За допомогою стрибкових вправ 2 страница

· ефективну внутрішньо- і міжм’язову координацію, яка дозволить успішно управляти силовими, часовими і просторовими параметрами рухів;

· адаптаційні можливості різних аналізаторів відповідно до специфічних особливостей конкретного виду рухової діяльності. Під впливом тренування функції багатьох аналізаторів поліпшуються. Наприклад, заняття спортивними іграми сприяють удосконаленню функцій зорового апарату.

Викладене свідчить, що головною складовою спритності є координаційні можливості людини, вдосконаленню яких слід приділити основну увагу, розвиваючи спритність.

6.3. Координаційні здібності

Спираючись на результати спеціальних досліджень, В.М.Платонов і М.М.Булатова виділяють такі відносно самостійні види координаційних здібностей:

· здатність оцінювати і регулювати динамічні і просторово-часові параметри рухів;

· здатність зберігати стійку рівновагу;

· здатність відчувати і засвоювати ритм;

· здатність довільно розслабляти м’язи;

· здатність узгоджувати рухи в руховій дії.

У цілісній руховій діяльності ці здібності проявляються у взаємодії. При цьому у певних ситуаціях окремі здібності відіграють провідну роль, інші – допоміжну.

Кожен вид рухової діяльності обумовлює провідну координаційну здібність. Наприклад, у веслуванні, плаванні провідне значення має здатність до оцінки і регулювання просторово-часових і динамічних параметрів рухів та відчуття ритму, а в боротьбі – здатність зберігати рівновагу, перебудовувати рухи, орієнтуватись у просторі.

Розглянемо основні фактори та методичні положення, що детермінують розвиток різних координаційних здібностей.

6.3.1. Здатність до оцінки і регулювання динамічних і

просторово-часових параметрів рухів

Досягнути високих результатів у руховій діяльності можливо лише за умови, якщо учень оволодіє здатністю оцінювати і тонко регулювати динамічні, часові і просторові параметри рухів. Відомо, що кваліфіковані плавці здатні пропливати 100м із заданим часом (54, 56, 58с тощо) з помилкою 0,2–0,3с, а баскетболісти здатні регулювати силу кидка і траєкторію польоту м’яча досягаючи 100% - результату при виконанні кидків в кошик з різних точок майданчика.

Удосконалюючи цю здібність, слід застосовувати:

· вправи з акцентом на точність їх виконання за параметрами часу, зусиль, темпу, простору (біг із заданою швидкістю, метання на задану віддаль, пересування із заданою частотою кроків тощо);

· вправи, що вимагають підвищеного м’язового відчуття за рахунок обмеження або виключення зорового чи слухового контролю за виконанням рухової дії;

· вправи з вираженим впливом на один із аналізаторів за допомогою звукових та світлових темпо- і ритмолідерів;

· вправи на вдосконалення м’язово-рухових відчуттів і сприйняттів м’яча, бар’єра, приладу тощо за допомогою використання м’ячів, приладів тощо, різної маси, розмірів та виконання з ними дій з різною силою, швидкістю, заданою дальністю польоту;

· варіювання різними характеристиками навантаження (характер вправ, інтенсивність роботи, її тривалість, чергування режимів навантаження і відпочинку).

6.3.2. здатність до збереження рівноваги

Рівновага - це здатність людини зберігати стійку позу у статичних та динамічних умовах, за наявності опори або без неї.

Особливе значення рівновага має при виконанні гімнастичних та ігрових вправ, в єдиноборствах тощо.

Кожному відхиленню тіла від оптимального положення повинно відповідати відновлююче зусилля учня шляхом балансування. При цьому якість виконання вправи тим вища, чим меншою є амплітуда балансування.

Для вдосконалення рівноваги слід ставити учнів в такі умови, при яких є ризик її втрати. Найдоступнішими у фізичному вихованні серед таких умов є: зменшення площі опори та збільшення її висоти. Для цього А.А.Тер-Ованесян, І.А.Тер-Ованесян рекомендують виконувати такі завдання:

· рівновага на одній нозі з різноманітними положеннями і рухами руками, тулубом, вільною ногою;

· стійка на руках і голові з різноманітними положеннями і рухами ногами;

· різні повороти, нахили і обертання голови, стоячи на одній і двох ногах, з різноманітними положеннями і рухами руками, тулубом, вільною ногою;

· різноманітні обертання тулуба стоячи на одній та двох ногах;

· різноманітні рухи, стоячи на обмеженій нерухомій і рухомій опорі (колода, трос тощо);

· виконання завдань на різке припинення рухової дії при збереженні пози, за сигналом;

· різка зміна напрямку або характеру рухової дії за сигналом;

· виконання різноманітних рухових дій із заплющеними очима;

· варіювання зовнішніх умов виконання вправ на рівновагу (зміна приладів, місце проведення, умови проведення тощо);

· застосування обтяжень у вправах на рівновагу;

· виконання вправ на рівновагу у стані втоми.

6.3.3. Здатність відчувати ритм

Відчуття ритму - це здатність точно відтворювати і спрямовано управляти швидкісно-силовими і просторово-часовими параметрами рухів.

Особливе значення відчуття ритму має при засвоєнні і виконанні рухових дій, що відзначаються складною і завчасно детермінованою структурою діяльності (спортивні види гімнастики, легкоатлетичні метання і стрибки тощо). Саме у цих видах фізичних вправ найдрібніші відхилення від заданого ритму рухів, що виражаються у зміні напрямку, швидкості, прискорення, точності прикладених зусиль, чергуванні напруження і розслаблення м’язів, суттєво впливають на якість їх виконання.

Удосконалюючи відчуття ритму в учнів, слід:

· звертати їх увагу не лише на раціональне переміщення різних частин тіла, але й на послідовність і величину зусиль, на чергування напруження і розслаблення м’язів;

· на початкових етапах вдосконалення орієнтуватись на прості вправи, а складні розділяти на частини;

· вибірково вдосконалювати окремі елементи ритму (напрямок, швидкість, точність і величину прикладених зусиль тощо);

· використовувати різноманітні світлові та звукові сигнали, що виконують роль ритмолідерів;

· активізувати психічні процеси учнів шляхом застосування ідеомоторного тренування. При цьому необхідно орієнтувати учнів на точне відтворення подумки основних характеристик рухових дій;

· удосконалювати вміння учнів орієнтуватись у просторі шляхом тренування довільної уваги, яка полягає у здатності виділити із усіх різноманітних подразників ті, що є значними для орієнтації в конкретній ситуації. Ефективними тут є: біг по рельєфній місцевості, з доланням різних перешкод; вправи з м’ячами; пробігання певної відстані або кидання м’ячів із заплющеними очима; стрибки з поворотами на вказану кількість градусів; пробігання (пропливання тощо) визначених дистанцій за заданий час тощо.

6.3.4. здатність до довільного розслаблення м’язів

При виконанні різноманітних рухових дій спостерігається безперервна зміна ступеня напруження і розслаблення різних м’язів і м’язових груп.

Водночас підвищена напруженість м’язів негативно позначається на виконанні вправ. Вона знижує координованість рухів, зменшує їх амплітуду, обмежує прояв швидкості, гнучкості, витривалості і сили, викликає нераціональні втрати енергії, чим знижує економічність роботи.

Надмірна напруженість може викликатись такими факторами:

· біомеханічними, в результаті виникнення реактивних сил при виконанні складнокоординаційних вправ з великою амплітудою і швидкістю;

· фізіологічними, внаслідок іррадіації збудження в ЦНС;

· психолого-педагогічними, що викликаються скутістю рухів унаслідок складності завдання, емоційного збудження;

· умовами середовища, в якому виконуються рухові дії;

· втомою.

Для вдосконалення здатності довільно розслабляти м’язи використовують вправи:

· які вимагають поступового або швидкого переходу від напруження до розслаблення м’язів;

· в яких напруження одних м’язів супроводжується розслабленням інших (права рука напружена, ліва розслаблена);

· при виконанні яких необхідно підтримувати рухи по інерції розслабленої частини тіла за рахунок руху інших частин (колові рухи розслабленими руками);

· що полягають у чергуванні короткочасних ізометричних напружень з наступним повним розслабленням;

· в процесі виконання яких активно розслаблюються м’язи, що не беруть участі в роботі (розслаблення рук при бігу);

· циклічного характеру, які виконують по інерції після досягнення граничної швидкості (біг, плавання, веслування тощо);

· ациклічного характеру, які вимагають великих зусиль. Після їх закінчення максимально і швидко розслабляють м’язи (кидок набивного м’яча).

Ефективність зазначених вправ значно підвищується, якщо при їх виконанні керуватись певними методичними прийомами, серед яких відзначимо:

· формування в учнів установки на необхідність розслабитись;

· виконання вправ з різною інтенсивністю і тривалістю;

· виконання вправ при різних функціональних станах учнів;

· постійний контроль розслабленості;

· забезпечення належного емоційного стану учнів;

· використання самостійної роботи учнів із власним зоровим контролем (дзеркало, відеозапис);

· широке використання ідеомоторного тренування. При цьому відтворення рухів подумки повинно здійснюватись у строгій відповідності з характеристиками техніки дій. Необхідно також концентрувати увагу на виконанні окремих параметрів дії (основні положення і траєкторії, темп рухів тощо).

6.3.5. Здатність до узгодженості рухів

Особливе значення для результативної діяльності, особливо в спортивних іграх, єдиноборствах та складнокоординаційних вправах, має здатність до перебудови рухових дій в конкретних умовах.

Для вдосконалення координованості рухів слід:

· широко використовувати загальнопідготовчі, допоміжні, спеціальнопідготовчі та основні вправи;

· навчати учнів великої кількості фізичних вправ на основі вдосконалення інших фізичних якостей;

· поєднувати вдосконалення цієї здатності з розвитком інших координаційних здібностей, оскільки вони тісно взаємозв’язані між собою;

· вдосконалювати здатність до узгоджених рухів за умови відсутності втоми, коли учні можуть контролювати і регулювати свою рухову діяльність.

7. Загальні основи методики вдосконалення спритності

У повсякденній руховій діяльності різні координаційні здібності проявляються у тісній взаємодії між собою та з іншими фізичними якостями. Тому, якщо для розвитку фізичних якостей та вдосконалення техніки використовуються складнокоординаційні вправи, то одночасно вдосконалюється і спритність. В свою чергу, вибіркове вдосконалення будь-якої координаційної здібності сприяє вдосконаленню фізичних якостей та інших здібностей.

Комплексно вдосконалюючи спритність школярів, використовують різні методичні прийоми, серед яких відзначимо:

· виконання вправи з різних незвичайних вихідних положень і закінчення такими ж кінцевими положеннями;

· виконання вправи в обидва боки, обома руками і ногами в різних умовах;

· зміну темпу, швидкості і амплітуди рухових дій;

· варіювання просторових меж виконання вправи;

· виконання додаткових рухів;

· щойно засвоєну вправу виконують у різних комбінаціях з раніше вивченими.

Названі прийоми допоможуть забезпечити основну умову вдосконалення спритності - новизну вправ.

При цьому застосовують такі параметри навантаження:

· складність рухових дій учнів коливається в межах від 40% до 70% від максимального рівня (тобто того, перевищення якого не дозволяє виконувати завдання: зберегти рівновагу, оцінити просторові чи часові параметри тощо). Така складність ставить перед функціональними системами організму учнів вимоги, які стимулюють адаптаційні реакції, але не викликають втоми аналізаторів, забезпечуючи можливість виконати достатній для тренування обсяг роботи;

· інтенсивність роботи у початківців відносно невисока і може бути забезпечена виконанням різноманітних нескладних естафет з м’ячами і без м’ячів, киданням на точність, з включеннями нескладних акробатичних вправ, стрибків тощо;

· тривалість окремої вправи (підходу, завдання) становить від 10 до 120с, або до появи втоми;

· кількість повторень окремої вправи (підходу, завдання) при нетривалій роботі (до 5с) може бути від 6 до 10-12, при триваліших завданнях – 2-3;

· тривалість активного або пасивного відпочинку між вправами - 1-2хв. Під час активного відпочинку паузи заповнюють вправами на розслаблення і розтягування, ідеомоторні дії, самомасаж.

8. Вікова динаміка розвитку та контроль спритності

Спритність як комплексна якість розвивається у дошкільному, молодшому шкільному та підлітковому віці. Якщо прогаяти цей час то учні можуть втратити здатність до вдосконалення цієї якості. У ці періоди легко формуються рухові вміння і навички, прогресує сама здатність набувати щораз нові і нові вміння та перебудовувати їх.

Оскільки спритність - це комплексна якість, то і немає єдиного критерію її контролю й оцінки. При цьому спритність проявляється в комплексі з іншими якостями і здібностями учнів. Тому контроль та оцінка її розвитку здійснюється, як правило, за допомогою виконання дозованого комплексу різноманітних вправ, складених у певній послідовності – своєрідної смуги перешкод, подолання якої вимагає від учнів прояву швидкості, відчуття ритму, вміння орієнтуватись у складних ситуаціях, здатності керувати динамічними і кінематичними характеристиками рухів, підтримувати рівновагу тощо. За часом виконання такого завдання дається оцінка спритності учнів.

У спортивній діяльності контролюють і оцінюють розвиток окремих видів координаційних здібностей, про що докладно можна довідатись з книги В.М.Платонова та М.М.Булатової “Фізична підготовка спортсмена” (1995).

Контрольні питання

1. Дайте визначення спритності як рухової якості людини.

2. Перечисліть фактори, які визначають спритність.

3. Назвіть основні види координаційних здібностей.

4. Дайте характеристику здатності до оцінки і регулювання динамічних і просторово-часових параметрів рухів та методики її вдосконалення.

5. Дайте характеристику здатності зберігати рівновагу та методики її вдосконалення.

6. Дайте характеристику здатності відчувати ритм та методики її вдосконалення.

7. Дайте характеристику здатності довільно розслабляти м’язи та методики її вдосконалення.

8. Дайте характеристику здатності узгоджувати рухи та методики її вдосконалення.

9. Дайте характеристику загальних основ методики вдосконалення спритності.

10. Назвіть найсприятливіший віковий період вдосконалення спритності.

11. Як комплексно оцінюється розвиток спритності?

Завдання для самостійної роботи.

1. Складіть комплекси вправ для вдосконалення здатності:

- оцінювати і регулювати динамічні і просторово-часові параметри рухів;

- зберігати рівновагу;

- відчувати ритм;

- довільно розслабляти м’язи;

- узгоджувати рухи.

Загальні основи навчання рухових дій

1. Особливості навчання у фізичному вихованні

2. Рухові уміння і навички

3. Механізми формування рухових дій

4. Структура процесу навчання рухових дій

4.1. Етап розучування рухової дії

4.1.1. Мета, завдання та особливості першого етапу

4.1.2. Методика навчання на першому етапі

4.1.3. Роль зворотного зв’язку в навчанні

4.2. Етап засвоєння рухової дії

4.2.1. Мета, завдання та особливості другого етапу

4.2.2. Методика навчання на другому етапі

4.3. Етап закріплення рухової дії

4.3.1. Мета, завдання та особливості третього етапу

4.3.2. Методика навчання на третьому етапі

5. Організація навчальної діяльності

5.1.Особистісно-діяльнісний підхід до організації навчального процесу

5.2. Зовнішня структура навчальної діяльності

5.2.1. Мотивація як компонент структури навчальної діяльності

5.2.2. Навчальне завдання в структурі навчальної діяльності

5.2.3. Контроль (самоконтроль), оцінка (самооцінка) в структурі навчальної діяльності

Контрольні питання

1. Особливості навчання у фізичному вихованні

При всій специфічності окремих розділів шкільної програми різних освітніх рівнів в основі абсолютної більшості занять з фізичної культури лежить вивчення фізичних вправ з метою збагачення рухового досвіду учнів, необхідного для успішної життєдіяльності. Суть вивчення рухових дій у всіх розділах програми однакова і може бути представлена схематично.

Рис. 9 Механізм вивчення фізичних вправ

Передумовою засвоєння кожної вправи є знання учня про вправу, його руховий досвід та фізична і психічна готовність до навчальної діяльності. На цій базі можна оволодівати технікою будь-яких рухових дій. При цьому, навчаючи учнів, вчитель постійно повинен пам’ятати, що кінцевою метою навчання є використання засвоєних фізичних вправ у повсякденному житті для безпосереднього використання в побуті і професійній діяльності, та щоб самовдосконалюватись і використовувати набутий фізкультурно-спортивний досвід в майбутньому при навчанні інших.

Лише такий підхід до розуміння суті навчання у фізичному вихованні може принести користь, а, отже, є цінним для кожної окремої особи і суспільства загалом. Спроба деяких вчителів ще й сьогодні надавати в своїй роботі перевагу знанням, фізичним якостям чи засвоєнню техніки фізичних вправ (чим би вони не обґрунтовувались) є не чим іншим, як спробою відділити частину від цілого і є, зрозуміло, приреченою. Названим складовим процесу засвоєння рухових дій на різних етапах навчання (залежно від їх завдання) може надаватись лише тимчасова перевага.

Отже, навчання у фізичному вихованні визначається як організований процес передачі і засвоєння системи спеціальних знань і рухових дій, спрямованих на фізичне і психічне вдосконалення людини. Його результатом є загальна фізкультурна освіта.

У навчанні беруть участь два суб’єкти цього процесу: учень і вчитель. Перший прагне навчитись, другий – навчити. Успіху у навчанні досягають там, де дії учня керовані усвідомленою метою і спрямовані на засвоєння необхідних знань, умінь, навичок, форм поведінки та видів діяльності. Діяльність учителя полягає в організації процесу навчання, керуванні ним, що детально буде розглянуто пізніше.

Без розумного і цілеспрямованого керівництва вчителя й активної, свідомої участі учня позитивного результату в процесі навчання досягнути не можна.

Спеціальні фізкультурно-спортивні знання, які засвоюють учні в процесі фізичного виховання можна поділити на чотири групи:

· знання, що сприяють організації учнів у процесі фізичного виховання (наприклад, правила безпеки, організації ігор, суддівства тощо);

· знання медико-біологічного спрямування (наприклад, про вплив фізичних вправ на функції організму, про першу медичну допомогу, про втому та відновлення, методи самоконтролю тощо);

· знання, необхідні для практичного засвоєння вправи (наприклад, про техніку виконання вправ);

· знання з організації і методики проведення занять фізичними вправами.

Набуття, уточнення і закріплення знань іде паралельно з засвоєнням техніки фізичних вправ та удосконаленням фізичних якостей. Це особливо стосується третьої і четвертої груп знань, які стають актуальними тільки за умови, коли учень робить спробу виконати фізичну вправу, або здійснити певну рухову діяльність.

Зміст теоретичних знань, їх обсяг у загальноосвітній школі лімітується навчальними програмами всіх рівнів.

Знання сприяють якісному оволодінню руховими навичками, розвитку в дитини потреби у фізичному вдосконаленні, вихованню звички до самостійних занять фізичними вправами.

Ефективність методики формування знань буде вищою, якщо при цьому дотримуватись певних правил. Найважливішими серед них є:

· оволодіння руховою дією повинно починатись з формування знань про сутність рухового завдання і можливі шляхи його вирішення;

· обсяг і зміст знань повинен відповідати вікові учнів, їх попередній теоретичній підготовці та інтелектуальному розвитку;

· учні краще засвоюють теоретичний матеріал програми, якщо при цьому посилатись на знання з математики, фізики, біології тощо. Для цього вчителю фізичної культури слід підтримувати тісні контакти з педагогами, що викладають ці предмети, або, інакше кажучи, в повній мірі реалізовувати міжпредметні зв’язки;

· особливість засвоєння теоретичних відомостей у фізичному вихованні є те, що джерелом знань служить не тільки інформація вчителя та літературні джерела, але й сама рухова діяльність учнів. На основі м’язових відчуттів, аналізу результатів виконання фізичних вправ, учень пізнає закономірності рухів, отримує практичні наслідки впливу певних фізичних вправ на розвиток якостей, удосконалення функцій різних систем організму переконується у власних рухових можливостях і значимості занять особисто для себе;

· ефективність засвоєння теоретичного матеріалу залежить від адекватності вибраних форм і методів його викладання в кожному конкретному випадку;

· основним методом повідомлення знань є метод слова. Ефективними прийомами можна вважати розповідь, бесіду, опис, пояснення та їх поєднання з наочністю;

· важливе місце в методиці формування знань займає контроль їх засвоєння. З відомих способів контролю найбільш поширеними в процесі фізичного виховання можна вважати:

· усне опитування;

· опитування із застосуванням контрольних карток, або їх застосування у поєднанні з усним опитуванням;

· письмові роботи;

· виконання практичних завдань, що вимагають теоретичних знань.

2. Рухові уміння і навички

Вивчення фізичних вправ на уроках і в позаурочний час передбачає послідовне формування умінь та навичок виконувати окремі рухові дії. При цьому вчитель (та й учні) повинен завжди знати, що саме необхідно сформувати в кожному конкретному випадку і якщо таке формування не відбулося, процес навчання не можна вважати завершеним.

В чому ж суть рухових умінь і рухових навичок? Що в них спільного і чим вони відрізняються? В теорії і методиці фізичного виховання розрізняють два рівні рухового уміння: 1) уміння виконувати окрему рухову дію (наприклад, подачу у волейболі, штрафний кидок у баскетболі чи гандболі тощо). В літературі його інколи називають умінням нижчого порядку; 2) уміння вищого порядку (наприклад, уміння грати у волейбол, боротись, фехтувати тощо) або, як його часто називають, уміння виконувати цілісну рухову діяльність. Уміння вищого порядку представляє собою комплекс рухових навичок, що взаємодіють у процесі вирішення учнями певних рухових завдань. До уміння вищого порядку відносяться й уміння здійснювати процес фізичного виховання з метою самовдосконалення.

Рухове уміння виконувати окрему рухову дію - це здатність учня виконувати вправу, концентруючи увагу на кожному русі, що входить до її складу. Формується уміння шляхом багаторазового повторення вправи в стандартних умовах, при активній участі всіх органів відчуття (зору, слуху тощо). Увага учня при цьому зосереджена на деталях, елементах рухової дії, на просторових, часових, просторово-часових, динамічних та ритмічних характеристиках рухів. Одночасно засвоїти ці характеристики неможливо. Вивчають їх послідовно шляхом усвідомленого багаторазового практичного вправляння. Багаторазове повторення вправи і її частин під безпосереднім контролем свідомості і при безперервному пошуку способів найефективнішого їх виконання поступово приводить до удосконалення і стабілізації рухових операцій, окремих елементів, з наступним їх поєднанням у рухову дію. На перших кроках навчання рухові дії виконуються уповільнено, з зупинками, зайвими рухами та помилками. Учні виконують вправу нестабільно. Такий рівень володіння вправою прийнято називати умінням.

Збільшення числа повторень і корекції помилок приводить до невимушеного, плавного, безпомилкового, стабільного й економного виконання вправи. Вправа поступово автоматизується. Іншими словами, відбувається плавна трансформація уміння в навичку.

В міру автоматизації рухової дії свідомість учня звільняється від безпосереднього “дріб’язкового” управління нею. Вправа виконується під контролем рухового аналізатора (“м’язового відчуття”). Всі інші аналізатори, які брали участь в управлінні і корекції рухів, переключаються на контроль зовнішніх умов та результатів рухової діяльності. Це дає можливість переключити мислення на вирішення інших завдань. Проте всі довільні автоматизовані рухові дії, сформовані на основі свідомості, в будь-який час можуть бути взяті під контроль. Таким чином, рухова навичка завжди чітко усвідомлюється і може бути відтворена в уяві, в мові, в образі та в практичному виконанні.

Вчителю важливо також знати, що рівень усвідомлення рухової дії, яка вивчається, у різних учнів неоднаковий, і це суттєво позначається на швидкості і якості засвоєння ними вправи та на їх здатності до творчого використання засвоєної вправи в життєдіяльності.

При володінні вправою на рівні навички свідомість учнів виконує пускову (початок руху), контролюючу (фіксація відхилень від правильного виконання вправи), коректуючу (заходи щодо виправлення помилок, або виходу із скрутних ситуацій) та гальмівну (активне гальмування руху, або перехід до іншої дії) функції.

На стадії формування навички поступово усуваються зайві рухи, вдосконалюється міжм’язова координація, рухи стають точнішими в просторі, часі і за зусиллями. Всі рухи відтворюються невимушено, плавно, з високою точністю і стабільно.

Рівень володіння фізичною вправою, якому притаманні перераховані характеристики, називають навичкою.

З окремих навичок формується уміння виконувати цілісну рухову діяльність, або уміння вищого порядку.

Уміння вищого порядку в навичку не переходить, бо воно проявляється завжди в ситуативних умовах і залежить від дій партнерів, суперників, зовнішніх умов тощо. Для уміння вищого порядку характерні варіативність і творчість діяльності, стійкість до несприятливих внутрішніх та зовнішніх умов, виконання дій на тлі втоми, висока індивідуалізація діяльності, здатність перебудовуватись в ході діяльності.

Хід формування рухових умінь і навичок можна зобразити схематично (Рис.10)

Формування рухових умінь і навичок має певні психологічні, функціональні і, як наслідок, дидактичні особливості. Відповідно до природних психофізіологічних процесів, які протікають в організмі, під впливом багаторазового повторення фізичних вправ, що вивчаються, будується педагогічний процес управління формуванням рухових умінь і навичок.

Рис. 10 Процес формування рухових умінь і навичок.

3. Механізми формування рухових дій

Аналіз участі свідомості у формуванні і закріпленні рухової дії дозволяє виділити три фази усвідомлення цих дій:

1) мала усвідомленість внаслідок “туманного” уявлення про вправу;

2) відносно повна усвідомленість рухової дії та окремих рухів, внаслідок формування цілісного уявлення про вправу і розвитку здатності диференціювати параметри руху;

3) часткова усвідомленість як наслідок автоматизації рухової дії та переключення уваги на умови виконання

Характерними рисами умінь на початку їх формування є надмірна мобілізація вольових зусиль, емоційна реакція на новизну, наявність невпевненості, а іноді і страху. Все це призводить до захисних рухових реакцій, до скутості та зайвих ізольованих рухів. Контроль за діями здійснюється за рахунок зору і слуху. М’язове відчуття лише формується. Уява про вправу уточнюється здебільшого за рахунок зовнішнього зворотного зв’язку. Сконцентроване в часі багаторазове повторення вправ створює умови для аналізу виконуваних рухових дій, їх порівняння з попередніми спробами. Тому їх виконання повинно носити характер свідомих спроб відтворити програму вправи, що розучується. Крім того, сама програма формується не стихійно, а створюється учнями з допомогою мислення та аналізу одержаної інформації. Навіть у випадку наслідування початківець спирається на свідоме, цілеспрямоване спостереження взірця, формуючи таким шляхом в себе уявлення про цю вправу. В формуванні образу вправи, що розучується, мислення спрямоване на пізнання зв’язку між окремими елементами вправи. Покращенню виконання сприяє аналіз учнями виконання дій і виправлення, що вносяться в їх виконання, а не бездумне повторення.

Дата добавления: 2015-05-26