Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Порядок укладення договору




Тема 6.

Загальне вчення про договір

1. Поняття і види договорів

2. Умови дійсності договорів

3. Зміст договору

1. Поняття і види договорів

Договори були основною правовою формою, за якою здійснювався величезний товарний і

господарський обіг Стародавнього Риму. Правовий вплив поширювався на всі економічні, торгові

та інші відносини. Римська юриспруденція створила розгалужену систему договорів, яка

забезпечувала надійну правову основу ділових відносин. Римське договірне право класичного і

післякласичного періодів – результат тривалого розвитку, вдумливого аналізу і відбору практики

преторів. Багато договорів були рециповані пізнішими правовими системами, а відтак збереглися і

в сучасному праві.

Договір (contractus) – двостороння угода, в якій висловлено волю двох сторін, спрямована на

досягнення певного правового результату – виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків.

Іншими словами, договір є угодою двох або кількох осіб про здійснення певної правової дії або про

утримання від здійснення певної дії.

Більшість договорів – двосторонні правочини, в яких дві сторони є контрагентами угоди.

Існували також багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися порівняно

рідко. Предмет договору – яка-небудь дія, бездіяльність або відмова від здійснення дії. Наприклад,

сусіди домовилися між собою, що один з них не зводитиме перед вікнами будинку другого

будівлю, аби не закривати світла до його вікон.

Договір – це вольовий акт. Він не може виникнути всупереч волі сторін, однак це саме акт, дія,

внаслідок якої виникає зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Не кожен договір

породжує зобов'язання, хоча переважна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття

зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобов'язання виникають (крім договорів) також з

деліктів, квазіделіктів і квазіконтрактів.

На ранній стадії римське договірне право позначалось обтяжливим формалізмом, який

зменшувався в міру розвитку договорів. Разом з тим навіть у розвинутому римському праві не

всяка угода визнавалася договором. Для визнання угоди договором вимагалось додержання

встановлених формальностей, без яких правові наслідки не наставали.

Римська договірна система, як досить розгалужена і багатогалузева, охоплювала всі

господарські відносини. Вона розрізняла два види договорів – контракти і пакти, які істотно відріз-

нялися один від одного.

Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним

захистом.

Система контрактів була замкнутою, через що тривалий час у якості контрактів не

визнавалися угоди, що не були передбачені приватним правом. Однак під впливом потреб

товарообігу, що швидко розвивався, класичне і після-класичне приватне право допускає певні

відхилення.

Пакти – це неформальні угоди, тобто саме ті, які були правовою формою ділового життя за

межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і безумовного юридичного значення: тут

покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на припис норми

позитивного права. Невиконання пакту не тягло юридичної відповідальності. Проте з розвитком

ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний обіг не міг уже вдовольнитися замкнутим

колом контрактів. Нові відносини вимагали нових договірних форм. Римська юридична практика

змушена була визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного захисту.

Контракти поділялись на види за різними підставами.

1.Залежно від процедури укладення договорів, а, отже, і підстав виникнення зобов'язань, що

випливали із контрактів, Гай розрізняв чотири види зобов'язань, що випливали з контрактів

шляхом: передачі речі – res; проголошення певних слів (усно) –verba; написання певних слів –

litterae; досягнення угоди – consensus. Ці підстави виникнення зобов'язань із контрактів були

критерієм розмежування окремих видів контрактів: вербальних, літеральних, реальних і

консенсуальних.

Кожній з цих груп відповідав точно визначений перелік договорів, тобто кожен договір «знав»

своє місце і не міг переходити з одної групи до іншої. Відповідно чотири групи договорів мали

вичерпний перелік контрактів. Між тим, практика вимагала визначення юридичної чинності й за

іншими договорами, які не ввійшли до цього переліку. Це п'ята група, яка вже в середні віки

дістала назву contractus innominati –інномінальні, або ж безіменні контракти. За своєю юридичною

природою вони наближалися до реальних контрактів.

2.Критерієм класифікації контрактів слугував також ступінь вимог до їхньої «формалізації». У

докласичному римському праві при пануванні формалізу у випадку укладення і тлумачення

змісту договорів перевагу надавали букві договору, а не його суті. Навіть якщо в договорі було

допущено помилку, яка перекручувала його зміст, відступити від зафіксованих положень не

можна було. У такий спосіб тлумачилися і нормативні акти. Наочно це видно на прикладі закону

Аквілія. Цей закон передбачав, що той, хто неправомірно знищив або пошкодив чуже майно, ніс

відповідальність за неодмінної умови: якщо шкода заподіяна «corpore corpori», тобто тілом тілу,

матеріальним предметом матеріальному предмету. Отже, якщо чужого раба було вбито палицею,

відповідальність наставала, а якщо раба заморювали голодом, – то ні. Вже пізніше преторська

практика поширила відповідальність і на ті випадки, коли не було «corpore corpori».

За цим самим критерієм розрізнялися й угоди: negotia stricti juris – правочини суворого права і

negotia bonae fidei – правочини доброї совісті. Перші були властиві докласичному праву, другі – праву

класичному, коли при тлумаченні правових норм виникає тенденція більшого врахування змісту,

що надає йому перевагу перед буквою. Потім ця тенденція переходить і на договори. Важливішим

визнається не те, що сказано –id quod dictum est, а те, що зроблено, до чого сторони прагнули

насправді – id quod actum est.

3. Залежно від розподілу прав і обов'язків розрізняли односторонні та двосторонні договори, так

само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона мала тільки право, а

інша – тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад договір позики), а договори, в яких

кожна із сторін мала права й обов'язки, – двосторонніми. Права й обов'язки розподілялися між

сторонами не завжди рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше

обов'язків, а друга, навпаки, менше прав і більше обов'язків. Існували договори, в яких права й

обов'язки розподілялися між сторонами рівномірно, тобто права й обов'язки однієї сторони

відповідали обов'язкам і правам іншої. їх називали синалагматичними (наприклад договір купівлі-

продажу). У свою чергу синалагма була доконаною (якщо зобов'язання були взаємними від початку)

або недоконаною (якщо зобов'язання спочатку були односторонніми, а потім стали взаємними.

Наприклад, безоплатний договір доручення породжував обов'язки довірителя компенсувати

витрати повіреного, якщо такі мали місце).

4. За критерієм оплатності розрізняли договори платні, коли майнову вигоду мають обидві

сторони (наприклад при купівлі-продажу), і безоплатні, коли _____вигоду має тільки одна сторона

(наприклад, безпроцентна позика, позичка).

Римське право знало також ряд інших договорів: абстрактні й казуальні, формальні й

неформальні тощо.

Як зазначалося, для римської договірної системи характерний вичерпний перелік контрактів.

Незважаючи на різне господарське призначення і правову специфіку контрактів, їх об'єднувала

наявність позовного захисту. Кожний контракт захищався спеціальним позовом зі своєю власною

назвою. Характер позову визначав зміст договору.

2. Умови дійсності договорів

Не кожна угода ставала договором. Юридичну чинність вона набувала лише за умови

додержання обов'язкових вимог: вільного волевиявлення сторін, правосуб'єктності сторін,

відповідної форми волевиявлення, визначення предмета договору, реальності виконання дій, що

становлять предмет договору. При недодержанні цих вимог договір міг бути визнаний недійсним.

Тому на характеристиці цих вимог варто зупинитися докладніше.

1. Вільне волевиявлення сторін.

Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки за договором. Вона має бути

взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети. Однак для укладення до-

говору однієї внутрішньої волі недостатньо. Вона недоступна для інших, а для договору необхідно

саме її зовнішнє виявлення, притому в такій формі (або в такий спосіб), що доступна для

сприйняття і розуміння іншими особами. Без фіксації волі оточуючими особами неможливе

виявлення зустрічної волі. Іншими словами, якщо продавець бажає продати будь-яку річ, він

мусить висловити свою волю в такий спосіб, щоб її правильно сприйняли інші особи. Отже, воля

укласти договір повинна бути висловлена зовні в певній об'єктивній формі – волевиявленням.

Форми його можуть бути різними, але достатньо чіткими, зрозумілими, здатними для сприйняття

іншими. Воля може виявлятися усно, письмово тощо. Сучасна правова доктрина виходить з того,

що воля може бути висловлена також певною поведінкою, жестом, мімікою, а в деяких випадках

навіть мовчанням або за допомогою так званих конклюдентних дій. Наприклад, покупець,

зайшовши в тютюнову лавку, кладе гроші на прилавок. Це означає, що він бажає купити тютюн,

тобто укласти договір.

Спосіб виявлення волі має важливе значення для правильного тлумачення договору. Невдало

виявлена воля може призвести до неправильного тлумачення, помилок у договорі та інших

негативних наслідків. Тому в деяких договорах було чітко визначено вимоги до способу виявлення

волі (манципація, стипуляція та ін.).

Ідеальним є договір, в якому збігаються воля і спосіб її виявлення. Значно важче в тих

випадках, коли внутрішня воля особи не збігається з її зовнішнім виявленням. Розходження між

справжньою волею і формою її виявлення може бути непомітним для другої сторони –

контрагента.

Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про виявлену зовні волю іншої сторони, яка

спонукала останню на певне волевиявлення, називається помилкою – error. Питання про юридичні

наслідки помилки вирішуються залежно від вини особи, що неправильно виявила свою волю. За

наявності вини особа вважалась зв'язаною зазначеним зобов'язанням, а за відсутності юридичних

наслідків помилки не встановлювалось.

Розрізнялися помилки істотні та неістотні. До істотних належали помилки: а) у характері

правочину (error in negotio) – в неправильній оцінці договору (наприклад, особа передає за до-

говором річ на схов, а інша особа – вважає, що річ передано їй у тимчасове користування); б) у

предметі (error in corpore) – помилка контрагента у самому предметі договору (наприклад, про-

дається один земельний наділ, а покупець думає про інший); якщо помилка стосується

властивостей предмета, то дійсність договору залежала від того, наскільки ця властивість вилинула

на сутність предмета (наприклад, вазу купляли як золоту, а вона виявилася бронзовою); в) у особі

контрагента (error in persona) – помилка визнавалася істотною і договір визнавався недійсним, якщо

особистість контрагента мала істотне значення для другої сторони (наприклад, особа гадала

укласти договір зі скульптором, а виконавець виявився не тим, за кого його вважав контрагент).

Помилка у мотивах укладення договору вважалася неістотною, й оспорювання договору в

таких випадках не допускалося.

Волевиявлення сторін має бути абсолютно вільним і усвідомленим. Виявлення волі, яка

настала внаслідок обману, насильства чи примусу, вважалося неналежним, а згадані обставини

називали вадами волі.

Обман (dolus,) – навмисне введення в оману контрагента з метою спонукання до волевиявлення на

шкоду власним майновим інтересам. У республіканський період оманою визнавали будь-які хитрощі,

а у класичному приватному праві – поведінку особи, яка зумовила волевиявлення контрагента,

викликане неправильною уявою про її наміри. Ціцерон дав таке визначення обману: «Коли одне

робиться для виду, а інше здійснюється (входить в намір)» – cum esset aliud simulatum, aliud actum.

Лабеон, який жив пізніше Ціцерона, підтверджує визначення обману і пропонує своє: «Це є

лукавство, обман, хитрість, здійснені для того, щоб обійти, обманути, заплутати іншого» (Д.

4.3.1.2).

Правочин, здійснений під впливом обману, не визнавався абсолютно недійсним. Він мав певні

юридичні наслідки, проте особі, що виявила волю під впливом обману, надавався позов (actio doli)

для визнання договору недійсним і стягнення заподіяних збитків, що настали внаслідок обману.

Оскільки присудження за даним позовом загрожувало безчестям (infamia) для відповідача, то він

майже не застосовувався проти осіб, що мали високе соціальне становище – його замінювали

іншим позовом.

Волевиявлення однієї сторони може здійснитися під примусом іншої. Примус може полягати у

фізичному насильстві або у психологічному впливі – погрозі (metus). Вада волі мала місце, якщо

погроза була протиправною, реальною і «викликала страх перед великим злом» (Д. 4.2.5), тому не

мала значення, наприклад, погроза застосувати санкції до невиправного боржника.

Римське право визнавало правочин, здійснений під примусом, дійсним, пояснюючи це тим,

що «хоча і під тиском, але ж волю висловив» – Coactus tarnen volui (Д. 4.2.21.5). Пізніше правознавці

дійшли висновку, що воля, виявлена під тиском, не є справжньою. Особі, чиє волевиявлення

сформувалося під впливом погрози, надавався спеціальний позов – actio quod metus causa.

Того, хто застосував примус, присуджували до відшкодування завданих збитків. При відмові

добровільно виконати рішення суду його присуджували до відшкодування заподіяних збитків у

чотирикратному розмірі.

2. Правосуб'єктність сторін. Саме по собі волевиявлення договору ще не породжувало.

Необхідна була здатність до волевиявлення, а її, як відомо, мають не всі. Правоздатності були

позбавлені раби, а також підвладні особи, як нездатні укладати договори від свого імені. Істотно

обмежувалися в цій здатності особи, що не мали статусу римського громадянина. Для вільного

волевиявлення вимагалась також і дієздатність, якої не мали малолітні й неповнолітні,

душевнохворі та інші категорії вільного населення. Вільне волевиявлення можливе тільки за наяв-

ності правосуб'єктності як фізичних, так і юридичних осіб.

3. Необхідна форма волевиявлення – укладення договорів у формі, що приписувалась законом.

Недодержання її робило договір недійсним. Це манципація, стипуляція, деякі письмові договори.

4. Визначення предмета договору. Римське приватне право поділяло зобов'язання на визначені та

невизначені. У визначених предмет був ясний і чіткий, не викликав сумнівів; у невизначених – предмет

окреслювався загальними ознаками (наприклад, продаються речі із спадкового майна Клавдія або

продається річ, ціну якої встановив фахівець). Залежно від виду речей, які могли бути предметом

договору, розрізняли родові зобов'язання і зобов'язання, предмет яких визначався індивідуально.

Якщо предмет зобов'язання визначений родовими ознаками, тобто предметом договору була

родова річ, – це родове зобов'язання, якщо ж індивідуально-визначена річ, то й зобов'язання індиві-

дуально-визначене. Практичне значення такого поділу полягає в тому, що на випадок загибелі

родової речі без вини боржника він не звільнявся від обов'язку виконати зобов'язання. Цей прин-

цип висловлений в афоризмі: «Речі, визначені родовими ознаками, не гинуть» — genus non perit.

Випадкова загибель індивідуально-визначеної речі припиняла зобов'язання.

Родове зобов'язання – різновид невизначених зобов'язань, оскільки його предмет визначався

родовими ознаками.

5. Реальність виконання дій, що становлять предмет договору. Договір вважався дійсним, якщо

його можна було виконати: немає зобов'язання, якщо його предмет неможливий – impossibilium

nulla obligatio est. Неможливість дії може бути фізичною, юридичною і моральною. Прикладом фізичної

неможливості є договір про те, що боржник має випити море. Якщо предметом договору купівлі-

продажу була річ, вилучена з обігу, це зумовлювало юридичну неможливість виконання договору.

Моральна неможливість дії за договором мала місце, якщо він суперечив загальноприйнятій

поведінці (наприклад зобов'язання виконати роль вбивці).

3. Зміст договору

Зміст будь-якого зобов'язання, і передусім договірного, визначений відомою тріадою: dare,

facere, praestare (dare – в розумінні передати право власності на яку-небудь річ однією особою іншій;

facere – «зробити», тобто виконати певні дії або утриматися від здійснення певних дій; praestare –

«надати» річ у тимчасове користування або надати певні послуги). Зміст зобов'язання (договору)

визначає відповідні права й обов'язки сторін: якщо сторони домовилися про здійснення будь-

якого діяння, то у другої сторони виникає право вимагати його виконання, а перша має його

виконати.

Елементи змісту договору поділяли на три види: істотні (необхідні), звичайні та випадкові.

Істотними були такі, без яких договір взагалі не міг існувати (наприклад, у договорі купівлі-

продажу – товар, ціна). Кожний договір мав свої специфічні необхідні елементи, які об'єднувалися

однією властивістю.

Разом з тим договір міг містити елементи, без яких він не втрачав юридичного значення.

Наприклад, у той же договір купівлі-продажу включався пункт, який встановлював обов'язок

продавця доставити товар у домівку покупця. Це не було безперечно обов'язковим. Такі елементи

змісту договору називали звичайними. Крім них, за бажанням сторін у договір можна було

включити елементи, які не були для нього необхідними і звичайними, їх називали випадковими

(умови, строки).

Умова як чинник дійсності договору відрізняється від умови як випадкового елемента в

договорі. В цьому разі умова розглядається в останньому значенні. Як випадковий елемент умова

включається в договір тільки за бажанням сторін і є застереженням у договорі, що ставить його

чинність в залежність від настання певної обумовленої в договорі події. При укладенні ще достеменно не

відомо, настане ця подія чи ні, якщо настане, то договір набуває чинності або припиняє її. Якщо

настання чинності договору зумовлено настанням цієї події, то така умова називається

відкладальною або суспензивною. Наприклад, настання чинності договору купівлі-продажу будинку

залежить від переїзду продавця на проживання до іншого міста. Якщо продавець переїде до

іншого міста, то договір набуває чинності, а якщо не переїде – договору немає. Прикладом

відкладальної умови може бути здача в найм будинку до одруження сина.

Якщо ж чинність договору продовжується до настання обумовленої події, то така умова

називається скасувальною, або резолютивною. При скасувальній умові договір набуває чинності

відразу після його укладення і припиняє чинність з настанням цієї умови, а при відкладальній

умові – набуває чинності тільки при настанні цієї умови.

Строк. Чинність договору може залежати від настання певного строку. Умови і строки подібні

між собою. Відмінність полягає лише в тому, що умова може настати або не настати, а строк

завжди настане, хоча і може бути невідомим в окремих випадках. Якщо настання строку зазначено

точно – це певний строк (наприклад договір укладено на два місяці), а якщо ні – невизначений строк

(наприклад, договір купівлі-продажу набуде чинності після того, як зійде сніг). Строки (як і умови)

поділяються на відкладальні та скасувальні.

Договори, не обтяжені умовами і строками, називалися чистими.

Умова не повинна суперечити закону, моральності, добрим звичаям і має бути можливою до

виконання.

Мета договору. Найближча мета, задля якої укладається договір, називалася каузою. Наприклад,

покупець зобов'язується сплатити продавцю певну суму, щоб набути певну річ. Набуття речі і є

найближча мета, заради якої укладався договір. Вона одночасно є матеріальною підставою

укладення договору. Договори, в яких мету (causa) можна легко визначити, називали каузальними.

Однак не в усіх договорах кауза помітна. Є договори, сторони в яких не вказують мету, заради

якої укладають договір (наприклад стипуляція). Такі договори ніби абстраговані від своєї мети і

називаються абстрактними.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-31; Просмотров: 1160; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.105 сек.