Зупинимо свою увагу на таких видах

Види речового права.

Одне з головних завдань римського цивільного права є розподіл майнових благ, насамперед речей, якими володіє дане суспільство, між окремими його членами. Засобом такого розподілу є надання членам суспільства суб’єктивних речових прав. Відповідно до цієї функції кожне речове право являє собою деякий безпосередній зв’язок особи з річчю - jus in rem: річ належить певній особі, отож усі інші члени даного суспільства зобов’язані визнавати цей зв’язок приналежності і не порушувати його своїми діями.

Класифікація майнових прав на речові і зобов’язальні римськими юристами не згадується. Вони розрізняли лише речові позови (actio in rem) і особисті позови (actio in personam).

Різниця між речовим і зобов’язальним правом проводиться за об’єктом права.

Якщо об’єктом права є певна річ, то це право речове, а коли об’єктом права є певна дія іншої особи з приводу певної речі - то це право зобов’язальне.

Речові та зобов’язальні права відрізняються також і за змістом, і за обсягом.

Зміст речових прав встановлюється законом, а зобов’язальних, як правило, зумовлюється договором. Речові права за своїм обсягом ширші, ніж зобов’язальні (наприклад, права власника і права наймача будинку.

Річ - це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її володільця. Римське приватне право речами визнавало все, що оточувало людину, могло бути об’єктом речового права і містило в собі певну цінність.

Важливим, виключно римським поділом речей на окремі види був поділ на речі, які підлягали складній процедурі передачі, та речі, які не підлягали такій процедурі.

До речей, які підлягали складній процедурі передачі - манципації, римляни відносили землю, будівлі, рабів, робочу худобу, земельні сервітути та інші цінні речі, що становили економічну основу римського рабовласницького суспільства.

Наступним суто римським поділом речей було розмежування речей за їх субстанцією (суттю, матерією). Речі, які мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними, а ті, які не мали матеріальної субстанції, мали назву безтілесних речей.

Однак юридично важливими є інші поділи речей, які перейшли в наступні системи права.

1. Речі рухомі і нерухомі. Рухомими вважалися такі речі, які можна було пересувати в просторі, це, зокрема, тварини, раби, дрібні домашні речі. До нерухомих речей відносили найперше землю, будинки, дороги, міські стіни.

2. Речі прості і складні. Простими оголошуються речі, усі частини яких створюють щось фізично зв’язане і однорідне, створене з єдиного матеріалу (коштовне каміння, раб, кінь та ін.). Складні речі складаються із штучно з’єднаних різнорідних речей, які мають між собою матеріальний зв’язок і носять загальну назву (корабель, шафа).

3. Речі подільні і неподільні. За визначенням Ульпіана, подільними слід вважати таку річ, яка від поділу не змінює свого роду, ні своєї якості, ні цінності., неподільними є ті речі, які в разі поділу знищуються або втрачають свою цінність.

4. Речі споживні і неспоживні.

5. Речі, наділені родовими ознаками, і речі індивідуально-визначені

6. Речі головні і побічні (придаткові). Головною називалася річ, яка давала назву цілому, або та річ, без якої інша не може вживатися. Речі побічні певним чином залежали від головної і підпорядковувалися її юридичному становищу. До побічних речей відносили: частини речі, приналежність, плоди і витрати.

7. Речі в обороті і вилучені з обороту. Римські юристи розрізняли речі в обороті і речі, вилучені з обороту. До першої категорії - в обороті - відносилися речі, які становили об’єкти приватної власності і обороту між окремими людьми. Вилученими з обороту називалися такі речі, які не могли бути об’єктом особистої власності в силу свого специфічного призначення, а не за своєю природою.

8. Майно. Сукупність різних речей, об’єднаних господарським призначенням римські юристи розглядали як одне ціле - майно. Майном вони вважали все, що належить певній особі.

42. Підстави виникнення зобов’язань.

Важливо усвідомити, як складалися правовідносини, внаслідок яких один (кредитор) мав право, а інший мав обов’язки, іншими словами, з чого виникали зобов’язання. Відповісти на це запитання можна коротко — зобов’язання виникали з юридичних фактів.

Факт (factum — зроблене) означає дійсну, реальну подію або дію: землетрус, народження людини, укладення договору, вчинення делікту, укладення шлюбу, прогулянку тощо.

Факти, що мають правове значення, тягнуть певні правові наслідки, називаються юридичними (народження людини, вчинення делікту та ін.). Факти, що не мають правових наслідків, не належать до юридичних (прогулянка, відвідування родичів тощо).

Юридичні факти поділяються на події та дії.

Ті з них, які настають незалежно від волі людини, називаються подіями (смерть, народження людини, землетрус та інші дії сил природи). Такі події, як смерть, народження тощо, завжди мають правове значення, вони завжди є юридичними фактами. Землетрус, урагани, повені та інші стихійні лиха не завжди мають правове значення, а тому не завжди є юридичними фактами. Наприклад, якщо землетрус не спричинив ніякої шкоди певній особі, то для неї факт землетрусу не має юридичного значення.

Дії — це факти, які настають за волею людей. Вони можуть мати протиправний або правомірний характер. Перші порушують норми права, другі відповідають їм.

Дії, які здійснюються відповідно до норм права, називаються правомірними, а ті, що порушують його, — неправомірними.

43. Види позовів.

Захист цивільних прав у римському приватному праві міг здійснюватися як у позовному, так і в спеціальному (за допомогою інтердиктів претора) порядку.

Головним з них, як і взагалі типовим для приватного права, був позовний захист. Оскільки про динаміку і види судового процесу йшлося при розгляді загальних положень римського права, тут відразу почнемо з характеристики цивільно правового позову.

У класичному римському праві позов (actio) — це право домагатися через суд того, що тобі належить. Іншими словами, позов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

За часів формулярного процесу претор мав право подавати позов, виходячи з принципу добра і справедливості, а не з наявності норми права. Було розроблено розгалужену систему позовів. У преторських едиктах наводилися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які одержували правовий захист з боку претора.

Види позовів:

1. Actio in rem (позов «до речі») та actio in personam (позов до певної особи).

Якщо предметом спору було право на річ, то це був речовий позов (actio in rem), наприклад, спір про право власності, сервітутне право тощо. Порушником цього права потенційно могла бути будь-яка третя особа, оскільки в кожної з них могла виявитися спірна річ, право на яку оспорював позивач. Хто буде відповідачем за речевим позовом — невідомо, бо невідомо, хто може виявитися порушником речевого права. Захист засобом речевого позову називався абсолютним захистом.

Якщо ж предметом спору була певна дія, право вимагати виконання якої належить позивачеві, то це — персональний, або ж особистий позов (actio in personam). Він випливав з особистих правовідносин, що складалися між двома або кількома певними особами, найчастіше з договору або іншого зобов'язання. Правовідносини тут встановлювалися між конкретними особами. При цьому заздалегідь було відомо, хто з них може виявитися порушником. Отже, відомо, хто міг бути відповідачем за даним позовом. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту.

2. Actio stricti juris (позов «суворого права») та actio bonae fidei (позов «доброї совісті»).

Основна відмінність між ними полягала в тому, що при розгляді actio stricti juris суддя був пов'язаний буквою договору або закону і не міг від неї відступити, навіть якщо вважав, що допустить помилку. При розгляді actio bonae fidei суддя з'ясовував справжню волю сторін, тобто насамперед те, до чого сторони прагнули при укладенні договору, а не що було виражено у букві договору чи закону. Позови суворого права були відгомоном давніших часів, коли панував формалізм. Позови доброї совісті — породження часу пом'якшення формалізму. Наприклад, якщо при відчуженні особливо важливих речей не додержувались спеціального ритуалу (так званої манципації), право власності до набувача не переходило, що давало формальне право відчужувачеві вимагати повернення проданої речі. Відповідно до позовів суворого права вимоги позивача підлягали задоволенню. Пізніше за позовом доброї совісті вимоги того самого позивача відхилялись, оскільки продаж все ж мав місце.

3. Actio directa («прямий позов»), що містить головну вимогу в даних відносинах, та actio contraria («зворотний позов»), призначений для захисту прав, похідних від головних. Наприклад, при веденні чужих справ без доручення за допомогою прямого позову захищалися права господаря справи, в яку втручалася стороння особа. Це було пов'язано з таким принципом римського приватного права, як неприпустимість втручання у сферу чужих майнових прав. Разом з тим, мали бути захищені й права гестора, який добровільно зробив корисні витрати на чужу користь. Для цього йому і надавався «зворотний позов» про відшкодування доцільних витрат на користь господаря.

4. Actio utilis — позов за аналогією. Дозволяв претору поширити захист на відносини нові, застосовуючи норми jus civile, що регулювали подібні ситуації. Сутність його в тому, що відомий позов застосовується до подібної ситуації. Наприклад, відповідно до вже згадуваного закону Аквілія відповідач зобов'язаний був відшкодувати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — corpore corpori. Наприклад, чужу тварину вбили палицею.

Якщо ж її заморили голодом, то відповідальність не наставала. Проте, оскільки результат в обох випадках був однаковим, то претор поширив застосування зазначеного позову і на ситуацію, коли тварина вмирала з голоду від дії чи бездіяльності винної особи, за аналогією.

5. Кондикції — особливі зобов'язальні позови, передбачені jus civile, у яких не згадуються підстави їхнього виникнення.

Ще у легісакційному процесі у формі вимоги виконання зобов'язання з перенесення права власності з'явився цей термін, один з найдавніших у римському праві. Широке застосування кондикції дістали у формулярному процесі. Це персональний позов суворого права, спрямований на витребування певної грошової суми чи певної речі. Спочатку цей позов випливав з конкретних контрактів. Проте його значення зросло при вирішенні спорів, що виникали з безпідставного збагачення, однією із спеціальних форм якого була кондикція про повернення викраденого. Післякласичне право спеціалізувало кондикції як специфічний вид цивільного позову саме в зобов'язаннях, що виникали з такого збагачення. Це були кондикції: про повернення незаборгованого, сплаченого помилково; кондикція проти того, хто прийняв виконання, яке його ганьбило, або проти того, хто прийняв виконання, заборонене законом. Однією з найпоширеніших була кондикція про повернення майнового надання, мету якого не було досягнуто, а також кондикція про повернення збагачення, що сталося з інших неправомірних підстав.

Римська юриспруденція розробила фундаментальне вчення про кондикції, що стало основою для сучасних позовів з безпідставного збагачення.

6. Actio fictia — позови з фікцією. Претор пропонував судді припустити існування якоїсь обставини і з урахуванням цього вирішити справу.

Причиною появи цього виду позовів було те, що з розвитком господарського обігу виникали нові майнові відносини, для яких jus civile не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист таким відносинам, пропонуючи у формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї нові відносини. Наприклад, коли в практику почала впроваджуватися така форма уступки прав, як передача вимоги, претор вказував у формулі судді: «Ти, суддя Октавій, допусти, що Сульпіцій є спадкоємцем Гая і за спадщиною одержав від нього право вимоги». Завдяки фікції особа, якій було передано право вимоги до іншої, одержувала позовний захист.

7. Позови з переміщенням суб'єктів в інтенції та кондемнації. Застосовувались, наприклад, для судового представництва — в інтенції вказувалось ім'я того, кого представляли, а в кондемнації — ім'я представника.

8. Позови штрафні та реіперсекуторні.

За першими можна було стягнути штраф.

За другими можна було вимагати відновлення порушеного становища, передачі прав тощо.

Іноді ці функції поєднувалися в одному позові. Наприклад, за законом Аквілія за пошкодження речі стягувалась не її вартість, а вища ціна, що склалася протягом останнього року чи місяця. Отже, потерпілий не лише отримував відшкодування збитків, а й порушник додатково карався майновим обтяженням.

9. Actio popularis — позов, що його міг подати кожний римський громадянин в «інтересах римського народу». Такий позов можна було, зокрема, подати щодо «поставленого чи підвішеного», «вилитого чи викинутого». Штрафи за такими позовами стягувались на користь держави.

Іноді виникала ситуація, коли для захисту одних і тих самих правовідносин право могло запропонувати кілька позовів. Наприклад, furtum у римському праві була цивільно-правовим порушенням. Проти цього делікту приватне право Риму могло запропонувати віндикаційний позов, позов про повернення присвоєного і кондикцію з безпідставно придбаного. Ось у таких випадках йшлося про конкуренцію позовів, тобто одна або декілька осіб наділялися кількома позовами для захисту одного і того самого права, наприклад власності. Право вибору належало позивачеві. Проте задоволення вимоги за одним позовом з конкуруючих знесилювало вимоги за іншими, оскільки заборонялося двічі задовольняти одну й ту саму вимогу. Але якщо за одним позовом вимога задовольнялася лише частково (не повністю), то в такому разі дозволялося заявляти другий позов.

Проте в окремих випадках для захисту одних і тих самих відносин, які захищалися кількома позовами, допускалося одночасне подання двох позовів. У такому разі мала місце кумулятивна конкуренція. Якщо ж позивачеві дозволялося заявляти лише один з кількох позовів за вибором, то мала місце альтернативна конкуренція. Прикладом кумулятивної конкуренції може бути furtum, коли потерпілий мав право позову на витребування викраденої речі (нештрафний позов) і штрафний позов з furtum. Залежно від виду останньої визначався розмір штрафу, тобто заявлялися обидва позови. Проте для витребування викраденої речі міг бути заявлений також лише один нештрафний позов.

44. Поняття юридичної особи.

Цивільне право за самою своєю ідеєю передбачає наявність багатьох окремих автономних центрів, між якими зав’язуються найрізноманітніші господарські відносини. Усі такі центри господарського життя, клітинки того чи іншого суспільства і називаються суб’єктами цивільного права.

Основну масу цивільно-правових центрів суб’єктів прав становлять люди, громадяни в загальноприйнятому розумінні - так звані фізичні особи.

Разом з тим часто ті ж людські інтереси потребують, щоб у ролі самостійного центру господарського життя була визнана не та чи інша окрема фізична особа, а певна сукупність осіб (наприклад, цех, корпорація, підприємства усіх форм власності) або незалежна від них установа (лікарня, притулок). У такому випадку з’являються певні організації, яких називають юридичними особами.

У Римі існували наступні види юридичних осіб: державна, а згодом і імператорська скарбниця, муніципії, різні спілки осіб однієї професії – м’ясників, пекарів, ремісників, могильників, тощо, а також різноманітні релігійні об’єднання.

Діяльність юридичної особи припинялась у разі: досягнення поставленої мети; якщо діяльність набувала незаконного характеру; у разі вибуття всіх її членів.

Класичні юристи визнавали, що мінімальна кількість, необхідна для функціонування юридичної особи – 3 чоловіки.

45. Поняття зобов’язального права.

Зобов'язальне право є основним розділом римського (і будь-якого іншого) приватного права. Воно регулює майнові відносини в сфері виробництва і цивільного обороту.

Предмет зобов'язального права — це певна поведінка зобов'язальної особи, її позитивні чи негативні дії.

У джерелах римського права зобов'язання — obligatio — визначається так.

1. Зобов'язання є правовими ланцюгами, що примушують нас щось виконати відповідно до законів нашої держави — obligatio est juris vinculum quo necessitate abstringimur alicujus solvendae rei secundum nostrae civitatis jura.

2. Значення зобов'язання полягає не в тому, щоб зробити нашим який-небудь тілесний предмет або який-небудь сервітут, а щоб зв'язати перед нами іншого в тому відношенні, аби він нам що-небудь дав, зробив або надав — oblifationum substantia non in eo consistit, ut aliquid corp s nostrum aut servitutem nostram faciat, sed ut alium nobis obstringat ad dandum aliquid vel faciendum vel praestandum.

До виникнення зобов'язання боржник абсолютно вільний: не обтяжений ніякими обіцянками, не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в зобов'язання, він певним чином обмежує себе, обтяжує обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки, правові пута. Саме тому у визначеннях зобов'язань римські юристи наголошують на ланцюгах, кайданах, путах тощо.

Отже, зобов'язання — це правове відношення, через яке одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) що-небудь зробила (facere), дала (dare) або надала (praestare). Боржник зобов’язаний виконати вимогу кредито-ва.

Зобов'язання — це складне юридичне поняття, правовідношення, в якому сторонами є кредитор і боржник, а змістом — права і обов'язки сторін. Сторона, що має право вимагати, називається кредитором, а сторона, зобов'язана виконати вимогу кредитора, — боржником. Зміст вимоги кредитора є його правом на певну поведінку боржника, яка може проявлятися в якій-небудь позитивній чи негативній дії. Тому предметом зобов'язання завжди є дія, що має юридичне значення і має правові наслідки. Якщо дія не має правового характеру, то вона не може мати юридично значимого зобов'язання. Різноманітність господарсько-економічних дій римляни поділяли на три групи: dare — дати, praestare — надати, facere — зробити. Цією тріадою і визначається зміст зобов'язання (порівняйте: зміст права власності також визначається тріадою — володіння, користування і розпорядження). Будь-яка дія боржника обумовлена однією з вимог кредитора: дати, надати або зробити.

46. Сторони у зобов’язанні.

Давньоримське зобов’язання мало суворо особистий характер, стосувалось тільки тих осіб, які його укладали.

Це був персональний зв’язок між кредитором і боржником, а на третіх осіб він не поширювався.

Персональний характер зобов’язання виявлявся в тому, що правовідносини виникали лише між кредитором і боржником.

Спочатку зобов´язання було невідчужуваним. Кредитор не міг передати свої права, а боржник перевести свої обов´язки на інших осіб. У зв´язку з суворо особистим характером зобов´язання в нього не можна було вступити через представника. Права й обов´язки, встановлені зобов´язанням, не стосувалися третіх осіб, що не брали участі в зобов´язанні.

Отже, в зобов´язанні виступають дві сторони — кредитор і боржник. Іноді виникали зобов´язання багатосторонні, в яких брали участь більше двох осіб (наприклад договір про сумісну діяльність). Однак переважали двосторонні зобов´язання.

Наявність у переважної більшості зобов´язань тільки двох сторін (кредитора і боржника) зовсім не означає, що в кожному з них беруть участь тільки дві особи. Можуть бути й зобов´язання, в яких беруть участь більше осіб, багато осіб.

47. Ознаки юридичної особи.

Це союзи з релігійною метою, професійні союзи ремісників, державна казна та ін.

Ознаки юридичних осіб:

1) в галузі приватноправових відносин корпорації осіб прирівнювалися до фізичних осіб;

2) вони є суб’єктом прав і обов’язків; несуть відповідальність за себе;

3) вихід із складу об’єднання окремих осіб не впливає на юридичне становище корпорації (universitas);

4) майно корпорації було відокремлене, не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні її окремих членів. За особисті борги своїх членів корпорація відповідальності не несе. А члени її не відповідають за борги корпорації;

5) корпорація від власного імені може вступати в будь-які приватноправові відносини як з фізичними, так і з юридичними особами. Це здійснювалося через фізичних осіб, уповноважених на це у встановленому порядку.

Для утворення досить було трьох осіб.

Для виникнення юридичної особи потрібно:

1) дозвіл державного органу (сенат, імператор);

2) виділення самостійного майна;

3) наявність установчого акту, де зазначалася мета корпорації, союзу.

Правоздатність юридичної особи обмежувалася тільки майновими правами, які не для всіх були однаковими.

48. Види права власності.

Римському праву в його історичній перспективі єдиного поняття права власності відомо не було. Самим першим архаїчним правом власності в Римі була квирітська власність (dominium ex jure Quiritium), яка регулювалась і захищалась цивільним правом (ius civile).

Квирітській власності були притаманні наступні ознаки: 1) вона була доступна виключно римським громадянам (cives) і звужувалась територіально землями, які знаходились в Італії; 2) матеріальними об'єктами права власності могли бути тільки манципні речі (res mancipi); 3) все, що включалось в res чи давало їх приріст, було звільнено від любих податкових платежів; 4) єдиним можливим способом набуття права власності була манципація, а проста передача речі не створювала квирітської власності.

По мірі територіального розширення Риму, поряд з квірітською власністю, почала розвиватись провінційна власність. Землі, які були набуті за межами Апенійського півострова, не включались до об'єктів квирітської власності і не регулювались італійським правом (ius italicum). Вважалось, що власність на такі землі належала римському народу (populus romanus) або пізніше імператору (princes). Ті особи, які отримали відповідні наділи землі, мали тільки право відповідно до цих земельних ділянок користуватись ними, вживати плоди та інше, а також були зобов’язані сплачувати за це відповідні податкові платежі, які називались відповідно до сенатських провінцій – поземельний податок в сенатських провінціях (stipendium) і поземельний податок в імператорських провінцій (tributum).

Третім видом права власності в Римі є так звана преторська або бонітарна власність (лат. in bonis habere – мати в складі майна). Вона виникала на підставі відсутності хоча би однієї із ознак, притаманних квирітській власності, а саме, якщо набувач не був римським громадянином, або хоча і був римським громадянином, але набував неманципні речі, або набував манципні речі шляхом простої традиції. Ця власність розвивається на основі преторського захисту покупця при абсолютному невизнанні з боку цивільного права. Враховуючи те, що римському праву був відомий інститут набувальної давності (usucapio), відповідно до якого претор, захищаючи права покупця, що придбав річ з порушенням норм квирітського права, застосовував фікцію – сплив строку набувальної давності. Це дозволяло претору визнавати покупця власником.

Внаслідок злиття цивільного і преторського права преторська власність остаточно злилась з квирітською. Поступово зникли відповідні відмінності в правовому режимі квирітської, провінціальної, преторської (бонітарної) власності, в результаті чого власність починаючи з кінця ІІІ ст. н.е. зазначається терміном proprietas і характеризується головним чином її належністю відповідним суб'єктам права.

49. Сервітут.

Сервітут - це право на чужу тілесну річ, згідно з яким річ, крім свого власника, служіть ще й іншій особі в якомусь одному або декількох відношеннях. Якщо суб’єктові сервітуту лише певною мірою користується чужою річчю, то такий сервітут називається позитивним. Коли ж суб’єкт сервітуту деякою мірою усував від користування річчю інших і навіть власника, то це – негативний сервітут.

Найдавнішим сервітутом були так звані сервітути предіальні (predium – маєток, земля). Ділянка, в інтересах якої встановлювався сервітут, називалася панівною ділянкою; земельна ділянка, користування якою становив зміст сервітуту, називалася ділянкою, що служить.

Дата добавления: 2015-05-31