Права і обов'язки наймача. 9 страница

3. Введення у володіння. Претор на прохання зацікавленої особи, вважаю­чи це прохання важливим, вводив її у володіння цілим майном або окремою річчю. З введенням у володіння майном ми вже ознайомилися, коли мова йшла про виконання рішень, однак є й інші випадки. Наприклад, введення у волод­іння спадщиною, щоб забезпечити сплату спадкоємцем зацікавленій особі покладених на нього відписів.

4. Поновлення в первісний стан - restitutio in integrum. Іноді може виявити­ся, що самі правові наслідки якого-небудь юридичного факту приводять у тому чи іншому випадку до явної несправедливості: без вини пропущений строк по­зовної давності, угода укладена, але під впливом примусу або обману тощо. Застосування закону в подібних випадках було явною несправедливістю. Більш бажаним є поновлення первісного стану, тобто повернення особи в такий стан, в якому вона перебувала б, якщо б зазначений юридичний факт не відбувся. Претор у таких випадках, в ім'я вищої справедливості, давав потерпілій особі

захист, скасовуючи правові невигоди. Можна сказати, що суть інституту restitutio in integrum полягала в захисті приватних прав проти суворої дії закону.

Для застосування реституції необхідні: 1) наявна шкода, при цьому знач­на; 2) законні підстави; 3) своєчасна заява. У преторському едикті такими законними підставами були: неповноліття, тобто недосягнення 25-річного віку; обман, помилка, примус під час укладення договору; зміна сімейного стану, тобто коли одна особа ставала підвладною іншій; втрата цивільної правоздат­ності внаслідок усиновлення; раптова відсутність одного з контрагентів з поважних причин.

Просити про реституцію могла тільки заінтресована особа або.її спад­коємці. У випадку визнання прохання про реституцію таким, що заслуговує на увагу, претор потім здійснював поновлення в попередній стан різними шля­хами: давав прохачеві позов, захищав його за допомогою ексцепції та ін.

Термін для подачі заяви з проханням про реституцію до Юстиніана був однорічним, за Юстиніана - чотирирічний. Реституційне переведення велося і закінчувалося самим претором.

§6. Екстраординарний процес

Формулярний процес був нормальним цивільним процесом не тільки в кінці республіки, але й протягом усього періоду принципату. Однак з встановлен­ням імперії поряд з цим нормальним процесом, розділеним на jus і judicium, розвивається так званий екстраординарний процес, який не знав цього поділу. Поступово екстраординарний процес витісняє процес формулярний і до по­чатку періоду абсолютної монархії стає вже єдиним. Зміна ця відбувалася таким шляхом.

Уже в стародавні часи в таких випадках, коли особа не знаходила собі захисту в цивільному праві Цу формах звичайного цивільного процесу, вона могла звернутися до магістрату захистити її адміністративними заходами вла­ди. Якщо магістрат вважав прохання слушним, то він сам розглядав справу, виносив те чи інше рішення. Такий адміністративний розгляд справи відомий у сфері діяльності різних римських магістратів під час вирішення підвідомчих їм справ. Щодо преторів, то вони, навпаки, порівняно зрідка вдавалися до цього суто адміністративного прийому, надаючи перевагу в даних випадках переведенню справи на шлях звичайного судового розгляду за допомогою інтердиктів, стипуляції тощо. Внаслідок цього екстраординарний процес у період республіки був явищем рідкісним і випадковим.

Але з встановленням імперії сфера застосування екстраординарного про­цесу чимраз більше поширюється. Імператор як перший в державі магістрат мав право на таке вирішення всяких справ, й імператори дедалі ширше корис­туються цим правом, беручи на свій безпосередній розгляд справи, які чимось

привернули їхню увагу або про які їх просили зацікавлені особи. З підвищен­ням кваліфікації імператорських чиновників зростає їхня юрисдикційна роль: у зв'язку з своїми поліцейськими функціями вони розглядалий приватні спо­ри, причетні до поліцейських справ. Із занепадом преторської творчості і припиненням розвитку преторського едикту нові відносини, які зароджували­ся, могли знайти собі захист тільки в екстраординарному порядку.

Та особливого поширення набуває екстраординарний процес в імператорсь­ких провінціях, правителі котрих як делегати імператора освоюють прийоми цього процесу і щораз частіше вдаються до особистого розгляду справи від по­чатку й до кінця. За імператора Діоклетіана і в Римі судова влада остаточно перейшла до рук префектів. У 294 р. Діоклетіан видав наказ, згідно з яким пра­вителям провінцій було доручено самим вирішувати цивільні справи.

Заміна формулярного процесу екстраординарним означала докорінну зміну в ряді основних принципів. Зокрема, розгляд справ втратив публічний харак­тер, усний процес замінювався письмовим, що було порушенням демократичних принципів попередніх видів процесу. Якщо у формулярному процесі розгляд справи по суті і саме рішення в ідеї ґрунтувалися на згоді сторін, то тепер весь процес будується на засадах влади; рішення є не думкою тре­тейського судді, а владним наказом носія влади. Цей загальний характер нового процесу позначається на всьому ході розгляду справи/

- Процес розпочинався поданням позивачем скарги, яка заносилась до про­токолу судової установи і потім офіційно повідомлялась відповідачу. Виклик до суду здійснювався вже офіційно за участю представника державної влади. Якщо не з'являвся до суду позивач, то справа припинялася. У разі неявки відпо­відача справа розглядалася заочно.

Оскільки вже не було поділу процесу на дві стадії, то, по суті, немає і litiscontestatio. Однак з огляду на це момент виникнення процесу мав різно­манітні матеріально-правові і процесуальні результати, внаслідок чого litiscontastatio приурочується тепер до того моменту, коли сторони встанов­люють спір, тобто коли позивач заявляв відповідачу на суді свою претензію, а відповідач виявляв намір її оспорювати. Після цього суддя приступає до судо­вого розгляду справи по суті, перевірки документів та ін. Коли справу вичерпано, суддя виносить своє рішення. Усе, що відбувалося під час розгляду справи, заносилося до протоколу судового засідання.

На противагу попереднім видам процесу в екстраординарному процесі до­пускалось оскарження судового рішення у вищу інстанцію - аж до імператора. Однак до імператора доходили лише найважливіші справи - цивільні та адмі­ністративні. Таке оскарження дістало назву apellatio - апеляції.

В екстраординароному процесі зберігся інститут адвокатури, але адвока­ти перебували під наглядом спеціально призначених чиновників. Уперше встановлюється судове мито на покриття судових витрат.

Виконання рішення становить тепер лише останню, завершальну частину судового розгляду. Для порушення питання про виконання рішення не треба було, як колись, виконавчого позову, а достатньо простого прохання позива­ча. Рішення суду виконувалось адміністративними особами, зокрема судовими виконавцями шляхом перенесення стягнення на майно боржника. Судовий ви­конавець забирав у відповідача, іноді силою, певну річ, яку згодом продавали, щоб задовольнити претензії позивача. Перенесення стягнення на все майно боржника мало місце лише в тому випадку, коли було декілька кредиторів і всі вони пред'являли претензії до неспроможного боржника, який не віддавав добровільно майно для їх задоволення.

Правило республіканського процесу про остаточне погашення один раз поданого позову в екстраординарному процесі не застосовувалося, однак рішення суду, яке вступило в законну силу, залишалось непорушеним.

§7. Поняття та види позовів

У римському праві позов позначався терміном actio. Смисл терміна actio в епоху легісакційного процесу, як уже відомо, означав певну процесуальну діяльність особи, яка зводилися до виконання встановленого ритуалу. У кла­сичному римському праві позов - actio визначався як передбачений едиктом магістрату засіб домогтися за допомогою судового процесу рішення, яке відпо­відало б інтересам даної особи. Інакше кажучи, позов - це звернення до суду за захистом схюго порушеного права.

В епоху формулярного процесу судові магістрати, переважно претори, мали право в силу своєї влади - imperium давати судовий захист новим відносинам, враховуючи принципи справедливості і добросовісності, а не наявні норми ци­вільного права. Тому практично першорядне значення мало питання, чи надає претор у даному випадку позов. Відповідь на це запитання можна було знайти в преторському едикті. Поступово формули позовів у практиці преторів типі­зуються, тобто виробляються типові форми для окремих категорій позовів. Складається чітка система позовів. Розглянемо найтиповіші з них: позови ре­чові (actio in rem) і позови особисті (actio in personam).

Римляни вважали, що право власності, сервітутне, заставне таїнше речове право може бути порушено будь-якою третьою особою. При цьому заздалегідь невідомо, хто саме буде можливим порушником права. Тому римляни говори­ли, що для захисту такого права позов дається проти будь-якої третьої особи, яка буде порушником права певної особи. Позов у такому випадку називаєть­ся actio in rem - речовий позов. Термін actio in rem показує, що відповідачем за цим позовом може бути кожний, у кого виявиться чиясь річ, або той, хто по­сягне на дану річ. Захист за допомогою речового позову дістав назву абсолютного

захисту. Серед речових позовів найпоширеніші віндикаційні та негаторні по­зови, про які детальніше мова йтиме у наступному розділі.

Позов, який мав назву actio in, personam - особистого позову, давався для захисту правовідносин особистого характеру між двома або декількома пев­ними особами. Ці правові відносини випливають, здебільшого, з договору або іншого позадоговірного зобов'язання. Наприклад, А позичив 100 асів у В. Тому В має право вимагати повернення боргу тільки від А і ні від кого іншого. По­рушити право в даному випадку може тільки А. Отже, можливий порушник такого роду права відомий заздалегідь і позов у цьому випадку має назву actio in personam. Захист за допомогою особистого позову носить назву відносного захисту.

Для повної характеристики римської позовної системи необхідно розгля­нути ще й інший поділ позовів.

Позов строгого права (actio stricti juris). У цих позовах суддя вирішує спра­ву на підставі букви закону або договору і не має права це порушити, навіть якщо допущена явна помилка. Позови строгого права є відображенням старо­давніх часів, коли в судах панував надзвичайний формалізм.

Позов, що грунтується на добросовісності і справедливості (actio bone fidei). Цей позов є породженням часів пом'якшення формалізму. Розглядаючи по­зов, суддя мав право брати до уваги заперечення відповідача, основані на вимогах справедливості, його посилання на те, що позивачем допущений об­ман тощо. Суддя міг глибоко вникати в саму суть договору, в справжню волю сторін, тобто чітко з'ясувати те, чого прагнули сторони, укладаючи договір, а не те, що було виражено в букві закону чи в договорі.

Позов за аналогією (actio utilis). Цей позов був одним із засобів здійснення правотворчості претора без зміни букви закону. Пояснимо його на такому при­кладі. У Римі було правило, за яким особа, що знищила або пошкодила чуже майно, несла відповідальність лише за тієї умови, коли шкода спричинена фізич­ною дією на тілесну річ. За допомогою позову за аналогією претор поширив захист особи, яка зазнала шкоди, і на ті випадки, коли шкода завдана винним чином, хоч і без застосування сили. Наприклад, особа навмисне довела до за­гибелі чужу тварину голодом.

Позов з фікцією (actio ficticio). З розвитком у Римі виробництва і товарно-грошового обороту виникли майнові відносини, для яких цивільне право не передбачало захисту. З метою надання судового захисту новим відносинам претор пропонував судді у формулі допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто припустити фікцію. Наприклад, А. знайшов якусь річ, зробив усе від нього залежне, щоб розшукати власника і повернути йому цю річ, про­те власника не знайшов і володіє річчю. Дана річ якимось чином потрапила до В, однак А. не може пред'явити власного позову до В., бо він не є її власником. Тоді претор в ексцепції пропонував судді припустити фікцію, тобто А. нібито

володів річчю протягом 10 років й за давністю володіння став власником, і присудити йому річ. Отже, не будучи власником, А. дістав позовний захист.

У римському цивільному процесі відомі й інші позови, про які мова йтиме в наступних розділах.

§8. Позовна давність

Кожна особа, приватне право якої порушено, має в своєму розпорядженні позовний захист. Скористатися ним чи ні, тобто пред'являти позов чи ні, по­вністю залежить від особи, право якої порушено. Однак держава не може залишати за уповноваженим на пред'явлення позову вирішувати це питання без будь-якого обмеження в часі. Стан невизначеності, який створюється че­рез непред'явлення позову протягом тривалого часу після того, як виникла підстава для його пред'явлення, стврює шкідливу з господарського погляду невпевненість, нестійкість відносин. Для попередження таких несприятливих наслідків державою встановлюється певний максимальний строк, протягом якого уповноважена особа може вимагати розгляду її позову. Такий встанов­лений законом строк, протягом якого особа може звернутися за захистом порушеного права в суді, називається позовною давністю.

Позовна давність не була відома в стародавньому римському праві. Поки існувало саме право, існувало й право на позов. Однак уже претори обмежили право на судовий захист строком на один рік, бо й сама влада претора тривала тільки один рік. І лише імператор Феодосій II у 424 р. вводить спеціальні стро­ки для погашення права на позов тривалістю в 30 років. Згодом для деяких позовів встановлюються строки в 40 років.

Встановлення твердих строків позовної давності потребувало точного виз­начення початку їх виникнення. У строкових договорах початком збігу строку позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного стро­ку, а якщо в договорі строк виконання не вказаний, то - через 7 днів після заяви-вимоги кредитора. У спорах- про речове право позовна давність почи­нає спливати з того моменту, коли у суб'єкта речового права виникло право на позов, тобто коли йому стає відомо, у кого знаходиться його річ.

Після того як виникло право на позов могли з'явитися обставини, які або переривали позовну давність, або тільки зупиняли її. Перерва строку позовної давності мала місце у тих випадках, коли позивач пред'являв позов у встанов­леному порядку, який, однак, не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди, а також тоді, коли боржник підтверджував свій борг шляхом сплати відсотків за позикою або проханням про відстрочку сплати боргу. У подібних випадках позовна давність переривалася і її збіг починався спочат­ку. Час, що минув до перерви, до уваги не брали

Призупинення позовної давності лише на деякий час зупиняє її сплив. Вона мала місце у випадках воєнних дій, епідемії, стихійного лиха, а також коли особа неповнолітня і не здатна пред'явити позов. Після усунення обставин, які зупинили перебіг давності, вона продовжує спливати. До строку, який минув до зупинення, додається новий строк, який сплив після зупинення. Проте в сумі він не повинен перевищувати загального строку позовної давності.

Наслідком пропущення строку позовної давності було погашення права на позов, хоч право на річ не припинялося, продовжувало існувати, і виконан­ня зобов'язання після спливу строку позовної давності (зокрема, повернення боргу) вважалося належним виконанням, оскільки саме право існує, хоч і поз­бавлене захисту позовом. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.

Контрольні запитання

1. Причин», які зумовили виникнення державного суду.

2. Досудові способи захисту порушених прав.

3. Поняття та особливості римського цивільного процесу.

4. Види цивільного процесу в Римі:

а) легісакційний процес;

б) формулярний процес.

5. Преторська формула, її складові частини. Значення ексцепції та прескрипції в преторській формулі.

6. Особливі засоби преторського захисту порушених прав.

7. Поняття та умови проведення реституції.

8. Характеристика екстраординарного процесу.

9. Поняття та види позовів у Римі.

10. Поняття позовної давності. Перерва та зупинка позовної давності.

Р о з д і л VI

РЕЧОВЕ ПРАВО

§1. Поняття речового і зобов'язального права

Одне з головних завдань римського цивільного права є розподіл майно­вих благ, насамперед речей, якими володіє дане суспільство, між окремими його членами. Засобом такого розподілу є надання членам суспільства суб­'єктивних речових прав. Відповідно до цієї функції кожне речове право являє собою деякий безпосередній зв'язок особи з річчю - jus in rem: річ належить певній особі, отож усі інші члени даного суспільства зобов'язані визнавати цей зв'явок приналежності і не порушувати його своїми діями. З огляду на це усяке речове право має характер абсолютного права в тому розумінні, що воно ад­ресовано до всіх і у випадку порушення захищатиметься проти всіх.

Речовому праву як абсолютному протиставляється зобов'язальне право як право відносне. Зобов'язальні вимоги адресуються тільки одній особі - бор­жнику, а тому вони є не jus in rem, a jus in personam; тільки дана особа може порушити право кредитора (не повернути боргу) і тому тільки проти цієї кон­кретної особи може знадобитися захист.

Класифікація майнових прав на речові і зобов'язальні римськими юриста­ми не згадується. Вони розрізняли лише речові позови (actio in rem) і особисті позови (actio in personam). Розмежування речових і зобов'язальних прав ви­роблено в пізніший період. Зокрема, римські юристи вважали, що в тих випадках, коли особа має таке право на річ, яке дає її носію можливість без­посередньої дії на неї, то таке право є речовим. Коли ж у суб'єкта немає безпосереднього права на річ, а тільки є право вимагати від іншої особи на­дання речі, то таке право є Зобов'язальне. Отже, різниця між речовим і зобов'язальним правом проводиться за об'єктом права. Якщо об'єктом права є певна річ, то це право речове, а коли об'єктом права є певна дія іншої особи з приводу певної речі - то це право зобов'язальне.

До речових прав римське право відносило такі інститути: володіння, пра­во власності, сервітути та інші права на чужі речі; до зобов'язальних прав -

договірне право, деліктне право, інші зобов'язання, які виникають з позадого­вірних правомірних дій.

/ Більшість речових прав термінами не обмежені: володіння, право власності, права на чужі речі - ці речові права набуваються назавжди, постійно. Усі зобо­в'язально-правові відносини - це тимчасові відносини, розраховані на певний строк. Права, які виникають з цих відносин, припиняються разом з припинен­ням зобов'язання. Якщо повернуто борг, то зобов'язання з договору позики припиняються.

Речові та зобов'язальні права відрізняються також і за змістом, і за обся­гом. Зміст речових прав встановлюється законом, а зобов'язальних, як правило, зумовлюється договором. Речові права за своїм обсягом ширші, ніж зобов'я­зальні (наприклад, права власника і права наймача будинку). Суб'єкт речового права може безпосередньо впливати на річ, здійснюючи свої правомочності (наприклад, власник будинку має право володіти, користуватися і розпоряд­жатися ним). Наймач будинку сам безпосередньо ці правомочності здійснювати не може. Він володіє і користується будинком не від власного імені, а від імені власника. Розпоряджатися ж.ним він взагалі не має права.

Суб'єкт речового права зв'язаний з річчю ніби невидимою ниткою: "До кого б моя річ не пішла, я можу повернути її собі на тій лише підставі, що ця річ - моя, що вона надана мені існуючим правопорядком". Отже, вже римсько­му праву була відома так звана необмежена віндикація, за якою власник міг повернути собі свою річ від кожного, у кого вона знаходилась, хто незаконно її утримував. Зобов'язальні права таких зв'язків зі своїм суб'єктом не мають.

§2. Поняття та види речей

Незважаючи на те, що проблема речей займала одне з центральних місць і в самому приватному праві, і в древньоримській юриспруденції взагалі, римські юристи не залишили нам загального поняття речі. Але з детальної регламен­тації правового статусу речей визначення окремих видів речей можна скласти загальне уявлення про річ.

Річ - це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її воло­дільця. При цьому не має значення чи жива ця природа, чи не жива. Римське приватне право речами визнавало все, що оточувало людину, могло бути об­'єктом речового права і містило в собі певну цінність. Отже, римське приватне право речами визнавало все те, що створено самою природою, а також те, що створено працею людини (зокрема, земля, житло, продукти харчування, пред­мети повсякденного вжитку тощо). Разом з тим, римське право розрізняло поняття речі і товару, які за правовим змістом не збігаються. Товаром може бути об'єкт, який на момент продажу в природі ще не існує (наприклад, май-

бутній врожай), а річчю називається тільки те, що вже є в наявності в даний момент.

Світ, що нас оточує, складається з великої кількості певних речей і встано­вити критерії їх поділу дуже важко, а іноді просто неможливо. Але з цивільно-правового погляду речі все ж поділяються на ряд визначених груп. Поділ речей на певні групи зумовив їх різний правовий режим, який має важ­ливе значення. Деякі види речей залишилися суто римськими, інші групи надовго пережили римське право й епоху, в яку цей поділ був проведений.

Важливим, виключно римським поділом речей на окремі види був поділ на речі, які підлягали складній процедурі передачі, та речі, які не підлягали такій процедурі. До речей, які підлягали складній процедурі передачі - манципації, римляни відносили землю, будівлі, рабів, робочу худобу, земельні сервітути та інші цінні речі, що становили економічну основу римського ра­бовласницького суспільства. З урахуванням їх особливої цінності й був установлений складний порядок їх відчуження.

У чому полягав цей складний процес передачі речей?

Для зійснення, наприклад, договору купівлі-продажу якоїсь речі запрошу­валися не менш, ніж 5-7 свідків і вагар з вагою. Передача права власності на цю річ продавцем покупцеві супроводжувалася виконанням низки ритуаль­них дій в урочистій обстановці. Виконання таких ритуальних дій дістало назву манципації, а речі, які підлягали манципації," дістали назву res mancipi. Усі інші речі набули назви res пес mancipi.

У стародавні часи купівля-продаж таких важливих речей відбувалася зрідка і виконання урочистих обрядів анітрохи не обтяжувало оборот. Однак з роз­витком господарського життя, торгівлі обряд манципації став їх гальмом.

Яке правове значення мав поділ речей на res mancipi і res пес mancipi?

Найперше, якщо обряд mancipatio не відбувався, то право власності не переходило до набувача, покупця. Власником формально залишався прода­вець, який міг у будь-який час вимагати повернення речі, і республіканські суди дуже часто задовольняли такі вимоги. Манципація мала й деякі пози­тивні риси. Вона засвідчувала запрошеними свідками факт переходу права власності на важливі речі від продавця до покупця. І якщо виникали сумніви щодо цього факту, то свідки, які були присутніми при цьому, могли підтвер­дити його дійсність.

Наступним суто римським поділом речей було розмежування речей за їх субстанцією (суттю, матерією). Речі, які мали матеріальну субстанцію, нази­валися тілесними, а ті, які не мали матеріальної субстанції, мали назву безтілесних речей.

Під тілесними речами розуміли такі речі, які можна сприймати дотиком, а під безтілесними такі, що сприймаються лише думкою. Скоріше, це не речі, а

права, наприклад, право на спадкування, яке може не бути реалізоване і все ж залишається правом, як і те, що належить до нереалізованого сервітуту, у тому числі узуфрукт.

Безтілесна річ, додає до сказаного римський юрист Гай, існує у вигляді правового уявлення про якесь матеріальне благо, яке може й не мати тілесної суті. Часто під безтілесними речами розуміли дії осіб, що являли собою гро­шовий інтерес.

Однак юридично важливими є інші поділи речей, які перейшли в наступні системи права. Зупинимо свою увагу на таких видах.

1. Речі рухомі і нерухомі. Первісний поділ речей на рухомі і нерухомі в ранньому римському праві не мав особливого значення, бо і перші й другі речі підлягали майже однаковому правовому режиму. Проте згодом правовий ре­жим рухомих речей почав відрізнятися від правового режиму нерухомих речей. Так Ціцерон, посилаючись на Закони XII таблиць, писав, що вже тоді, тобто в середині V ст. до н.е., були встановлені різні строки набуття за давністю воло­діння земельних ділянок та інших речей. Для того шоб стати власником земельної ділянки за давністю, треба було проволодіти два роки, для інших речей - один рік. За часів домінату були різні правила передачі прав на нерухо­мості і рухомість (наприклад, манципація для нерухомих та деяких рухомих речей).

Рухомими вважалися такі речі, які можна було пересувати в просторі, це, зокрема, тварини, раби, дрібні домашні речі. До нерухомих речей відносили найперше землю, будинки, дороги, міські стіни. Нерухомими речами вважа­лися не тільки земля і надра землі, але й все, що створене чужою працею на землі власника. Основоположним принципом був такий: створене на поверхні йде за поверхнею. Відповідно до цього принципу, побудований дім, незалеж­но від того, хто його збудував і за чий рахунок, завжди належав власнику землі, на якій він стоїть. Усі предмети, пов'язані з землею або функціонально скріплені з її поверхнею, такі як посіви, насадження, були її складовими. Вважалася не­можливою окрема власність на дім і на землю. Навіть повітряний простір над ділянкою землі теж розглядався як частина поверхні: Для нерухомих речей (res mobiles) зміна місця без пошкодження неможлива. Усі інші речі, які можна переносити з одного місця на інше без пошкодження, вважалися рухомими.

2. Речі прості і складні. Класичне визначення такому розрізненню дав юрист Помпоній. Простими оголошуються речі, усі частини яких створюють щось фізично зв'язане і однорідне, створене з єдиного матеріалу (коштовне каміння, раб, кінь та ін.). Вони не розкладаються на частини, а якщо їх розкласти, то самі по собі частини втрачають свою цінність і не мають самостійного значення.

Складні речі складаються із штучно з'єднаних різнорідних речей, які ма­ють між собою матеріальний зв'язок і носять загальну назву (корабель, шафа). Окремі частини такої складної речі не можуть належати різним особам.

Окрему групу становлять сукупності роздільних речей, матеріально між собою не пов'язаних. Ця сукупність речей об'єднувалася тільки однією загаль­ною назвою або ім'ям, наприклад стадо, легіон, бібліотека. У таких випадках предметом правовідносин могли бути окремі речі, які входили в одне ціле.

3. Речі подільні і неподільні. За визначенням Ульпіана, подільними слід вважати таку річ, яка від поділу не змінює свого роду, ні своєї якості, ні цінності. Кожна окрема частина залишається тією ж, що й була, дише меншою за об­'ємом. Подільними речами були насамперед земля і все те, що вона приносить, хліб, розрізаний навпіл, тощо. Отже, неподільними є ті речі, які в разі поділу знищуються або втрачають свою цінність. Поділ неподільних речей міг бути тільки уявним. Частини, які утворюються за такого поділу, називаються іде­альними частинами, або ідеальними долями. У такому випадку ділиться не сама річ (вона неподільна), а лише її цінність. Коли треба розділити неподіль­ну річ, то вона залишається у власності однієї особи, а інші одержують грошову компенсацію.

4. Речі споживні і неспоживні. В цьому випадку поділ зроблено з уваги на те, що одні речі (земля, будівлі, знаряддя праці, дорогоцінне каміння та ін.) в процесі користування не споживаються або споживаються непомітно, а інші (вино, хліб, м'ясо тощо), згідно з їх призначенням, - зменшуються або знищу­ ються зовсім. Зазначені особливості речей не можна не брати до уваги, виробляючи юридичні правила, якщо доводиться стикатися з ними. Так у найм здаються лише неспоживані речі, а в позику надаються речі споживні. Спо­живними речами визнавалися й гроші, оскільки користуватися ними можна не інакше як шляхом витрачання.

5. Речі, наділені родовими ознаками, і речі індивідуально-визначені. Дана
класифікація грунтується на поміченому римлянами своєрідному явищі, коли
юридичні правила доводиться будувати по-різному - залежно від того, як виз­
начено ту чи іншу річ у конкретних умовах обороту. Ці умови можуть будуватися так, що пов'язана з ними річ буде тим чи іншим способом виділена
(наприклад, придбання відомої картини, скульптури, золотої вази). Така річ
називається індивідуально визначена. Але якщо за умовами обороту річ особ­
ливо не виділяється, а характеризується загальним чином, то її розглядають
уже як визначену родовими ознаками. Такі речі не мали в обороті індивідуаль­
ності, їхня мінова цінність визначалася такими параметрами, як Bafa, міра,
число. Джерела римського права для позначення речей, індивідуально визна­
чених, вживали термін species, а для родово-визначених - genus.

Дата добавления: 2015-05-31