Система римського права

Система, форми та структура римського права.

Тема 2.

Рецепція римського права.

1. Вступні положення

3. Поняття і види джерел римського права

4. Кодифікація Юстиніана

5. Рецепція римського права

Питання 1. Вступні положення.

Римське право було правом високоорганізованого суспільства, яке у своєму розвитку пройшло

декілька етапів: архаїчний, період республіки, періоди принципату та домінату. Увагу дослідників

найбільше привертає римське право так званого «класичного» періоду, тобто перших трьох

століть нашої ери, коли воно досягло найвищого розквіту.

Класичне римське право, а особливо – приватне римське право, характеризується такими

схвальними епітетами, яких, мабуть, не заслуговувала жодна інша правова система у світі.

Найхарактернішою її рисою була повна відсутність державного втручання у сферу приватних

відносин. Звісно, що ця приватна сфера була визначена межами публічного інтересу. Головним і

основним суб’єктом приватноправових відносин був римський громадянин, передусім

захищалися його інтереси, вони ставилися вище державних.

Найбільш ретельно у класичному римському приватному праві було розроблено два

правових інститути: інститут індивідуальної приватної власності та інститут договору. Приватна

власність на засоби виробництва, передусім на рабів та землю, становила основу

рабовласницького ладу, а договори були основним правовим інститутом і регулятором

господарського обігу.

Римські юристи вперше в історії людства розробили абстрактне право приватної власності і

взагалі приватне право, як право абстрактної особи. Блискуче було розроблено питання

регулювання договірних відносин, створено теорію договірного права, його загальну концепцію,

теоретичні основи окремих видів договорів, що відзначалися чіткістю, ясністю та доступністю.

Бездоганність, витонченість формулювань, ясність змісту, глибина осягнення суті правових

відносин робили римську договірну систему майже досконалою.

Звісно римське право не було позбавлене і недоліків, що, як відомо, є продовженням

достоїнств.

Наприклад, римські магістрати виховували народ у дусі глибокої поваги, беззаперечного

шанування закону, прищеплювали усвідомлення його вічності та непохитності. У практичній

діяльності римські юристи суворо додержувалися принципу непорушності, стабільності права,

підкреслено чемно ставилися до правил етикету, думки старших шанованих юристів,

демонструючи цим непохитність соціального ладу та недопустимість його зміни.

Однак побожне ставлення до закону призводило до консерватизму. Застарілі правові норми,

соціальна значимість яких знецінювалась, в силу традиції не скасовувалися і не змінювалися. І

таких норм накопичилося дуже багато. В цьому безмежному морі звичаїв та постанов навіть дуже

досвідченим юристам було важко знайти і застосувати необхідну норму.

Проте стійкий консерватизм римського права не зміг придушити прогресивних паростків.

Уже в період республіки зростає авторитет магістратів, особливо преторів, які дуже чутливо

реагували на зміни в економічному житті римського рабовласницького ладу. Практичною

діяльністю з керівництва судами магістрати так спрямовували судову практику, що вона не

зважала на приписи застарілих законів і вирішувала спори на основі правил преторського едикту,

який щорічно оновлювався при вступі нового претора на посаду і в якому відображалися інтереси

суспільства, що зазнавали трансформацій.

Прогресивний характер римського права значною мірою зумовлений також діяльністю

юристів у період принципату. Принцепси, починаючи з Октавіана Августа, надавали видатним

юристам право давати офіційні консультації ніби від імені принцепса. До авторитетних юристів

зверталися в особливо складних випадках, а їх відповіді були обґрунтованими і оригінальними,

оскільки характеризувалися ретельно продуманими висновками з урахуванням соціально-

економічних змін, інтересів пануючого ладу. Консультації мали офіційний характер і були

обов’язковими для застосування судами.

Що стосується права публічного, то було б просто дивно, якби римський раціональний розум

не створив досконалої системи управління та механізму забезпечення функціонування державних

інституцій. Звісно, цей механізм теж давав перебої внаслідок дії об’єктивних та суб’єктивних

чинників. Проте не зазначені відхилення, а практично досконалі ідеї та засади організації влади

стали взірцем для наслідування. Зокрема, хоча пальму першості у розробці теорії поділу влад

прийнято віддавати Шарлю Луї Монтеск’є, ідея розподілу законодавчої, виконавчої та судової

влади виникла і фактично була реалізована саме у Стародавньому Римі.

Дата добавления: 2015-05-31