Розвиток культури в незалежній Україні 2 страница

Відтак вітчизняне кіно не в змозі впливати на суспільні процеси в Україні, воно опинилось поза межами суспільного життя. Його функції значною мірою заміщуються фільмами російського виробництва, що значно інтенсифікується в перше десятиліття ХХІ століття. Ці стрічки (у першу чергу телевізійні) покликані розширити межі так званого ″русского міра″, ствердити цінності та стереотипи радянського способу життя та пострадянської ідеології. Разом з тим російське авторське кіно демонструє й нонконформізм, опір традиційним цінностям – власне те, що в кіно українському практично відсутнє.

Саме кінематограф міг би взяти на себе функції продукування інтегральних, об’єднуючих аудіовізуальних образів – за умови дистанціювання від державних та політичних структур. На сьогодні високий залежності електронних ЗМІ робить подібну місію неможливою, продукуються ідеологеми, в основі яких установка на поглиблення протистояння всередині самої України.

Поодинокі спроби здійснити реформування кінематографа задля розвитку кіноіндустрії були. Для прикладу, Міністерством культури розроблено, а Верховною Радою України прийнято у вигляді закону Комплексну державну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2002 – 2007 роки, що передбачала доволі серйозні зміни як у самій системі, так і в кількісних показниках фільмовиробництва та відвідуваності кінотеатральних показів. Одначе практично жоден із пунктів програми не було реалізовано. 2010 року підготовлено тотожну програму на 2011 – 2015 рр., що й донині знаходиться у фазі адаптації у міністерствах та відомствах.

Чи не головним інструментом реформування галузі вважається створення інституту кінопродюсерства, але вітчизняне уявлення про кіноіндустрію обмежується кіновиробництвом, бажано за бюджетні кошти. Причиною є існуючий порядок речей, передусім у законодавстві та підзаконних актах, що ніяк не заохочують кінопродюсера до розширення зони діяльності.

2011 року прийнято Закон ″Про внесення змін до Закону України ″Про кінематографію″ та інших законів України щодо підтримки виробництва національних фільмів″. Національне кіновиробництво отримало певні пільги та преференції. Йдеться про звільнення фільмовиробників від оподаткування на п’ять років, від сплати податку на землю, створення спеціального Рахунку фінансової підтримки національної кінематографії (ним має керувати спеціально створена Рада, половина місць у якій віддається Національній спілці кінематографістів). Останнє однак є можливим за умови прийняття Закону ″Про збір на кінематографію″. Нова редакція Податковго кодексу закріпила вказані преференції, водночас практично унеможлививши прийняття Закону ″Про збір..." та формування допоміжного Фонду (Рахунку) розвитку кінематографії.

Внаслідок адмінреформи Державну службу кінематографії, трансформовано у Державне агентство з питань кіно, з більшою автономією в розв’язанні проблем розвитку галузі. Передбачається, що з 2011 року вносяться зміни до державної політики фінансування фільмовиробництва. Держзамовлення (стовідсоткове бюджетне фінансування) отримуватимуть режисери дебютних стрічок, автори документально-просвітницьких, анімаційних та фільмів для дітей і юнацтва. Все інше матиме державну підтримку, тобто часткове бюджетне фінансування. Одначе поза увагою лишаються репертуарна політика, розбудова кінотеатральної мережі, регулювання прокату; корупція та піратство; регіональна політика (як приклад, Буковина й Донбас мають свої особливості, що слід враховувати).

Незважаючи на певні досягнення, сфера культури в Україні перебуває в стані, що неповною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження ук­раїн­ського народу.

Кризові явища в економіці протягом останнього десятиріччя нега­тивно позначилися насамперед на стані матеріально-технічної бази у сфері культури. Потребує реформування також законодавча база у зазначеній сфері, вимагають удосконалення механізми фінансування та оподат­куван­ня закладів культури, необхідним є залучення інвестицій та під­тримка організацій культури усіх видів і форм власності.

Порівняно із законодавством інших країн законодавство Украї­ни в галузі культури є досить широким і специфікованим по різних сферах. Загалом Верховною Радою України ухвалено понад 300 нормативно-правових актів, що стосуються питань культури. Такий широкий масив законодавчих актів з об’єктивних причин має не­по­слі­довний і в бага­тьох випадках неузгоджений та суперечливий характер. Зокрема у законо­давчих актах положення щодо ринкових відносин співіснують поряд з елементами державного монополізму в галузі культури.

Основними причинами, що зумовили існуючий незадовільний стан у сфері культури є:

1. Невиконання чи ігнорування органами державної влади ухва­лених законодавчих актів у сфері культури, що стосуються фінансу­вання культури чи соціального захисту працівників культури.

2. Систематичне порушення органами державної влади консти­туційних прав громадян і невідповідність українського законодавства міжнародно-правовим зобов’язанням у частині гарантованого доступу до культурних цінностей, що виявляється в скороченні мережі закладів культури й зниженні якості культурних послуг.

3. Недостатнє врахування інтересів культури в законах, що регу­люють суспільно-економічні сфери життя, зокрема в податкових фінан­сово-бюджетних.

4. Недосконалість галузевого законодавства у сфері культури (потребують оновлення закони про мови в Україні, про державні соціальні стандарти у сфері культурних послуг, про неприбуткові організації в галузі культури тощо); деякі сфери діяльності в галузі культури досі перебувають поза межами законодавчого регулювання (не прийнято закони про гастрольно-концертну діяльність, про механізми громадського контролю над прийняттям рішень у сфері культури, про соціальний захист митців тощо).

5. Недотримання норм законодавства України про культуру та невідповідність деяких його положень європейським нормам у цій галузі.

6. Найнижча заробітна плата працівників галузі культури порів­няно із середньою у народному господарстві.

Освіта. Актуальною у сфері культури залишається проблема реформування середньої та вищої освіти.

Радянська вища школа, яка в кінці 50-х – початку 60-х років майже за всіма показниками входила до світових лідерів, через тридцять років розгубила всі свої пріоритети й на час розпаду СРСР опинилась серед систем країн – середняків з третього світу. Система освіти незалежної України потребувала реформ.

У 1992 р. було проведено реорганізацію управління освітянською сферою в Україні: створене єдине Міністерство освіти, функції якого розповсюджувалися на всі навчально-виховні заклади – від дошкільних до післявузівських. До грудня 1992 р. була розроблена державна програма ″Освіта. Україна ХХІ століття″, виконання якої дозволило б вивести систему освіти в Україні на рівень світових стандартів. Програма була всебічно обговорена й затверджена на І з’їзді педагогічних працівників України, що відбувся в січні 1993 р. у Києві.

У відповідності з цією програмою в освітянської сфері вводилося 5 освітянських ступенів:

1. Загальноосвітня підготовка (4 класи).

2. Основна середня освіта (7 класів).

3. Повна середня освіта (11 класів).

4. Базова вища освіта (бакалавр) – 4 роки навчання.

5. Вища освіта (спеціаліст, інженер) – 5 – 6 років навчання.

У 1993 році розпочалася акредитація вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. До 1996 року в системі Міносвіти було акредитовано 250 навчальних закладів І – ІІ рівня (технікуми, коледжі) та 160 навчальних закладів ІІІ – ІV рівня (інститути, академії, університети). В Україні з’явилися ″класичні″ й технічні університети, академії, вищі навчальні заклади зі статусом національних. Дуже швидко зростала кількість комерційних вузів, з 1996 року в державних вищих закладах освіти одночасно з безкоштовним (бюджетним) навчанням вводиться платне навчання за рахунок комерційних структур і фізичних осіб.

Тобто формально перебудова вищої освіти в Україні розпочалася. Але реформування вищої школи, як і всієї системи освіти стримувалося гострою системною економічною й фінансовою кризою в Україні, що поставила багато вузів перед загрозою закриття через відсутність коштів, руйнування матеріально-технічної бази, жебрацької оплати праці науково-педагогічних працівників.

Внаслідок недалекоглядної політики в Україні настала гостра криза національної системи освіти. Розпочався масовий відтік науково-педагогічних кадрів до інших сфер економіки. Тільки в 1995 – 1996 рр. вузи залишили 180 докторів наук, професорів, 1100 кандидатів наук, доцентів. Було згорнуто наукову роботу вузів, розпалися наукові творчі колективи й школи, різко знизилася престижність педагогічної праці.

Деякі позитивні зрушення в науково-освітній сфері розпочалися в кінці 1998 року, коли під час святкування 80-річчя Національної Академії Наук України керівництво країни пообіцяло посилити увагу до проблем науки та освіти. Уже в грудні 1998 року були заплановані конкретні заходи в цьому напрямку, що, зокрема, отримало відображення в змінах у Законі України ″Про основи державної політики у сфері науки й науково-технічної діяльності″.

На межі тисячоліть почали покращуватись фінансування освітянської сфери, соціальний захист та пенсійне забезпечення наукових і науково-педагогічних працівників, фактично було ліквідовано заборгованості з виплати зарплати педагогічним працівникам, підвищено стипендії студентам й аспірантам, частково розпочалися соціальні виплати.

Важливим кроком на шляху реформування вищої школи України було приєднання України до Болонського процесу 19 травня 2005 року. Інтегруючись у Болонську систему, вища школа України повинна зберегти ″своє обличчя″. Тим більше, що про сам Болонський процес ще існує багато міфів.

Очевидно одне: процес інтеграції вищої школи України в Болонську систему протягом 2005 – 2012 рр. не слід штучно прискорювати, необхідно ретельно аналізувати й вивіряти кожен крок у цьому напрямку. Слід погодитися зі словами фахівців про те, що найбільш позитивним аспектом Болонського процесу може стати освітянське зближення та об’єднання держав Європейського союзу та інших країн, що приєднаються до нього в подальшому.

Наука. Однією з проблем сучасної української науки є її недофінансування. Якщо середнє фінансування одного вченого у Франції у 2003 р. складало 189655 євро, у Німеччині – 138 888 євро, то в Україні – менше 1000 євро. Крім того, наша Національна Академія Наук (НАН), на думку деяких вчених, має непомірно роздуті штати (вона приблизно в 1,5 – 2 рази більше європейських аналогів). Означені чинники є причиною досить низької продуктивності НАН України.

Друга основна проблема української науки – вік вчених. Середній вік наукових співробітників академії складає 50,3 роки; кандидатів наук – 50,4 роки, а докторів – 60,1! Середній же вік дійсних членів академії 71,3 роки. Це катастрофічні показники. Адже розквіт таланту, наприклад, вченого – біолога припадає на 40 – 55 років, а в 65 років діячі науки всіх західних країн виходять на пенсію.

Єдиний шлях вирішення проблем української фундаментальної науки вбачається одними вченими в суттєвому скороченні кількості наукових проектів і омолодженні наукового персоналу. Інші вчені вбачають подолання зазначеної проблеми в об’єднанні Академії Наук з університетами. Третя група вчених вбачає полеміку про долю НАНУ безперспективною. Вони вважають, що найбільш прагматичним сьогодні було б об’єднання освіти не з академічною, а з прикладною наукою. Саме цим шляхом пішли США, Європа, Японія й Південна Корея. Було б доцільним підпорядкування наших профільних НДІ, КБ, проектних інститутів університетам і вищим спеціалізованим навчальним закладам.

Найближчі роки покажуть доцільність і корисність зазначених та інших заходів для виведення вищої освіти України на рівень світових стандартів й інтеграції її в європейський освітянський простір.

Таким чином, за роки незалежності вища освіта в Україні відчула на собі як негативні впливи, так і позитивні зрушення. Підсумки реформування вищої школи України визначить 2012-й рік.

Український народ має багату й самобутню культуру. Однак протя­гом століть її відтісняли на периферію суспільного буття та людської свідомості. Нині ж відбувається складний і суперечливий процес повернення українського суспільства до свого культурного «Я». У час переходу суспільства від тоталітарного до демократичного ладу держава покликана забезпечити реальну свободу творчості, матеріально-фінансову підтримку справжнім талантам, творцям національно-культурної духовності, одночасно сприяти формуванню нової культурної інфраструктури, що відповідала б умовам ринкової економіки, принципам демократії та громадянського суспільства. І саме відроджена, де-маргіналізована українська культура в усій повноті й різнорідності її компонентів, збагачена здобутками світової культури й світового життя, має стати основою подальшого державного й економічного прогресу України.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте основні риси соціокультурної дійсності періоду незалежності України.

2. Розкрийте особливості сучасного українського літературного процесу та назвіть його основних представників.

3. Охарактеризуйте стан та висвітліть перспективи сучасної української кінематографії.

4. Визначте основні напрями та назвіть видатних діячів мистецтва незалежної України.

5. Розкрийте сутність інформаційно-культурного дисбалансу та назвіть сфери культурного простору України, в яких він виявляється найбільш гостро.

6. Проаналізуйте розвиток театрального мистецтва в сучасній Україні, назвіть його видатних діячів.

7. Розкрийте особливості розвитку ЗМІ в незалежній Україні.

8. Охарактеризуйте розвиток освіти та науки в умовах української незалежності.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Акціонізм – узагальнена назва для ″мистецтв дії″, у яких твором є жест, розіграна ″вистава″ або спровокована ″подія″. Бере початок у творчості футуристів, дадаїстів, сюрреалістів, але значного поширення набуває тільки з 60 – 70-х років XX ст.

Альтернативна культура –різновид субкультури, що принципово розходиться, за певними позиціями з основною, панівною у тому чи іншому суспільстві культурою.

Асамбляж – (фр. assemblage) – техніка візуального мистецтва, споріднена колажу, що використовує об’ємні деталі чи предмети, скомпоновані на площині як картина. В асамбляжі використовуються живописні доповнення фарбами, а також металом, деревом, тканиною та іншими структурами. Іноді застосовується й до інших творів, від фотомонтажу до просторових композицій, оскільки термінологія новітнього візуального мистецтва не є усталеною.

Відеоарт – напрям у медіамистецтві, що використовує для вираження художньої концепції можливості відеотехніки, комп’ютерного й телевізійного зображення.

Глобалізація – (англ. globalization) – перетворення певного процесу, явища на світове, планетарне, таке, що стосується усієї Землі, Земної кулі. Глобалізація – це процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації.

Громадянське суспільство – система інститутів поза межами державних та комерційних, що забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, що формують базис реально функціонуючого суспільства на противагу й доповнення до виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи). Це також історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення й реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об’єднання, асоціації) та різні об’єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні та ін.), що охоплюють всі сфери суспільного життя та є своєрідним регулятором свободи людини.

Дизайн – творчий метод, процес і результат художньо-технічного проектування промислових виробів, їхніх комплексів і систем, архітектурних споруд, орієнтований на досягнення найповнішої відповідності створюваних об’єктів, середовища загалом і потреб людини, як утилітарних так і естетичних. Специфічний ряд проектної діяльності, що об’єднує художньо-предметне мистецтво й науково обґрунтовану інженерну практику у сфері індустріального виробництва.

Інсталяція – художня техніка, що використовує тривимірні об’єкти, призначені для зміни сприйняття простору людиною. На відміну від лендарту інсталяції влаштовуються зазвичай у приміщенні. Інсталяції можуть бути статичними об’єктами, виставленими в музеях чи створюватися тимчасово в публічних та приватних просторах. Елементами інсталяції можуть бути різні об’єкти: предмети, малюнки, звук, світло, віртуальна реальність тощо.

Інформаційно-культурний дисбаланс – інформаційне домінування розвинутих країн порівняно з країнами, що розвиваються, монопольний контроль над частинами інформаційної системи з боку розвинутих країн, відсталість у технічному й технологічному забезпеченні інформацією в країнах, що розвиваються.

Культурний імперіалізм – практика просунення, виділення та штучного привнесення культури одного суспільства в інше. Зазвичай свою культуру привносить та просуває велика, економічно чи військово розвинена домінантна нація.

Перфоманс – (від англ. Performance – вистава, спектакль) – одна з форм акціоністського мистецтва, де твором вважають дії автора, за якими глядачі спостерігають у режимі реального часу. Започаткований у ХХ ст. Реалізується не тільки в театральних постановках, але й у літературі, візуальних ефектах і музиці. В основі перформансу лежить уявлення про творчість як спосіб життя.

Петриківський розпис – декоративно-орнаментальне малярство, що сформувалося на зламі ХІХ–ХХ ст. на Дніпропетровщині. Назва походить від села Петриківка.

Дата добавления: 2015-05-26