Права і обов'язки наймача. 18 страница

Строк у дого ^В0Р^:' ^Т0вариства конче не передбачався. Звідси випливали такі головні правила Діяльності товариства.

1 Внесений к^ожним товаришем для спільної мети встановлений вклад стає спільною власніс?^тю членів товариства. Ризик випадкової загибелі речей, вне-

сених у товариство за договором лягав на всіх товаришів: а) стосовно індиві­дуально визначених речей - з моменту укладення договору; б) стосовно родово визначених речей - з моменту передачі речі. Усі товариші разом несли також ризик випадкових витрат і збитків товариства.

2. Члени товариства на різних підставах керували спільними справами, якщо таке управління за спільною згодою не було доручено одному з това­ришів.

3. Кожний з товаришів був зобов'язаний ставитись до спільних справ і до інтересів інших товаришів з великою увагою і відповідальністю як до своїх справ і майна. В іншому випадку винний ніс відповідальність за негативні на­слідки, викликані будь-якою його провиною, в тому числі і легкою необережністю.

4. Кожний товариш був зобов'язаний одержані під час ведення спільної справи грошові суми, речі га інше передати в спільний фонд для розподілу між усіма членами товариства. Цей обов'язок передбачався правом кожного това­риша вимагати від інших, щоб і витрати, які він поніс під час ведення справи, були розподілені між усіма відповідно до договору. З цією метою кожному з товаришів стосовно іншого давався позов actio pro socio (позов з договору товариства), який належав до числа позовів добросовісності (actiones bone fidei) і таврував безчестям (infamia) того, хто присуджувався за цим позовом. Такий характер позову пояснюється тим, що договір товариства передбачав винят­кове взаємне довір'я та доброчесність його учасників.

Товариство в римському праві не являло собою юридичну особу. На пере­шкоді цього було те, що такі об'єднання не знали спеціально уповноважених представників. Звідси випливає, що римське товариство не володіло дієздатн­істю у сучасному розумінні. Той, хто уповноважувався діяти за дорученням товариства, визнавався (у праві) представником товаришів, але не їх спільно­ти. Тому, вступаючи у зовнішні відносини навіть в інтересах товариства, відповідальність за виконання прийнятого на себе зобов'язання ніс конкрет­ний товариш, а не товариство в цілому. Він ставав і уповноваженим і зобов'язаним. І тільки після того, як цей товариш здав одержані гроші та інші речі в спільну касу, контрагенти даного товариства могли пред'являти позови і до інших товаришів як таких, що безпідставно збагатилися за рахунок здійсненого їх товаришем правочину.

За визначенням Ульпіана, товариства припиняються: а) коли вибувають окремі особи, а інші не уклали угоди про його продовження; б) після досягнен­ня поставленої мети або якщо неможливо її досягнути; в) на вимогу когось з товаришів за умови, що ця вимога була зроблена до моменту найменших втрат для товариства; г) за позовом когось з товаришів, якщо вимога про припинен­ня товариства заперечується іншими товаришами; д) після спливу строку, на який було утворено товариство. Після припинення товариства відбувався поділ

його майна. Спір між товаришами про поділ майна розв'язувався позовами, аналогічними тим, які давалися в разі поділу спільної власності.

§5. Безіменні контракти

Цей вид контрактів з'явився після того, як процес формування розгляну­тих вище договорів звершився. Однак господарське життя Стародавнього Риму на початку нашої ери стало таким бурхливим, що замкнута система контрактів уже не могла задовольняти потреби цивільного обороту. Виникла низка но­вих договорів, які римські юристи іноді протиставляли тим, що мали свою назву. На цій підставі середньовічні юристи нову категорію контрактів назва­ли contractus innominati - безіменні контракти. Щоправда, така назва не зовсім точна. Деякі з цих контрактів все ж дістали назву, зокрема міна й оцінний до­говір. Це можна пояснити не тільки традицією, з якою безіменні контракти зіткнулися, з'явившись на світ після вербальних, літеральних, реальних і кон-сенсуальних контрактів. Поряд з традицією діяли й інші причини, через які неможливо було їх приєднати до однієї з класифікаційних рубрик, що вже скла­лися. З вербальними і літеральними контрактами в них не було навіть зовнішньої схожості. Від консенсуальних контрактів вони відрізнялися тим, що, крім згоди для визнання їх укладеними, вимагали передачі речі одним кон­трагентом іншому. Отже, ніби є підстава зачислити їх до складу реальних контрактів. Але реальні контракти будувалися як односторонні або не цілком синалагматичні. А тим часом безіменні контракти -синалагматичні в усіх без винятку випадках, тому що один з контрагентів щось робив чи давав іншому з тим, щоб набути права зустрічного задоволення.

Оскільки безіменні контракти з'явилися пізніше, ніж ті, які мали свою на­зву, вони тривалий час не мали юридичного визнання. І коли дві особи домовлялися про певні майнові відносини, приміром, передати одна одній якусь річ або майно, то юридична сила такої угоди полягала лише в тому, щоб про­стежити, чи почала виконувати одна із сторін цю угоду, чи ні. Якщо одна сторона виконувала угоду, а інша ухилялася від виконання, то першій стороні давався кондикаційний позов для повернення того, що було передано. ^г"

Згодом сторона, яка виконала зобов'язання, передбачене договором, одер­жувала позов про спонукання іншої сторони до виконання зобов'язання. Цей позов дістав назву actio praescriptis verbis - позов з прескрипцією у формулі. Поступово безіменні контракти починають захищатися преторами, а римські юристи класифікують можливі їх варіанти за допомогою таких словесних фор­мул:

1) do ut des - даю, щоб ти дав: даю тобі річ, щоб ти мені дав свою річ;

2) do ut facias - даю, щоб ти зробив: даю свою річ за виконання певної ро­боти твоїм рабом;

Дата добавления: 2015-05-31