Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Система державного суду




Здійснення захисту прав і інтересів громадян повністю перейшло до державного суду. Точної дати виникнення державного суду джерела не містять. Проте зрозуміло, що він виникає одночасно з утворенням держави, оскільки є одним із знарядь останньої для утримання в покорі стану рабів.

 

Завдяки розподілу праці охорона інтересів, що зіштовхувалися між собою, окремих індивідів перейшла до рук небагатьох. Функції державного суду на початку виникнення були зумовлені наявністю права публічного і права приватного.

 

Справи, що стосувалися інтересів держави, розглядалися публічним судом.

 

Майнові спори належало розглядати в цивільних судах.

 

Діяльність суду щодо здійснення правосуддя називається судовим процесом, який залежно від характеру справи, що розглядається, поділявся на кримінальний і цивільний.

Справи по звинуваченню кого-небудь у вчиненні кримінального злочину розглядалися в порядку кримінального процесу.

 

Спори, що виникали між особами з приводу майна (майнові спори), підлягали розгляду в формі цивільного процесу. Особа, що вважала своє майнове право порушеним і зверталася до суду за його захистом, дістала назву позивача, а особа, до якої заявлялася претензія — позов. — відповідача у справі. Вимога позивача, звернена до суду, про надання захисту порушеному праву називається позовом.

 

Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період і період принципату є його поділ на дві стадії: розгляд справи в претора та розгляд справи в суді.

 

Перша стадія мала на меті підготовку справи до слухання, друга — в суді.

 

Це були дві стадії одного і того самого судового процесу, що розглядав одну й ту ж справу в два етапи. Справа не розглядалася в суді без її розгляду у претора. Закінчення розгляду справи у претора мало місце лише у випадках, коли відповідач визнавав заявлені до нього вимоги і погоджувався їх виконати. За таких умов спрямування справи до суду не вимагалось. Отже, якщо відповідач позов не визнавав, він підлягав обов'язковому розгляду як в стадії (у претора), так і в стадії (в суді) На жаль, немає вірогідних даних щодо пояснення доцільності поділу римського цивільного процесу на дві стадії, а також розкриття їх мети, що стояли перед кожною з них. Проте безсумнівним залишається факт — поділ цивільного процесу на дві стадії значною мірою сприяв вдосконаленню римського приватного права.

26. Види зобов’язань.

На початку розвитку римської держави зобов’язання могли виникати тільки внаслідок правопорушень. Але пізніше (ІІ ст. до н.е.) почали розрізнятися і зобов’язання, що виникали з договорів.

 

Більш того, розподіл на договірні та позадоговірні зобов’язання, як зазначав Гай в своїх Інституціях, став найголовнішим поділом зобов’язань.

 

Але незважаючи на схожу цивільну природу договірні та позадоговірні зобов’язання мали різні цілі.

 

Позадоговірне зобов’язання виникало внаслідок правопорушення, і тому метою відповідальності було покарання правопорушника.

Договірні зобов’язання мали позитивне значення, оскільки в більшості, йшлося про виконання обов’язків, що сторони взяли на себе добровільно. Хоча у випадку невиконання або неналежного виконання умов договору, також виникало зобов’язання.

 

Юрист Гай в дігестах визначив наступну систему підстав зобов’язань:

- з договору;

- з делікту;

- нібито з контракту;

- нібито з делікту.

 

Останні два види означають, що зобов’язання могло виникати в ситуаціях, схожих з договірними або деліктними правовідносинами, коли насправді їх не було. Наприклад, до підстав виникнення зобов’язань нібито з контракту можна було віднести випадок, коли одна особа починає щось робити в інтересах іншої особи без відповідного доручення.

 

До зобов’язань нібито з деліктів відносили такі зобов’язання, що виникали з дій неправомірних, але таких, що не визначалися ні одним деліктом.

27. Відмінність кодексу Юстиніана від сучасного кодексу.

У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) поняття «володіння» мало двояке значення: 1) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності; 2) одна з правомочностей власника. У першому значенні мають на увазі саме володіння, а в другому — право володіння. Навіть зараз ці поняття ототожнюються: володільця не відрізняють від власника, а власника — від володільця Разом з тим такі різні правові категорії змішувати не можна.

 

Слід завжди пам'ятати: володілець — це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власниік — фактичний володар речі й має право власності на неї.

 

Припускають, що володіння як фактичне обпадання річчю походить від освоєння земель родами. Володіння, основане на праві, — це вже не володіння, а право власності. Фактичне обладання річчю може бути основане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому, проте воно не буде володінням, оскільки основане на праві.

 

Володіння як фактичне обладання річчю — просто факт. У ранній період римські юристи перший елемент володіння — фактичне володіння розуміли досить примітивно — тримати річ в руках, у дворі, в будинку, коморі тощо.

 

Пізніше, на думку юристів, для одержання фактичного обладання річчю не обов'язково брати її в руки. Під фактичним обладанням річчю вони розуміли нормальне відношення до речі і речі до володільця, в якому звичайно знаходяться власники щодо об'єктів своєї власності. Другий елемент володіння характеризує суб'єктивне ставлення обладателя до речі. Володілець повинен вважати річ своєю. Отже, не всяке фактичне обпадання річчю є володінням, а лише основане на володільницькій волі. Отже, володіння — це фактичне обладаття річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне обладання річчю без наміру вважати її своєю (наприклад, обладатель речі на підставі договору). Той, хто знайшов загублену ким-небудь річ, буде лише її держателем, оскільки в нього немає волі вважати її своєю. Проте, коли той, хто знайшов чужу річ, забажає її привласнити (що само по собі неправомірно), то буде демонструвати оточуючим власницьку волю, тобто показувати, що річ його.

28. Поняття володіння.

Римське речеве право мало три правових інститути: володіння (possessio), право власності, права на чужі речі.

 

У римському праві поняття possessio ( володіння або ж посідання) мало подвійне значення: 1) самостійний правовий інститут, не залежний від права власності; 2) одна з правоможностей власника.

 

У першому значенні мають на увазі саме володіння, посідання, а в другому – jus posidendi – право володіння.

 

Навіть нині ці поняття ототожнюють: володільця не відрізняють від власника, а власника – від володільця.

 

Слід пам’ятати: посесор (володілець) – це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власник – фактичний володар речі, який до того ж має право власності на неї.

 

Незважаючи на те, що терміни "володіння" і "власність" використовуються в повсякденній мові як тотожні поняття, володіння не є синонімом власності.

 

Володіння — це історичний попередник права власності і є основою, на якій виникає інститут власності. В стародавньому цивільному праві категорія володіння відповідала поняттю usus. Під ним розуміли користування річчю. Володілець і власник поєдналися в одне ціле в цивільному праві, і тоді говорили про володіючого власника. Користування річчю забезпечувало особі безпосереднє панування над нею.

 

Приблизно з III ст. до н. є. почало формуватися поняття "володіння" в тій суті, в якій його розуміла класична римська юриспруденція, тобто володіння, не пов'язане з правом власності.

 

Володіння (possessio) — це реальне утримання речі, поєднане з наміром ставитися до неї як до своєї, забезпечене юридичним захистом. Під володінням почали розуміти фактичне становище, в силу якого суб'єкт матеріально утримує річ незалежно від того, чи має він на це право. Отже, володіння може бути наслідком як власності, так і добросовісного набуття від невласника, а також в результаті дого­вору найму, договору зберігання, протиправної дії (крадіжка) тощо.

 

На думку римських юристів, юридичне володіння включало в себе два елементи:

 

суб'єктивний — фактичне, реальне володіння річчю (corpus possessions);

 

об'єктивний — намір володіти річчю для себе (animus possessio).

 

Перший елемент (суб'єктивний), який лежав в основі володіння, означав наявність у володільця речі в будинку чи дворі.

 

Другий елемент (об'єктивний) юридичного володіння — це намір володіти річчю для самого себе, коли володілець ставиться до неї як до своєї і панує над нею як власник.

 

З джерел римського права випливає, що володільцем була лише та особа, яка виявила волю, бажання привласнити собі річ, яка нікому не належить. Отже, не будь-яке реальне, фактичне утримання речі є володінням, а лише те, яке основане на волі воло­дільця. Така воля може бути лише у справжнього власника і особи, яка, помиляючись, вважає себе за власника, хоч насправді таким не є (такою особою може бути добросовісний володілець). Якщо хтось фактично володіє річчю, але в нього немає бажання мати її виключно для себе, якщо річ утримується тільки для якоїсь певної мети, то в такому випадку матиме місце не володіння, а просте тримання речі (detentio). Отже, володіння можна визначити як фактичне утримання речі, з наміром вважати її своєю, а тримання — це фак­тичне утримання речі без наміру вважати її своєю.

 

Володіння як фактичне ставлення особи до речі є дійсним проявом права власності. Проте володіння може проявлятися і незалежно від права власності.

 

Володіння не має нічого спільного з власністю. Значення володіння в цивільному праві зводилося до такого: володіння річчю є необхідною умовою для того, щоб власник міг користуватися своєю власністю; володіння у римському праві є складовим елементом майже всіх способів набуття права власності; володіння річчю само по собі незалежно від права власності на неї часто використовується юридичним захистом.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-31; Просмотров: 2776; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.012 сек.