Обмеження дієздатності. Особи недієздатні і частково дієздатні

Колізія і кумуляція позовів. Деякі цивільно-правові відносини були захищені кількома позовами. В цих випадках наставала колізія (розходження) позовів: позивач міг вибрати позов, який був більш зручним, але при тому використовував можливість виключення інших позовів. Як виняток допускалося, щоб позивач пред'являв проти відпо­відача кілька позовів. У таких випадках існувала кумуляція позовів.

28.Що таке літісконтестація?

ЛІТІСКОНТЕСТАЦІЯ - (лат. litis contestatio -відкриття судового процесу викликом свідків) — у Давньому Римі засвідчення наприкінці розгляду спору в претора (in jure), перед призначенням судді з допомогою претора, взаємодії сторін і свідків після закінчення розгляду спору у першій стадії. У легісакційному процесі це відбувалося перед викликаними свідками, які мали засвідчити факт завершення розгляду спору в претора. Після Л. повторний розгляд спору з тих самих підстав і в тих самих межах не допускався. Л. мала також публічно-правові наслідки: вона зобов'язувала суддю і сторони до відповідних дій. Суддя ставав особою, уповноваженою д-вою на розгляд спору, і від нього можна було вимагати прийняття рішення у справі, а сторони зобов'язані були виконати це рішення. Приватно-правові наслідки Л. полягали в тому, що матеріальне правовідношення між сторонами перетворювалося на процесуальне, визначалася величина позовної вимоги.

29.Сторони судового процесу.

Відповідач и позивач??

30.Преторська формула, її складові частини.

Преторська формула. Віссю усього формулярного процесу є преторська формула. Вона становить мету розгляду справи на стадії jus та основу розгляду на стадії judicium і є юридичним формулюванням спору, що відбувався перед судом.

В intentio викладається претензія позивача, яка може бути різного характеру. Насампередрозрізняютьintentio in rem іintentio in personam. Щерозрізняютьintentio stricti juris іintentio bone fidei. Перша випливає з суворого цивільного права, і тому суддя, розглядаючи позов, повинен брати до уваги тільки норми цього суворого права. Важливою частиною преторської формули була condemnatio - припис судді. У формулі претор указував судді, за яких умов позов повинен бути задоволений і за браком яких обставин слід у позові відмовити.

Крім названих основних частин, преторська формула могла мати ще дві допоміжні. Перша з них називалася ексцепція (exceptio), друга - прескрипція (praescriptio).

Exceptio - це заперечення. Проти претензії позивача відповідач може висунути свої заперечення.

Praescriptio - застереження. Прескрипція вносилася на початку формули і могла бути використана з різною метою, зокрема для додаткового висвітлення підстав вимоги, для уточнення вимоги, пред’явленої позивачем. Складена в такий спосіб преторська формула є інструкцією для судді, котрий розглядатиме справу по суті на стадії judicium.

Загальний хід розгляду справи. Розгляд справи у формулярному процесі зберігає свій поділ на дві стадії - jus і judicium. Органом суду на стадії jus у Римі був претор. За загальним правилом сторони вели процес особисто, але в епоху формулярного процесу з’являється вже процесуальне представництво. Розрізняють два види представників - cognitares і procuratores.

31.Поняття і види позовів.

У римському праві позов позначався терміном actio. У класичному римському праві позов - actio визначався як передбачений едиктом магістрату засіб домогтися за допомогою судового процесу рішення, яке відповідало б інтересам даної особи. Інакше кажучи, позов - це звернення до суду за захистом свого порушеного права.

Розглянемо найтиповіші з них: позови речові (actio in rem) і позови особисті (actio in personam).

Римляни вважали, що право власності, сервітутне, заставне та інше речове право може бути порушено будь-якою третьою особою. Позов у такому випадку називається actio in rem - речовий позов. Термін actio in rem показує, що відповідачем за цим позовом може бути кожний, у кого виявиться чиясь річ, або той, хто посягне на дану річ. Захист за допомогою речового позову дістав назву абсолютного захисту. Серед речових позовів найпоширеніші віндикаційні та негаторні позови, про які детальніше мова йтиме у наступному розділі.

Позов, який мав назву actio in personam - особистого позову, давався для захисту правовідносин особистого характеру між двома або декількома певними особами. Ці правові відносини випливають, здебільшого, з договору або іншого позадоговірного зобов’язання. Захист за допомогою особистого позову носить назву відносного захисту.

Для повної характеристики римської позовної системи необхідно розглянути ще й інший поділ позовів.

Позов строгого права (actio stricti juris). У цих позовах суддя вирішує справу на підставі букви закону або договору і не має права це порушити, навіть якщо допущена явна помилка.

Позов, що ґрунтується на добросовісності і справедливості (actio bone fidei).

Позов за аналогією (actio utilis). Цей позов був одним із засобів здійснення правотворчості претора без зміни букви закону

Позовзфікцією (actio ficticio).

Встановлений законом строк, протягом якого особа може звернутися за захистом порушеного права в суді, називається позовною давністю.

Позовна давність не була відома в стародавньому римському праві. Поки існувало саме право, існувало й право на позов. Однак уже претори обмежили право на судовий захист строком на один рік, бо й сама влада претора тривала тільки один рік. І лише імператор Феодосій ІІ у 424 р. вводить спеціальні строки для погашення права на позов тривалістю в 30 років. Згодом для деяких позовів встановлюються строки в 40 років.

Призупинення позовної давності лише на деякий час зупиняє її сплив. Вона мала місце у випадках воєнних дій, епідемії, стихійного лиха, а також коли особа неповнолітня і не здатна пред’явити позов. Після усунення обставин, які зупинили перебіг давності, вона продовжує спливати. До строку, який минув до зупинення, додається новий строк, який сплив після зупинення. Проте в сумі він не повинен перевищувати загального строку позовної давності.

Наслідком пропущення строку позовної давності було погашення права на позов, хоч право на річ не припинялося, продовжувало існувати, і виконання зобов’язання після спливу строку позовної давності (зокрема, повернення боргу) вважалося належним виконанням, оскільки саме право існує, хоч і позбавлене захисту позовом. Такі зобов’язання дістали назву натуральних.

32.Поняття статусного права.

Система римського права складається zjuspublicum і jus privatum.

Приватне право поділялося на дві основні правові групи. Перша регулювала питання правоздатності та дієздатності суб'єктів права як учасників суспільного та приватного життя римського суспіль­ства, тобто статус, становище особи, друга — правове становище окремих осіб у сім'ї.

Тому приватне право прийнято поділяти на статусне і сімейне право.

Статусне право — це система правомочностей (права і обов'язки в дії), яка регулює питання правоздатності і дієздатності суб'єктів права.

Правоздатність — властивість суб'єктів бути носіями прав і обов'яз­ків. У зв'язку з тим, що права і обов'язки стосувалися різних речей, було прийнято розрізняти: правоздатність в публічному праві і пра­воздатність у приватному праві.

Правоздатність у галузі публічного права (публічноправова пра­воздатність) полягала в можливості окремих суб'єктів брати участь у громадському житті римської держави (служити в римських легі­онах, обирати і бути обраним, брати участь у світських і релігійних святах), тобто мати можливість впливати на хід державних справ.

Правоздатність в галузі приватного права (приватноправова пра­воздатність) полягала в можливості окремих суб'єктів права бути носіями часткового або повного права в приватному житті, тобто мати можливість (право) користуватися нормами сімейного, речо­вого, процесуального права (право на судовий захист).

Дієздатність — це здатність суб'єкта права самостійно виступати в правовому процесі, тобто самостійно користуватися власними пра­вами і самостійно виконувати власні обов'язки.

Дієздатними визнавалися ті суб'єкти права, які були здатні від свого імені і за власною волею здійснювати правові дії, особисто виконувати взяті на себе обов'язки, особисто відповідати за власні протиправні вчинки.

33.Яка відмінність позовної давності від законних строків?

Встановлений законом строк, протягом якого особа може звернутися за захистом порушеного права в суді, називається позовною давністю.

Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що:

1) законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — 30 років;

2) сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме матеріальне право. Наприклад, у спорі про право власності зі спливом законного строку власник втрачав як право на захист, так і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на судовий захист свого права власності, однак він не втрачав самого права власності;

3) законні строки не переривались і не призупинялись. Позовна давність могла призупинитися й перерватися.

Спочатку цивільні позови давністю не обмежувалися — доти, доки існувало саме право, існувало й право на позов, тобто право на судовий захист. Однак уже претори із зазначених вище причин обмежують право на захист строком в один рік (строк повноважень самого претора). Згодом було встановлено строкові обмеження для деяких цивільних позовів. І тільки в 424 р. імператор Теодосій II ввів спеціальні строки для погашення права на позов тривалістю 30 років. Згодом для деяких позовів (церкви, державні скарбниці та ін.) встановлюються триваліші строки — 40 років, для інших — коротші. Але основний строк позовної давності — 30 років.

Встановлення жорстких строків позовної давності потребувало точного визначення початку їх перебігу, що залежало від характеру правовідносин. У строкових договорах початком перебігу позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку. Наприклад, договір позики грошей був укладений на 5 років — з 01.01.80 р. до 01.01.85 р. н. е. Позовна давність починає свій перебіг з 02.01.85 р., проте якщо в договорі строк виконання не зазначений, то він спливає через 7 днів після заяви вимоги кредитора. У спорах про речеве право перебіг позовної давності починається з того часу, коли в суб'єкта речевого права (власника) виникає право на позов, тобто коли йому стає відомо, де знаходиться його річ.

Нормальний перебіг позовної давності може перериватися й призупинятися. Перерва настає з двох підстав: підтвердження боргу і звернення з позовом у встановленому порядку. Наприклад, боржник, якому кредитор нагадав про необхідність виконати зобов'язання, своїм проханням про відстрочку виконання не тільки не заперечує наявності боргу, а й підтверджує його і тільки просить про відстрочку. Інший випадок переривання позовної давності — подання позову, який не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди про ту саму відстрочку. В зазначених випадках позовна давність переривалась і починала свій перебіг спочатку. Час, що сплив до перерви, до уваги не брався.

Призупинення на певний строк перебігу позовної давності може бути обумовлене певними обставинами, однак після їх усунення їх позовна давність триває. Строк, що минув після призупинення позовної давності, компенсується часом після її поновлення. У сумі він не повинен перевищувати строку позовної давності. Призупинення позовної давності могло мати місце у разі військових дій, епідемії, неповноліття правомочної особи та за інших обставин, що були перешкодою для звернення з позовом.

Сплив строку позовної давності тягнув погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже позбавлене захисту з боку держави. Отже, виконання зобов'язання після спливу строку позовної давності (наприклад повернення боргу) вважалося виконанням належного, оскільки саме право існує, хоч і позбавлене захисту позовом. Наприклад, якщо йдеться про спірне зобов'язання, то воно зберігає силу і після спливу строку позовної давності, однак позбавляється позовного захисту. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.

34.3міст правоздатності.

Зміст правоздатності

Повна правоздатність особи у сфері приватноправових відносин складалася з двох основних прав:

права укладати законний шлюб, який регулюється римським правом (),

і права бути суб'єктом усіх майнових правовідносин, зокрема право торгувати. Крім того, можна вважати, що до змісту правоздатності необхідно також віднести право робити заповідальні розпорядження та одержувати за заповітом

Момент виникнення правоздатності. Для набуття правоздатності перш за все необхідно, щоб людина існувала фактично. Правоздатності особа набуває з моменту її народження (так саме це питання вирішується й у сучасному цивільному праві). При цьому вимагалося: щоб дитина цілком відокремилася від матері; щоб вона народилася живою; щоб вона мала людську подобу.

Крім того, у римському праві існувало правило, що дитина, яка була зачата, але ще не народжена, визнається суб'єктом прав у всіх випадках, якщо це відповідає її інтересам. Наприклад Закони XII таблиць передбачали, що зачата дитина охороняється нарівні з уже існуючими у всіх випадках, якщо мова йде про вигоди зачатої дитини. Це положення стосувалося, зокрема, питань спадкування. Якщо у разі смерті раїег Гатіїіаз виникало питання про розподіл його майна, то правоздатною вважалася і та дитина, яка перебувала в утробі матері³

Припинялася правоздатність зі смертю вільного чи з його продажем у рабство (цивільна смерть).

Обмеження правоздатності

Юридичне становище людини як суб'єкта права і члена громадянського суспільства з огляду на певні об'єктивні обставини може бути змінено. Таке обмеження правоздатності має назву capitus deminutio. У зв'язку з тим, що правоздатність зумовлюється трьома статусами особи, capitus deminutio має три ступені обмежень:

maxsima — повний;

media— середній;

minima — мінімальний.

Утрата чи зміна одного зі станів особи призводили до зміни чи припинення обсягу або змісту її правоздатності. Розрізняли такі ступені применшення (обмеження) правоздатності:

1 ) capitus deminutio maxsima настає, коли римський громадянин втрачає свободу. Адже тільки вільна людина могла бути римським громадянином і членом римської родини. Отже, розлучаючись зі свободою, римлянин позбавлявся і свого становища громадянина, і власних сімейних зв'язків. Іншими словами, втрата статусу свободи призводила до втрати громадянського і родинного статусів. Ось чому вона вважалася capitus deminutio maxsima.

Втратити свободу - значило стати рабом. Отже, capitus deminutio maxsima наставала, коли римлянин потрапляв у рабство. Це відбувалося, наприклад, внаслідок полону римського воїна. Ставши рабом за кордоном, він втрачав правосуб'єктиість і у себе на батьківщині. Така втрата не була, однак, безумовною, бо у випадку повернення він знову набував иравосуб'єктності.

Римлянин міг виявитися рабом за кордоном не тільки як полонений, а й при продажу в рабство. Така доля в давнину судилася боржнику, який не повернув гроші, злодію, зловленому на гарячому. Інколи римський громадянин міг перетворитися на раба і в межах своєї країни. Це стосувалося жінки, яка підтримувала зв'язок з рабом, не зважаючи на заборону господаря, осіб, засуджених за тяжкі злочини.

2 ) capitus deminutio media настає у зв'язку із втратою статусу громадянина. наприклад, для одержання у власність земельної ділянки римський громадянин переселявся у провінцію та набував правового статусу латина);

Середній ступінь обмеження правового етапу виражався у позбавленні статусу громадянства, а водночас і сімейного стану, оскільки лише римський громадянин міг бути членом римської родини, при збереженні свободи. Він мав місце у випадках вигнання за межі Римської держави або заслання.

Особа, піддана capitus deminutio media, переставала бути суб'єктом юс цивіле, але «громадянська смерть», як при capitus deminutio maxsima, тут не наставала: людина опинялася в становищі перегріна і на неї розповсюджувався, юс гентіум

3) capitus deminutio minima настає у випадку зміни правового становища особи в сім'ї. (наприклад, раїег Гатіїіаз ставав підвладним при переході в іншу сім'ю для отримання спадщини);

Найменший ступінь обмеження правового стану (capitus deminutio minima) супроводжувався зміною лише родинного стану, не порушуючи ні свободи, ні громадянства відповідної особи. Так бувало у випадках, коли самостійна особа ставала підвладною (наприклад, при вступі жінки, у шлюб ).

З5. Поняття здійснення прав.

Римські юристи вперше перенесли захист порушених прав зі сфери самосуду, кривавої помсти в юридичну площину, виробили меха­нізми, які роблять судові розгляди максимально справедливими та результативними. Досягалося це за допомогою таких послідовних юридичних процедур:

довготривале з'ясування всіх обставин, пов'язаних з пору­

шенням прав;

надання римськими юристами з'ясуванню та поновленню

порушених прав форми процесу, процедури, тобто була створена

сукупність обов'язкових і послідовних дій у ході судового розгляду.

Юридичні норми існують в різних формах. Ці форми, в яких утворюються норми права (правила поведінки), мають назву джерел права.

Джерела права — це спеціальний правовий термін, який означає спосіб, зовнішню форму, закріплення і втілення юридичних норм.

Юридичні норми — це виражене в джерелах права загальнообов'яз­кове правило поведінки, яке виступає як зразок можливої або необ­хідної поведінки, що охороняється від порушень заходами державного примусу.

З цих форм об'єктивного права (звичай, закон) для громадян виникають суб'єктивні права. Кожний громадянин може користу­ватися своїм приватним правом або відмовлятися від нього, але у межах, визначених нормами об'єктивного права.

"Ніхто не вважається зловмисником, якщо він користується пра­вом, що йому належить"(Д- 50.17.55)1.

Суб'єктивні права надавалися приватним особам для того, щоб за їх допомогою задовольняти свої практичні інтереси. Дуже часто особи розпоряджаються своїм правом шляхом його здійснення. Під здійсненням права розуміли реалізацію тих можливостей, які нада­валися законом або договором власнику суб'єктивного права. Отже, здійснити своє суб'єктивне право означає реально використати ту юридичну свободу, яка була гарантована суб'єкту державою. Суб'єктивні права здійснюються за допомогою активних юридично значимих дій. Наприклад, власник може самостійно користуватися своїм майном, може віддати його в оренду, обміняти, продати. В усіх цих випадках і реалізується право на свої активні позитивні дії, за допомогою яких і задовольняються інтереси особи. За загальним правилом кожний громадянин за своєю волею може користуватися чи не користуватися своїм цивільним правом.

З цього приводу Гай висловився так: "Ми не повинні дурно ко­ристуватися своїми правами". Але існують фактичні обставини, коли хто-небудь перешкоджає суб'єкту права користуватися своїм правом. Тому виникає необхідність у захисті своїх прав від порушників. Цей захист суб'єктивних прав передбачає дві мети:

запобігти можливості порушення прав у майбутньому;

усунути вже здійснене порушення права, тобто ми повинні

зафіксувати порушене право.

Тому було важливо не тільки знати, чи має особа суб'єктивне право, важливішим було питання, чи є у суб'єкта можливість, корис­туючись судовим шляхом, домагатись здійснення свого суб'єктив­ного права. В римському праві це виражалося таким чином: чи є у певної особи право на позов (action)? Лише в тих випадках, коли орган держави в особі претора встановлював можливість пред'явлення позову, можна було говорити про право, яке захищалося державою. Іноді суб'єкти здійснюють свої права з порушенням їх меж, тоді це характеризується як зловживання правом. Зловживання правом становить особливе цивільне правопорушення.

36.Які фактори впливали на правоздатність?

Здатність особи бути суб'єктом цивільних прав, здатність мати право називається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов'язки називається дієздатністю. Хоча повнота якості суб'єкта передбачає наявність того й іншого, однак для самого поняття суб'єкта суттєвішою є правоздатність.

Здатність бути суб'єктом цивільних прав римські юристи позначали терміном caput. Людина стає правоздатною з моменту народження, проте цього ще недостатньо. Для виникнення людської особи необхідно, щоб дитина народилася живою. Зародок, який міститься в череві матері, ще не є людина, але якщо народиться живим, то стає правоздатним і його юридичне становище відноситься до моменту зачаття. Це має важливе значення для права на спадкування. Так дитина має право на успадкування майна батька, який помер до її народження.

Правоздатність особи припиняється з її смертю. Від припинення правоздатності однієї особи дуже часто залежить право інших осіб. Тому факт і момент смерті, як стверджують римські юристи, повинен бути завжди точно встановленим, що не завжди вдається зробити, а іноді й просто неможливо. Для розв'язування складних випадків у римському праві допускалась презумпція щодо тих, які помирали'одночасно. Суть цієї презумпції полягала в тому, що коли траплялись нещасливі події (наприклад, корабельна аварія, пожежа) і разом гинуло декілька осіб, але не доведено, хто з них помер раніше, то припускається, що всі вони померли одночасно. Але коли разом померли висхідні і низхідні родичі, то припускалося, що повнолітні низхідні пережили своїх висхідних родичів, а неповнолітні низхідні померли раніше.

Отже, правоздатність людини виникає з моменту народження і припиняється з її смертю. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до пожиттєвого ув'язнення (довічна каторга). Якщо людина, продана в рабство, знову набувала свободу, то її правоздатність відновлювалась, хоч і не завжди в попередньому обсязі.

З7. Обмеження дієздатності.

Крім правоздатності, тобто наявності цивільних прав, існувало ще й поняття дієздатності, тобто здатності користуватися своїми правами самостійно. Дієздатність -це здатність здійснювати юридично значимі дії та відповідати за них.

Обсяг дієздатності залежав від кількох чинників, зокрема: віку, статі, хвороби, негідної поведінки особи тощо.

На відміну від правоздатності, дієздатність наставала у людини не з моменту її народження, а з досягненням певного віку, коли вона ставала здатною правильно оцінювати свої дії, усвідомлювати їх, відповідати за вчинені правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю.

За віковим цензом неповнолітні громадяни Риму поділялися на 3 групи.

Перша - це діти (_______), хлопчики і дівчата у віці до 7 років. Вони вважалися абсолютно недієздатними, від їх імені діяв опікун.

Друга - т. зв. (_______),, дівчата у віці 7-12 років і хлопці від 7 до 14. Представники цієї групи вважалися обмежено дієздатними, могли здійснювати дрібні угоди (купівля-продаж, дарування, обмін). Для більш важливих угод, особливо пов'язаних з нерухомістю, потрібна була згода опікуна (), причому обов'язково ця згода мала надаватися в момент угоди - не завчасно і не постфактум.

Третю групу становили молоді люди у віці до 25 років. Вони могли укладати будь-яку угоду від власного імені, але, у разі укладення відверто невигідної для себе угоди, мали змогу просити претора застосувати реституцію, тобто розірвання такої дії і повернення у початковий стан. З II ст. н. е. представники цієї вікової групи отримали право просити для себе призначення куратора-піклувальника, який здійснював керівництво їхніми цивільними діями. Без згоди куратора представники третьої вікової групи могли вступати у шлюб (дівчата -з 12, хлопці - з 14 років) і складати заповіт.

У Давньому Римі існували обмеження обсягу дієздатності за статевою ознакою.

Жінка постійно перебувала під опікою своїх родичів чоловічої статі - батька, потім - чоловіка, після його смерті - чоловікових родичів чи навіть власних дорослих дітей. Навіть ім'я своє жінка отримувала дещо інакше, ніж чоловік - за родовим іменем батька, наприклад, Туллія, Юлія, Клавдія. Якщо дочок в сім'ї було кілька, їх розрізняли, нарікаючи додатковим іменем, часто утвореним від порядкового числівника - Секунда (Друга), Кварта (Четверта) і т. ін. Гай наводить таке обґрунтування: «Древні хотіли, щоб жінки, будь вони навіть повнолітніми, через (свою) легковажність у думках перебували під опікою,

У період Принципату було встановлено, що доросла жінка, яка не перебуває під владою батька чи чоловіка, може приймати самостійні рішення стосовно власного майна, але не може брати на себе відповідальність за чужі борги (включаючи поручительство). Юстиніан ще більше послабив різницю у правовому статусі чоловіків і жінок, але повної рівноправності так ніколи і не було. Так, у Дигестах міститься заборона жінкам бути банкірами

Дата добавления: 2015-05-31