Поняття та методи валютного регулювання

Валютне регулювання – це законодавчо визначена діяльність уповноважених державою органів щодо застосування адміністративних та економічних методів впливу на учасників валютних правовідносин при реалізації валютної політики в державі.

Валютне регулювання передбачає перш за все належну організацію міжнародних розрахунків, визначення порядку здійснення операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями і є, таким чином, формою державного впливу на сферу зовнішньоекономічних відносин країни.

До початку світової економічної кризи 1929 ‑ 1933 рр., тобто до моменту краху системи золотомонетного обігу, не існувало практичної потреби у регулюванні валютних відносин. Ці відносини були саморегульованими, оскільки існував вільний обмін національних грошових одиниць на золото, а золото реально функціонувало як світові гроші. Валютний курс в цих умовах визначався дуже просто – він нічим не відрізнявся від золотого паритету, тобто співвідношення вагових кількостей золота, що містяться у грошових одиницях.

Перша спроба міжнародного регулювання валютних відносин була зроблена в кінці Другої світової війни. На Бреттон-Вудській валютно-фінансовій конференції ООН у 1944 р. була розроблена і підписана угода про створення Міжнародного валютного фонду (МВФ) і принципи побудови валютної системи.

Основні принципи Бреттон-Вудської системи зводилися до такого. Замість золотого стандарту, коли золото знаходилося в основі грошової системи і вільно обмінювалося на паперові гроші, був встановлений обмежений золотодевізний стандарт. Вільний обмін на золото був збережений тільки для американського долара і англійського фунта стерлінгів. Обидві валюти отримали статус резервної і нарівні із золотом виступили як базова валюта для встановлення паритету інших валют. Для всіх інших валют було встановлено фіксований валютний паритет щодо золота і резервних валют і введено регулювання валютних курсів усіх валют. Держави зобов’язані були стежити за підтримкою валютних курсів, як і валютного паритету.

Бреттон-Вудська система була добре продумана, але могла ефективно функціонувати лише за умови стійкості резервних валют. Однак ця умова не була дотримана, а відтак спочатку фунт стерлінгів, а потім і долар втратили стійкість, і досить перспективна система не змогла далі функціонувати. Таким чином ця система проіснувала до 1973 р., а окремі її елементи – до 1976 р., коли було припинено розмін доларів на золото і введено плаваючі валютні курси. Основні причини краху полягали в хронічному негативному платіжному балансі США і надлишку доларів на світовому ринку.

Після укладення певних міжнародних угод виникла нова валютна система, в основі якої вже не було ні золота, ні резервних валют. Валютні курси стали вільними (плаваючими), добровільно прив’язуючись один до одного. Фіксована ціна на золото була відмінена, воно стало звичайним товаром.

У 1976 році відбулась сесія МВФ на о. Ямайка в м. Кінгстоні, н| якій була утворена Ямайська валютна система, основними рисами якої стали такі положення:

- проголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин, відмінено золотий паритет і офіційну ціну золота, яке перестало бути мірою вартості та базою валютних курсів;

- замість фіксованих валютних курсів було введено поняття плаваючих курсів. Значно поширилась роль МВФ щодо забезпечення міждержавного валютного регулювання та нагляду за валютною політикою країн-учасниць;

- базою нової валютної системи було проголошено новостворену міжнародну розрахункову одиницю ‑ спеціальні права запозичення (СПЗ);

- замість системи “золото ‑ долар ‑ національна валюта” було запроваджено систему “СПЗ ‑ національна валюта”[85].

На сучасному етапі сформувалася ще одна валютна система ‑ Європейська валютна система (ЄВС). Вона є результатом координації валютної політики та механізмів валютного регулювання країн Західної Європи. Як форма організації валютних відносин країн ‑ членів Європейського Союзу в сучасному вигляді ЄВС почала діяти з березня 1979 року.

Основні риси цієї системи:

- встановлення режимів спільного коливання валютних курсів.

- створення колективної валюти (спочатку ЕКЮ, нині ‑ євро).

- використання валютних інтервенцій для підтримання валютних курсів на ринку в межах погоджених відхилень.

- стимулювання європейських інтеграційних процесів[86].

Як зауважують Ж.В. Завальна та М.В. Старшинський, національна валютна система є, з одного боку, невід’ємною частиною національної грошової системи, а з іншого ‑ вона взаємодіє з іншими національними валютними системами.

До елементів національної валютної системи, що притаманні і валютній системі України, продовжують вітчизняні науковці, відносять:

- валютні відносини;

- суб’єкти валютних відносин;

- об’єктів валютних відносин;

- інститути, які здійснюють обслуговування обігу валюти та валютних цінностей (валютні ринки);

- національні органи валютного регулювання та валютного контролю;

- режим курсу національної валюти;

- валютні обмеження;

- правове регулювання міжнародних розрахунків;

- регулювання міжнародної ліквідності країни[87].

Правову основу регулювання вітчизняних валютних відносин визначають норми, що складають зміст Законів України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті”, “Про Національний банк України”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про митну справу в Україні”, “Про державну податкову службу в Україні”, Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання та валютного контролю” та інших нормативних актів, зокрема Національного банку України. Разом із тим в Україні дотепер немає єдиного нормативного акта, який би регулював валютні відносини, що засвідчує про нестабільність даної сфери економіки.

У загальному розумінні в системі права метод визначається як система способів, засобів та прийомів правового впливу на свідомість і поведінку людей, діяльність організацій, установ та підприємств. Методи застосовуються не ізольовано один від іншого, а в поєднанні, комплексно, інакше стане неможливим забезпечити ефективність правового впливу. Більше того, застосування методів повинно відбуватися не епізодично, а систематично, постійно, в процесі цілеспрямованої діяльності.

Дослідники валютних відносин виділяють здебільшого адміністративні та економічні методи валютного регулювання.

Серед адміністративних методів виділяють:

- встановлення порядку здійснення валютних операцій, що передбачає визначення суб’єктів та об’єктів валютних операцій, прав та обов’язків суб’єктів валютних операцій, класифікацію валютних операцій, встановлення правил обігу (володіння, користування та розпорядження) валютними цінностями та ін.;

- введення валютних обмежень на здійснення окремих валютних операцій залежно від характеру, суб’єктів, об’єктів, обсягу операцій, у тому числі ліцензування діяльності, пов’язаної з використанням валютних цінностей;

- контроль за дотриманням валютного законодавства і застосування заходів відповідальності до суб’єктів, що порушили встановлений порядок здійснення валютних операцій.

Роль економічних методів валютного регулювання полягає у створенні економічної зацікавленості та стимулюванні суб’єктів валютних відносин. Як зазначають вітчизняні вчені В.Ф. Опришко, В.П. Нагребельний та А.В. Омельченко, зміст економічних методів не передбачає прямого впливу на підпорядковані об’єкти управління, а створює для них за допомогою економічних важелів та стимулів таку економічну ситуацію, яка б диктувала їм відповідну поведінку з метою досягнення позитивних економічних наслідків, тобто стимулювала економічну зацікавленість[88].

До економічних методів валютного регулювання відносять:

- валютна інтервенція;

- девальвація та ревальвація валют;

- дисконтна (облікова) політика;

- девізна валютна політика;

З метою детального аналізу вищезазначених методів зупинимося на їх характеристиці.

Валютна інтервенція – це пряме втручання центрального банку країни у функціонуванні валютного ринку шляхом купівлі-продажу іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Впливаючи на зміну на валютному ринку попиту і пропозиції певної грошової одиниці, валютні інтервенції обумовлюють відповідну кореляцію обмінного курсу цієї грошової одиниці. Використання валютної інтервенції має певні межі, оскільки вона ефективна лише за незначної неврівноваженості платіжних балансів, що характеризуються періодичною зміною активного і пасивного сальдо.

Досить часто валютні інтервенції використовуються не лише з метою забезпечення стабільності валютного курсу, а й для підтримування його на штучно заниженому рівні з метою підвищення конкурентоспроможності експорту. Це надає змогу експортерам отримувати більшу кількість національної валюти в обмін на іноземну, зберігаючи таким чином попередню норму прибутку, продаючи товари за демпінговими цінами.

Девальвація – офіційне зниження курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. Девальвація відображає кризу валютної системи, знецінення валютних коштів унаслідок інфляції, нерівномірності її розвитку в окремих країнах, дефіциту платіжного балансу та ін. Девальвація зумовлює підвищення цін на споживчі товари і зниження життєвого рівня населення. Девальвація може відбуватися стихійно або проводитися цілеспрямовано як елемент валютної політики держави з метою впливу на розвиток економіки, передусім, на розвиток зовнішньоекономічних відносин шляхом підвищення конкурентоспроможності експорту та поліпшення стану платіжного балансу.

Ревальвація – це офіційне підвищення курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. Ревальвація вигідна для імпортерів та кредиторів, проте невигідна для експортерів.

Дисконтна політика – є традиційним інструментом центрального банку для регулювання валютного курсу та збереження валютних резервів. Змінюючи розмір облікової ставки, центральний банк здійснює певний вплив на приплив чи відплив капіталів, а відтак, і на валютний курс. Підвищення ставки сприяє підтриманню курсу, оскільки стимулює попит на дану валюту, а її зниження призводить до послаблення валюти.

Девізна валютна політика передбачає регулювання валютного курсу шляхом купівлі-продажу іноземної валюти. Центральний банк здійснює девізну політику на підставі регулювання курсу національної грошової одиниці до іноземних валют шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на фінансових ринках[89].

Таким чином, валютне регулювання з боку держав здійснювалось протягом досить тривалого періоду часу. Як ми бачимо, історичне становлення валютних систем свідчить про досить тривалі процеси, які в кінцевому рахунку спрямовані на інтеграцію і стабілізацію міжнародних економічних та політичних відносин.

Питання для самоконтролю:

1. Розкрийте сутність міжнародної валютної системи.

2. Який зміст валюти та валютних цінностей?

3. Назвіть та охарактеризуйте типи конвертованості валют.

4. Назвіть основних суб’єктів валютного ринку.

5. Охарактеризуйте правовий статус УМВБ.

6. Які види біржових угод укладаються на валютній біржі?

7. За якими технологіями проводяться торги на УМВБ?

8. розкрийте зміст та необхідність валютного регулювання.

9. Охарактеризуйте адміністративні методи валютного регулювання.

10. Охарактеризуйте економічні методи валютного регулювання.

ГЛАВА 9. Правове регулювання діяльності бірж праці

§ 1. Ринок праці: поняття, зміст і функції

Ринок праці, як і ринок капіталів, товарів, цінних паперів та ін. – складова частини економіки. На ньому, як зазначають експерти Міжнародної організації праці (МОП), “підприємці і наймані працівники разом ведуть переговори, колективні або індивідуальні щодо заробітної плати і умов праці.”

Ринок праці, як економічна категорія, тривалий час розглядався у нас як явище, яке притаманне тільки капіталістичному суспільству, а безробіття – як чисто соціальне явище, результат антагоністичних суперечностей між працею і капіталом, і що тільки завдяки наполегливій боротьбі трудящих вдалося вирвати у монополістичного капіталу уступки у вигляді системи допомоги безробітним: матеріальної – із фондів по безробіттю, і організаційної – у працевлаштуванні завдяки службам зайнятості.

Дійсно, з розвитком капіталізму, переходом його в монополістичну стадію ускладнилися економічні зв’язки й економічні відносини. Істотних змін зазнав і ринок робочої сили. Змінилося ставлення до робочої сили і в підприємців.

Сьогодні формування ринку праці в Україні здійснюється все ж в умовах кризового стану економіки, неефективної її структури, надзвичайно розвиненої важкої промисловості й слабкої сфери народної споживання, залежності економіки від кооперованих зв’язків з державами СНД, насамперед від постачання енергоносіїв з Росії.

Загалом сучасному ринку праці в Україні притаманні такі ознаки:

- перевищення пропозиції робочої сили над попитом;

- низька ціна робочої сили, її невідповідність реальній вартості

- зниження зайнятості у сфері суспільного виробництва, зростання чисельності незайнятого населення;

- низька частка офіційно зареєстрованих безробітних за великих масштабів зростання прихованого безробіття;

- наявність значних масштабів нерегламентованої зайнятості;

- зростання молодіжного безробіття;

- регіональні диспропорції між наявністю і потребою в робочій силі;

- низька професійна й особливо територіальна мобільність трудових ресурсів;

- відсутність або недостатня спрацьованість правових норм організаційно-економічних механізмів, що регулюють трудові відносини, тощо;

- еміграція висококваліфікованої робочої сили.

Ринок праці в Україні сформувався як система суспільних відносин, які відображають рівень розвитку і досягнутий на цей період баланс інтересів між тими силами, які беруть участь на ринку: підприємцями, найманими працівниками і державою. Важливою умовою формування й функціонування ринку праці є відповідність працівника вимогам робочого місця, а запропонованого місця ‑ інтересам працівника.

Необхідними умовами функціонування ринку праці є організація єдиної, замкненої по території країни й ефективно діючої системи бірж праці; широкомасштабна система професійної орієнтації, професійного навчання, підвищення кваліфікації і перепідготовки; наявність у територіальних органів виконавчої влади необхідних фінансових і матеріальних коштів, достатніх для організації ефективної роботи системи працевлаштування, організації громадських робіт, стимулювання зайнятості; соціальна підтримка громадян, включаючи безробітних і членів сімей, які перебувають на їхньому утриманні, та ін.

Розрізняють зовнішній, або професійний, ринок праці і внутрішній ринок.

Зовнішній ринок охоплює відносини між продавцями і покупцями робочої сили в масштабах країни, регіону, галузі. Це відносини, що виникають з приводу наймання працівників відповідної професії, спеціальності, а отже, потребують жорсткої класифікації робіт і чіткого визначення їх змісту.

На зовнішньому ринку діють галузеві профспілки, які об’єднують працівників окремих галузей, а також профспілки, які об’єднують працівників за професіями. Зовнішній ринок характеризується значною плинністю кадрів, тобто він припускає можливість вільного переходу з одного місця роботи на інше.

Внутрішній ринок передбачає рух кадрів всередині підприємства, переміщення з однієї посади (роботи) на іншу. Це переміщення може відбуватися як по горизонталі, так і по вертикалі. По горизонталі ‑ переведенням на інше робоче місце без змін у кваліфікації, без підвищення в посаді. По вертикалі ‑ переведенням на інше робоче місце з підвищенням у посаді або на роботу, що потребує вищої кваліфікації.

Розвиток внутрішнього ринку сприяє зниженню плинності кадрів, оскільки підприємство заінтересоване в збереженні працівників, які знають специфіку його виробництва.

Зовнішній і внутрішній ринки тісно пов’язані. У країнах з розвинутою економікою може переважати як один, так і інший ринок праці. Наприклад, у США переважає зовнішній ринок праці, в Японії ‑ добре організований внутрішній ринок.

Практика функціонування ринків праці в багатьох країнах свідчить про існування відкритого і прихованого ринків праці.

На відкритому ринку представлене все працездатне населення. Це насамперед організована, офіційна частина ринку ‑ населення, яке перебуває на обліку в державних службах зайнятості, тобто безробітні, а також випускники державної служби професійного навчання.

Друга, неофіційна, частина охоплює тих громадян, які намагаються влаштуватися на роботу через прямі контакти з підприємствами або з недержавними структурами працевлаштування і професійного навчання. До прихованого ринку належать працівники, які зайняті на підприємствах і в організаціях, проте мають велику ймовірність опинитися без роботи з причини зниження темпів розвитку виробництва, його конверсії, ліквідації колишніх економічних і виробничих взаємозв’язків.

Елементами ринку праці є: товар, який він пропонує, попит, пропозиція та ціна. У сучасній економічній літературі відсутня однозначна відповідь на запитання, що вважати товаром на ринку праці: роботу силу, працю чи послуги праці? Проте більшість авторів схильні до думки, що товаром на ринку праці є індивідуальна робоча сила, яка являє собою сукупність фізичних та духовних якостей людини, які використовуються у процесі виробництва товарів і послуг.

Робоча сила, як зазначалося, є об’єктом купівлі-продажу. Купівля товару “робоча сила” називається найманням на роботу. При цьому робоча сила називається найманою робочою силою, а працівник ‑ найманим працівником. Працівник продає свою робочу силу підприємцю на певний період, залишаючись власником цього товару.

Елементами ринку праці є також попит на робочу силу та її пропозиція. Попит може бути сукупним та індивідуальним.

Сукупний попит на робочу силу ‑ це ринковий попит з боку всіх фірм, організацій, представлених на ринку.

Індивідуальний попит на робочу силу ‑ це попит окремого роботодавця (підприємця, фірми). Він залежить від:

- попиту на продукцію фірми;

- стану виробництва, зокрема, особливостей технологічного процесу, розмірів і ефективності капіталу, який використовується, методів організації виробництва й праці тощо;

- якості праці, що визначається рівнем освіти, професійністю, продуктивністю працівника;

- фонду заробітної плати, який може роботодавець запропонувати для наймання певної кількості працівників.

Збільшення попиту на ринку праці можна досягти шляхом його стимулювання через створення нових постійних або тимчасових робочих місць, розвиток нестандартних форм зайнятості, прямих інвестицій у створення і реконструкцію робочих місць.

Формування попиту на робочу силу здійснюється під впливом таких факторів:

- приросту величини трудових ресурсів;

- співвідношення зайнятого і незайнятого населення;

- використання малоконкурентних груп населення;

- особливостей пенсійного законодавства;

- кадрової політики на кожному підприємстві.

Сучасний стан на ринку праці України характеризується позитивними тенденціями щодо зростання зайнятості та скорочення безробіття.

За матеріалами вибіркових обстежень населення з питань економічної активності, чисельність зайнятого населення віком 15–70 років у І кварталі 2007 р., порівняно з відповідним періодом минулого року, збільшилась на 104,3 тис. осіб та становила 20,5 млн. осіб. Рівень зайнятості населення віком 15–70 років зріс за означений період у цілому по Україні з 57,1% до 57,6%, а серед населення працездатного віку з 65,0% до 65,7%.

А загалом, за станом на 1 січня 2007 року кількість зареєстрованих у службі зайнятості вакансій становила 170,5 тисяч, що на 8,6% менше, ніж на відповідну дату 2006 року, в тому числі для законодавців, державних службовців і керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців – 45,8 тис. вакансій; для робітників сфери обслуговування та торгівлі, кваліфікованих робітників сільського та лісового господарств, риборозведення та рибальства, кваліфікованих робітників з інструментом, операторів та складальників устаткування і машин – 100,5 тис. вакансій; для осіб, які не мають професії або займали місця, що не потребують спеціальної підготовки – 24,2 тис. вакансій. Таким чином, на одне вільне робоче місце для робітників претендували 2 особи, для службовців – 3 особи, а для тих, що не мали спеціальної професійної підготовки, – 5 осіб.

Попитом на ринку праці продовжують користуватись професії, пов’язані з наявністю високого рівня кваліфікації. Проте, порівнюючи з відповідним показником на 1 січня 2006 р., попит на ринку праці на зазначені професії дещо знизився на 14,9%. Пропонуючи високий рівень оплати праці, підприємствам потрібні менеджери, банківські працівники, дизайнери, бухгалтера високої кваліфікації, адміністратори, оператори комп’ютерного набору з відповідним досвідом роботи.

Залишається потреба на такі професії, як інженери, вчителі, спеціалісти державної служби, спеціалісти харчової промисловості, продавці продовольчих та непродовольчих товарів. Від роботодавців надходять заявки на перукарів, кухарів, барменів, електрогазозварників, слюсарів з ремонту автомобілів, операторів котельні, токарів, швачок, кравців, водіїв усіх категорій, трактористів-машиністів сільгоспвиробництва, столярів, мулярів та інших висококваліфікованих робітників на будівництві. Порівняно з початком 2006 року, на 8,9% зменшилась потреба у некваліфікованих працівниках: охоронцях, двірниках, прибиральницях, сторожах, підсобних робітниках тощо.

Розмістити рисунок вертикально!

Пропозиція робочої сили характеризує чисельність працездатних людей з урахуванням їх статі, віку, освіти, професії, кваліфікації та ін. Співвідношення між попитом на робочу силу та її пропозицією в Україні свідчить про ситуацію на ринку праці.

Так за даними Держкомстату, чисельність безробітних у І кварталі 2007 р., порівняно з відповідним періодом минулого року, скоротилася на 110,7 тис. осіб та становила 1,6 млн. осіб. Рівень безробіття населення віком 15–70 років,розрахований за методологією Міжнародної організації праці, в цілому по Україні у І кварталі 2007 року становив 7,4% економічно активного населення зазначеного віку, проти 7,9% у І кварталі 2006 року.

Слід зазначити, що зростання обсягів і рівня зайнятості та зменшення обсягів і рівня безробіття відбулося в усіх регіонах України. Безробітні шукають роботу самостійно або за допомогою державної служби зайнятості.

Станом на початок липня 2007 року на обліку в службі зайнятості перебувало 656,2 тис. незайнятих громадян, в тому числі 305,1 тис. робітників, 171,1 тис. осіб, які не мають професії або займали місця, що не потребують спеціальної підготовки, 180,0 тис. службовців.

Не краща ситуація з безробіттям склалася на селі. Так за станом на 1 липня 2007 року на обліку в службі зайнятості перебувало 322,8 тис. безробітних громадян, що проживають у сільській місцевості (або кожен другий клієнт служби зайнятості). Чисельність незайнятих громадян, колишніх працівників сільського господарства, станом на початок липня 2007 року становила 172,4 тис. осіб, в той же час для працівників сільського господарства існувало лише 18,9 тис. вільних робочих місць, тобто на одне вільне робоче місце претендувало 9 осіб.

Чисельність осіб, працевлаштованих за направленням державної служби зайнятості у звітному періоді, порівняно з відповідним періодом минулого року, збільшилась на 26,0 тисяч та становила 582,3 тис. осіб. Зокрема, шляхом надання дотацій роботодавцям із коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття було працевлаштовано 18,9 тис. безробітних; 14,1 тис. безробітних організували власну справу за рахунок отримання виплати допомоги по безробіттю одноразово. Рівень працевлаштування незайнятих громадян підвищився до 36,8% (у відповідному періоді минулого року він становив 31,6%). Зростання цього показника відбулося в усіх регіонах.

Співвідношення попиту на робочу силу та її пропозиції складається під впливом конкретної економічної та соціально-політичної ситуації, зміни ціни робочої сили (оплати праці), рівня реальних доходів населення.

Варто зазначити, що у міру зниження рівня реальної заробітної плати (ціни робочої сили) попит на робочу силу з боку роботодавців і відповідно зайнятість зростають. Тоді як зростання реальної заробітної плати супроводжується збільшенням пропозиції робочої сили.

Кон’юнктура ринку, а саме співвідношення попиту і пропозиції праці на даний період, яке визначає ставки заробітної плати на конкретні види праці та рівень зайнятості населення, безпосередньо впливає на ціну робочої сили.

Ціна робочої сили, як елемент ринку, має забезпечувати придбання на ринку такої кількості споживчих товарів і послуг, щоб працівник міг:

- підтримати свою працездатність і одержати необхідну професійно-кваліфікаційну підготовку;

- утримувати сім’ю і виховувати дітей, без чого ринок праці не зможе поповнюватися новою робочою силою замість тієї, котра вибуває;

- підтримувати нормальний для свого середовища рівень культури і виконувати обов’язок громадянина суспільства, що також потребує витрат.

Ціна робочої сили виступає у вигляді заробітної плати. Зауважимо, що висока заробітна плата обмежує можливості підприємця в найманні додаткових працівників, скорочуючи попит на них, і навпаки, низький рівень зарплати дає можливість збільшити кількість робочих місць.

Для ринку праці, як складної категорії характерне виконання таких функцій:

- узгоджує економічні інтереси суб’єктів трудових відносин;

- забезпечує конкурентне середовище кожної зі сторін ринкової взаємодії;

- забезпечує пропорційність розподілу робочої сили відповідно до структури суспільних потреб і розвитку техніки;

- підтримує рівновагу між попитом на робочу силу та її пропозицією;

- формує резерв трудових ресурсів для забезпечення нормального процесу суспільного відтворення;

- сприяє формуванню оптимальної професійно-кваліфікаційної структури;

- стимулює працю, установлює рівноважні ставки заробітної плати;

- впливає на умови реалізації особистого трудового потенціалу;

- дає інформацію про структуру попиту і пропозиції, ємність, кон’юнктуру ринку тощо.

Дата добавления: 2015-05-31