Питання 2. Система римського права

Система класичного римського права являла собою сукупність декількох відносно

самостійних підсистем. Найважливіші структурні елементи римського права – публічне і приватне

право.

Публічне право (jus publicum) – це право, що стосується інтересів Римської держави. До сфери

дії публічного права відносили норми, що визначали статус святинь та жерців, встановлювали

права та обов’язки магістратів (державних посадових осіб), регулювали їхні відносини з

приватними особами (наприклад, порядок виборів). Публічно-правові норми не могли

змінюватися за згодою учасників правовідносин, інакше кажучи – носили імперативний характер.

Приватне право (jus privatum) – це право, що стосується вигоди окремих осіб. Приватне право

регулювало майнові й особисті немайнові відносини між приватними особами (наприклад,

сімейні відносини, укладання договорів). Норми приватного права надавали учасникам

правовідносин можливість вибрати прийнятну для них лінію поведінки, але, зрозуміло, у межах

права. Приватне право є диспозитивним за своєю сутністю.

Розподіл права на приватне і публічне сприяє розмежуванню інтересів особистості і

суспільства, розмежуванню сфер цивільного суспільства і держави. У той же час не можна

представляти їх як цілком самостійні, не залежні один від одного сукупності норм. Публічне і

приватне право нерідко перепліталися між собою, взаємно доповнюючи одне одного. Вигода

приватних осіб не протистояла інтересам держави, тому що норми приватного права завжди в

більшій чи меншій мірі виражали інтереси всього суспільства. У той же час і норми публічного

права були спрямовані на здійснення користі в інтересах усіх приватних осіб.

Розмежування приватного і публічного права проводиться за такими критеріями:

• характер інтересів, що захищаються даною галуззю права (індивідуальні чи сукупні);

• спосіб впливу на учасників даних відносин (рівність сторін або владний припис);

• правовий статус потенційних учасників (приватні, окремі особи або державні органи тощо);

• ініціатива застосування засобів захисту (з боку самого потерпілого або за ініціативою органів

держави, посадових осіб, покликаних здійснювати такий захист);

• порядок захисту (позовний захист, цивільний процес або звинувачувальне провадження при

державних органах, кримінальний процес тощо).

Римські юристи розрізняли природне і позитивне право. Природне право (jus naturale) – це

право, що природа прищепила всім живим істотам, у тому числі і тваринам (визначення

римського юриста Ульпіана). Щодо людини це – властиве кожному почуття справедливості. У

системі римського права природне право відігравало роль загально-правових принципів,

найважливіші серед них – справедливість (aequitas), гуманність (humanitas), добра совість (bona

fides ).

Позитивне (позитивне) право – це волевстановлене право. Право, що встановив для себе

кожен народ, римські юристи називали цивільним (jus civile; від civitas – сукупність громадян,

цивільне суспільство). Римський варіант цивільного права мав назву квіритського права (квірити –

самоназва римських громадян). Квіритське право (jus quiritum) – це строго формальне право

римлян-квіритів, найдавніша за часом створення підсистема римського права. Нормам

квіритського права був властивий консерватизм, формалізм. Тому вони згодом перестали

задовольняти вимогам господарської діяльності римлян.

Високо поважаючи звичаї предків і усвідомлюючи цінність стабільного права, римляни вкрай

рідко змінювали і скасовували закони. Для правового забезпечення нових відносин римські

юристи-практики, зокрема претори і курульні едили, виробили паралельну систему права,

побудовану на принципах справедливості і доброї совісті. Вона одержала назву преторського

права. Преторське право (jus praetorium) – право, що склалося в практиці посадових осіб,

насамперед, претора – глави судової влади в Римі.

Взаємозв'язок між квіритським і преторським правом прекрасно виразив видатний римський

юрист Папініан: «Преторське право – це право, що введене преторами для суспільної користі, для

того, щоб підсилити цивільне право, доповнити його чи виправити».

Внаслідок численних завоювань ІІІ-І ст. до н.е. Рим перетворився на світову державу. Ділові

відносини між римлянами і жителями стимулювали становлення ще однієї підсистеми римського

права – права народів. Справа в тім, що в позовах між римськими громадянами і чужоземцями

неможливо було застосовувати ні квіритське право, ні право чужоземців, тому що і те, і інше

носило строго персональний характер. Перегринський претор, завданням якого був розбір таких

суперечок, керувався засадами природного розуму. Так виникло право народів (jus gentium) –

сукупність норм, що були загальними для всіх скорених Римом народів.

Унаслідок систематизації, здійсненої за наказом імператора Юстиніана у першій третині VI

ст., усі підсистеми римського права злилися в єдине ціле.

Питання 3. Поняття і види джерел римського права.

Вивчення інститутів римського приватного права передбачає чітке уявлення про джерела

римського права та значення кожного з них в окремі періоди розвитку Римської держави.

Правові відносини будь-якого суспільства, в тому числі й рабовласницького, кореняться в

матеріальних відносинах і є юридичним виразом виробничих відносин. Інакше кажучи, джерело

норм римського права треба шукати в матеріальних умовах життя римського рабовласницького

суспільства, у панівному способі виробництва, в характері панівних відносин власності. За своєю

суттю право – піднесена до закону воля певної соціальної групи, класу або всього народу, зміст якої

визначається матеріальними умовами життя суспільства.

Римське право – це сукупність загальних принципів і норм, що визначають становище особи

та її взаємини з державою на підґрунті засад справедливості, добра та гуманізму.

Разом з тим слід зазначити, що необґрунтованим є механічне зведення юридичних норм до

економіки, матеріальних умов життя того чи іншого суспільства. Право не можна розглядати як

сукупність економічних відносин – на його зміст істотно впливають політика, релігія, особливості

історичного розвитку тієї чи іншої країни, рівень культури тощо.

В юридичній літературі по римському праву поняття “джерело права” має кілька значень:

1) причини, що обумовлюють виникнення правових норм. Інакше їх називають матеріальним

джерелом права. Наприклад, існування в Римі рабства стало причиною появи норм, що

регулювали господарську діяльність рабів (наприклад, рабський пекулій);

2) джерела пізнання римського права. У такій якості виступають юридичні і неюридичні

пам'ятники культури Стародавнього Рима. До юридичних джерел відносять реконструйований у

ХІХ в. текст Законів ХІІ таблиць, Інституції Гая – видатного юриста ІІ ст. н.е., праці деяких інших

юристів, Звід Юстиніана. Неюридичні джерела – поезія, проза, драматургія, публіцистика,

епіграфічні і нумізматичні відомості;

3) форми правоутворення (форми позитивного права). Такими визнавалися звичаї, закони,

едикти магістратів, юриспруденція.

До джерел права у Стародавньому Римі відносять наступні:

Дата добавления: 2015-05-31