Поняття позову

Захист цивільних прав у римському приватному праві міг здійснюватися як у позовному, так і в спеціальному (за допомогою інтердиктів претора) порядку. Головним з них, як і взагалі типовим для приватного права, був позовний захист. Оскільки про динаміку і види судового процесу йшлося при розгляді загальних положень римського права, тут відразу почнемо з характеристики цивільноправового позову.

У класичному римському праві позов (actio) — це право домагатися через суд того, що тобі належить. Іншими словами, позов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

За часів формулярного процесу претор мав право подавати позов, виходячи з принципу добра і справедливості, а не з наявності норми права. Було розроблено розгалужену систему позовів. У преторських едиктах наводилися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які одержували правовий захист з боку претора. Розглянемо найтиповіші з них.

1. Actio in rem (позов «до речі») та actio in personam (позов до певної особи).

2. Actio stricti juris (позов «суворого права») та actiobonae fidei (позов «доброї совісті»).

3. Actio directa («прямий позов»), що містить головну вимогу в даних відносинах, та actio contraria («зворотний позов»), призначений для захисту прав, похідних від головних. Наприклад, при веденні чужих справ без доручення за допомогою прямого позову захищалися права господаря справи, в яку втручалася стороння особа.

4. Actio utilis — позов за аналогією. Дозволяв претору поширити захист на відносини нові, застосовуючи норми jus civile, що регулювали подібні ситуації. Сутність його в тому, що відомий позов застосовується до подібної ситуації. Наприклад, відповідно до вже згадуваного закону Аквілія відповідач зобов´язаний був відшкодувати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — corpore corpori. Наприклад, чужу тварину вбили палицею.

5. Кондикції — особливі зобов´язальні позови, передбачені jus civile, у яких не згадуються підстави їхнього виникнення.

6. Actio fictia — позови з фікцією. Претор пропонував судді припустити існування якоїсь обставини і з урахуваннямцього вирішити справу.

7. Actio popularis — позов, що його міг подати кожнийримський громадянин в «інтересах римського народу». Такийпозов можна було, зокрема, подати щодо «поставленого чипідвішеного», «вилитого чи викинутого». Штрафи за такими позовами стягувались на користь держави.

61. Суб’єкти римського цивільного права.

Суб'єктами за римським правом визнавалися лише вільні люди - ті люди, що мали права та обов'язки. Раби були речами, тобто об'єктами. Здатність мати права та обов'язки (правоздатність) в Римській державі визначалася трьома статусами: статус свободи, статус громадянства, сімейний статус.

За статусом свободи населення Риму поділялося на вільних і рабів. Статус свободи - це був найголовніший статус людей і тому зміни в цьому статусі могли призвести лише до двох дуже суттєвих наслідків - втрата свободи або її отримання. Зміни у статусі свободи називалися максимальними.

За статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп: римські громадяни (квірити), латини, перегрини, вільновідпущеники, колони. Статус громадянства - відносив вільну людину до певного прошарку населення і тому зміни в цьому статусі могли лише змінювати права відповідної особи, а не відміняти їх. Ці зміни називалися середніми. Стани не були стійкими і могли змінюватися - наприклад, вільний міг стати рабом, а перегрин стати римським громадянином.

Сімейний статус поділяв вільних людей на дві групи: глава родини та підвладні. До підвладних відносилися всі члени сімейства, які проживали разом з главою.

Суб'єкти права в Стародавньому Римі, як і в сучасному цивільному праві, повинні були мати правоздатність і дієздатність. Правоздатність виникала з моменту народження і зникала зі смертю. Дієздатність поділялася за віковим цензом на три категорії. До першої належали діти до 7 років, які були абсолютно недієздатні, до другої дівчатка від 7 до 12 років та хлопці від 7 до 14 років, що були обмежено дієздатні і мали право укладати тільки дрібні угоди. До третьої вікової групи належали з 12 років дівчата та з 14 хлопці, що визнавалися повнолітніми та дієздатними. Вони мали право здійснювати будь-які угоди, проте уклавши явно невигідну угоду могли просити у претора здійснити реституцію.

З II століття н.е. особам до досягнення 25 років надавалося право просити собі куратора у тому випадку коли вони самі не могли самостійно здійснювати свої цивільні права та нести обов'язки. Призначення куратора обмежувало дієздатність таких громадян і угоди вони укладали лише за згодою такого куратора (крім одруження та заповідання майна).

Існували обмеження дієздатності щодо людей з фізичними вадами (наприклад глухонімий не мав права брати участі в стипуляції), душевнохворих, марнотратників.

Дата добавления: 2015-05-31