Відмінність едиктів магістратів від едиктів імператора

Едикти магістратів

У період республіки поширеною формою римського права стають едикти магістратів, передусім преторів. Так чи інакше стосувалися правотворчої діяльності едикти консулів, преторів, курульних едилів, правителів провінцій та інших магістратів. Однак найбільш помітною була правотворча діяльність преторів (як міського претора, так і претора перегрінів).

Завдання преторів полягало у наданні допомоги консулам, а за відсутністю останніх претори виконували їх обов'язки. Поступово в їхніх руках зосереджується судова влада і відповідно змінюються їхні функції. Міський претор здійснював правосуддя в Римі. Претор перегрінів вирішував майнові спори, що виникали між перегрінами або перегрінами — з одного боку, і римськими громадянами — з іншого.

Посада претора була дуже почесною (honor). Йому як заступнику консула були підвідомчі ті самі справи, що й консулу. Проте, мабуть, головним було його право проголошувати едикти по судових справах (jus dicere), що відіграло значну роль у розвитку римського права.

Для здійснення своїх функцій і в межах своєї компетенції претор перед вступом на посаду видавав едикт, в якому викладав правила судочинства, обов'язкові для всього населення і самого претора протягом року. По закінченні його повноважень зазначені правила втрачали свою силу. Новообраний претор перед вступом на посаду оголошував власний едикт, вивчивши едикти своїх попередників. Правила, що довели свою ефективність у практиці їх застосування і виявлялися придатними для захисту відносин, що виникали, використовувались в новому едикті. Невдалі, нежиттєздатні правила відмирали, не діставши застосування в наступних едиктах. Отже, кожний новообраний претор видавав свій едикт, який був результатом творчості не тільки його автора, а й колективним творінням багатьох попередників, що увібрало в себе їх практичний досвід.

Потреба в розробці й проголошенні нових правил судочинства та правосуддя була зумовлена нездатністю jus civile надійно захистити відносини, що складалися у нових соціально-економічних умовах. Наприкінці періоду республіки Рим перетворився на величезну рабовласницьку державу. Відкриття нових торговельних шляхів, розвиток ремесел, могутній цивільний обіг вимагав більш ефективного, надійного, позбавленого зайвого формалізму правового регулювання ділових відносин. Старе jus civile або взагалі не мало відповідних норм, або вони не відповідали новим вимогам. Отже, претор змушений був вишукувати нові правові засоби або пристосовувати норми застарілого jus civile до нових економічних відносин. Однак претор відкрито не протиставляв jus civile свої едикти. Розвиток продуктивних сил, розширення цивільного обігу, зміни в економіці почали вимагати радикальних змін у правовому регулюванні.

Склалась досить парадоксальна ситуація. З одного боку, претор не міг творити право (jus facere non potest). Він не мав повноважень скасовувати застарілі норми jus civile і створювати свої власні — це виходило за межі його влади (imperium). З іншого боку, створені претором правила через те, що вони відповідали інтересам рабовласників і вимогам часу, почали застосовувати в едиктах наступних преторів, вони переходили з покоління в покоління, поступово перетворюючись у правові норми — преторське право. Керуючись принципом справедливості (aequitas), претор мав право відмовити в захисті там, де відповідно до норм jus civile її належало надавати, і захистити нові відносини у випадках, якщо за нормами jus civile це не передбачалося.

Фактично така «незаконна» діяльність претора не лише дістала визнання суспільства, а й стала досить прогресивною формою оновлення, оздоровлення та вдосконалення правового регулювання відносин у республіканському Римі. Однак не все, що пропонував претор в його едикті, сприймалось його наступниками і знаходило визнання. Правовою нормою ставали тільки запропоновані претором правила, що повністю відповідали інтересам суспільства й держави.

Це легко простежити на таких прикладах.

За jus civile при відчуженні особливо важливих, цінних речей вимагалось виконання певного формального ритуалу — манципації. Вона полягала в тому, що при відчуженні зазначених речей мали бути присутніми не менше п'яти свідків і вагар з терезами. Додержання цієї форми вимагалося для засвідчення в пам'яті свідків факту відчуження даної речі на випадок, якщо в майбутньому виникне сумнів у цьому, тобто спір про право на річ. Завданням манципації було засвідчення факту відчуження речі. Крім цього, правило манципації передбачалося для речей, що становили економічну основу рабовласницького суспільства. Складна передача давала змогу контролювати, до кого переходить річ: до римського громадянина чи перегріна (в ті часи він не міг набувати речі, що належали до основних засобів виробництва). Якщо ця формальність не виконувалась і ритуалу не додержувались, право власності до набувача не переходило. Власником залишався продавець (хоч фактично він передавав річ набувачу, отримуючи за це гроші), який міг на підставі формального права витребувати продану ним річ назад. Отже, формалізм застарілого jus civile суперечив потребам обігу: додержання зазначеного обряду при кожному продажу хай навіть особливо важливих речей почало стримувати, обтяжувати обіг. Частіше практикувався продаж без манципації, що, в свою чергу, призводило до зловживань з боку продавця. Внаслідок цього претор Публіцій в останньому столітті до н. е. проголосив у своєму едикті, що захищатиме інтереси добросовісного набувача речі. Формально право власності на спірну річ відповідно до норм цивільного права належало відчужувачеві, проте, оскільки було б несправедливим на цій підставі вимагати річ від набувача назад, римське суспільство мовчазно сприйняло рішення претора.

За давніми цивільними канонами молода жінка, яка вийшла заміж та перейшла жити в сім'ю чоловіка, не була вже родичкою своїх кровних батьків, одночасно втрачаючи право на спадщину. Проте, уявімо, що вона була єдиною донькою у своїх кровних батьків, спадщина могла перейти до будь-кого, але не до рідної доньки померлих батьків. За часів дії Законів XII таблиць це здавалося правильним, однак пізніше така норма викликала не тільки подив, а й обурення суспільства. Так само, як і в попередньому випадку, претор в одному зі своїх едиктів проголосив — якщо виникне спір про спадщину кровної доньки спадкодавця, хоч вона й перестала бути агнаткою своїх батьків, він надасть перевагу їй.

Це правило претора також не вкладалося в прокрустове ложе jus civile, проте з мовчазної згоди правлячої верхівки поступово перетворилося на норму преторського права, оскільки задовольняло всіх.

Головною рушійною силою розвитку римського права були потреби господарського обігу величезної держави, що швидко розвивалася. Основним же засобом задоволення цих потреб була плідна правотворча діяльність преторів: оперативне рішення проблем, що назріли, без будь-якої бюрократичної тяганини, таке саме оперативне удосконалення знайдених рішень. У претора не було ніякого апарату. Він самостійно, зважено вивчав практику своїх попередників, підбирав рішення, що виправдали себе в практичній діяльності, за необхідності шліфував їх: уточнював, коригував, доповнював, згодом на цій основі розробляв власний едикт, який потім випробовував на придатність у своїй практиці.

Оперативність у розв'язанні назрілих правових проблем, можливість швидко і ретельно перевірити відповідність знай-деного рішення потребам практики і в разі непридатності замінити іншим зробили правотворчу діяльність преторів найдосконалішим засобом правотворення республіканського Риму. Саме завдяки преторській діяльності римлянам вдалося досягти неперевершеного удосконалення правової культури, преторів же називали живим голосом приватного права (viva vox juris civilis).

Едикти магістратів, насамперед преторів, були джерелом утворення особливої системи правових норм, що дістала назву преторського права.

За часів принципату правотворча діяльність преторів помітно занепадає, оскільки не узгоджується з новими формами державного ладу. За Адріана юрист Сальвій Юліан (близько 125—126 pp.) здійснює остаточну редакцію постійного преторського едикту, проводить кодифікацію преторського права. На пропозицію Адріана спеціальним сенатус-консультом едикт був затверджений і визнаний незмінюваним. Тільки імператор мав право доповнювати едикт. Кодифікація преторського едикту — перша велика кодифікація після створення Законів XII таблиць.

Принцепс (лат. princeps - перший) як законодавець приходить на зміну народу. Римляни обгрунтовували влада імператора, його право видавати закони тим, що сам народ за допомогою особливого закону про владу принцепса переносить на нього всю свою владу.Принцепс довічно втілює в собі волю народу.

Розрізнялося кілька видів імператорських конституцій:

едикти - норми загальної дії. Вони виставлялися на побілених дерев'яних дошках біля резиденції принцепса;

декрети - судові рішення, зазвичай у відповідь на апеляцію на рішення судів нижчих інстанцій;

рескрипти - відповіді на запити посадових і приватних осіб;

мандати - загальнообов'язкові вказівки чиновникам, які вийшли з ужитку.

Конституції римських імператорів у римських юристів загальна назва різних видів імператорських розпоряджень, які отримали значення джерел права в період принципату та імперії. Головним із цих видів є імператорський едикт, який видавався в силу загального імператора з іншими магістратами jus edicendi, що діяв як і всі інші едикти, лише під час життя імператора і відрізнявся від них лише тим, що мав на меті не стільки встановлювати правові норми, скільки забезпечувати приведення їх у виконання. Останньою рисою едикт стоїть близько до іншого виду - мандатом чи інструкції чиновникам і управителів провінцій щодо порядку та способу вирішення різного роду питань і юридичних казусів.

Мандати, подібно едиктам, мали силу лише під час життя видав їх імператора і повинні були бути відновлені його наступником, якщо була потреба у збереженні їх приписів. Інші два види конституції складають прояви судової діяльності імператора і дають автентичне тлумачення діючого права. З них декрети, подібно преторским актам того ж імені, є безпосередніми судовими рішеннями імператора в якості першої інстанції або за апеляцією до нього на рішення нижчого суду, а рескрипти або відповіді імператора на питання, звернені до нього магістратами або тяжущіхся сторонами з приводу зустрічалися труднощів у вирішенні спору, дуже подібні з обов'язковими для суддівідповідями юристів, що мали так звані. jus respondendi. Право приватних осіб на звернення до імператора з такого роду питаннями, що відбувалося шляхом подачі прохань (libelli, praeces, supplicationes), встановлюється з часу Адріана. Чиновники мали його і раніше, їх прохання носили назву relationes, consultationes, suggestiones. Відповіді імператора виражалися або в особливому листі (epistola - форма, вживається переважно у відповідь на прохання чиновників), або прямо на самому проханні, в subscriptio (зазвичай на проханнях приватних осіб). Жоден з усіх цих видів імператорських конституцій не є вираженням законодавчої влади імператора, якої у нього на перших порах і не було, за характером встановлення та первинної форми імперії.

Правомірною формою законодавства залишався, за майже повним припиненням ролі народних зборів, сенатусконсульти, який міг бути виданий і за пропозицією (oratio) імператора. Проте, з часу Адріана юриспруденція визнає за всіма видами конституції безумовну силу закону (legis vicem), а силу сенатусконсульти бачить вже не в ньому самому, а в зухвалому його oratio імператора. Імператорська влада отримує, таким чином, законодавчі функції, і всі обмеження останніх втрачають своє значення; юриспруденція відносить постанови імператорів не до jus honorarium, a до jus civile. Занепад юриспруденції з III століття і зосередження законодавства в руках імператора веде до непомірного зростання двох із названих видів конституції - едиктів і рескриптов.

Едикт стає загальною формою імператорських законів і обіймає всі інші - звернення до народу (едикт у старому сенсі), до чиновників (мандати) і до сенату (orationes), від чого й отримує назву edictum або lex generalis. Рескрипт, залишаючись формою автентичного тлумачення законів, поглинає собою декрет. Поступово збільшуючись в числі (з часу Діоклетіана ми маємо, напр., До 1000 рескриптов), обидва ці види збуджують питання про взаємне щодо зазначених в них узаконений. Раніше всі види конституції мали однакову силу закону, обов'язкового для всіх, і лише тим з них присвоювалося обмежену дію розпорядження, що стосувалося лише даної справи, в якихпро це було конкретно вказані (так звані. Constitutio personalis). Колізії окремих рішень із загальними законами змусили зробити спробу інакше визначити це відношення. Костянтин оголосив недійсними всі рескрипти, які були незгодні з загальним правом; Аркадій обмежив силу рескриптов тільки справами, з приводу яких вони були видані. Валентиніан III і Юстиніан знову, проте, розширюють значення рескриптов. Перший визнає загальну силу за тими з них, в яких сказано, що вони мають загальнообов'язкове значення, а другий - і за тими, в яких взагалі міститься тлумачення діючого права.

Остаточне розмежування між цими видами конституції так і не відбулося. Юристи, тому, стали ділити К. не за формою їх видання, а за змістом. Загальні конституції (С. generales) обіймали норми, загальнообов'язкові для всіх, особисті конституції (С. personales) - обов'язкові лише для даного роду осіб і справ. Розрізнення загальних і особистих К. було, проте, справою надзвичайно важким. У IV ст. з'являється новий вид конституції, які зробили ще нове ускладнення в їх склад: так звані. leges і sanctiones pragmaticae або просто pragmatica, що займали середину між рескрипту і едиктами. Вони видавалися і на прохання приватних осіб, але здебільшого на прохання і на ім'я корпорацій, міських громад і т.п.

За змістом вони, між іншим, мали на меті вирішення протиріч у законах і рескріптах. Відсутність правильного відносини між різними видами конституції, разом зі збільшенням їх кількості, робило відправлення правосуддя все важче і важче і все наполегливіше викликало думку про необхідність кодифікації.

Дата добавления: 2015-05-31