Колективні права і свободи

Індивідуальні права, свободи та обов'язки

За характером суб'єктів прав, свобод і обов'язків розрізняють індивідуальні та колективні права. Індивідуальні пра-

ва — це Історичні права, які належать індивіду від народження (право на життя і гідність особи, право на свободу і особисту недоторканість, право на житло та інше). На думку О.А.Лука-шової, між індивідуальними і колективними правами існує взаємозалежність, яка ґрунтується на важливому принципі: здійснення колективних прав не може обмежувати права і свободи індивіда.

Дані права хоча і нерозривно пов'язані, але вони є різними за своєю природою. Індивідуальне право може здійснюватися колективно, але воно відрізняється від нього в тому, що індивідуальне право може реалізуватися і захищатися індивідуально, а колективне право за своєю природою не може бути реалізовано індивідуально.

Індивідуальне право визнається в літературі головною цінністю людського буття, вимірювачем усіх процесів, які відбуваються у суспільстві. Важливого значення у зв'язку з цим твердженням набуває принцип «людського виміру», який був опрацьований міжнародним співтовариством наприкінці XX століття. Цей принцип є орієнтиром в усіх складних суперечливих процесах, які відбуваються сьогодні у світі.

Переважна більшість прав, свобод та обов'язків людини? і громадянина за своїм характером індивідуальні. Проте в кон-

* ституційних нормах це не завжди відображено достатньо чітко.

Проблема співвідношення індивідуальних і колективних

* прав не є вирішеною на сьогодні, проте орієнтиром повинні

* служити невідчужувані індивідуальні права.

В сучасному світі постійно розширюється коло конституційних прав, свобод і обов'язків, що вимагає їх визначеного групування. Класифікація їх може здійснюватися за різними підставами. Одна з таких підстав пов'язана з характером суб'єктів прав, свобод і обов'язків. Отже, мова йдеться про розподіл прав, свобод і обов'язків на індивідуальні та колективні.

Слід зазначити, що в період після Другої світової війни стало формуватися третє покоління прав людини. На думку Р. А.Мю-лерсона, третє покоління прав людини можна назвати правами людини і правами народів: право на мир, на здорове оточуюче

ми і свободами. У загальному вигляді даний принцип сформульований у статті 3 Конституції України, де встановлено, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

Крім загальних норм про гарантії, практично кожне конкретне право і кожна конкретна свобода супроводжуються вказівкою на умови, засоби їх гарантій.

Слід зазначити, що найбільш ґрунтовно й конкретно в Конституції закріплюються гарантії прав людини у тих випадках, коли мова йде про притягнення особи до кримінальної відповідальності, про застосування до неї заходів примусового впливу, про позбавлення її волі (ст.ст. 55—63). Закріплення на рівні Основного Закону системи такого роду гарантій визначає відповідну спрямованість кримінально-процесуального, кримінального законодавства. Згідно з Конституцією, суб'єктом, який гарантує нам права і свободи, є держава, її роль, як головного гаранта прав та свобод, витікає зі ст.ст. З, 22, 24 та інших. Вона здійснюється через систему державних органів.

Стаття 102 ч. 2 закріплює, що Президент є гарантом прав і свобод людини і громадянина. Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод, закріплюючи їх гарантії, за допомогою законодавчої діяльності. Уряд України та інші органи виконавчої влади проводять відповідну діяльність у забезпеченні гарантій прав і свобод.

У відновленні порушених прав і свобод особи важлива роль належить судовим органам — Конституційному Суду, судам загальної юрисдикції.

В забезпеченні гарантій прав і свобод людини і громадянина важлива роль належить Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини (ст. 101).

4. Гуманістична спрямованість прав і свобод. Принцип гуманізму правового статусу особи в стислому вигляді закріплений у статті 3 Конституції: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Гуманістична спрямованість змісту даної конституційної норми полягає в тому, що вона визнає «найвищою соціальною цінністю» саму людину, а не тільки задоволення її потреб.

Розділ II Основного Закону закріплює права, свободи і обов'язки людини і громадянина, тобто права і свободи, які стверджують гідність людини, її честь і репутацію. Велика кількість конституційних норм націлена на відстоювання гідності людини, навіть коли вона винна у скоєнні правопорушення (злочину). Згідно зі статтею 62 «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину».

Дана стаття та інші норми другого розділу пронизані гуманістичними ідеями. Цінність людини, її прав, і свобод знайшли своє закріплення і в статті 59: «Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безкоштовно».

Знехтуванням ідеї гуманізму є застосування до людини, незалежно від скоєних нею правопорушень, катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання (ст. 28 ч. 2). На жаль, така практика мала місце у нашій державі за часів колишнього Радянського Союзу. Про •це свідчать чисельні публікації, в тому числі такі приклади наводить О.І.Солженіцин у своїй книзі «Архипелаг ГУЛАГ».

Принцип гуманізму проявляється й у встановленні пільг певній категорії людей, які потребують особливого захисту й турботи з боку держави. Це громадяни, які потребують соціального захисту (малозабезпечені, інваліди, чорнобильці та інші).

Конституція покладає на державу обов'язок охороняти сім'ю, дитинство, материнство і батьківство (ст. 51 ч. 3).

5. Загальнодоступність прав і свобод. Даний принцип полягає в тому, що кожний громадянин, який досяг установленого законом віку, та при наявності інших умов, яких вимагає закон, має фактичну можливість користуватися правами і свободами та виконувати обов'язки. Крім того, цей принцип виключає які-небудь привілеї для одних громадян та додаткові труднощі для інших. Принцип загальнодоступності прав і свобод

найбільш наочно проявляється у правах, свободах і обов'язках, закріплених у Конституції України. Так, у статті 71 Основного Закону закріплюються принципи виборчого права, серед яких виділяємо і принцип загальності. Згідно з даним принципом, усі громадяни України, які досягай вісімнадцяти років і мають право голосу, мають право прийняти участь в управлінні справами держави, обирати і бути обраними в органи державної влади й органи місцевого самоврядування, право приймати участь у референдумах та інше. На сучасному етапі принцип загальнодоступності отримав свій подальший розвиток, але, виходячи з конституційних положень, сталися деякі зміни у трактовці даного принципу, особливо у сфері соціально-економічного життя. Так, у статті 49 закріплюється, що кожен має право на охорону здоров'я та медичну допомогу. Але ж загальнодоступною, тобто безкоштовною, є медична допомога тільки в державних установах охорони здоров'я за кошти відповідного бюджету. В Україні діє ціла система комерційних лікувальних закладів. В сучасних соціально-економічних умовах дуже важко реалізувати й право на житло.

Аналіз даного принципу дозволяє зробити наступні висновки:

а) цей принцип реалізується, як і інші принципи правового

статусу, тільки частково;

б) без врахування змісту й характеру даного принципу неможливо у повному обсязі зрозуміти й оцінити основи правового статусу особи.

6. Заборона неконституційного обмеження конституційних прав і свобод. У загальному вигляді даний принцип міститься у ч. З статті 22 Конституції України, який забороняє прийняття нових законів або внесення змін до діючих законів, які звужують зміст та обсяг існуючих прав і свобод.

Це положення доповнюється конституційною нормою про те, що нормативно-правові акти, які визначають права, свободи і обов'язки людини і громадянина, не можуть застосовуватися, якщо вони не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом (ст. 54 ч. 3).

Крім того, Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають обмеження або скасування прав і свобод людини і громадянина (ст. 157 ч. 1).

Разом з тим, Конституція України закріплює окремі норми про обмеження прав і свобод людини і громадянина у суворо визначених випадках, із ціллю захисту засад конституційного ладу, здоров'я, прав та законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони держави, її безпеки.

Обмеження цих прав і свобод може встановлюватися тільки законами із зазначенням терміну дії цих обмежень (ст. 64)

7. Відповідність міжнародно-правовим актам. Даний принцип правового статусу виходить із статті 9 Конституції України: «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». Положення цієї статті мають надзвичайно важливе значення, особливо в умовах активного входження України у світове співтовариство. Насамперед, ця норма свідчить про вірність України своїм міжнародно-правовим зобов'язанням, які є обов'язковими для виконання поряд із національним законодавством поваги до норм міжнародного права. А також ця норма дає відповіді на питання практичного застосування положень міжнародних договорів в Україні та їх співвідношення з чинним законодавством України.

Важливо зазначити, що Україна широко використовує практику ратифікації міжнародно-правових актів.

У галузі прав людини склалася й діє система міжнародних угод, які встановлюють загальнолюдські стандарти прав та свобод, із якими зараз узгоджені або узгоджуються відповідні нормативні акти України: Загальна декларація прав людини — 1948 рік; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права — 1966 рік; Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права — 1966 рік; Європейська конвенція з прав людини із протоколами — 1950 рік та інші.

Дата добавления: 2015-05-31