Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Тема 9.СПАДКОВЕ'ПРАВО. 1 страница




ОКРЕМІ ВИДИ ДОГОВОРІВ.

Тема 6 ВЧЕННЯ ПРО ПОЗОВ

75. Досудові способи захисту порушених прав. 3

76. Поняття та умови застосування реституції 3

77. Поділ цивільного процесу. 3

78. Типи цивільного процесу. 3

79. Преторська формула. 3

80. Поняття і види позовів. 3

81. Вживання віндикаційного і негаторного позовів. 3

82. Поняття позовної давності 3

83. Зупинення і перерва строку позовної давності 3

Тема 7 ВЧЕННЯ ПРО ЗОБОВ"ЯЗАННЯ І ДОГОВІР

84. Поняття зобов' язсіння за римськими джерелами. 3

85. Сторони в зобов'язанні. 3

86. Об'єм і зміст зобов'язань. 3

87. Підстави виникнення зобов'язань. 3

88. Види зобов'язань. 3

89. Способи виконання зобов'язання. 3

90. Наслідки невиконання зобов'язання. 3

91. Поняття і види вини. 3

92. Відповідальність за чужу вину. 3

93. Службова роль договору в Римі. 3

94. Договори строгого права і такі,що засновані на добросовістності 3

95. Поняття зобов'якання ніби з договору. 3

96. Обов'язки сторін в зобов'язаннях ніби з договору. 3

97. Обов'язки сторін в зобов'язаннях,що виникають із ведення чужих справ без доручення. 3

98. Назвіть позови.що1вживаються при вирішенні-спірних питань, які виникають із зобов'язань ніби п договору. 3

99. Поняття та види безпідставного збагачення. 3

100. Поняття зобов'якання, які виникають з Деліктv (правопорушення) 3

101. Види деліктів. 3

102. Відшкодування шкоди завданої крадіжкою. 3

103. Поняття зобов'язання ніби з делікту. 3


1. Класифікація договорів в Римі.

2.Характеристика вербального договору. Степ^ляції.

3.Характеристика літерального договору. Хірограйи. Сінграйи

4.Поняття і види реальних договорів.

5. Порівняльний аналіз договорів позики і позички"

6. Відповідальність сторін в договорі позички.

7. Поняття та характерні ознаки договору поклажі

8.Поняття та види косесуального договору.-

9.Поняття реальної.справедливої ціни.

10. Права і обов'язки сторін в договорі поклажі

11. Права і обов'язки сторін в договорі куші і-продажі-.

12. Поняття євікції речі.

13.Поняття сіналегматичного договору.

14.Поняття договору найма речей. Обов'язки сторін.

15.Договір найму робочої сили; - '

16.Договір підряду або замовлення.

17.Договір доручення.

18.Догоеір товариства.

19.Поняття безім'яних контрактів.

1.Етапи розвитку спадкового права.

2.Види та форми спадкування.

3.Поняття заповіту.
4.Що таке універсальна і сінгулярна форми спадкування.

5. Умови дійсності заповіту.

6. Форми Заповіту в Римі на початковому стані розвитку держави

7.Поняття субститутів їх види.

8.Недійсність заповіту.

9.Спадкування за законом. Коло спадкоємців за законом.

10.Поняття обов'язкової долі б спадкуванні.

11.Способи прийняття спадщини.

12.Поняття спадкової трансмісії.

13.Наслідки прийняття спадщини.

14.Що таке спадкове право.

15.Захист спадкових прав.

16.Легати: фідеікоміси.



1. Поняття та-предмет римського приватного права.

До приватного права відносили норми речового, спадкового, сімейного, зобов'язального права (всі вони здебільшого являють собою галузь цивільно­го права). У Римській державі до приватного права відносили норми, які закріплювали право власності і правове становище певних категорій осіб.

Норми приватного права фактично мають не категоричний, а диспозитивний характер. Це означає, що приватне право надає певну автономію, певний простір для сторін, які вступають у правові відносини. Людина може захища­ти свої права або відмовитися від захисту. Вона може подати позов до суду, а може цього і не робити. А це означає, що зміст договору визначається вільним міркуванням сторін.

2. Критерії поділу римського права на публічне і приватне,

Римляни ще в стародавні часи поділили сферу правових відносин і приписів на дві великі основні галузі права: право публіч­не і право приватне.

Класичне розмежування публічного і приватного права дав відомий римсь­кий юрист Ульпіан (кінець II - поч. III ст. н.е.), яке перейшло у наступні століття. Він зазначає: "Публічне право є те, яке торкається положень держави; приват­не - стосується користі окремих осіб".

До приватного права відносили норми речового, спадкового, сімейного, зобов'язального права (всі вони здебільшого являють собою галузь цивільно­го права). Отже, критерієм розмежування публічного і приватного права, на думку Ульпіана, є характер інтересів. Право, яке захищає інтереси держави, є публі­чне право, а якщо воно захищає інтереси приватних осіб, то це право приватне.

3. Етапи (періоди), розвитку римського приватного права.

Якщо брати до уваги виникнення, зміну та становлення джерел римського права, то його розвиток можна поділити на п'ять основних періодів:

1. найдавніший, архаїчний (753—367 pp. до н. є.) - відбувається становлення головних видів джерел римського права, перехід від звичаїв, звичаєвого права до державного законодавства та заснованої на ньому постійної су­дової практики;

2. докласичний (367—17 pp. до н. є.)- здійснюється закріплення всіх інститутів римської державності та судової системи.;

3. класичний (17р. до н. є. - 284р. н. є.) - здійснюється формування принципів публічного права як права, яке виражає суверенітет римського народу;

4. післякласичний (284—476 pp. н. є.) - З часів домінату здійснюється спрощен­ня та уніфікація різних класичних правопорядків. Правотворча ді­яльність повністю зосередилася в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця.;

5. юстиніанівський (527—565 pp. н. є.) - Завдяки правовій політиці імператора Юстиніана та виконаної при ньому кодифікації всього римського права для правової культури були збережені неоціненні тексти римських класичних юристів та імператорських конституцій.

 

4. Складові частини римського приватного прала: jus civile, jus gentium, ius praterum.

Споконвічне і найдавніше право Риму було цивільне право -jus civile. Це система національно-римських правових норм, які застосовувалися тільки до римських громадян (civis).

Предметом регулювання цивільного права з самого початку його виник­нення і в наступні епохи є майнові відносини, які складаються у сфері матеріального виробництва, подальшого обороту товарів, будівництва різних об'єктів, їх ремонту, в сфері побуту і обслуговування тощо. Надання прав перегринам досягалося відбувалося шляхом створення нової системи права, яка регулювала відно­сини римлян і неримлян, так званого jus gentium - права народів. Нерідко jus gentium перевершувало римське цивільне право і воно довело свою життєвість та придатнсіть для регулювання обороту в но­вих умовах.

Преторське право виникло в результаті практичної діяльності преторів та інших магістратів. Воно регулювало майнові відносини як між римськими гро­мадянами, так і перегринами, але застосовувалося переважно в тих випадках, коли норми названих вище двох систем виявилися неспроможними врегулю­вати нові відносини.

5. Основні риси римського приватного права.

До приватного права відносили норми речового, спадкового, сімейного, зобов'язального права. У Римській державі до приватного права відносили норми, які закріплювали право власності і правове становище певних категорій осіб. Норми приватного права фактично мають не категоричний, а диспозитивний характер. Це означає, що приватне право надає певну автономію, певний простір для сторін, які вступають у правові відносини. Людина може захища­ти свої права або відмовитися від захисту.

Вона може подати позов до суду, а може цього і не робити. А це означає, що зміст договору визначається вільним міркуванням сторін. Ще в законах XII таблиць зазначалося: "Якщо особа здійснює договір позики чи набуває у власність якусь річ, то її словесні розпо­рядження нехай будуть правом". Проте ця приватна автономія мала свої межі, визначені тими ж нормами цивільного права. Наприклад, римському грома­дянину уповноваженою нормою було надано право скласти заповіт і вказати у ньому, кого він хоче мати своїм спадкоємцем, але якщо цей громадянин та­ким правом не скористався, диспозитивна норма вказує, хто закликається до спадкування.

6. Рецепція римського приватного права.

Рецепція римського приватного права - це важливе і складне явище суспільного життя, ланка, яка поєднує правовий розвиток Стародавнього світу, Середньовіччя і Нового часу.

Receptio - термін латинського походження, стосовно римського права оз­начає відновлення дії, запозичення, переробка, засвоєння. Внаслідок рецепції римське право відродилось і вдруге підкорило світ.

Перший етап ре­цепції характеризується переважно вивченням римського права в окремих міських центрах Італії. Для другого етапу типовим є розширення рецепції на території ряду держав і практичне застосування римського права в діяльності суддів-практиків. Третій етап - це більш повна переробка і засвоєння досяг­нень римського права.

7. Значення вивчення римського приватного права для юриста.

Після проголошенння незалежності Україна вступає у найрізноманітніші ділові відносини з іншими, зокрема західноєвропейськими, країнами. Для за­хисту інтересів української держави, її громадян необхідно знати і розуміти іноземне законодавство, а це неможливо без знання римського приватного права.

Крім того, майже вся термінологія римського приватного права, зокрема такі поняття, як віндикація, негаторнии позов, презумпція, реституція, контракти і пакти, консенсуальні договори та інші, які утвердилися в українській юридичній літературі і практиці, можуть бути краще засвоєні і зрозумілі тільки за умов успішного вивчення римського приватного права.

Важливо також відзначити, що римське приватне право характеризується чіткістю визначень і високою юридичною технікою, оволодіння якими має ве­лике значення для сучасного юриста. Це допомагає чітко формулювати і застосовувати сучасне законодавство.

8. Система курсу Основ римського цивільного (приватного) права.'

 


1. Джерела римського приватного права

2. Особи

3. Сімейні відносини

4. Учення про позов (процес)

5. Речове право

6. Володіння

7. Право власності

8. Права на чужі речі

9. Зобов'язальне право

10. Загальне вчення про договір

11. Окремі види договорів

12. Позадоговірні зобов'язання

13. Спадкове право


9. Поняття джерела права-(основні види джерел)

За своєю суттю право є лише піднесена до закону воля певної соціальної групи, класу або всього народу, зміст якої визначається матеріальними умова­ми життя суспільства.

У наведеному визначенні відображена єдність форми і змісту. Проте зміст може об'єктуватися в різних формах. У римському праві упродовж його історії формами правоутворення були: 1) звичаєве право; 2) закон (у період республ­іки - акти народних зборів, в період принципату - сенатусконсульти, в період абсолютної монархії - імператорські конституції); 3) едикти магістратів; 4) діяльність юристів.

10. Види імператорських конституцій.

У період домінату законодавча влада імператора розглядається вже як один із проявів божої влади самого імператора. Тепер воля імператора набуває без­посереднього безумовного і загальнообов'язкового значення.

Розпорядження імператорів мають загальну назву "конституцій". їх було чотири види:

Edicta - загальні розпорядження, які були обов'язковими як для службо­вих осіб, так і для населення;

Decreta - імператорські рішення в судових справах;

Mandata - інструкції чиновникам і правителям провінцій;

Rescripta - відповіді імператора на запитання службових і приватних осіб.

11. Характеристика законів XII Таблиць як джерела пізнання римського приватного права.

До середини V ст. плебеї в боротьбі з патриціями домагаються деяких успіхів. Записані децемвірами закони були опубліковані для загального зведення. “Ці закони відомі в історії, під назвою законів Дванадцяти таблиць. Вони являють собою запис звичайного права. Зі слів Тіта Лівія, Дванадцять таблиць були основним джерелом римського права, як публічного, так і приватного.

Справжній і повний текст Законів XII Таблиць невідомий. Значення справжніх визнане за приблизно 140 положеннями, які систематизовані по розділах: Про виклик до суду (Табл. I), Про вирішення позовів (Табл. II), Про боргове рабство (Табл. Ш), Про порядок манципації при угодах (Табл. IV), Про заповіт і сімейні справи (Табл. V), Про користування земельною ділянкою (Табл. VI), Про злодійство (Табл. VII), Про особисту образу (Табл. VIII), Про карні покарання (Табл. IX), Про порядок похорону і церемоній (Табл. X), Про публічні справи в місті (Табл. XI), Про заборону привілеїв (Табл. XII).

Закони XII Таблиць заснували розвиток того, що стало узагальнено називатися римським загальногромадянським правом і складалося з двох основних форм - понтифікального тлумачення і наступного законодавства - jus civile.

12. Сенатусконсульти.

У період принципату імператори були змушені прикривати свої авторитарні форми правління зовнішнім збереженням республіканських установ. Але довірити прийняття законів народним зборам влада не могла. Формально закони створювалися сенатом (т. зв. сенатусконсульти), але по суті це були одноосібні розпорядження принцепсів, які сенат приймав практично без обговорення.

Сенат — своєрідна державна рада Риму (за часів Ромула — 100 членів, після скинення царів — 300, за Цезаря — 900, за Августа — 600). Постанови Сенату — sena tusconsultum — стали джерелом римського права ще за часів Республіки. Зберігалися у храмі Церери, потім Сатурна. В епоху принципату — основне джерело права.

З І до сер. III ст. н. е. сенатусконсульти виступали основною формою законодавства, що прикривалося давньою формулою, ніби сенат лише вважає, радить і рекомендує (censet, videtur, placet). У сенатусконсультах давалися тільки загальні принципові установки, а потім приписувалося преторам в едикті вказувати засоби їх практичного застосування.

13. Кодифікація імператорських конституцій.

Користування імператорськими конституціями утруднювали їх численність та безсистемність. Виникла потреба в їх кодифікації. Проте потреба в кодифі­кації імператорських конституцій була викликана й деякими іншими причинами, а саме: 1) намаганням закріпити в твердій і систематизованій формі існуюче пра­во, яке виражало правомочність рабовласників; 2) кризою і розпадом Римської імперії, західна частина якої зазнавала на­паду варварів. Однак ініціативу кодифікації уряд не взяв на себе, спочатку вона була проведена приватними особами. Так в кінці III ст. (295 р.) був виданий перший приватний Кодекс Грегоріана, названий на честь його укладача. Кодекс мав значне поширення і вміщував імператорські конституції від 196 до 295 року.

14. Поняття та значення преторського едикту.

Приступаючи до виконання своїх повноважень, претор оголошував едикт. Цей термін походить від лат. edictum - об'ява, оповіщення. Спершу він означав усне оголошення з того чи іншого питання, але згодом набув значення про­грамного документа, в якому претор оголошував про сутність своєї діяльності.

Формально едикт був обов'язковим тільки для того претора, який його видав. Фактично ті положення едикту, які виявляли інтереси пануючого класу, повторювалися в едикті новообраного магістрата і набували стійкого зна­чення.

На перших порах преторські едикти мали на меті лише подати допомогу законному (цивільному) правопорядку і заповнити його прогалини. Але під цим виглядом у галузь права вносилися часто суттєві зміни, хоча претор відкри­то ще не вступав у гостре протиріччя з приписами цивільного права.

15. Характеристика-іu civile (цивільного- права).

Терміном jus civile, насамперед позначали споконвіч­не національне давньоримське право, яке поширювало свою дію тільки на римських громадян - квіритів. Тому це право називають ще квіритським пра­вом. Зрозуміло, що воно не могло протягом довгого часу задовольняти потреби тогочасного суспільства, яке бурхливо розвивалося. Jus civile неспроможне було регулювати майнові відносини між римськими громадянами, з одного боку, та іноземцями (так званими перегринами), які приїжджали до Риму, - з іншо­го. А тим часом потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами.

16. Характеристика іus gentium (права народів)

Надання прав перегринам відбувалося шляхом створення нової системи права, яка регулювала відно­сини римлян і неримлян, так званого jus gentium - права народів. Велика заслуга в його створенні належить перегринському претору, який у своїй практичній діяльності спирався на місцеве право перегринів, тобто підкорених Римом сусідніх народів. Нерідко jus gentium перевершувало римське цивільне право і воно довело свою життєвість та придатнсіть для регулювання обороту в но­вих умовах. Можна стверджувати, що jus gentium вміщувало все значне і прогресивне, що виробив стародавній світ у галузі правових інститутів, пов'я­заних з торгівлею. І тому воно вигідно відрізнялося від jus civile більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості, властивих римському цивільному праву. Сприймаючи все краще з правової культури сусідніх держав, право народів було прогресивнішим і доступнішим для простих людей, воно відповідало вимогам часу й чутливо реагувало на зміни в суспільстві.

17. Нагвіть видатних юристів Риму.

У 426 р. був прийнятий закон "Про цитування юристів", за яким у судових рішеннях можна було посилатися лише на праці п'яти видатних юристів: Папініана, Павла, Ульпіана, Гая і Модестина, а також на праці тих юристів, на яких посилалися ці юристи.


 

18. Характеристика iu рratoruт. (преторського права).

Преторське право виникло в результаті практичної діяльності преторів та інших магістратів. Воно регулювало майнові відносини як між римськими гро­мадянами, так і перегринами, але застосовувалося переважно в тих випадках, коли норми названих вище двох систем виявилися неспроможними врегулю­вати нові відносини.

Оскільки преторське право виникло і розвивалося в процесі практичної діяльності преторів та інших магістратів, внаслідок специфіки свого виник­нення воно мало багато переваг перед цивільним правом і правом народів. Воно більш повно відображало найновіші соціальні зміни в римському суспільстві, передбачало спрощення багатьох процедур, містило чіткість і ясність правових приписів, було гнучким та надійним засобом захисту інте­ресів населення.

19. Кодифікація преторського.едикту.

У II ст. (близько 125-128 pp.) за дорученням імператора Адріана відо­мий юрист Сальвій Юліан переглянув весь преторський едикт, систематизувавши всі ті приписи, що мали значення для того часу. Він розро­бив остаточну редакцію "Вічного едикту" (Постійного едикту), яка була схвалена імператором і постановою сенату оголошена незмінною. Однак імпе­ратор залишив за собою право робити доповнення до едикту.

Кодифікація преторського едикту була першою великою кодифікацією римського права після Законів XII таблиць. З цього моменту правотворча діяльність претора та інших магістратів припинялася, а суперечливість цив­ільного і преторського права стала втрачати своє значення.

У ньому було поєднано едик­ти міського претора і претора перегринів. У кінці подано едикт курильних едилів. Едикт поділявся на три частини: перша частина едикту торкалася су­дочинства перед магістратом; друга - формул і позовів; третя - містила постанови про судові рішення та їх виконання.

20. Значення римської юриспруденції як джерела права.

Визначним фактором римського праворозвитку в другій половині респуб­ліки стає світська юриспруденція. Не володіючи ні законодавчою, ні едиктальною владою, римські юристи своїми тлумаченнями і роз'ясненнями значною мірою сприяли розвиткові і вдосконаленню права.

Як уже відомо, з опублікуванням jus civile Flavianum в галузі правознав­ства було підірване необмежене панування понтифіків і, отже, відкривався шлях до утворення світської юриспруденції. Легенда повідомляє, що перший понтифік із плебеїв Тіберій Корункалій (235 р. до н.е.) почав давати свої поради особам, які вирішували спори в суді, консультував усіх, хто хотів ознайомити­ся з правом.

 


21. Причини розвитку римської юриспруденції.

Швидкому розвитку світської юриспруденції сприяли такі фактори:

1)у середині республіканського періоду швидкими темпами зростає тор­говий оборот, розвивається і ускладнюється господарське життя;

2)суворий формалізм цивільного права потребував виняткової обереж­ності під час укладання договорів, чіткості формулювання позовів, додержання інших формальностей, що в свою чергу вимагало появи висококваліфікованих спеціалістів - юристів, які могли б дати необхідні поради громадянам;

3)сама будова римських магістратур і римського суду сприяла поширен­ню юридичних знань у народі, оскільки кожний громадянин міг стати магістратом, а тим більше суддею, а для виконання посадових обов'язків потрібні знання права. Разом з тим чимало з магістратів після завершення дер­жавної служби, користуючись набутими знаннями давали поради приватним особам;

4)увесь устрій римського життя потребував загального ознайомлення гро­мадян з елементарними положеннями права.

22. Форми діяльності римських юристів.

Діяльність римських юристів, за Ціцероном (І ст. до н.е.), виявлялася у трьох формах:

а) respondere - консультаційна робота: відповіді на запити приватних і службових осіб з питань, які викликали в них сумнів;

b) cavere - вироблення найчіткіших формул для різних юридичних актів (договорів, заповітів тощо), тобто допомагали приватним особам під час укладення договорів. Юрист часто сам писав формуляр договору, тому цей вид діяльності називається ще scribere (лат. scribe - писець);

с) agere - поради стосовно постановки позовів і процесуального ведення справи. Справа в тому, що в період республіки процесуальне представництво в Римі не допускалося.

23. Причини та резул; тати кодифікаціїї ЮстіНіана.

Досвід приватних і офіційних кодифікацій показав важливість створення єдиного збірника права, укладення зводу, в якому було б як. цивільне, так і преторське законодавство і який міг би служити твердою основою під час здійснення правосуддя. З плином часу ця потреба відчувалася дедалі гостріше. Після видання кодексів Грегоріана, Гермогена та імп. Феодосія імператорські конституції видавалися й далі, в той час як багато з них виявилися вже скасо­ваними. Отже, постала конча потреба в перегляді кодексів та їх доповнень., Панівний клас Римської імперії був зацікавлений в анулюванні застарілих норм-і в оновленні права. На здійснення цієї мети була спрямована і.політика в, га­лузі законодавства. Виконав цей план у найширшому масштабі візантійський імператор Юстиніан.

Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12 книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді законів), а титули - на параграфи. Книга І містить конституції, які торкаються церковного пра­ва, джерел права і різних імператорських чиновників; книги 2-8 - цивільне право; книга 9 - кримінальне право; книги 10-12 - положення про державне управління. Усередині титулу розміщені окремі конституції у хронологічному порядку.

24. Хто Був суб’єктом права в рабовласницькому Римі.

Кінцевою метою всіх правових установ є сама лю­дина як особа, як індивід. Метою об'єднання людей в союзи і держави, створення різноманітних правових інститутів було якнайкраще забезпечити їхні індивідуальні інтереси, поліпшити їх існування. Природно, що основну масу цивільно-правових центрів суб'єктів прав становлять люди, громадяни в загальноприйнятому розумінні - так звані фізичні особи.

Разом з тим часто ті ж людські інтереси потребують, щоб у ролі самостійно­го центру господарського життя була визнана не та чи інша окрема фізична особа, а певна сукупність осіб (наприклад, цех, корпорація, підприємства усіх форм власності) або незалежна від них установа (лікарня, притулок). У тако­му випадку з'являються певні організації, яких називають юридичними особами.

25. Поняття правоздатності і дієздатності особи. за римським цивільним" правом.

Здатність особи бути суб'єктом цивільних прав, здатність мати право на­зивається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов'язки називається дієздатністю. Хоча повнота якості суб'єкта передбачає наявність того й іншого, однак для самого поняття суб'єкта суттє­вішою є правоздатність.

Здатність бути суб'єктом цивільних прав римські юристи позначали терм­іном caput. Людина стає правоздатною з моменту народження, проте цього ще недостатньо. Для виникнення людської особи необхідно, щоб дитина на­родилася живою.

26. Умови повної правоздатності фізичної особи.

для того щоб володіти повною правоздатністю в усіх галузях політичних, майнових і сімейних відносин, особа повинна відповідати таким трьом станам:

1) стану свободи - status libertatis:

2) стану громадянства - status civitates:

3) сімейному стану - status familiae. За станом свободи розрізнялися вільні і раби. За станом громадянства - римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни. За сімейним станом - домовладики і підвладні особи.

Отже, повна правоздатність передбачала свободу, громадянство і самостійне становище в сім'ї.

27. Хто володів в Рим. правом вступати в шлюб(ius connubii), правом вступати цивільно-правові відносини (ius commerci)

Важливою умовою вступу в шлюб була наявність права вступагав шлюб jus connubii. Цим правом тривалий час наділялися тільки римські громадяни і деякі латини. Лише з 212 р. це обмеження було анульовано. Едик­том імператора Каракали всім підданим Римської імперії було надане римське громадянство.

Тільки римські громадяни володіли jus commercii - правом торгувати.


28. Які могли відбутися зміни в правоздатност і. особи в Римі.

Юри­дичне становище людини як суб'єкта прав і члена суспільства внаслідок певних обставин може бути або зовсім знищене, або ж тією чи іншою мірою послаб­лене чи зменшене. Таке зменшення цивільної правоздатності залежно від зміни в особистому стані особи на мові римських класичних юристів називається capitis dominutio - втрата правоздатності.

З огляду на це класичні римські юристи розрізняють і три ступеня зміни пра­воздатності - maxima (максимальна), media (середня), minima (мінімальна).

29. Фактори які впливали на правоздатність і дієздатність особи в Римі.

В міру перетворення Риму з невеликої сільськогосподарської общини у світову державу, з розвитком зовнішньої торгівлі відмінності в правоздатності окремих груп вільного населення поча­ли згладжуватися, хоч безодня між рабами і вільним зберігалася.

Для того щоб володіти повною правоздатністю в усіх галузях політичних, майнових і сімейних відносин, особа повинна відповідати таким трьом станам:

1)стану свободи - status libertatis:

2)стану громадянства - status civitates:

3)сімейному стану - status familiae. За станом свободи розрізнялися вільні і раби. За станом громадянства - римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни. За сімейним станом - домовладики і підвладні особи.

30. Яка залежність правоздатності особи від сталу свобо­ди, громадянства і сімейного стану.

Римські громадяни володіли всією повнотою цивільних прав: тільки вони могли володіти res mancipi - речами, які становили економічну основу рабов­ласницького суспільства, укладати різні угоди, звертатися до суду за захистом порушених прав. Тільки римські громадяни володіли jus connubii - правом всту­пати в шлюб і jus commercii - правом торгувати.

Древні латини користувалися обмеженими правами в публічно-правовій сфері. Однак вони мали такі ж jus commercii і jus connubii, як і римські громадяни. Латини колоніальні володіли лише jus commercii, a jus connubii -тільки в тому випадку, якщо воно було спеціально надано окремим особам або населенню цілої общини.

Перегрини спершу не користувалися ні політичними, ні цивільними правами римських громадян. В усуненні цієї перешкоди значну роль відіграв перегринський претор, який у творчому союзі з міським претором ретельно вишукував найцінніший досвід правової культу­ри народів, які приїжджали до Риму, узагальнив його і впровадив у практичну діяльність у вигляді права народів -jus gentium.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-31; Просмотров: 660; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.096 сек.