Джерела правоутворення

Звичаї (mores). Будь-яке суспільство для нормального існування потребує певного регулювання. Це досягається певними приписами (правилами поведінки), які виробляються людським колективом (родом, племенем), тобто соціальними нормами. Цими соціальними нормами були звичаї, тобто правила поведінки, які утворюються стихійно в результаті багаторазового повторення протягом трива­лого часу.

Норми звичаєвого права позначаються у римському праві термінами:

usus (звичаєва практика);

mores morium (звичаї предків);

comentarium pontificum (звичаї, які склалися в практиці жерців);

comentarium praetoirum (звичаї, які склалися в практиці преторів).

Царські закони (Rex leges). Нормами соціального регулювання в царський період були приписи, постанови царської влади. З іменем царя Ромула пов'язуються такі закони: про укладення шлюбу у формі релігійного обряду; про заборону вбивати дітей, які досягли трирічного віку, крім явних виродків; про заборону дружині залишати чоловіка.

Закони. З вигнанням царів (509 р. до н. є.) судова влада і право законодавчої ініціативи переходять до двох вищих магістратів (кон­сулів) і сенату.

Закони приймалися лише зі згоди сенату, і крім того, мали бути попередньо прийняті на народних зборах — comitio (куріатні, цен-туріатні, трибутні збори).

Давньоримський юрист Гай стверджував: "Закон — це те, що народ наказав і постановив".

Закони встановлювалися всім громадським колективом і для всіх громадян, були результатом взаємної згоди всіх громадян. Взаємна згода всіх громадян виключає неінформованість (необізнаність) і необдуманість поведінки, причину можливого відхилення від норм і нехтування інтересами інших. Закони забезпечують визначеність пра­ва, виключають свавілля як громадян, так і володарів. Незнання закону, знання якого передбачається, не вибачає особу, котра пору­шила цей закон. Папініан вказував: "Закон — це загальний припис, рішення досвідчених мужів, запобігання злочинам, які здійснюються за незнанням або умисно, загальна клятва республіки".

Закон розділявся на три частини:

praescriptio (вступ) — ім'я ініціатора закону і голови народних зборів, день і місце засідання народних зборів;

rogatio — пропозиція магістру про зміст закону;

sanctio (санкція) — заходи примусу, під які підпадали по­рушники закону.

У середині V ст. до н. є. на основі всіх звичаїв і законів в Римі були створені Закони XII таблиць. В 451 р. до н. є. була призначена законодавча комісія з 10 мудрих мужів (desemvire), які розробили перші 10 таблиць, в 450 — дві останні.

Вважається, що Закони XII таблиць є найдавнішою кодифікацією звичаїв, можливо, з деякими запозиченнями з грецького права. Ці Зако­ни мали велике значення в історії римського права періоду республіки і високо цінувалися римлянами. На основі цих законів набуває по­дальшого розвитку система національно-римських правових норм. Право розвивалося двома шляхами: 1) шляхом практичного тлумачен­ня Законів XII таблиць; 2) шляхом створення нового законодавства.

Постанови народних зборів. Народні збори вважались най­важливішими державними органами у Стародавньому Римі. Вони приймали чи скасовували закони, оголошували війну та укладали мир, були верховною інстанцією, що розглядала апеляції та протести на рішення судових органів. Народні збори обирали всіх посадових осіб, в руках яких зосереджувалася виконавча влада. Існувало три види народних зборів: куріатні, центуріатні і трибутні коміції. Най­давніша форма народних зборів — куріатні коміції. Це — замкнуті об'єднання патриціїв. Внаслідок боротьби плебеїв з патриціями у V—IV ст. до н. є. були створені так звані центуріатні коміції, в яких брали участь як патриції, так і плебеї. Плебейська частина римсь­кого народу проводила свої збори на територіальних округах — трибах. Рішення трибутних плебейських коміцій отримали назву plebescitum і були обов'язковими і для патриціїв.

Едикти магістратів. Специфічною формою правоутворення в період Республіки були едикти магістратів, передусім преторів. Посада пре­тора було введена в 366 р. до н. є. Головним завданням преторів було здійснення правосуддя. З 247 р. до н. є. поруч з претором для провад­ження справ між римськими громадянами обирався претор для веден­ня справ між римськими громадянами і чужоземцями (перегринами). Перший претор називався міським, другий — перегринським.

Приступаючи до своїх повноважень, претор оголошував едикт. Термін "едикт" походить від слова dico — говорити і первісно означав усне розпорядження магістрата (посадової особи) з того чи іншого питання. Але згодом він набув значення програмного документа, в якому претор оголошував про суть своєї діяльності. Зокрема претор визначав, у яких саме випадках він даватиме позов, а в яких не буде цього робити, незважаючи на наявність норм цивільного права.

Постанови сенату. У період республіки римський сенат отримав право видавати постанови під назвою сенатус-консульти (senatus consulta). У період принципату, коли роль народних зборів зменшу­валась, а сенату — зростала, постанови сенату перетворилися на основну форму законодавства. Вони замінили закони, які приймали народні збори. Сенат при цьому не мав законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформляв пропозиції прин-ципсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або письмових промов у сенаті. В сенатус-консультах нерідко давалися лише загальні принципові положення, які претори повинні були відображати в едиктах.

Діяльність юристів. У традиції римського суспільства зайняття юриспруденцією було одним з найбільш поважних та благородних видів діяльності. Одне із прислів'їв-максим римського юридичного побуту проголошувало, що знатній та благородній людині ганебно не знати права, в якому вона обертається. Юридичне пізнання роз­глядалося як щось священне (від традиції жерців).

Юристи користувалися авторитетом і популярністю, оскільки вони мали глибокі знання права, були майстрами юридичного ана­лізу конкретних правовідносин. Своїми тлумаченнями законів вони надавали окремим правовим нормам потрібного змісту, необхід­ного напряму і цим самим фактично створювали нові норми. В силу авторитету юристів та їх консультацій такі тлумачення набули загальнообов'язкового характеру.

Імператорські конституції. З оформленням в державній політичній структурі єдиновладної верховної влади (III ст.) єдиним джерелом права стали постанови (constitutiones) імператора. Постанови мали кілька видів, суттєвих не тільки у формальному, а й у змістовому відношенні.

Едикти (edictum) — загальні розпорядження, які були обов'язковими як для службових осіб, так і для населення. Едикти діяли в сфері публічного та приватного права.

Декрети (dicretum) — імператорські рішення з конкретних судових справ.

Мандати (mandatum) — інструкції посадовим особам (чиновникам, правителям провінцій) щодо правозастосування.

Рескрипти (rescriptum) — письмові відповіді на запитання приватних або посадових осіб з приводу правових питань.

Кодифікація імператора Юстиніана. У першій половині VI ст. у Східній Римській імперії була здійс-нена систематизація римського права. Вона була продиктована змінами, які відбулись у суспільно-економічному і політичному житті суспільства та держави. Право Риму вже не підходило до умов Візантії. Необхідність системати­зації диктувалася також правовими аспектами: треба було зібрати до купи всі юридичні тексти, прибрати застарілі норми, усунути суперечності у правових приписах та надати їм однакову форму.

67. Поняття зобов’язання.

Зобов’язання – це правовідношення, за яким одна особа (особи) – кредитор має право вимагати від іншої особи (осіб) – боржника вчинити яку-небудь дію або утримуватися від дії.

Визначаючи основні характерні ознаки зобов’язання в приватному праві, його порівнюють, наприклад, з обов’язками сина перед батьком або громадянина перед державою. На відміну від останніх відносинам між суб’єктами зобов’язання не притаманні такі ознаки як підпорядкованість та субординація. Як суб’єкти приватноправових відносин вони є рівним у праві, партнерстві та у судовому захисті.

Дослідники римського права вважають, що у ньому не розмежовувалися права на речі (речові права) та зобов’язальні права. Як вже зазначалось, римське право представляло собою систему позовів, тому саме позови поділялися на дві основні групи: речові (actio in rem) та особисті (аctio in personam) позови. Речовий позов (actio in rem) надавався для захисту таких прав, які могли бути порушені будь-якою наперед невизначеною особою. Особистий позов (аctio in personam) по суті був позовом із зобов’язання, тому що захищав право від порушення конкретним суб’єктом, з яким позивач перебував у особистих відносинах. Отже, не заважаючи на те, що в джерелах римського права не міститься прямого розмежування прав на речові та зобов’язальні, можна вважати, що такий розподіл майнових прав все ж такі існував у римському праві.

Основана відмінність речового та зобов’язального права полягає в їх об’єкті. Так, об’єкт речового права – завжди річ, зобов’язального права – дії, право вимоги здійснювати певні дії.

68. Наслідки визнання набувача добросовісним і недобросовісним.

Законний володілець мав право на володіння річчю — jus possidendi. Володілець, який фактично володів річчю, вважав і ставився до неї як до своєї, але не мав права володіти нею, — це незаконне володіння. Воно не мало правового титулу і ґрунтувалося лише на факті. Незаконне володіння поділялося на добросовісне і недобросовісне.

Незаконне, але добросовісне володіння мало місце, якщо володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею. Наприклад, набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг знати про це. Якщо ж він знав або мав би знати, що не має права на володіння певною річчю, то таке володіння було і незаконним, і недобросовісним. Володіння злодія завжди буде недобросовісним, так само як і купівля краденого.

Поділ незаконного володіння на добросовісне і недобросовісне зумовив різний правовий режим для них.

Наприклад, придбати право власності за давністю можна було тільки внаслідок добросовісного володіння і, навпаки, крадену річ не можна було набути за давністю.

Добросовісний володілець за віндикаційним позовом відповідав меншою мірою, ніж недобросовісний.

69. Віндикація.

Віндикація — це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. У Римі застосовувалася так звана необмежена віндикація, за якою річ витребовувалася від будь-якого фактичного володільця незалежно від правової підстави обладателя на володіння річчюза принципом — де свою річ знаходжу, там її віндикую. Отже, відповідач за віндикаційним позовом — завжди фактичний володілець речі. Позивачем за цим позовом був тільки власник речі, володіння якою він втратив. Не мало значення, за своєю волею чи проти неї втратив володіння власник,важливо, що фактичний володілець річчю був хтось інший, але не власник.

Таким чином, віндикаційний позов застосовувався для відновлення втраченого власником володіння річчю. При цьому власник, втративши в будь-який спосіб володіння річчю, не втрачав права власності на неї. що й було підставою для віндикаційного позову. Відповідальність за віндикаційним позовом полягала в обов'язку відповідача повернути річ з усіма її прирощеннями. Отже, віндикаційний позов мав суворо речовий характер, тобто завжди був спрямований на повернення речі. а не на її еквівалента.

Стосовно прирощень речі, то повернення їх зумовлювалося характером володіння відповідача. Добросовісний відповідач зобов'язаний був повернути прирощення тільки за період, коли він знав, що володіє чужою річчю. Недобросовісний відповідач був зобов'язаний повернути річ і всі прирощення до неї за весь період володіння. Здебільшого володіння річчю вимагало певних витрат (наприклад. харчі для рабів, корми тваринам тощо), без яких річ не могла існувати У таких випадках відповідач за позовом мав право вимагати від позивача відшкодування понесених витрат

Ці витрати поділялися на три види: 1) необхідні, без яких річ не могла існувати; 2) корисні, які поліпшували річ, але без яких вона могла існувати, наприклад при ремонті даху будинку (необхідні витрати) покрівля була замінена на ціннішу, якіснішу; 3) витрати розкоші, які тільки прикрашали річ. Добросовісний відповідач за позовом мав право на відшкодування необхідних і корисних витрат Витрати розкоші він міг забрати собі, якщо їх можна було відділити від речі, не іашкодивши їй.

Недобросовісний відповідач мав право лише на необхідні витрати за весь час володіння. Тому при остаточному визначенні обсягу відповідальності відповідача за віндикаційним позовом ураховувалися і понесені ним витрати на утримання речі.

70. Рецепція римського приватного права.

Рецепція римського приватного права – це важливе і складне явище суспільного життя, ланка, яка поєднує правовий розвиток Стародавнього світу, Середньовіччя і Нового часу.

Receptio - термін латинського походження, стосовно римського права означає відновлення дії, запозичення, переробка, засвоєння. Внаслідок рецепції римське право відродилось і вдруге підкорило світ.

Історично процес рецепції права відбувався поступово.

Перший етап рецепції характеризується переважно вивченням римського права в окремих міських центрах Італії. Для другого етапу типовим є розширення рецепції на території ряду держав і практичне застосування римського права в діяльності суддів-практиків. Третій етап - це більш повна переробка і засвоєння досягнень римського права. Треба мати на увазі, і це цілком ясно, що пристосування римського права до потреб практики частково мало місце і на першому етапі, а його вивчення - і на другому.

Початок рецепції відноситься до ХІ-ХІІ ст. Проте вже відомо, що дія римського права не припинялася. У кінці ХІ ст. у Болоньї засновано університет, який незабаром стає всесвітньо відомим центром відроджуваної юриспруденції. Юридична діяльність Болонської школи виявилася насамперед у викладанні римського права. Викладання полягало в читанні і коментуванні джерел, коментарі тлумачились викладачами і тлумачення під диктовку записувались слухачами. Такі тлумачення називаються г л о с а м и, тому звідси і сама школа називається школою глосаторів. Систематичний виклад усього цивільного права не був властивий школі.

Найбільшого обсягу рецепція досягла в Німеччині. У Швабському зерцалі 1275 року налічується близько 150 запозичень з кодифікацій Юстиніана. Зазнали впливу і такі пам’ятки німецького права, як Саксонське зерцало, Кароліна та ін. До кінця ХІХ ст. в Німеччині римське право було невичерпним джерелом і класичним зразком для створення норм німецького права. Зокрема, вплив римського права позначився на структурі німецького цивільного Уложення 1900 року. Його фундамент становило те німецьке право, в якому асимілювались досягнення римської правової форми. Та чи не найширше використали римське право укладачі класичного буржуазного кодексу Наполеона 1804 р. Кодекс, як і римське класичне право, містить чіткі, лаконічні формулювання, написаний простою мовою. Вирішуючи окремі питання права, зокрема права власності, договору, позовів, кодекс прямо повторює римське класичне право. Під час завойовницьких воєн у фургонах наполеонівської армії кодекс розвозили по всій Європі, він став частиною законодавства Рейнських провінцій а також Польщі, Італії, Болгарії, Швейцарії, Румунії, Греції та інших держав. Найважливіші його положення були відтворені правом багатьох латиноамериканських держав і навіть Японії.

Рецепційоване римське приватне право протягом тривалого часу було чинним у багатьох країнах Європи як загальне. Воно залишило глибокий слід у правосвідомості, цивільному законодавстві, в науці і практиці цивільного права.

71. Поняття особи та суб’єкта права.

Цивільне право за самою своєю ідеєю передбачає наявність багатьох окремих автономних центрів, між якими зав’язуються найрізноманітніші господарські відносини. Усі такі центри господарського життя, клітинки того чи іншого суспільства і називаються суб’єктами цивільного права.

Основну масу цивільно-правових центрів суб’єктів прав становлять люди, громадяни в загальноприйнятому розумінні - так звані фізичні особи.

Разом з тим часто ті ж людські інтереси потребують, щоб у ролі самостійного центру господарського життя була визнана не та чи інша окрема фізична особа, а певна сукупність осіб (наприклад, цех, корпорація, підприємства усіх форм власності) або незалежна від них установа (лікарня, притулок). У такому випадку з’являються певні організації, яких називають юридичними особами.

У Римі особа позначалась терміном persona. Пам’ятки римського права як джерела пізнання не тільки права, але й історії і культури Стародавнього Риму, свідчать, що тільки вільна людина є носієм прав і обов’язків і в цьому розумінні вона є особою, здатною до права.

Здатність особи бути суб’єктом цивільних прав, здатність мати право називається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов’язки називається дієздатністю. Хоча повнота якості суб’єкта передбачає наявність того й іншого, однак для самого поняття суб’єкта суттєвішою є правоздатність.

Здатність бути суб’єктом цивільних прав римські юристи позначали терміном caput. Людина стає правоздатною з моменту народження, проте цього ще недостатньо. Правоздатність особи припиняється з її смертю.

У Римській державі вже на початку республіки проживало багато людей, які прибули з різних країн, і всі вони користувалися певною мірою правоздатності. Однак для того щоб володіти повною правоздатністю в усіх галузях політичних, майнових і сімейних відносин, особа повинна відповідати таким трьом станам:

1) стану свободи- status libertatis:

2) стану громадянства- status civitates:

3) сімейному стану - status familiae.

За станом свободи розрізнялися вільні і раби. За станом громадянства - римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни. За сімейним станом - домовладики і підвладні особи.

Отже, повна правоздатність передбачала свободу, громадянство і самостійне становище в сім’ї. Таке становище в сім’ї займав тільки домовладика - глава сім’ї

Дата добавления: 2015-05-31