну судову колегію — так звану пухрум, але склад її і компетенція залишаються для нас невідомими.

В епоху Хаммурапі з'являються вже професійні судді (діану шар-рім), котрих переважно призначав цар. Поряд із судовими функціями вони виконували й інші — перевіряли правильність сплати податків, контролювали управління царськими маєтками тощо. Здійснювали судочинство колегіально: по три, чотири, вісім суддів і діяли в кожному окрузі, були підпорядковані безпосередньо цареві.

Судді мали помічників (рабішу). У кожному суді чи при урядовці (рабіану, шакканаку) їх налічувалося декілька. Вони готували справи до слухання, були консультантами, порадниками суддів. Вони мали самостійні контрольні функції: вимагали у сторін доказів, документи, перевіряли їх достовірність, самі збирали докази тощо. При судах служили "воїни судді" — свого роду охоронці суду і виконавці рішень і доручень суддів. Існували також посади писців-секретарів, які оформляли судові рішення, зберігали їх, виготовляли копії. їхні функції зводились до обов'язків секретарів судів, архіваріусів і канцеляристів одночасно. Вони входили до складу корпорації судових писців, разом з тим виконували функції управління майном суду — будівлями, рабами, наймали робітників для різних робіт (наприклад, ремонту).

Найвищим суддею був цар. Він і сам міг розглядати будь-яку справу, а також розглядав скарги (апеляції) на вироки всіх судів, тобто виступав як перша і як апеляційна інстанція. Йому належало право помилування.

Крім державних, світських судів, збереглися і жрецькі, храмові суди. Вони судили самих жерців та залежне населення, яке проживало і працювало на храмових землях, у маєтках.

Судові функції над усім залежним населенням, передусім над рабами, мали й рабовласники.

Збройні сили. Основною збройною силою Вавилонської держави було ополчення. Воно складалось з усіх вільних людей (крім жерців, знаті, високопоставлених урядовців тощо) і збирали його при потребі за наказом царя. Спочатку основним озброєнням шумерійців були довгі списи, молоти й сокири. Потім у семітів вони запозичили луки, мечі, у єгиптян — колісниці. В епоху Хаммурапі виникло професійне військо — піше і кінне. Основний рід військ становила піхота (реду) і загони лучників (баїру). З'являються й найманці. У реєстри військовозобов'язаних вільних громадян, з яких комплектували армію, не вносили жерців, великих рабовласників й землевласників, високих урядовців, крупних банкірів, торговців, купців. За службу воїни отримували від царя у володіння земельні наділи — ілку (разом з рабами, які мали обробляти землю). Усім, хто намагався присвоїти собі працю й майно воїна, загрожувала смертна кара. В період нововавилонської державності та частина населення, що не повинна була служити у війську, мусила сплачувати певний військовий податок на утримання збройних сил. У разі потреби скликали й ополчення.

4. Джерела та характерні риси права

Джерела права. Найдавнішим джерелом права у Вавилоні був звичай. Держава надавала деяким старим, первіснообщинним звичаям загальнообов'язковий характер і невиконання, недотримання їх вважали проступком, що підлягав покаранню. Ці звичаєві норми були неписані й писані. Вони вироблялись у суспільстві в результаті тривалого повторення однакових рішень у аналогічних випадках суспільного життя.

Отже, з часом вони стали діяти від імені держави як обов'язкові, а не просто бажані норми поведінки. Ці звичаї в умовах держави обробляли і пристосовували до нових умов. їм надавали, скажімо, класового характеру, як і класовим було все тогочасне суспільство. Пристосовують до нових умов не тільки старі, попередні звичаї, але й в інтересах правлячих кіл суспільства створюють нові. Деякі старі звичаї, навпаки, ліквідовують, дотримання забороняють. Наприклад, в одному документі, де мовиться про реформи царя Урукагіни, вказано на недопустимість дотримання існуючого ще з часів матріархату звичаю поліандрії (мати жінці декількох чоловіків). За це жінку засуджували до смертної кари.

Іншим прикладом, протилежного характеру, є дозвіл держави застосовувати стародавній звичай викрадення нареченої у батьків. Щоправда, зроблено застереження, щоб при цьому не допускали насильства.

Поряд зі звичаєм дуже швидко з'являється у державі інше джерело права, яке стало основним — закон. Закони видавалися правителями — патесі, лугалями, царями. Вони охоплювали все ширші сфери суспільних відносин, урегульовували їх в інтересах держави, правлячих верств суспільства. В дуже давню епоху з'явилися у Межиріччі й перші збірники законів, написані клиновидним письмом. Ті їх фрагменти, які збереглися до наших днів, дають можливість дійти висновку, що вже в III тис. до н.е. право у Месопотамії досягло досить високого рівня розвитку. Ці збірники нібито виражали волю богів, яку доводили до відома населення через намісників богів — патесі, лугалів. Найдавніший відомий збірник законів — це законодавство Урукагіни, патесі Лагашу (бл. 2400 р. до н.е.). До нас дійшло тільки п'ять його статей.

Ще одним відомим нам збірником є фрагменти законника Ур-Нам-му, правителя Уру, засновника III династії Ур (III тис. до н.е.). Зберігся обширний пролог, у якому правитель оголошує, що він є намісником бога і обіцяє слабим і бідним захист від сильних і багатих, а також п'ять статей, які, крім усього іншого, передбачають грошову кару за тілесні пошкодження.

До першої половини XX ст. до н.е. належить збірник законів правителя Ешнунна, написаний на аккадській мові. Він налічує 61 статтю. Тут є норми, які регулюють ціни і платню за послуги, сімейні відносини, відносини батьків і дітей, зобов'язання, зокрема позику, поклажу, купівлю-продаж, кримінальні норми, правове становище повноправних вільних громадян (авілум), вільних неповноправних (мушкену), рабів (вардум).

З першої половини XIX ст. до н.е. зберігся законник Ліпіт-Уштара, правителя Ісіну, точніше, його вступ, епілог і близько 40 статей. Це норми сімейного і спадкового права (визнає всі спадкові права за законними дітьми і усуває від спадкування дітей вільного і рабині), зобов'язального і кримінального права.

Закони царя Хаммурапі. Найвідомішим, найповнішим збірником законів усієї Месопотамії є кодифікація царя Хаммурапі, яку й донині вважають одним з найдавніших збірників правових норм у світі. Хаммурапі склав свої закони вже на третьому році царювання — вони були записані на глиняних табличках. Згодом, на 35-му році царювання, коли йому вдалось перемогти всіх ворогів "зверху і знизу", за його наказом закони були висічені на чорному базальтовому стовпі. Тоді ж, очевидно, складено вступ і закінчення до законів. Це видно з того, що тут перелічені всі великі міста-держави, включені Хаммурапі до складу своєї держави, в тому числі Ашшур, Ісін, Ларсу та інші, якими він не володів у момент запису законів на глиняних табличках.

Цей базальтовий стовп (висотою 2,25 м, об'ємом 1,9 м) знайдено наприкінці 1901 р. французькою археологічною експедицією на чолі з Ж. Морганом у м. Сузи в Ірані на місці колишньої столиці Еламського царства. Очевидно, стовп вивезено туди як трофей. Еламський правитель наказав у центрі стовпа очистити місце, ймовірно, для власного запису, але самого запису він не зробив. Стерту частину (близько 35 статей) частково вдалося відновити завдяки наступним знахідкам у тих же Сузах та інших місцях (знайдено уламки ще однієї подібної стели, глиняні таблички з текстом деяких статей законів). Отже, на сьогодні невідомі цілком або майже цілком 21 стаття, а в чотирьох статтях залишаються значні прогалини. Всього ж текст законів Хаммурапі, крім прологу і епілогу, налічує 282 статті.

Закони Хаммурапі становлять надзвичайно цікаву й обширну законодавчу пам'ятку. Це дуже важливе джерело з історії держави і права стародавньої Месопотамії взагалі. Перед нами при вивченні законів виникає об'ємна картина суспільно-політичних, економічних і правових відносин у Вавилонській державі у II тис. до н.е. На противагу іншим згаданим збірникам правових актів і законів Месопотамії кодифікація Хаммурапі не має характеру божественної волі, безпосе­редньо доведеної до відома населення. У пролозі Хаммурапі зазначає, що бог сонця і справедливості Шамаш з'явився цареві уві сні і розпорядився, щоб той встановив у країні "право і справедливість", причому розповів цареві, як це здійснити, і подарував йому свої закони. На стелі є таке зображення: цар стоїть у молитовній позі перед сидячим богом, який вручає йому закони. Бог, отже, дає права і закони цареві, а той оголошує їх уже від свого імені всьому народові. В епілозі цар ще раз наголошує на необхідності дотримуватись усіх цих законів, погрожує суворими релігійними (божими) і царськими (світськими) покараннями їх порушникам. Він також проголошує, що буде захищати усіх потерпілих, покривджених. У законах Хаммурапі регулюється спектр правових відносин вавилонського суспільства, зокрема в галузі цивільного, зобов'язального права, шлюбно-сімейного та спадкового права, трудових відносин, кримінального та кримінально-процесуального права. Це типова кодифікація рабовласницької держави, де всі права і привілеї закріплені за рабовласниками, де їх життя, честь, гідність, майно охороняються дуже суворими засобами, а раб — особа безправна. Тут і вільні вирізняються між собою за правовим становищем — одні всевладні, повноправні, інші, — другорядні, люди гіршого, нижчого сорту. Зрештою, такими були рабовласницькі суспільства не тільки у Вавилоні, айв інших державах.

Як відомо, основний текст законів Хаммурапі налічує 282 статті. Виникає питання — чи є якась система у викладенні цього правового матеріалу, певний порядок розміщення статей?

Наголосимо, що зовнішньої системи поділу на розділи, параграфи, які логічно розміщені і випливають одні з одних, немає. Навіть нумерація статей зроблена дослідниками в пізніші часи. Норми законника мають казуїстичний характер. Окрім цього, тут перемішані приписи з різних галузей права. Однак, коли прочитати увесь текст законів, то його можна поділити за змістом на певні групи. Отже, у зводі законів простежуємо певну внутрішню систему.

Перші п'ять статей присвячені суду і судочинству. Вони спрямовані проти пануючої в судах сваволі, тяганини, системи підкупу суддів і свідків. Суддям загрожують суворі покарання (штраф у 12-кратно-му розмірі суми позову і позбавлення посади) за зміну уже винесених судових рішень, обвинувачам — за фальшиве обвинувачення, свідкам — за неправдиві свідчення (ст. 1-4).

..Роздід другий присвячений урегулюванню проблем власності (ст. 6-126). Сюди належать норми, що регулюють правове становище різних форм власності та розпорядження нею, користування чужою власністю, договірні й позадоговірні зобов'язання. Цей розділ також містить норми щодо захисту власності, володіння, які, зокрема, встановлюють покарання за грабунок, крадіжку чужого майна, потраву полів тощо.

Розділ третій присвячений шлюбу, сім'ї, спадкуванню (ст. 127-195). У ньому розглядаються питання про форми і умови укладання шлюбу, умови допустимості багатоженства, розлучення, майнові особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей. Передбачені різні злочини і проступки, скеровані проти сім'ї, встановленого порядку сімейних стосунків. Тут також вміщені норми, які регулюють умови і порядок спадкування майна померлих.

Четвертий розділ — це норми, які передбачають злочини проти особи і відповідальність за них, тобто присвячені захисту особи, життя, честі, здоров'я (ст. 196-214).

П'ятий, останній, розділ присвячений праці, умовам праці і її оплати, знаряддям праці (ст. 2І5-282). Йдеться про винагороду і відповідальність за свою працю будівельника, судновласника, лікаря, ветеринара, про сільськогосподарських робітників, ремісників, пастухів, про наймання різних речей, тварин, рабів, транспортних засобів, покарання за крадіжку сільськогосподарських інструментів тощо. Отже, система зводу законів Хаммурапі виглядає так:

1. Суд і судочинство (5 статей).

2. Власність і володіння, їх захист (121 стаття).

3. Шлюб і сім'я (69 статей).

5. Праця і знаряддя праці (68 статей).

Яка ж була мета, причина видання зводу законів? Основну мету його видання пояснив сам Хаммурапі у вступі до зводу законів. Мета, як він вважав, полягала у тому, аби "дати сяяти справедливості в країні", "знищити беззаконня і зло, щоб сильний не гнобив слабшого". У заключній частині Хаммурапі знову повертається до мети укладання зводу законів і пише: "Щоб сильний не гнобив слабшого, щоб виявити справедливість до сироти і вдови, щоб чинити суд у країні, щоб до пригнобленого виявити справедливість, я вписав свої дорогоцінні слова до моєї стели..."

Насправді ж його закони не такі вже справедливі. Вони передусім були створені в інтересах рабовласників, землевласників, людей заможних, знатних, і соціальна несправедливість проглядається у них чітко і часто, про що йтиметься далі.

Отож, нам здається, можна назвати такі причини появи законів Хаммурапі:

1. На той час Вавилон став великою державою, приєднавши до себе багато сусідніх держав, міст, народів. У зв'язку з цим, звичайно, виникла необхідність встановити єдині закони на території всієї держави, які б врегульовували правові питання, правові відносини, дати урядовцям і суддям єдине законодавство.

2. Прагнення рабовласників, знаті, людей заможних, жерців чітко визначити свої права і привілеї, забезпечити себе, своє майно від зазіхань інших.

3. Прагнення самого царя згладити гострі соціальні протиріччя, що на той час виникли у суспільстві. Надто поглибилась прірва між рабовласницькою знаттю, жерцями, лихварями та простими людьми. Рабовласники збагачувались, займаючись лихварством, спекуляцією, скуповуванням будинків, земель, каналів, водоймищ тощо. Існувало боргове рабство. Неспроможні боржники ставали рабами, врешті, як їх сім'ї — дружина, діти. Часто нестатки змушували батьків продавати своїх дітей у рабство. Щораз більше вавилонян ставали рабами, до того ж у власній країні. З'явились торговці, які скуповували рабів-вавилонян і продавали їх у сусідніх країнах. Це призводило до розорення вільних селян, ремісників, що, у свою чергу, підривало обороноздатність держави, зменшувало кількість війська. Це також зменшувало царські прибутки, оскільки саме селяни і міщани платили основну масу податків. Отож Хаммурапі своїм законодавством хотів пом'якшити гостроту соціальних протиріч, затримати процес розорення трудівників, ліквідувавши, зокрема, боргове рабство, обмежити апетити лихварів та знаті, ліквідувати або хоч дещо стримати сваволю і корупцію урядовців і суддів.

Характерні риси права. Право власності. Основними видами власності у Вавилоні була власність на землю, рабів, будівлі, нерухомі і рухомі речі. Розрізняють такі форми власності на землю:

Дата добавления: 2015-05-31