Поняття речей

Речі – предмети матеріального або нематеріального світу, які могли задовольняти інтереси особи.

Речі могли бути як природного походження (раб, тварина, земля, вода), так і штучно створені людьми (будинок, прикраси, гроші). Все, що оточувало людину, римське право кваліфікувало як речі, і не мало значення, природного вони походження чи ні. Римляни розрізняли й іншу категорію, яку називали безтілесними речами. Такими речами вважалися ті, що об’єктивно існували у світі, хоча і не мали матеріальної оболонки.

14. Виникнення та припинення володіння.

Володіння набувалося за допомогою поєднання фактичного володіння річчю та ставлення до неї ніби до своєї. Лише в єдності ці елементи становили володіння.

Володіння розподілялося на законне та незаконне.

Законне володіння ґрунтувалося на праві або певному договорі, тому таке володіння становило одночасно елемент права власності й могло набуватися тими ж способами що й право власності.

У Римі були відомі два способи набуття володіння: первинний і похідний.

Володіння первинним способом набувалося внаслідок захоплення речей, які нікому не належали, або за давністю володіння, або шляхом переробки речей тощо.

За похідного способу володіння набувалося шляхом передання речі від однієї особи до іншої на підставі договору купівлі-продажу, дарування, спадкування тощо.

Законними були й так звані похідні володільці, що ставали такими, зокрема, на підставі договору застави, поклажі, а також прекаристи і секвестарії.

Незаконне володіння набувалося такими самими способами, як і право власності, але з одним важливим відступом – право власності до набувача не переходило. Наприклад, особа купувала украдену річ або ту, що підлягала манципації, яка чомусь не відбувалася і покупець ставав фактичним володільцем цих речей, вважаючи їх своєю власністю, однак право у нього на них не виникало.

Якщо законне володіння речами виникало на основі поєднання двох елементів – фактичного володіння річчю та вольового прагнення ставитися до неї ніби до своєї, то з цього випливає: утратою одного з цих компонентів припинялося й володіння. Тому володіння вважають не стільки правом, скільки фактом. Тобто володіння припинялося тими самими способами, якими й набувалося.

Володіння також припинялося, коли об’єкт володіння був вилучений з цивільного обігу, а також внаслідок фізичної загибелі речі.

Володіння припинялося також й у випадку смерті володільця.

15. Емфітевзіс.

Емфітевзис (emphyteusis) — довгострокове відчужуване і успадковуване право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.

Об'єктом емфітевзису були сільськогосподарські землі, які передавалися для оброблення в разі виробництва сільськогосподарської продукції. Встановлювався емфітевзис договором та іншими правочинами між власником землі і орендарем (емфітевта).

Суб'єкт емфітевзису (емфітевта) мав право: користуватися земельною ділянкою і добувати плоди, які з моменту відокремлення ставали його власністю; змінювати характер ділянки при збереженні умови не погіршувати її; на свій розсуд вільно розпоряджатися ділянкою, поступатися своїм правом іншій особі, встановлювати сервітути, закладати, складати заповіт; захищати своє право.

Обов'язки емфітевти полягали в добросовісному і сумлінному веденні господарства, сплаті всіх податків і виконанні всіх повин­ностей.

Емфітевзис припинявся в таких випадках: набуття емф'ггевтою права власності на орендовану ділянку; порушення своїх обов'язків, погіршення ділянки; несплати орендної плати та податків і невиконання повинностей;якщо стороння особа набула шляхом давності право власності на ділянку, що орендувалася.

Захист прав емфітевти здійснювався тими ж способами, що і захист власності. Крім того, для захисту своїх прав емфітевта міг скористатися особливим позовом actio vectigalis (вектигальний позов), а також усіма володільницькими (власницькими) інтердиктами.

У класичному праві цим терміном (з грецької – обробка, насадження) позначалася тривала (100 і більше років) спадкова оренда землі, яка широко практикувалася в Римській державі. Від звичайної оренди, яка практикувалася здавна, емфітевзис відрізняється насамперед тим, що з ним виникало право на чужу річ, оскільки досить було своєчасно сплачувати всі податки і виконувати повинності, орендатор та його спадкоємці зберігали за собою землю.

16. Еманціпація.

Емансипа́ція (лат. emancipatio) — звільнення від якої-небудь залежності, скасування якихось обмежень, зрівняння у правах.

Емансипація підлітка — оголошення його повністю дієздатним внаслідок рішення опікунського органу та опікуна, або суду після досягнення повноліття.

Це слово походить від латинського дієслова emancipare — звільняти дитину від батьківської влади або, в ширшому значенні, відмовлятися від яких-небудь повноважень або права власності, до того ж формально ці повноваження і права не зникали, а передавалися іншій особі, і той, хто «емансипується» таким чином знаходив не свободу, а нового володаря. Подібна дія — відмова від своїх повноважень і передавання їх іншій особі — було юридичним актом, зафіксованим ще в законах Дванадцяти Таблиць. Потім, в кінці XIX — початку ХХ століть під дитячою емансипацією стали розуміти звільнення дітей бідноти від надважкої — нарівні з дорослими — праці.

Цей інститут виник як антипод манципації (mancipatio), за допомогою якої римські громадяни здійснювали правочини з речами та особами. При здійсненні mancipatio особа підпадала під владу, а при emancipatio — звільнялася з-під батьківської влади.

Існували різні форми еманципації. В юстиніанівський період еманципація здійснювалася: на підставі імператорського рескрипту, який включали до протоколу суду; заяви pater familias, яка також вносилася до судового протоколу; фактичного надання протягом тривалого часу самостійного становища підвладному.

Унаслідок еманципації син ставав особою свого права, набував повної правоздатності, хоча втрачав спадкові права в колишній сім’ї.

Особисті відносини між батьками та дітьми врешті-решт звелися до права батька застосовувати міри покарання до дітей, до обов’язку дітей шанувати батьків, у зв’язку з чим діти не мали права подавати позови на батьків, які принижують честь і гідність останніх, не мали права укладати шлюб без згоди батьків і т. ін.1в шлюбі sine manu, спадкують один після одного.

17. Позовна давність.

Кожна особа, приватне право якої порушено, має в своєму розпорядженні позовний захист. Скористатися ним чи ні, тобто пред'являти позов чи ні, повністю залежить від особи, право якої порушено. Однак держава не може залишати за уповноваженим на пред'явлення позову вирішувати це питання без будь-якого обмеження в часі. Стан невизначеності, який створюється через непред'явлення позову протягом тривалого часу після того, як виникла підстава для його пред'явлення, створює шкідливу з господарського погляду невпевненість, нестійкість відносин.

Для попередження таких несприятливих наслідків державою встановлюється певний максимальний строк, протягом якого уповноважена особа може вимагати розгляду її позову.

Такий встановлений законом строк, протягом якого особа може звернутися за захистом порушеного права в суді, називається позовною давністю.

Позовна давність не була відома в стародавньому римському праві. Поки існувало саме право, існувало й право на позов. Однак уже претори обмежили право на судовий захист строком на один рік, бо й сама влада претора тривала тільки один рік. І лише імператор Феодосій II у 424 р. вводить спеціальні строки для погашення права на позов тривалістю в 30 років. Згодом для деяких позовів встановлюються строки в 40 років.

Встановлення твердих строків позовної давності потребувало точного визначення початку їх виникнення. У строкових договорах початком збігу строку позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку, а якщо в договорі строк виконання не вказаний, то - через 7 днів після заяви-вимоги кредитора. У спорах - про речове право позовна давність починає спливати з того моменту, коли у суб'єкта речового права виникло право на позов, тобто коли йому стає відомо, у кого знаходиться його річ.

Після того як виникло право на позов могли з'явитися обставини, які або переривали позовну давність, або тільки зупиняли її. Перерва строку позовної давності мала місце у тих випадках, коли позивач пред'являв позов у встановленому порядку, який, однак, не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди, а також тоді, коли боржник підтверджував свій борг шляхом сплати відсотків за позикою або проханням про відстрочку сплати боргу. У подібних випадках позовна давність переривалася і її збіг починався спочатку. Час, що минув до перерви, до уваги не брали

Призупинення позовної давності лише на деякий час зупиняє її сплив. Вона мала місце у випадках воєнних дій, епідемії, стихійного лиха, а також коли особа неповнолітня і не здатна пред'явити позов. Після усунення обставин, які зупинили перебіг давності, вона продовжує спливати. До строку, який минув до зупинення, додається новий строк, який сплив після зупинення. Проте в сумі він не повинен перевищувати загального строку позовної давності.

Наслідком пропущення строку позовної давності було погашення права на позов, хоч право на річ не припинялося, продовжувало існувати, і виконан­ня зобов'язання після спливу строку позовної давності (зокрема, повернення боргу) вважалося належним виконанням, оскільки саме право існує, хоч і поз­бавлене захисту позовом. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.

18. Поняття прав власності.

Право власності в кожній системі права, зокрема й римській, належить до центрального правового інституту, який визначає характер усіх інших інститутів приватного права (договорів, сім’ї, спадкування тощо).

Інституції Юстиніана визначають право власності як повну владу особи над річчю. Однак головна властивість права власності, безумовно – це поєднання необмеженого панування особи над річчю з правом розпоряджатися нею, правом визначати її долю (продати, обміняти, віддати в заставу, знищити тощо).

У розвитку римського права особливе значення мало право власності на землю.

Основним речовим правом є право власності, обсяг і межі якого римляни визначали через правомочності власника. Сукупність таких правомочностей становила зміст права власності. Власник мав право володіти річчю, право користуватися нею на свій розсуд та право розпоряджатися річчю: продавати, заставляти, дарувати тощо. До прав власника іноді зараховували ще право на одержання плодів та право повернути собі річ від чужого фактичного володільця.

Право володіння. Власник може реально володіти річчю, тобто річ повинна фактично бути в його господарстві й виконувати господарське призначення. Право володіння власник може здійснювати як особисто, так і передаючи його іншим особам (наприклад, за договором), причому зберігаючи право власності на цю річ.

Право користування. Це найвагоміша правомочність власника. У ній закладена можливість задовольнити його особисті, побутові, господарські та інші потреби. Здійснюючи цю правомочність, власник мав право здобувати з речі її корисні якості. Правом користування річчю власник міг також поступитися іншій особі, зберігаючи за собою право власності.

Право розпоряджатися річчю. Власник міг вирішувати правове застосовування речі всіма дозволеними способами, зокрема, продавати, заповідати, встановлювати сервітут на користь іншої особи. Власник міг сам розпоряджатися річчю, а міг доручити це іншій особі, якщо сам був позбавлений такої можливості (приміром, віддати річ на комісію).

19. Батьківська влада.

Батьківська влада виникала насамперед природно: внаслідок народження дитини у законному шлюбі.

Дата добавления: 2015-05-31