Духовне життя суспільства 2 страница

3. Використання в інформаційному полі результатів духовно­
го виробництва (духовних цінностей) без їх предметно-матеріальної
форми.

Духовне виробництво як важлива складова суспільного вироб­ництва продукує суспільну свідомість, у якій акумульовано основ­ний зміст духовного життя суспільства.

Як уже відомо з попередніх тем, суспільна свідомість віддзер­калює духовну сферу суспільства, що формується соціальними групами під впливом їх повсякденного життя. Суспільна свідо­мість — це філософська категорія, що пояснює особливості ві­дображення соціальними суб'єктами соціальної та природної дійсності за визначального впливу на неї рівня суспільного буття (як реального процесу життя людини).

Суспільна свідомість і суспільне буття — найзагальніші кате­горії, якими послуговуються для визначення найголовніших чин­ників розвитку суспільства. За цими межами їх відмінність і про­тиставлення не має жодного сенсу.

Суспільна свідомість є невід'ємною частиною суспільного бут­тя, а суспільне буття завжди є суспільним, позаяк у ньому функ­ціонує суспільна свідомість.

Суспільна свідомість має надзвичайно складну й динамічну структуру, що визначається структурою суспільного буття, ос­кільки є вторинною до нього (згідно з матеріалістичною філо­софією). Суспільна свідомість має рівні і форми. Зміст суспіль­ної свідомості залежить від соціального стану груп людей, їх місця в матеріальному виробництві тощо. Тому в різноманіт­них соціальних групах населення зміст суспільної свідомості буде відрізнятися.

Виокремлюють побутовий і теоретичний рівні суспільної сві­домості.

Побутовий рівень суспільної свідомості відбиває суспільне буття, не використовуючи спеціальних пізнавальних методів і за­собів. Іноді побутовий рівень свідомості називають «здоровим глуздом». Він містить акумульовані впродовж історичного часу емпіричні знання, норми, зразки поведінки, уявлення, традиції тощо. Знання лежать на поверхні практичної діяльності й тому не потребують спеціальної логіки доведення їх істинності.

Теоретичний рівень суспільної свідомості — усвідомлене від­биття суспільного буття, його суттєвих зв'язків і закономірностей за допомогою спеціальних методів і засобів пізнання. Творцем теоретичного знання є незначна професійно підготовлена частина суспільства — наукова інтелігенція.

Слід зазначити, що теоретична свідомість перебуває в єдності з побутовим рівнем свідомості. Вона змінює, модифікує, окуль­турює побутову свідомість. Воднораз абсолютизація значення побутової свідомості, здорового глузду почасти призводить до виникнення ілюзій і помилкового мислення в суспільній свідомос­ті. Тому науки, зокрема суспільні, орієнтуються на теоретичний рівень і прагнуть уникати понять і уявлень побутового рівня сві­домості з метою утвердження наукової істини.

Виокремлюється також рівень суспільної психології та ідеоло­гії. Суспільна психологія — це емоційне ставлення людей до су­спільного буття, його оцінка, що виражається у відповідних по­чуттях, емоціях. Суспільна психологія та емпіричні знання пере­бувають на одному рівні суспільної свідомості. Але у суспільній психології домінантним стає не саме знання про дійсність, а ста­влення до нього, оцінка дійсності. Суспільна психологія виконує регулятивну функцію у житті та відносинах людей, у ній віддзер­калюються психологічні особливості соціальних груп і суспільст­ва загалом (особливості національної, класової психології, психо­логії релігійних груп тощо).

Ідеологія — це систематизований і теоретично обґрунтований вираз інтересів різноманітних соціальних груп. Ідеологія, як і су­спільна психологія, спрямована на регулювання суспільних відно­син. Між ними є певна єдність і водночас деякі відмінності: суспіль­на психологія є безпосередньою та стихійно створеною формою відображення інтересів певної соціальної групи. А ідеологія усві­домлено формується певними групами людей, зайнятих у сфері духовного виробництва. На відміну від суспільної психології, іде­ологія є впорядкованою й теоретично оформленою системою.

У структурі суспільної свідомості важливе місце належить її формам. Форми суспільної свідомості дають можливість виок­ремити різноманітні способи відображення суспільного буття в суспільній свідомості. Кожна форма суспільної свідомості відо­бражає світ у його цілісності, але згідно зі своєю специфікою та своїм призначенням. Виокремлюють такі форми суспільної сві­домості, як політична, моральна, етична, філософська, наукова тощо. Форми суспільної свідомості крім споріднених рис мають також окремі особливості. Усі форми мають один об'єкт відо-

браження — матеріальне життя суспільства та суспільне буття, вони є окремими різновидами єдиного духовного комплексу — суспільної свідомості. Форми виникають та функціонують на двох рівнях (за винятком наукової свідомості): побутовому й те­оретичному. Усі форми тісно взаємодіють між собою, взаємо-проникають одна в одну й взаємозбагачуються.

Найважливішою формою суспільної свідомості є політична — сукупність побутових і теоретичних поглядів, ідей, що відобра­жають ставлення до влади й боротьбу за владу різноманітних класів, партій, соціальних груп тощо. Поняття влади є головним для цієї форми. Політична свідомість передбачає ідеологічний і психологічний аспекти. Ідеологічний пов'язаний з ідеологією як системою поглядів, ідей, що віддзеркалюють інтереси певних со­ціальних груп тощо; психологічний — пов'язаний із психологі­єю, що ґрунтується на несистематизованих поглядах, почуттях, настроях конкретних суб'єктів політичних відносин.

Із політичною свідомістю тісно пов'язана правова як сукуп­ність побутових і теоретичних ідей, поглядів на вирішення пи­тань права, закону, правосуддя тощо. Правова свідомість забез­печує суспільний порядок, регулює суспільні відносини на основі сформульованих і затверджених правовими інститутами вимог обов'язкового, необхідного з погляду закону (норми).

Право не може керувати всіма суспільними відносинами, воно регулює лише найважливіші з позиції держави суспільні відно­сини. Усі інші відносини регулюють мораль, традиції, ритуали, що частково стають складниками моралі.

Моральна свідомість — це побутові й теоретичні уявлення про методи й засоби морального регулювання поведінкою людей у праці, побуті, політиці, родинних, особистих та інших відносинах. Вона охоплює дійсність у формі моральних норм — вимог, яких має додержувати людина, згідно з нормами та вимогами суспіль­ства з позицій власного розуміння добра та зла. Вимоги моралі не закріплюються певними соціальними інститутами та законами. Вони підтримуються громадською думкою, звичаями, нормами та оцінками суспільства й соціальних груп. Моральна свідомість на рівні суспільства — це вимоги, що адресуються індивіду, кот­рі він має виконувати як свої соціальні обов'язки. Отже, суспіль­на мораль є способом адаптації окремої людини до суспільного середовища (сфера суспільної необхідності).

Потреба людей у сприйнятті та створенні красивого й доско­налого дає людині мистецтво та естетичну свідомість як відоб­раження дійсності в образно-художній формі. Специфіка есте-

тичної свідомості визначається її предметом, художньо-образним способом відображення дійсності та її функціями. Естетична сві­домість складається зі смаків, уявлень, ідеалів, поглядів і теорій, що відбивають естетичну цінність предметів і явищ об'єктивної дійсності, а також предметів і явищ, створених самою людиною. Відображення дійсності в естетичній свідомості досягається за допомогою таких понять, як прекрасне й потворне, комічне й трагічне, величне й нікчемне тощо. Це відображення здійснюєть­ся на ідеологічному та побутово-психологічному рівнях.

Важливу роль у духовному житті суспільства відіграє релігія та релігійна свідомість, яка охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію, що ґрунтується на вірі в існування надприродного. Ре­лігійна ідеологія — це більш-менш чітка система релігійних ідей і поглядів на світ. Релігійну ідеологію зазвичай розробляють і розви­вають теологи. Релігійна психологія складається стихійно, у процесі відображення побутових умов життя людей. Вона містить несисте-матизовані релігійні почуття, настрої, уявлення тощо, що ґрунту­ються на вірі в існування надприродного. Істотну роль у побутовій релігійній свідомості набуває процес організації спілкування зі сві­том трансцендентного (Богом) — релігійний культ. Процес такого спілкування набуває специфічних духовно-емоційних відтінків.

Наука, як форма суспільної свідомості, відображає діяль­ність людей, спрямовану на виробництво знань про природу, су­спільство п сам процес пізнання з метою досягнення істини й від­криття об'єктивних законів. Вона систематизує об'єктивні знан­ня про дійсність інтелектуально-понятійним раціональним спо­собом. Наука має теоретичний та емпіричний рівні дослідження й організації знань. Вона спирається на спеціально створену систе­му наукових методів пізнання та передачі знань людям (доклад­ніше про науку йдеться в темі 6).

Важливе місце у структурі суспільної свідомості належить її носіям, саме тому залежно від суб'єкта виділяють індивідуальну та масову свідомість. Індивідуальна свідомість — це духовний світ особи. Масова свідомість — це рівень суспільної свідомості, суб'єктом якого є великі людські спільноти, які становлять біль­шість населення.

Суспільна свідомість реалізується через індивідуальну свідо­мість. Загальнозначимі елементи індивідуальної свідомості, що відображають суспільне буття, інтегруються в систему надособо-вих форм суспільної свідомості, які, своєю чергою, є об'єктивним джерелом формування індивідуальної свідомості. Суспільна сві­домість — це не сума індивідуальних свідомостей, це якісна ду-

ховна система, що існує у вигляді різноманітних форм (мова, нау­ка, філософія, мистецтво, політика, право, мораль, релігія, народна мудрість, соціальні норми тощо). Підкреслення відносної само­стійності суспільної свідомості не заперечує того факту, що фор­ми духовного виконують свою роль лише тоді, коли стають пред­метом особистих переконань людини (життєвої потреби).

У своєму розвитку індивідуальна та суспільна свідомість опо­середковано впливають одна на одну: кожний індивід розвиває свою свідомість через творче використання духовних досягнень минулих поколінь і сучасності, а розвиток духовності людства здійснюється лише завдяки індивідуальним досягненням і духов­ним відкриттям окремих осіб.

Культура

Термін «культура» є одним з найпоширеніших. Він викорис­товується як у соціально-політичній літературі, так і на побуто­вому рівні, у процесі аналізу художніх явищ, а також у філософсь­ких дослідженнях. У тлумаченні феномену культури спеціалісти посідають різні, часто протилежні позиції. Сьогодні, як стверджу­ють культурологи, вже існує понад 500 визначень культури.

Саме слово «культура» з'явилося більше ніж дві тисячі років тому й етимологічно означало лише «обробляти» й використову­валося спочатку як агротехнічний термін «обробка землі», «куль­тивування ґрунту». В античному світі Цицерон уперше викорис­тав слово «культура» в іншому тлумаченні — стосовно можли­вості впливу на людський розум. Одразу поняття «культура» ста­ло протистояти іншому латинському поняттю «натура», тобто природі. У цьому разі слово «культура» стало означати явище, що створене людиною (поза природою). Відтоді будь-який еле­мент культури став сприйматися не як наслідок дії природних сил, а як результат дії самої людини з переробки, вдосконалення об'єктів природи. Таке розуміння культури на побутовому рівні свідомості залишається актуальним і досьогодні. У німецькій кла­сичній філософії під культурою стали розуміти другу природу, тобто все те, що створюється й удосконалюється людиною: «куль­тура — це створена людиною друга природа» (Ґ. Геґель).

На сьогоднішній день немає узагальненої позиції дослідників, які аналізують поняття культури. У наш час культуру вивчає ціла низка наук — історія, археологія, етнографія, релігієзнавство. Кожна з цих наук вибирає свій ракурс вивчення культури. У кінці XIX — на початку XX ст. виникла спеціальна наука про культу-

ру— культурологія (вивчає культуру як систему елементів). Фі­лософія також не залишилась осторонь від вивчення такого склад­ного й динамічного феномену, яким є культура. Філософія культури виходить з таких положень:

1. Культура заснована на діяльності людей; через культуру і
завдяки їй проходить об'єднання природного й соціального, ос­
новою цього об'єднання є людина як суб'єкт діяльності, пізнання
та спілкування.

2. Культура є результатом об'єктивізації, матеріалізації праг­
нень, цілей та інтересів людини. Для характеристики культури
використовують поняття «артефакт». Артефакт — щ продукт
або результат діяльності людини. Як наслідок, культура тлума­
читься як світ артефактів, що виникли в результаті матеріальної
або духовної практики. Іншими словами, культура може визнача­
тись як результат матеріальної або духовної практики людини.

Безперечно, культура пов'язана з наданням певного змісту ар­тефактам культури. Матеріальні об'єкти, що існують самі по со­бі, жодного змісту не мають. Зміст у них вкладає сама людина, виражаючи його за допомогою мови, тому культура виступає як спосіб інформаційного забезпечення існування суспільства.

Сутність інформаційно-семіотичної концепції культури поля­
гає в тому, що культуру розуміють як сферу інформаційного за­
безпечення функціонування суспільства. Вона являє собою коле­
ктивний інтелект, колективний розум, що формує та зберігає
соціальну інформацію, яка використовується людиною для перет­
ворення навколишнього світу і самої себе. Ця інформація коду­
ється у створюваних людьми знакових системах, найважливішою
з яких є мова (наука про знакові системи називається семіоти­
кою). Специфіка людського способу життя детермінована тим,
що люди, на відміну від тварин, керуються у своєму житті не
тільки природними властивостями предметів матеріального сві­
ту, але й спеціальною інформацією, на основі якої вони свідомо
ставляться до навколишнього світу, змінюють його згідно зі
своїми потребами та інтересами. >

У соціальній інформації існує три головних типи змісту: знан­ня, цінності та регулятиви (правила дії та поведінки). Взаємо­зв'язки між ними визначають особливості духовної культури (міфології, релігії, мистецтва, філософії), соціальної культури (моральної, правової, політичної) і технологічної культури (тех­нічної, наукової, інженерної). Кожний народ у своєму історично­му розвитку створює національну культуру. Разом з тим існують культурні універсалі!", що характеризують культуру як таку, що

саморозвивається в просторі й часі, колективний інтелект усього людства загалом.

Поняття культури стосується не тільки артефактів культури, а й самої людини. Культура особистості — це система її морально-естетичних норм, способу життя, які характеризуються такими рисами, як порядність, чесність, скромність, милосердя тощо. Ін­коли синонімом високої культури особистості є інтелігентність — широкі знання, соціальна відповідальність, висока культура. Культурна особистість уміє керувати собою, має навички само­контролю, самовдосконалення й прагнення до активного спілку­вання. Культурна особистість зорієнтована на добро, гуманізм, справедливість. Культура особистості містить уміння раціональ­но використовувати час, не марнувати його на непотрібні справи і заняття.

Культура, як і будь-яке суспільне явище, виконує певні функ­ції, серед яких можна виділити головні:

Соціалізуюча функція культури організовує процес соціаліза­ції особи (засвоєння людиною соціальної ролі, навичок тощо).

Комунікативна функція організовує взаємодію між людьми, соціальними групами і суспільством.

Функція диференціації та інтеграції суспільства. Об'єднуючи людей у межах певної культури, ця функція роз'єднує (диферен­ціює) людей за їх належністю до іншої культури.

Ігрова функція культури полягає в тому, що в її межах прохо­дить вільна творча діяльність людей, в основі якої лежить розва­жальний і змагальний моменти.

Знаково-комунікативна функція культури. Усі явища культу­ри (артефакти) є знаками, що несуть символічне значення. Завдя­ки символам здійснюється спілкування людини з людиною, тому культура часто визначається як система символів.

Отже, культура не існує поза людиною. Вона із самого почат­ку пов'язана з людиною і відображає потребу людини шукати сенс свого життя у діяльності, і навпаки, немає ні суспільства, ні соціальної групи, ні людини поза культурою. В такому контексті соціальна філософія виокремлює такі різновиди культур, як сві­това культура (синтез кращих досягнень усіх національних куль­тур різноманітних народів, що населяють нашу планету), та наці­ональна культура (синтез культур різноманітних соціальних груп, класів тощо). До національних культур відносять культуру українську, російську, польську тощо, регіональну (слов'янську, американську, африканську), культуру окремих соціальних суб'єк­тів (класову, міську, сільську, професійну, молодіжну, родинну

та окремої особистості). Вирізняють також культурні епохи, на­приклад, античності, середньовіччя, відродження, окремі форми культури, наприклад, політичну, соціальну, правову, релігійну, специфічні культурні підрозділи (масову, авторитарну, маргіналь­ну), а також офіційну культуру.

Для розкриття змісту культури можна використати ціннісний підхід, згідно з яким культура — це сукупність матеріальних і духовних цінностей, способи їх створення, уміння їх використо­вувати та передавати прийдешнім поколінням.

Специфіка людської діяльності зумовлює виокремлення мате-1 ріальної та духовної культури.

Матеріальна культура охоплює дуже велике коло предметів, серед яких, власне, проходить усе життя як кожної окремої лю­дини, так і суспільства загалом (до матеріальної культури відно­сять засоби виробництва, техніку, технології, культуру праці ви­робництва, матеріальну основу побуту, матеріальний бік довко­лишнього середовища).

Духовна культура містить результати духовної діяльності людства: науку, філософію, мистецтво, мораль, політику, право, освіту, релігію, сферу керування суспільством тощо. До духовної культури належать державні організації та інститути (наукові ін­ститути, вищі навчальні заклади, школи, театри, музеї, бібліотеки тощо), які в сукупності забезпечують функціонування духовної культури.

Розподіл культури на матеріальну і духовну є відносним. Ду­же часто неможливо однозначно віднести ті чи ті явища до мате­ріальної або духовної культури. З одного боку, вони належать до культури матеріальної, з другого — до культури духовної. На­приклад, продукти духовного життя, ідеї, художні твори, суспіль­ні норми знаходять своє відображення в певній предметній мате­ріалізованій формі, тобто в рукописах, книжках, картинах тощо (включаються в коло елементів матеріальної культури).

Духовна культура — важливий чинник суспільного прогресу, її рівень визначає щабель інтелектуального, естетичного, худож­нього і морального розвитку людства. З поняттям культура пов'я­заний процес придбання знань і досвіду в тій чи тій площині дія­льності, засвоєння людиною певної системи цінностей, відпра­цювання власної лінії поведінки.

Всесвітня історія вирізняє багато типів культур. Для харак­теристики суспільств, які відрізняються одне від одного за спе­цифікою панівної культури, часто послуговуються терміном «цивілізація».

І ^

Отже, духовне життя суспільства (сфера духовного) є найва­жливішим виявом його діяльності, від якого залежить розви­ток суспільства загалом. В основі розвитку духовного життя суспільства лежить духовне виробництво, яке здійснюється в нерозривному взаємозв'язку з іншими видами суспільного ви­робництва.

Духовне виробництво із самого початку формує духовні по­треби людей і поряд з іншими потребами є основою вироб­ництва суспільної свідомості. Найвідомішими формами су­спільної свідомості є політична, моральна, наукова, правова, філософська, релігійна тощо.

Культура — це специфічна сфера діяльності людини, що відрізняє гуманний «олюднений» світ від усього «нелюдсько­го» (природного). Культура — це ядро, основа, «душа» су­спільства. Вона містить матеріальні та духовні цінності лю­дини; спосіб життя людей; їхні взаємини; специфіку життя націй і народів; рівень розвитку суспільства; спосіб акумулю­вання, збереження та передавання соціально значимої інфо­рмації'; сукупність соціальних норм, звичаїв, традицій; релі­гію, міфологію, науку тощо.

■ 'і,

•Питання для самоперевірки

' і Ч'А'Т

1. Дайте коротку характеристику складовим духовного життя су­
спільства.

2. Що таке суспільна свідомість?

3. Яка структура суспільної свідомості?

4. Які головні форми суспільної свідомості ви можете назвати?

5. Дайте їм коротку характеристику.

6. Дайте визначення поняття «культура».

7. Які різновиди культури ви можете назвати?

8. Дайте коротку характеристику функціям культури.

ЩЦрефератів ■..,>■!■. ■>. «_€ ^У,'¹^'^^* % т "і

1. Діалектика форм духовного освоєння світу.

2. Духовне життя суспільства та його структура.

3. Суспільна свідомість як соціальна пам'ять народу.

4. Духовне виробництво як виробництво свідомості,

5. Діалектика форм суспільної свідомості.

Ї*Л2

Список рекомендованої літератури Щ ^: яр

1. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія — К.,
1996.

2. Анищенко А. И. Структура общественного сознания. — М., 1973.

3. Антонович Д. Українська культура. — Мюнхен, 1988.

4. Барулин В. С. Диалектика сфер общєственной жизни. — М., 1982.

5. Бергсон А. Два источника морали и религии: Пер. с фр. — М., 1994.

6. Бердяев Н. А. О назначений человека. — М., 1993.

7. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. — К., 1994.

8. Грушин В. А. Массовое сознание. — М., 1987.

9. Духовне оновлення суспільства. — К., 1990.

10. Ильин И. Н. Путь к очевидносте. — М., 1993.

11. Ксенофонтов В. И. Духовность как зкзистенциальная проблема //
Филос. науки. — 1991. — № 12.

12. Культура і побут населення України. — К., 1991.

13. Культурне відродження в Україні. — К., 1993.

14. Маркс К., Знгельс Ф. Немецкая идеология // Соч. — 2-е изд. — Т. 3.

15. Никитин В. П. Духовньїй мир: органичньїй космос или разбегающа-
яся Вселенная // Вопр. философии. — 1991. — № 8.

16. Общественное сознание и его формьі. / Под общ. ред В. И. Толс-
тьіх. — М., 1986.

17. Огієнко І. Українська культура. — К., 1991.

18. Попович М. Нарис історії культури України. — К., 1998.

19. Пролеев В. С. Духовность и бьітие человека. — К., 1992.

20. Скуратівський В. А. Етносоціальна культура як саморегульована
система: Навч. посіб. — К., 1993.

21. Стан культурної сфери та культурної політики в Україні (Аналітич­
ний огляд). — К., 1995.

22. ТопнбіА. Дослідження історії. — К., 1995.

23. Українська культура: історія і сучасність. — К., 1994. '

24. Українська культура: Лекції / За ред. Д. Антоновича. — К., 1993.

25. Уледов А. К. Духовная жизнь общества: Проблему методологичес-
кого исследования. — М., 1980.

26. Федотова В. Г. Практическое и духовное освоение действительно-
сти. — М., 1989.

27. Франк С. Л. Духовньїе основу общества. — М., 1991.

Дата добавления: 2015-05-26