Забезпечення договорів

Воля в договорі

Угода сторін, що породжує договір і зобов'язання з нього, являє собою узгоджене по'єднання волі осіб стосовно якогось предмету. Юридично визнана воля (voluntas) є необхідним атрибутом договору, чинного з правового погляду. Процес узгодження волі сторін, або ж укладення договору, являв собою складний набір юридичних дій. Він починався з оголошення особою, яка бажала вступити в договірні відносини, про свій намір укласти відповідну угоду для досягнення відповідної мети. Таке оголошення мало назву оферти. Прийняття пропози­ції укласти договір називалось акцептом.

Воля сторін полягала в їх згоді взяти на себе певні обов'язки за договором. Вона мала бути взаємною, двосторон­ньою і спрямованою на досягнення певної мети. Однак без фіксації волі іншими суб’єктами цивільного права у Римі неможливе було вияв­лення зустрічної волі. Воля ж щодо укладення договору, продемонстрована в певній об'єктивній формі, називалася волевиявленням. Цей акт міг здійснюватися усно і пись­мово або через жес­т, міміку, а іноді навіть мовчання чи за допомогою конклюдентних дій (наприклад, мовчазно виражена воля щодо купівлі якогось товару шляхом покладення грошей навпроти нього). Спосіб виявлення волі має був необхідним для правиль­ного тлумачення договору. Тому в певних договорах чітко обумовлювали вимоги до способу виявлення волі (манципація чи стипуляція).

Воля могла бути визнана недійсною, якщо волевиявлення було помилкою (error) однієї із сторін. Розрізнялися помилки істотні та неістотні. До перших належали помилки характеру правочину (еrrоr іn пеgotio), предмета договору (еrrоr іn согроrе) та особи контрагента (еrrоr іn реrsona).

Волю не визнавали й у тому випадку, якщо волевиявлення було зумовлене обдурюванням (dolus) з будь-якого боку.Зазначеною дією вважали навмисне введення в оману контрагента з метою спонукання до волевиявлення на шкоду власним майновим інтересам. Воля могла бути визнана недійсною, якщо волевиявлення було досягнуте примусом з боку якогось з учасників договору або в ім'я другої сторони (metus). Вказані дії могли бути як фізичними, і психологічними (погрози). При цьому такі дії були протиправними, якщо вони зачіпали інтереси не тільки власне договірної особи, але членів його сім'ї, родичів і навіть майна вказаної сторони.

Закони XII Таблиць свідчать, що на початковому етапі розвитку римського цивільного права відповідальність неоплатного боржника мала особистий характер. У класичну епоху відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання договору полягала в обов'язковому відшкодуванні збитків. Реальний збиток виражався у вартості речі в її дійсній ціні. Втрачений зиск означав вірогідний прибуток, який міг бути одержаний, якщо б боржник виконав зобов’язання. Крім того, римляни розрізняли збитки прямі та непрямі.

Відшкодування збитків боржником було можливе лише за умови, що до часу стягнення у нього було досить майна, еквівалентного збиткам. Цим цілям служили додаткові засоби, які забезпечували виконання зобов'язань: завдаток, неустойка, порука і застава. Завдаток являв собою майно (грошову суму або цінності), яке один контрагент передавав іншому як свідоцтво укладеної угоди. Неустойка є штрафна сума, яку боржник мав сплатити кредитору у випадку невиконання або неповного виконанні зобов'язання. Порука є взяття на себе третьою особою відповідальності за невиконання зобов'язання (разом з боржником). Вона виникала через просту угоду і виражалася в двох формах. Після виникнення зобов'язання за договором поручитель за угодою з кредитором брав на себе тягар погашення боргу в разі неплатоспроможності боржника. Інша форма полягала в дорученні третьої особи майбутньому кредитору про надання позики майбутньому боржнику з взяттям поручителем на себе відповідальності за своєчасне погашення боргу. Застава (pignus datum) як засіб забезпечення договорів – це річ, яка є не споживаною під час її використання, та переходила у володіння заставоприймача для того, щоб він повернув її власнику застави після виконання ним основного зобов’язання.

Мета заставного права – забезпечити виконання будь-якого зобов'язання. Рим знав три історичні форми застави – фідуцію, пігнус та іпотеку.

За фідуції (fiducia) боржник, укладаючи угоду позики, за допомогою манципації передавав у забезпечення боргу кредитору річ на праві власності. Пігнус (pignus) – це акт надання кредитору закладеної речі не у власність, а у володіння, завдяки чому зміцнювався стан боржника, але послаблялися позиції кредитора. З розвитком товарообігу і збільшенням числа операцій з нерухомістю нагальною стала потреба регламентації такої форми застави, за якої закладена річ до настання строку платежу залишалася у боржника. Така форма застави називалася іпотека (hypotheca).

Дата добавления: 2015-05-31