Правове положення римських громадян

Закони Дванадцяти таблиць

Закони XII таблиць — це найдавніша пам'ятка римського цивільного права. Створивши реальний захист проти сваволі патриціанських суддів, вони стали уособленням важливого етапу в боротьбі між патриціями і плебеями в Древньому Римі. На жаль, оригінал їх не зберігся, і матеріалом для реконструкції цього найдавнішого кодексу, розпочатої в XIX столітті, стали фрагменти, приведені у творах древніх римських і грецьких авторів буквально або в переказі.

Початок республіканського періоду ознаменувався подією, для всього подальшого розвитку римського права надзвичайно важливою, а саме —складанням і виданням кодексу, відомого під назвою законів XII таблиць (Leges XII tabularum). Відповідно до показань римських письменників, історія виникнення цієї важливої пам'ятки така.

Закони XII таблиць були вироблені комісією 12 (децемвірів) у середині V століття до н.е. (451-450 р.). Свою назву вони одержали від того, що були написані на 12 дерев'яних дошках-таблицях, виставлених для загального огляду на головній площі Рима, його політичному центрі — Форумі.

Відмінною рисою названих законів був строгий формалізм: найменший недогляд у формі судоговоріння спричиняв програш справи. Недогляд цей приймався за «перст божий».

Закони таблиць регулювали сферу сімейних і спадкоємних відносин, містили норми, що належать до позикових операцій, до кримінальних злочинів, але зовсім не стосувалися державного права. Починаючи з IV-III ст. до н.е. закони Таблиць стали коректуватися новим джерелом права — преторськими едиктами, які відображали нові економічні відносини, породжені переходом від древніх архаїчних форм купівлі-продажу, позички і позики до більш складних правовідносин, викликаних зростанням товарного виробництва, товарообміну, банківських операцій та ін.

7. Джерела римського права. У римському праві протягом його історії формами правоутворення служили:

ñ звичаєве право;

ñ закон (у республіканський період — постанови народних зборів; в епоху принципату — сенатусконсульти, постанови сенату, якими вуалювалася воля принцепса; у період абсолютної монархії — імператорські конституції);

ñ едикти магістратів;

ñ діяльність юристів (юриспруденція).

8. Джерела римського права – це форми правообразования, у яких об'єктивуються й отримують обов'язкову силу норми права.

Протягом римської історії мали значення такі види джерел права: 1) звичайне право; 2) закон; 3) едикти магістратів; 4) діяльність римських юристів; 5) кодекси римського права.

Звичне право – це найдавніша форма освіти римського права. Звичне право – неписане право, висхідний до звичаям первісного суспільства. З розвитком цивілізації виникає писане право у такому формі як закон, наприклад, «Закони XII таблиць» (Vв. е.). законами були деякі постанови народних зборів («Закон Петелия» тощо.). До числу законів слід зарахувати і постанови принцепцов (імператорів). Ці постанови носили назва «конституції» і було чотирьох видів: а) едикти – загальні розпорядження, звернені до населення; б) рескрипты – розпорядження з окремими справами; в) мандати – інструкції імператорів своїм чиновникам; р) декрети – рішення з що надходять в руки імператора спірним делам.

Однією з видів джерел права були едикти магістратів. Едикти (програмні оголошення) преторів, курульных эдилов та інших посадових осіб (магістратів) містили правила діяльності цих посадових лиц.

Джерелом права був і різноманітна діяльність римських юристів. Юристи становили формули різних приватноправових актів, давали поради щодо пред'явлення позову і близько ведення порушеної справи. Завдяки своєму авторитету і глибокому розумінню римського права, професійні юристи (Лабеон, Прокул, Сабін та інших.) надавали серйозне впливом геть розвиток римського права.

Найважливішим джерелом права були кодекси римського права, особливо кодекс візантійського імператора Юстініана «Corpus inris civilis» (1930-ті роки Viв. н.е.). До нас дійшло друге видання кодексу 12 книгах, ще, до нас дійшли звані «Новели» – постанови, покладені в основу життя Юстініана. Кодифікація Юстініана являла собою систематизацію правового матеріалу, з усуненням потім із нього застарілих положень на кшталт вимог эпохи.

9. Джерела виникнення і змісту римського приватного права

Соціально-економічним грунтом виникнення і змісту римського приватного права був рабовласницький спосіб виробництва, що зумовлював волю рабовласників. В об'єктивованій формі така воля виражалася в праці. Це стверджується Висловлюваннями давньоримських юристів: «Те, що вирішив принцепс, має силу закону», «нема сумніву, що сенат може творити право» (Ульпіан — Д. 1.4.1; Д.1.3.9); «будь-який закон є думка (винахід) і дар бога» (Марціан — Д. 1.3.2). Право зумовлене економічним ладом суспільства, його соціальною структурою, політичними відносинами. Воно піддається впливу історичних традицій, пануючої ідеології тощо. В рабовласницькій і феодальній формаціях право відкрито закріплює станові привілеї, позаекономічний примус, використовує найжорстокіші санкції для охорони економічного і політичного всевладдя пануючого стану. З встановленням буржуазного ладу значення і характер права різко змінюються. Відносини капіталістичного виробництва та обміну вимагають розвинених правових систем, відображення в них демократичних принципів, економічних методів примусу, широких можливостей привласнення чужої неоплаче-ної праці, охорони приватної власності і підприємництва. Однак спрямованість права залишається такою самою — захист інтересів можновладців.

Проте воля і сенату, і принцепсу — не безумовна, вона зумовлена умовами способу виробництва, що панує в тій чи іншій формації, на тій чи іншій стадії її розвитку. Іншими словами, право — продукт поділу суспільства на відповідні стани. В ньому відбивається воля пануючого стану, спрямована на захист свого панування, своїх інтересів, але вона (воля) зумовлюється економічним ладом, способом виробництва. Залежність права від економіки можна спостерігати в будь-якій формації. Рабовласницький спосіб виробництва засобами права закріплював за рабовласником все, вироблене рабом. Проте розвиток продуктивних сил стримувався незацікавленістю раба в підвищенні продуктивності праці, бо все вироблене ним, привласнювалось його володарем.

Отже, право стримувало розвиток продуктивних сил. На зміну рабовласницькому способу виробництва врешті-решт приходить новий економічний лад, який приводить у відповідність і правову систему. При феодалізмі кріпак вже має право на частку виробленого продукту, яку залишає за собою.

Отже, підставою виникнення права були інтереси пануючого стану, прагнення зберегти своє панування. Джерелом змісту права є матеріальні умови життя цього стану, тобто економічний лад.

10.Д ЖЕРЕЛА ПЛАУТВОРЕННЯ Право як воля рабовласницького стану знаходить свій об'єктивний вираз і стає державною волею. Воля народних зборів або сенату, принцепса чи імператора набуває значення закону лише за умови, коли вона виражена від імені держави та визнана загальнообов'язковою. Форми виразу волі рабовласницького стану в Стародавньому Римі протягом всієї історії римської рабовласницької держави змінювалися відповідно до соціально-економічних відносин і державного ладу Риму. В царський період основною формою права був звичай.

Звичай — це правило поведінки, що с<лалося внаслідок фактичного застосування протягом гриватого часу. Він був основною формою регулювання поведінк й в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Дотримання звичаїв забезпечувалось засобами громадського ваіиву на порушника. Звичай стає джерелом права за виникнення держави і ї поділом суспільства на певні стани.В період республіки спочатку загальновизнаною формою права були постанови народних зборів, а потім едикти преторів та інших магістратів (преторське право).

Постанови народних зборів. Народні збори Стародавнього Риму вважались найвищим державним органом. Вони приймали чи відміняли закони, оголошували війну та укладали мир, були верховною інстанцією, що розглядала апеляції і протести на рішення судових органів. Народні збори обирали всіх посадових осіб, в руках яких знаходилась виконавча влада.

У Римі було три види народних зборів: куріатні, центурі-атні і трибутні коміції.

Едикти магістратів. Преторське право. Те чи інше відношення до правотворчої діяльності мали едикти консулів, преторів, курульних едилів, правителів провінцій та інших магістратів. Однак найбільше проявилась правотворча діяльність преторів (як міського, так і перегрінського). Посада претора була введена в 366 р. до н.е. З 247 р. до н.е. почали обирати двох преторів: міського і перегрінського. Із збільшенням території Риму кількість преторів зростала і за часів Цезаря досягла 16. Завдання преторів полягало в наданні допомоги консулам, а за їх відсутністю вони виконували обов'язки останніх. Поступово в їх руках зосереджується судова влада і відповідно змінюються їхні функції. Міський претор здійснює правосуддя в Римі, перегрінський вирішує майнові спори, що виникали між перегрінами або перегріна-ми. з одного боку. і римськими громадянами — з другого.Посада претора була дуже почесною. Едикти магістратів, насамперед преторів, були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала назву преторського права.

За часів принципату основною формою виразу волі рабо­власників були постанови сенату — сенатус-консульти, тоді ж дістає визнання діяльність юристів.

Постанови сенату — сенатус-консульти (вепаїив сопаиИа) В період принципату вища державна, в гому числі і законодавча, влада формально належала сенат/. Принцепси ще не наважувалися проголошувати себе абсолютними монархамини виголошували свою волю у формі постанов сенату. Формально сенат стає єдиним законодавчим органом. Аби воля принцепса н ібула значення закону, її вносили у вигляді проекту до іенату, а потім вона отримувала формальне затвердження. Сенат вибирав магістратів (якийсь час вони ще зберігалися), навіть самого принцепса, проте це обрання носило чисто формальний характер, оскільки титул принцепса став успадковуваним. На той час сенат зберігав судову та адміністративну владу, однак його повноваження все більше обмежувалися.

Діяльність юристів. За найдавніших часів юристами були жерці — служителі храмів (понтифіки). Вони складали зам­кнуту касту, юридичні знання тримали в глибокій таємниці, консультації надавали за певну винагороду. Юристи відносилися до пануючого стану і були виразниками його світогляду, в основному посідали високе службове становище. Свої консультації та іншу юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить поступити в тих чи інших спірних ситуаціях.

Під час пізньої імперії (домінат) право виражається в формі волі імператорів — імператорських конституцій. Постанови (установлення) імператс ра дістали назву кон­ституцій від римського слова сопвїііио — установляю.

Ще за часів принципату приймались конституції чотирьох видів: едикти, декрети, рескрипти, мандати.

11. Звичай як джерело римського права – це найдавніша форма освіти римського права. Звичне право – неписане право, висхідний до звичаям первісного суспільства. З розвитком цивілізації виникає писане право у такому формі як закон, наприклад, «Закони XII таблиць» (Vв. е.). законами були деякі постанови народних зборів («Закон Петелия» тощо.). До числу законів слід зарахувати і постанови принцепцов (імператорів). Ці постанови носили назва «конституції» і було чотирьох видів: а) едикти – загальні розпорядження, звернені до населення; б) рескрипты – розпорядження з окремими справами; в) мандати – інструкції імператорів своїм чиновникам; р) декрети – рішення з що надходять в руки імператора спірним делам.

12. Постанови народних зборів. Народні збори вважались найважливішими державними органами у Стародавньому Римі. Вони приймали чи скасовували закони, оголошували війну та укладали мир, були верховною інстанцією, що розглядала апеляції та протести на рішення судових органів. Народні збори обирали всіх посадових осіб, в руках яких зосереджувалася виконавча влада. Існувало три види народних зборів: куріатні, центуріатні і трибутні коміції. Найдавніша форма народних зборів — куріатні коміції. Це — замкнуті об'єднання патриціїв. Внаслідок боротьби плебеїв з патриціями у V—IV ст. до н. є. були створені так звані центуріатні коміції, в яких брали участь як патриції, так і плебеї. Плебейська частина римського народу проводила свої збори на територіальних округах — трибах. Рішення трибутних плебейських коміцій отримали назву plebescitum і були обов'язковими і для патриціїв.

13. Едикти магістратів. Специфічною формою правоутворення в період Республіки були едикти магістратів, передусім преторів. Посада претора було введена в 366 р. до н. є. Головним завданням преторів було здійснення правосуддя. З 247 р. до н. є. поруч з претором для провадження справ між римськими громадянами обирався претор для ведення справ між римськими громадянами і чужоземцями (перегринами). Перший претор називався міським, другий — перегринським.

Приступаючи до своїх повноважень, претор оголошував едикт. Термін "едикт" походить від слова dico — говорити і первісно означав усне розпорядження магістрата (посадової особи) з того чи іншого питання. Але згодом він набув значення програмного документа, в якому претор оголошував про суть своєї діяльності. Зокрема претор визначав, у яких саме випадках він даватиме позов, а в яких не буде цього робити, незважаючи на наявність норм цивільного права.

Враховуючи те, що посади преторів були виборними, такий едикт по суті відігравав роль своєрідної передвиборної програми. Новообраний претор перед вступом на посаду оголошував власний едикт, вивчивши едикти своїх попередників. Ті едикти, які отримували підтримку римського суспільства і виявлялися придатними для захисту нововиниклих відносин, використовувались в новому едикті. Отже, кожний новообраний претор приймав свій едикт, який був не тільки наслідком творчості його автора, а й колективним творінням багатьох попередників, що увібрало у себе їх практичний досвід.

Преторські едикти спочатку мали на меті лише надавати допомогу законному (цивільному) правопорядку і заповнювати його прогалини. Але потреба у розробці й проголошенні нових правил судочинства та правосуддя була зумовлена нездатністю цивільного права надійно захистити нові відносини, які склалися під натиском нових соціально-економічних умов, що змусило преторів зробити рішучий крок у напрямі приведення правових норм у відповідність до потреб життя. Саме завдяки преторській діяльності римлянам вдалося досягти не перевершеного вдосконалення правової культури.

Едикти преторів були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала назву преторського права. В 131 р. н. є. римський юрист Сальвій Юліан за дорученням імператора Адріана кодифікував усі преторські едикти, що мали значення для того часу, в єдиний "Вічний едикт" (Edictum perpetum). Кодифікація преторських едиктів — перша велика кодифікація після Законів XII таблиць.

14. Постанови сенату. У період республіки римський сенат отримав право видавати постанови під назвою сенатус-консульти (senatus consulta). У період принципату, коли роль народних зборів зменшувалась, а сенату — зростала, постанови сенату перетворилися на основну форму законодавства. Вони замінили закони, які приймали народні збори. Сенат при цьому не мав законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформляв пропозиції прин-ципсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або письмових промов у сенаті. В сенатус-консультах нерідко давалися лише загальні принципові положення, які претори повинні були відображати в едиктах.

15. Діяльність юристів. У традиції римського суспільства зайняття юриспруденцією було одним з найбільш поважних та благородних видів діяльності. Одне із прислів'їв-максим римського юридичного побуту проголошувало, що знатній та благородній людині ганебно не знати права, в якому вона обертається. Юридичне пізнання розглядалося як щось священне (від традиції жерців).

Юристи користувалися авторитетом і популярністю, оскільки вони мали глибокі знання права, були майстрами юридичного аналізу конкретних правовідносин. Своїми тлумаченнями законів вони надавали окремим правовим нормам потрібного змісту, необхідного напряму і цим самим фактично створювали нові норми. В силу авторитету юристів та їх консультацій такі тлумачення набули загальнообов'язкового характеру.

16. До найвідоміших і важливих джерел пізнання римського приватного права відносяться Закони ХІІ таблиць, кодифікація імператора Юстиніана, яка завершила розвиток римського права. У середньовіччя акти кодифікації Юстиніана дістали назву Corpus juris civilis - “Звід цивільного права”.

17. Кодифікація Юстиніана

Величезна праця складання Юстиніанівського зводу виконувалась під керівництвом видатного юриста того часу Трибоніану в декілька прийомів і в порівняно короткий термін.

Юстиніан у лютому 528 р. призначив комісію з десяти осіб, серед яких був і згаданий Трибуніану. Через рік комісія закінчила свою роботу і в квітні 529 р. був обнародуваний Кодекс Юстиніана і тим самим анульовані попередні кодекси.

Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12 книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді законів), а титули - на параграфи. Книга 1 містить конституції, які торкаються церковного права, джерел права і різних імператорських чиновників; книги 2-8 - цивільне право; книга 9 - кримінальне право; книги 10-12 - положення про державне управління. У середині титулу розміщені окремі конституції у хронологічному порядку.

Систематизувавши конституції, Юстиніан приймає рішення упорядкувати юридичну літературу. З цією метою в грудні 530 р. була створена нова комісія, в складі якої працювали представники правових шкіл Константинополя, Беріте та інших міст. Комісія мала досить складне завдання: треба було зібрати всі твори класичних юристів, зробити з них витяги і все застаріле вилучити, замінивши новим, а всі розбіжності усунути. Ц Уся зібрана юридична література була переглянута, систематизована і зведена в єдине ціле. У грудні 533 р. цей величезний звід одержав назву Дигести, або Пандекти, був опублікований і вступив у дію.

Водночас з роботою над укладенням Дигестів під загальним керівництвом Трибоніану професорами Теофілом і Доротеєм був укладений переважно для навчальних цілей офіційний елементарний підручник цивільного права, який отримав назву Інституції. У листопаді 533 р. Інституції були санкціоновані і вступили в дію.

Головним джерелом Інституцій був однойменний твір римського юриста Гая, побудований за принципом поділу права на три групи: 1) про осіб; 2) про речі; 3) про форми права.

18. Особа (persona) в юридичному розумінні — це той, хто має права та може бути суб'єктом права (наприклад, може бути власником, кредитором тощо). Здатність бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків римські юристи позначали терміном caput (правоздатна особа).

19. правоздатність — це можливість особи мати і бути носієм закріплених у правових нормах суб'єктивних прав та обов' язків. Правоздатність, притаманна людині як життєздатній істоті, не залежить від її розумових здібностей та стану здоров'я. Правоздатність суб'єкта права починається з моменту народження і припиняється з настанням смерті.

Правоздатність в римському праві складається з трьох статусів:

status libertatis (статус свободи) — бути вільним, а не залежним;

status ctvitatis (статус громадянства) — бути громадянином Риму;

status familiae (сімейний статус).

За статусом свободи розрізнялися вільні і раби, за статусом громадянства — римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни.

За сімейним статусом особи в сім'ї поділялися на: осіб свого права (persona sui juris) — голова родини (pater familas) — та осіб чужого права (persona alienojuri subjesta) — підвладні.

Повна правоздатність у вільної людини наставала за наявності певних умов: свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї (paterfamilias).

20.Дієзда́тність — це здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

За віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три групи.

До першої групи відносили дітей віком до 7 років, які були повністю недієздатними. Друга група - це частково дієздатні. До них належали дівчатка віком до 12 і хлопці - до 14 років. Такі особи могли здіснювати лише дрібні правочини: робити незначні покупки, приймати невеликі подарунки, проводити дрібний обмін речей тощоДо третьої групи відносилися особи жіночої статі віком з 12, а чоловічої з 14 і до 25 років, які визнавалися як неповнолітні, але дієздатні. Такі особи мали право укладати різного роду цивільно-правові угоди, проте, уклавши явно невигідну для себе угоду, могли просити претора визнати її недійсною і повернути сторони у стан до укладення угоди, тобто провести реституцію.

На дієздатність особи в Римі впливав її фізичний стан. Зокрема, глухонімі не могли укладати такі угоди, як стипуляція, виступати в суді під час дії легісакційного процесу, в якому необхідно було проголошувати формули, тощо. Душевно хворі та недорозвинуті на час хвороби визнавалися повністю недієздатними. Обмеженими в дієздатності були марнотратники - особи, нездатні розумно розпоряджатися своїм майном. Таким особам призначали піклувальників, які були зобов’язані піклуватися про їхній майновий стан. Після призначення піклувальника особа-марнотратник самостійно здійснював лише такі правочини, які були спрямовані на набуття майна, а не відчуження, і ніс особисту відповідальність за вчинені правопорушення. Деякі обмеження дієздатності залежали від постійного місця проживання.Крім вищеназваних факторів, повнота цивільної дієздатності і правоздатності передбачає ще стан громадянської честі. Повне позбавлення честі в результаті покарання судом, пов’язане з втратою громадянства.Приниження честізазнавали у формі іnfamia(ганьба) або turpitudo(аморальність).

Серед вільних найбільшою правоздатністю наділялись, звичай­но, римські громадяни. Спочатку, в період ранньої республіки все вільне населення поділялось на римських громадян і негромадян. Останні правовою охороною з боку Римської держави взагалі не забезпечувались. Проте з розвитком цивільного обороту та внаслі­док інших соціально-економічних змін римляни були змушені ви­знати певний правовий статус за латинами і перегринами, а потім і за вільновідпущениками. В імператорський період з'явилась ще одна група, яка одержала особливий правовий статус, — колони. Римське громадянство набувалося, насамперед, народженням дитини в законному шлюбі римських громадян. Народжена в тако­му шлюбі дитина набувала статусу свого батька в момент зачаття. Дитина, народжена поза шлюбом, за загальним правилом, поділя­ла статус матері на момент її народження. Отже, якщо матір'ю по­зашлюбної дитини була римська громадянка, то народжена нею дитина набувала статусу римського громадянина.

Крім того, римське громадянство набувалось пожалуванням цьо­го звання чужоземцю за особливі заслуги перед Римською держа­вою, звільненням римським громадянином свого раба і усиновлен­ням чужоземця. Римське громадянство припинялось зі смертю осо­би, його втратою шляхом продажу в рабство, внаслідок полону, за­судження до найбільш тяжких видів кримінального покарання або вигнання з Риму.

Проте, якщо римський громадянин повертався з полону, то його статус римського громадянина відновлювався. Втрата такого гро­мадянства могла статися шляхом продажу в рабство тільки за Тібр, тобто за кордон, оскільки римський громадянин не міг стати рабом у своїй державі. Магістрат мав право продати в рабство за кордон дезертира і особу, що ухилялася від цензу. Обкрадений мав право продати в рабство злодія, кредитор — неспроможного боржника.

Зазначені підстави втрати римського громадянства з часом від­пали. Проте з'явилися інші — засудження за тяжкі кримінальні злочини до каторжних робіт або вигнання з Риму.

У деяких випадках закон допускав можливість змінити грома­дянство. Так, римський громадянин міг сам відмовитися від свого статусу шляхом переходу до іншого статусу. Наприклад, з метою одержати земельний наділ в провінції римський громадянин міг перейти в латини.

Спори про статус фізичної особи виникали, очевидно, не так вже й рідко, оскільки наприкінці періоду республіки був створе­ний спеціальний суд для вирішення спорів про громадянство. Інко­ли результати розгляду таких спорів були досить суворими: в пе­ріод імперії особа, що видавала себе за римського громадянина, не будучи таким, присуджувалася до страти. Вільновідпущеник, що видавав себе за вільнонародженого, також притягався до суворої кримінальної відповідальності.

Безперечно, римське громадянство припинялося зі смертю рим­ського громадянина.

Дата добавления: 2015-05-31