Виникнення державного суду

Процеси

Виникнення державного суду

Тема 9.

Захист цивільних прав

2. Загальне поняття про легісакційний, формулярний і екстраординарний

3. Позовний захист: поняття і види позову

4. Судове рішення

5. Позовна давність

6. Спеціальні засоби преторського захисту

У додержавний період в Римі не було спеціального органу для захисту порушених прав –

державного суду. В ті далекі часи захист прав і майнових інтересів здійснювався власними

засобами потерпілого, який залучав на допомогу членів своєї сім'ї, близьких родичів, друзів та ін.

Правим був той, хто перемагав у боротьбі, оскільки вважалось, що боги дали йому силу для

досягнення перемоги в боротьбі за справедливість. Над порушником чинилась розправа.

Закони XII таблиць несуть на собі відбиток приватної саморозправи: злодій, пійманий на

крадіжці, карався шмаганням, а потім його віддавали на розсуд потерпілого; той, хто вчинив нічну

або збройну крадіжку, підлягав жорстокому покаранню – міг бути страчений або проданий за

Тибр (у рабство).

Перехід від приватної саморозправи до державного суду був тривалим і проходив кілька

стадій. Приватна саморозправа на певному етапі суспільного розвитку поступово обмежується,

встановлюється відповідний порядок застосування насильства до кривдника – діяли за принципом

«зуб за зуб», «око за око». В Законах XII таблиць містилась норма (VIII.2): «Якщо хто-небудь вчинив

членоушкодження і не помириться (з потерпілим), то хай йому самому буде вчинено те саме».

Інша норма проголошувала: «Якщо хтось поскаржиться, що домашня тварина заподіяла шкоду, то

Закон XII таблиць наказує видати (потерпілому) тварину, що заподіяла шкоду, або відшкодувати

вартість заподіяних збитків».

Наступним етапом на шляху до державного суду було встановлення системи викупів як

добровільних, так і обов'язкових. У Законах XII таблиць міститься чимало норм, що встановлювали

викуп за образу: «Якщо хто-небудь рукою чи палицею переломить кістку вільній людині, хай

заплатить штраф 300 асів, якщо рабу – 150 асів» (VIII.3); «якщо вчинить образу, хай буде штраф 25»

(VIII.4).

Згодом приватна саморозправа повністю припиняється, а спори незалежно від їх характеру

переходять на розгляд до державного суду. Захист прав та інтересів громадян набуває державної

ваги. Проте деякі елементи приватної саморозправи ще довго зберігаються навіть у розвиненому

римському праві. В епоху Юстініана в Дигестах було зафіксовано правило: Vim vi repeliere licet –

насильство дозволяється відбивати силою (Д.43.16.1.27), тобто спробу порушити чиє-небудь право

або майнові інтереси дозволялось упереджувати застосуванням силових прийомів. Проте

застосовувати силу для відновлення порушених прав уже не дозволялось і розглядалось як

самоправство, що несло за собою негативні наслідки. Кредитор, що самоправно захопив майно

боржника для задоволення своїх вимог, зобов'язаний був повернути його. При цьому він втрачав

право вимоги (Д.4.2.13).

Крім зазначених вище випадків допущення самозахисту порушеного права, самоуправство

при розв'язанні майнових спорів категорично заборонялось, несло за собою досить негативні

наслідки. Отже, здійснення захисту прав і інтересів громадян повністю перейшло до державного

суду. Точної дати виникнення державного суду джерела не містять. Проте зрозуміло, що він виникає

одночасно з утворенням держави, оскільки є одним із знарядь останньої для утримання в покорі стану

рабів. Завдяки розподілу праці охорона інтересів окремих індивідів перейшла до рук небагатьох.

Функції державного суду на початку виникнення були зумовлені наявністю права публічного і

права приватного. Так, справи, що стосувалися інтересів держави, розглядалися публічним судом

(judicio publico). Майнові спори належало розглядати в цивільних судах (judicia privata).

Діяльність суду щодо здійснення правосуддя називається судовим процесом, який залежно від

характеру справи, що розглядається, поділявся на кримінальний і цивільний. Справи по

звинуваченню кого-небудь у вчиненні кримінального злочину розглядалися в порядку

кримінального процесу. Спори, що виникали між особами з приводу майна (майнові спори),

підлягали розгляду в формі цивільного процесу.

Особа, що вважала своє майнове право порушеним і зверталася до суду за його захистом,

дістала назву позивача, а особа, до якої заявлялася претензія – позов, – відповідача у справі. Вимога

позивача, звернена до суду, про надання захисту порушеному праву називається позовом.

Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період і період принципату є

його поділ на дві стадії: розгляд справи в претора (jus) та розгляд справи в суді (judicium). Перша

стадія мала на меті підготовку справи до слухання, друга – розгляд справи в суді. Це були дві стадії

одного і того самого судового процесу, що розглядав одну й ту ж справу в два етапи. Справа не

розглядалася в суді без її попереднього розгляду у претора. Закінчення розгляду справи у претора

мало місце лише у випадках, коли відповідач визнавав заявлені до нього вимоги і погоджувався їх виконати.

За таких умов спрямування справи до суду не вимагалось. Отже, якщо відповідач позов не визнавав, він

підлягав обов'язковому розгляду як в стадії in jure (у претора), так і в стадії in judicio (в суді), На

жаль, немає вірогідних даних щодо пояснення доцільності поділу римського цивільного процесу

на дві стадії, а також розкриття їх мети, що стояли перед кожною з них. Проте безсумнівним

залишається факт – поділ цивільного процесу на дві стадії значною мірою сприяв вдосконаленню

римського приватного права.

2. Загальне поняття про легісакційний, формулярний і екстраординарний процеси

Легісакційний процес. Це найдавніша форма республіканського судочинства, яка існувала за

часів республіки близько до 126 р. до н.е. В самій назві, за деякими відомостями, відбита історія

його розвитку. За повідомленням Гая, цю форму процесу почали називати легісакційною тому, що

вона була заснована на законі як противага застарілим формам приватної саморозправи. Legis

actiones в перекладі на українську – законні дії. Приватна саморозправа формально не

ґрунтувалась на законі. Гай же запропонував й іншу версію походження назви: позивач повинен

був починати виклад своєї вимоги словами закону, яким він обґрунтовував її. На нашу думку,

переконливішою є перша версія: per legis actiones – діяти законним чином, на законній підставі, не

вдаючись до насильства.

Легісакційний процес міг здійснюватися в одній з п'яти форм: засобом закладу, накладанням руки,

взяттям застави; вимогою про призначення судді, запрошенням відповідача до суду. Повний опис цих

форм процесу, виконаний Гаєм, до нас не дійшов, проте є деякі дані, що дають змогу уявити собі

загальну картину легісакційного процесу.

Передусім легісакційний процес відзначався обтяжливим формалізмом, складною

процедурою, носив яскраво виражений становий характер, був розрахований на досить об-

межений господарський оборот.

Процес розгляду спору починався звертанням позивача зі своєю вимогою до претора.

Спеціально встановлена форма звертання зобов'язувала позивача починати її словами закону, на

який він посилався на підтвердження своїх вимог. Найменший відступ від форми звертання

призводив до втрати права на позов – процес припинявся. Позовні форми (форми звертання до

претора) жерці (понтифіки), які на той час виконували функції юристів, зберігали в суворій

таємниці і надавали простим людям за певну винагороду. Якщо ж форма звертання не була відома

позивачу, він не міг одержати позовний захист своєму праву. Не завжди позивачеві вдавалося

точно дотриматися форми звертання до претора ще й тому, що запам'ятати її було непросто.

Проте тільки суворе дотримання форми звертання давало позивачеві право продовжувати процес.

Водночас із звертанням до претора позивач зобов'язаний був доставити до нього спірну річ.

Якщо це був спір про рухому річ, її належало принести чи привезти до суду. В разі спору про

нерухому річ, доставка якої до претора була неможливою, приносили (приводили) частину речі

(шматок колони від спірного будинку, вівцю від спірної отари, коня від спірного табуна). Іноді в

спорі про нерухому річ (наприклад, про земельний наділ) сторони з дотриманням особливих

ритуалів відправлялись до наділу, брали шматок землі та приносили претору як символ спірної

речі. При цьому визначалась і сума закладу, яка в разі виграшу спору поверталась позивачеві, а в

разі програшу – надходила до скарбниці.

Характерна риса легісакційного процесу – забезпечення явки відповідача до претора і в суд,

що не було обов'язком цих та інших державних органів. Позивач, бажаючий розглянути свою

судову справу, зобов'язаний був забезпечити явку відповідача до претора і до суду доступними

йому засобами, навіть застосовуючи силу. Якщо позивач займав у суспільстві досить високе

становище, перед ним не виникало труднощів доставити відповідача до суду. Коли ж відповідач

займав високе становище в суспільстві, то важко уявити, якими засобами позивачеві вдавалося

доставляти його до претора чи до суду. Такий відповідач завжди мав змогу відбитися від примусу з

боку позивача за допомогою рабів, використати свої інші можливості. В разі неявки відповідача до

претора розгляд спору не починався. Хоча римське право передбачало багато негативних

наслідків для такого відповідача, проте всі вони носили формальний характер, легко

нейтралізувалися могутністю відповідача.

Врешті-решт, звернутися до претора позивач міг зі своїм позовом тільки в спеціально

відведені дні. В сезон сільськогосподарських робіт, під час війни, свят, трауру та інших

громадських подій до претора звертатися заборонялось, оскільки він був зайнятий більш

важливими державними справами. Отже, днів для закладання позову в претора залишалося не так

вже й багато.

Існує й інша особливість цієї форми легісакційного процесу (речового спору): для ведення

процесу вимагалося внести певний грошовий заклад своєї правоти – сакрамент. Якщо такої суми в

позивача не виявлялося, процес не діставав подальшого руху. При цьому сума сакраменту могла

бути досить великою.

Розглядання справи (судочинство) починалося в претора з того, що позивач брав в руки

спеціальну паличку-віндикту (символ давнього спису) і, поклавши її на спірну річ, проголошував:

«Я запевняю, що цей раб (або інша спірна річ) за квіритським правом належить мені. Як я сказав,

так і накладаю перед тобою свою віндикту». Цей ритуал позивача дістав назву віндикація

(vindicatio). Якщо відповідач мовчав або погоджувався з твердженням позивача, позов вважався

визнаним і процес закінчувався. Якщо ж відповідач не визнавав позову, то здійснював ті ж дії –

накладав свою віндикту на спірну річ, проголошуючи такі самі слова, тобто здійснював

контрвіндикацію. Претор, вислухавши доводи сторін, проголошував: «Обидва залиште річ». Все

це відбувалося в присутності 5-7 запрошених свідків. В цьому ритуалі відбивалися історичні

картини розв'язання спору у вигляді приватної саморозправи; претор ніби втручався в боротьбу,

яку вчинили між собою позивач і відповідач за своє право. Після команди претора сторони

знімали зі спірної речі свої віндикти. Потім позивач питав відповідача: «На якій підставі ти

претендуєш на цю річ?» Відповідач заявляв: «Наклавши віндикту, я поступаю по праву» і

приводив необхідні пояснення та обґрунтування своєї позовної вимоги

Вислухавши заперечення відповідача, позивач вимагав: «Оскільки ти претендуєш на річ

всупереч праву, то я викликаю тебе встановити заклад в сумі 50 асів» (чи 500 залежно від суми

спору). Відповідач вимагав того самого від позивача.

Вислухавши сторони, претор повинен був вирішити питання про те, у кого з них має

залишитися спірна річ до закінчення розгляду спору. Сторона, у якої річ залишалася,

забезпечувала її схоронність і гарантувала передачу стороні, що вигравала спір, шляхом

забезпечення поручниками виконання цього обов'язку. Згодом сторони в урочистій формі

зверталися до свідків, присутніх при цьому в претора, і просили їх засвідчити все, що вони бачили.

Звернення до свідків – літісконтестаціо (litis contestatio – засвідчення спору) – мало важливе

правове значення, оскільки погашало позов, тобто після розгляду спору в претора позивач уже не

мав змоги повторно закласти той самий позов проти того самого відповідача, якщо навіть з яких-

небудь причин справа не розглядалась в суді і позивач не отримав присудження.

Моментом літісконтестації справа провадженням у претора закінчувалась, далі в присутності

сторін претор призначав суддю і справа переходила в другу стадію in judicium – до суду.

Отже, провадження справи в претора не було розглядом справи по суті. Тут не розглядались

докази, не викликались свідки по справі, не заслуховувались їх показання. Претор не приймав

ніякої постанови по суті справи.

На другій стадії справу розглядав присяжний суддя, а в деяких випадках (наприклад, спори

про спадщину) – судова колегія. Судді обиралися народними зборами. З їх списку претор

призначав конкретного суддю для розгляду певної справи. Суддя збирав докази по справі,

перевіряв їх вірогідність, заслуховував показання свідків тощо. При цьому він не був зв'язаний

ніякими формальностями. Процес проходив в простій, доступній формі. Розібравшись у суті

спору, визначивши правого і винного, суддя виносив вирок, який саме тут оголошував учасникам

процесу в усній формі Вирок був остаточний і не підлягав ні оскарженню, ні опротестуванню.

Навіть при його явній незаконності, несправедливості, неправосудності змінити або відмінити

його вже ніхто не мав права.

Формулярний процес. У другій половині періоду республіки Рим перетворився в могутню

державу, якій належала величезна територія. Інтенсивно розвиваються сільське господарство

(хліборобство, виноградарство, оливководство), нові галузі – тваринництво і птахівництво;

одночасно розквітають ремесло, будівництво. Саме в цей період були збудовані римські

водопроводи, мости, терми, амфітеатри, вілли, багатоповерхові житлові будинки, портові

споруди. Зростання суднобудування й мореплавства зумовлюють пожвавлення морської торгівлі,

яка стала дуже вигідною. Збільшення товарного виробництва, торгівлі, міняльної справи сприяє

розвитку лихварства.

Великі зміни в економіці вимагали відповідних змін у правовому регулюванні. Пожвавлення

виробництва, торгівлі, лихварства привело до значного зростання майнових спорів, вимагаючих

негайного та ефективного розгляду Легісакційний процес із своїм формалізмом уже не

задовольняв потреб економічної практики. Вимагалися радикальні зміни За повідомленням Гая,

законом Ебуція між 149 і 126 рр. і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивільного

судочинства були внесені істотні зміни, які ґрунтовно змінили легісакційний процес. Вони в

основному зводилися до того, що позивач звільнявся від неухильного обов'язку формулювати свої

вимоги в чітко встановленій формі. Обов'язок юридично грамотно, відповідно до закону

формулювати позовні вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер право викладати

претору свої позовні вимоги вільно, без дотримання формальностей і ритуалів. Вислухавши

пояснення сторін, їхні докази й заперечення, претор самостійно формулював юридичну сутність

позову. Зміст спору він викладав в спеціальній записці судді, яку почали називати формулою,

звідси і назва нового порядку судочинства

Формулярний процес, як і легісакційний, поділявся на дві стадії. Він не тільки реформував

застаріле римське судочинство, а й закріпився у другій половині періоду республіки настільки, що

внаслідок своїх безсумнівних переваг виявився здатним обслуговувати рабовласницький стан весь

наступний період – принципат – до встановлення абсолютної монархії. Саме формулярний

процес дав змогу перетворити застаріле цивільне право з вузьконаціонального у всесвітньо

визнане, абстраговане від своєї основи приватне право. Позбавлений обтяжливого формалізму

формулярний процес виявився дуже гнучким та ефективним щодо захисту інтересів

рабовласницького стану. Сприйнятливість до нових соціально-економічних умов, що швидко

змінювались, здатність перебудовуватися – найважливіші його позитивні якості. Саме

формулярний процес і вдале його поєднання і преторською діяльністю сприяв досягненню

римським приватним правом неперевершених висот досконалості.

Відмінною ознакою формулярного процесу є заміна ритуальних дій на першій стадії

формулою, що була основою процесу – метою провадження на першій стадії і юридичною

підставою для провадження на другій.

У формулі містилося формулювання юридичної сутності виниклого майнового спору. Вона

складалась із певних основних і додаткових частин, завжди починалася призначенням судді,

якому доручалося розглянути справу: «Octavius judex esto» – «Хай Октавій буде суддею». Потім

послідовно йшли: а) інтенція – викладення вимог позивача, сутності спору; б) кондемнація –

доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача залежно від підтвердження чи спрос-

тування інтенції. Формула завжди мала вигляд повеління: «Октавій хай буде суддею. Якщо

виявиться, що раб Стіх є квіритською власністю Авла Агерія, то ти, суддя, Нумерія Негідія на

користь Авла Агерія звинувать, якщо не виявиться – виправдай».

У складніших випадках необхідно було стисло викласти в формулі факти й обставини, якими

позивач обґрунтовував свої вимоги; тоді на початку формули перед інтенцією вставлялась

демонстрація чи прескрипція, що конкретизували її зміст. Окрім звичайних складових частин

формули до неї інколи вводилися додаткові: ексцепція – заперечення відповідача проти вимог

позивача тощо. Їх мета – специфікація окремих позовів.

Отже, формула – не тільки формулювання юридичної сутності майнового спору, а й

інструкція, вказівка судді, як треба вирішувати справу за конкретних обставин, певні обов'язкові

межі, в яких суддя має вирішити спір. Тому, якщо претор припускався помилки в формулі, її

обов'язково повторював і суддя.

Найістотнішим у формулярному процесі була не формула (хоча це й дуже значне явище саме

по собі), прогресивні зміни в судочинстві полягали в іншому. Претор перестав бути простим

фіксатором ритуальних дій, не завжди відповідав за призначення судді в легісакційному процесі.

Поступово він починає формулювати основи приватно-правової політики в країні, його значення і

влада в судовій сфері фактично стають безмежними.

Перетворення застарілого цивільного права в нову систему правових норм здійснюється у

двох напрямках.

1. Претор в силу своєї влади отримує право надавати чи не надавати судовий захист спірним

майновим відносинам. Виходячи з принципу еквітас (справедливості), він може відхилити позов у

випадку, коли за цивільним правом такий позов має бути наданий, і, навпаки, надати захист

відношенню, яке відповідно до норм цивільного права судовому захисту не підлягає. Право на

позов претор виводить не з наявності правової норми, а із свого еквітас.

Система норм цивільного права замінюється системою позовів – з факту надання позову

виводилась наявність матеріального права, а не навпаки. Вирішуючи питання про спрямування

чи не спрямування справи до суду, претор не був зв'язаний нормами цивільного права і керувався

тільки одним – справедливістю, зрозуміло, задовольняючи інтереси пануючого стану. Якщо нове

відношення, на думку претора, підлягало судовому захисту, позов надавався, якщо ні – не було й

позову. Такі широкі повноваження надавали претору фактичну можливість шляхом утворення

системи позовів виводити нові правові приписи. Оскільки не було позову, то не було і права,

надавався позов, отже, було й право. Це ще одне джерело правоутворення в період пізньої

республіки.

2. Претор дуже чутливо і майстерно керує судовою практикою. Він не тільки надає чи не

надає судовий захист, а й уважно слідкує, щоб судова практика розвивалася в потрібному

напрямі. У формулі, що видавалася судді, претор зазначав, за наявності яких обставин позов варто

задовольнити, а за відсутності яких в задоволенні позову відмовити. Суддя, залежний

від формули претора, не мав змоги від неї відступити. Наприклад, претор писав у формулі судді:

«Якщо ти, суддя, встановиш, що Клеопатра дійсно є дочкою померлого Клавдія, то присуди їй

спадщину. Якщо виявиться, що вона не дочка померлого, спадщини не присуджуй». Хоча, як

відомо, відповідно до норм цивільного права дочка, що вийшла заміж, не була вже родичкою своїх

батьків і право на спадщину втрачала.

Отже, судова практика визначалася не нормами цивільного права, а потребами цивільного

обороту, які відбивалися в преторських едиктах та іншій його діяльності.

Судове рішення, як уже підкреслювалось, оскарженню не підлягало. Воно відразу набувало

законної сили і приймалося за істину – розв'язаний судом спір не може бути предметом

повторного розгляду (Res judicata pro veritate habetur) (Д.50.17.207).

Екстраординарний процес. Зі встановленням абсолютної монархії інститут претора як

демократичне утворення республіканського Риму починає занепадати. Імператори не довіряли ні

виборним преторам, ні виборним суддям. Державна перебудова вимагала перебудови судової

системи. Ще за часів принципату в деяких випадках почали практикувати розгляд окремих

майнових спорів особисто магістратами без передачі їх присяжному судді. Між тим, для римлян,

що протягом багатьох століть звикли до двостадійного процесу, розгляд справ суддею

одноособово був незвичайним явищем, тому і порядок розв'язання спорів вони почали називати

надзвичайним (extra ordinem) – екстраординарним. Якийсь час новий процес існував паралельно

із звичайним цивільним процесом. Однак новий порядок розгляду спорів мав безсумнівні

позитивні якості: він був одностадійним, отже, більш оперативним, швидким За нових соціально-

економічних умов це мало неабияке значення. Згодом екстраординарний процес витісняє

формулярний і в період абсолютної монархії стає пануючим. Імператори ведуть боротьбу з

правопорушеннями самостійно чи за допомогою своїх чиновників.

Судові функції виконують адміністративні органи: в Римі і Константинополі – начальник

міської поліції, в провінціях – правителі провінцій. Деякі майнові спори імператор розглядав

особисто, а незначні – муніципальні магістрати.

Справи розглядалися на закритих засіданнях тільки за участю сторін та особливо почесних

гостей. У разі неявки позивача справа припинялася, при неявці відповідача вона розглядалася у

його відсутності.

Принциповим нововведенням екстраординарного процесу є встановлення офіційного

виклику відповідача до суду і допущення оскарження судового рішення (начальнику поліції,

правителю поліції і навіть імператору). Безумовно, це був крок уперед в розвитку судочинства.

У екстраординарному процесі принцип змагальності зберігався і навіть одержав подальший

розвиток, проте принцип публічності був обмежений. Вперше було введено судове мито на

покриття судових витрат.

3. Позовний захист: поняття і види позову

Захист цивільних прав у римському приватному праві міг здійснюватися як у позовному, так і

в спеціальному (за допомогою інтердиктів претора) порядку. Головним з них, як і взагалі типовим

для приватного права, був позовний захист. Оскільки про динаміку і види судового процесу

йшлося при розгляді загальних положень римського права, тут відразу почнемо з характеристики

цивільно-правового позову.

У класичному римському праві позов (actio) – це право домагатися через суд того, що тобі

належить. Іншими словами, позов – це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

За часів формулярного процесу претор мав право подавати позов, виходячи з принципу

добра і справедливості, а не з наявності норми права. Було розроблено розгалужену систему позо-

вів. У преторських едиктах наводилися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які

одержували правовий захист з боку претора. Розглянемо найтиповіші з них:

1. Actio in rem (позов «до речі») та actio in personam (позов до певної особи).

Якщо предметом спору було право на річ, то це був речовий позов (actio in rem), наприклад,

спір про право власності сервітутне право тощо. Порушником цього права потенційно могла бути

будь-яка третя особа, оскільки в кожної з них могла виявитися спірна річ, право на яку оспорював

позивач. Хто буде відповідачем за речевим позовом – невідомо, бо невідомо, хто може виявитися

порушником речевого права. Захист засобом речевого позову називався абсолютним захистом.

Якщо ж предметом спору була певна дія, право вимагати виконання якої належить позивачеві,

то це – персональний, або ж особистий позов (actio in personam). Він випливав з особистих

правовідносин, що складалися між двома або кількома певними особами, найчастіше з договору

або іншого зобов'язання. Правовідносини тут встановлювалися між конкретними особами. При

цьому заздалегідь було відомо, хто з них може виявитися порушником. Отже, відомо, хто міг бути

відповідачем за даним позовом. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного

захисту.

2. Actio stricti juris (позов «суворого права») та actio bonae fidei (позов «доброї совісті»).

Основна відмінність між ними полягала в тому, що при розгляді actio stricti juris суддя був

пов'язаний буквою договору або закону і не міг від неї відступити, навіть якщо вважав, що допус-

тить помилку. При розгляді actio bonae fidei суддя з'ясовував справжню волю сторін, тобто

насамперед те, до чого сторони прагнули при укладенні договору, а не що було виражено у букві

договору чи закону. Позови суворого права були відгомоном давніших часів, коли напував

формалізм. Позови доброї совісті – породження часу пом'якшення формалізму. Наприклад, якщо

при відчуженні особливо важливих речей не додержувались спеціального ритуалу (так званої

манципації), право власності до набувача не переходило, що давало формальне право

відчужувачеві вимагати повернення проданої речі. Відповідно до позовів суворого права вимоги

позивача підлягали задоволенню. Пізніше за позовом доброї совісті вимоги того самого позивача

відхилялись, оскільки продаж все ж мав місце.

3. Actio directa («прямий позов»), що містить головну вимогу в даних відносинах, та actio

contraria («зворотний позов»), призначений для захисту прав, похідних від головних. Наприклад,

при веденні чужих справ без доручення за допомогою прямого позову захищалися права

господаря справи, в яку втручалася стороння особа. Це було пов'язано з таким принципом

римського приватного права, як неприпустимість втручання у сферу чужих майнових прав. Разом

з тим, мали бути захищені

й права гестора, який добровільно зробив корисні витрати на чужу користь. Для цього йому і

надавався «зворотний позов» про відшкодування доцільних витрат на користь господаря.

4. Actio utilis – позов за аналогією. Дозволяв претору поширити захист на відносини нові,

застосовуючи норми jus civile, що регулювали подібні ситуації. Сутність його в тому, що відомий

позов застосовується до подібної ситуації. Наприклад, відповідно до вже згадуваного закону

Аквілія відповідач зобов'язаний був відшкодувати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй

заподіяна шкода іншою річчю – corpore соrporі. Наприклад, чужу тварину вбили палицею. Якщо

ж її заморили голодом, то відповідальність не наставала. Проте, оскільки результат в обох

випадках був однаковим, то претор поширив застосування зазначеного позову і на ситуацію, коли

тварина вмирала з голоду від дії чи бездіяльності винної особи, за аналогією.

5. Кондикції – особливі зобов'язальні позови, передбачені jus civile, у яких не згадуються

підстави їхнього виникнення.

Ще у легісакційному процесі у формі вимоги виконання зобов'язання з перенесення права

власності з'явився цей термін, один з найдавніших у римському праві. Широке застосування

кондикції дістали у формулярному процесі. Це персональний позов суворого права, спрямований

на витребування певної грошової суми чи певної речі. Спочатку цей позов випливав з конкретних

контрактів. Проте його значення зросло при вирішенні спорів, що виникали з безпідставного

збагачення, однією із спеціальних форм якого була кондикція про повернення викраденого.

Посткласичне право спеціалізувало кондикції як специфічний вид цивільного позову саме в

зобов'язаннях, що виникали з такого збагачення. Це були кондикції: про повернення не

заборгованого, сплаченого помилково; кондикція проти того, хто прийняв виконання, яке його

ганьбило, або проти того, хто прийняв виконання, заборонене законом. Однією з

найпоширеніших була кондикція про повернення майнового надання, мету якого не було

досягнуто, а також кондикція про повернення збагачення, що сталося з інших неправомірних

підстав.

Римська юриспруденція розробила фундаментальне вчення про кондикції, що стало основою

для сучасних позовів з безпідставного збагачення.

6. Actio fictia – позови з фікцією. Претор пропонував судді припустити існування якоїсь

обставини і з урахуванням цього вирішити справу.

Причиною появи цього виду позовів було те, що з розвитком господарського обігу виникали

нові майнові відносини, для яких jus civile не передбачало захисту. В таких випадках претор

надавав судовий захист таким відносинам, пропонуючи у формулі судді допустити існування

фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї нові відносини. На-

приклад, коли в практику почала впроваджуватися така форма уступки прав, як передача вимоги,

претор вказував у формулі судді: «Ти, суддя Октавій, допусти, що Сульпіцій є спадкоємцем Гая і за

спадщиною одержав від нього право вимоги». Завдяки фікції особа, якій було передано право

вимоги до іншої, одержувала позовний захист.

7. Позови з переміщенням суб'єктів в інтенції та кондемнації. Застосовувались, наприклад,

для судового представництва – в інтенції вказувалось ім'я того, кого представляли, а в кондемнації

– ім'я представника.

8. Позови штрафні та реіперсекуторні. За першими можна було стягнути штраф. За

другими можна було вимагати відновлення порушеного становища, передачі прав тощо. Іноді ці

функції поєднувалися в одному позові. Наприклад, за законом Аквілія за пошкодження речі

стягувалась не її вартість, а вища ціна, що склалася протягом останнього року чи місяця. Отже,

потерпілий не лише отримував відшкодування збитків, а й порушник додатково карався

майновим обтяженням.

9. Actio popularis – позов, що його міг подати кожний римський громадянин в «інтересах

римського народу». Такий позов можна було, зокрема, подати щодо «поставленого чи підвішено-

го», «вилитого чи викинутого». Штрафи за такими позовами стягувались на користь держави.

Іноді виникала ситуація, коли для захисту одних і тих самих правовідносин право могло

запропонувати кілька позовів. Наприклад, furtum у римському праві була цивільно-правовим

порушенням. Проти цього делікту приватне право Риму могло запропонувати віндикаційний

позов, позов про повернення присвоєного і кондикцію з безпідставно придбаного. Ось у таких ви-

падках йшлося про конкуренцію позовів, тобто одна або декілька осіб наділялися кількома позовами

для захисту одного і того самого права, наприклад власності. Право вибору належало позивачеві.

Проте задоволення вимоги за одним позовом з конкуруючих знесилювало вимоги за іншими,

оскільки заборонялося двічі задовольняти одну й ту саму вимогу. Але якщо за одним позовом

вимога задовольнялася лише частково (не повністю), то в такому разі дозволялося заявляти другий

позов.

Проте в окремих випадках для захисту одних і тих самих відносин, які захищалися кількома

позовами, допускалося одночасне подання двох позовів. У такому разі мала місце кумулятивна

конкуренція. Якщо ж позивачеві дозволялося заявляти лише один з кількох позовів за вибором, то

мала місце альтернативна конкуренція. Прикладом кумулятивної конкуренції може бути furtum,

коли потерпілий мав право позову на витребування викраденої речі (нештрафний позов) і

штрафний позов з furtum. Залежно від виду останньої визначався розмір штрафу, тобто

заявлялися обидва позови. Проте для витребування викраденої речі міг бути заявлений також

лише один нештрафний позов.

4. Судове рішення

Судове рішення (judicatum) відігравало важливу роль у фіксуванні результатів розгляду

позову, слугуючи, крім того,основою для подальшого розвитку процесу захисту суб’єктивного

цивільного права.

Отже, насамперед, судове рішення мало містити присуд щодо виправданості вимог позивача і

визначення юридичної долі речей, що становили предмет спору.

За загальним правилом, судовий розгляд спору завершувався присудженням позивачеві

певної частини спірної речі (у справах про розділ спільної власності або спадщини) або при

судженням відповідача до сплати певної грошової суми (в усіх інших справах). Іншими словами,

відповідальність відповідача полягала у грошовій сумі, мала грошовий характер. Це – специфічна

особливість римського процесу.

Проте в імператорський період відійшли від принципу обов'язкової грошової кондемнації.

Якщо предметом спору була певна річ, то й відповідач присуджувався до видачі цієї речі.

Рішення судді мало чітко відповідати вказівкам формули. Воно, як правило, виголошувалося в

усній формі.

Якщо процес завершувався оголошенням рішенням судді, воно погашало процес взагалі, тобто

він не міг повторюватися. Рішення визнавалося за істину в даному спорі (Д.5.1.25) і мало

обов'язкову силу для сторін, що було його характерною рисою як акту тлумачення і застосування

Дата добавления: 2015-05-31