Значення принципу політичного плюралізму для забезпечення прав і свобод особи, його конституційне закріплення 1 страница

Конституція України (ст. 15) увела в юридичний і політичний оборот поняття «ідеологічне багатоманіття» і «політичне багатоманіття». Термін «плюралізм» іноземного походження, а слово багатоманітність більш доступне для масового розуміння. Політична багатоманітність і багатопартійність на сьогодні стали в Україні невід'ємною частиною суспільного життя, про що свідчать, наприклад, парламентські й президентські вибори, які проходять на засадах багатопартійності.

Необхідно зауважити, що положення, які проголошені в даній статті не містилися раніше ні в одній з вітчизняних Конституцій.

Ідеологічна багатоманітність означає вільне здійснення в суспільстві різних політичних та інших поглядів, шкіл, ідей, а також можливість без перешкод пропагувати свої погляди, ідеї за допомогою засобів масової інформації, а також публічно захищати свої ідеологічні погляди, готувати законопроекти та інше. Ідеологічна багатоманітність є закономірним слідством таких конституційних прав і свобод людини і громадянина, як свобода думки і слова, свобода совісті та інше. Конституція встановлює, що «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова» (частина 2 ст. 15).

На сьогодні, українське суспільство є суспільством без ідеології і закріплення цього принципу в розділі І Конституції є гарантією того, що ніхто не буде піддаватися, як це було в минулому, переслідуванням за свої переконання. Положення даної статті необхідно співвідносити зі ст.ст. 34, 35, а також зі ст. 54 Конституції, які гарантують громадянські свободи. Дані конституційні норми відповідають Міжнародному пакту про грома-

дянські і політичні права (ст.ст. 18,19), і Європейській конвенції] про захист прав людини і основних свобод (п. 1 ст. 10).

Важливою гарантією принципу політичного плюралізму є заборона цензури, свобода інформації, видавничої діяльності, викладання, реалізація принципу політичної багатоманітності.

та інше.

Продовженням ідеологічного багатоманіття є політичне багатоманіття, багатопартійність. Політична багатоманітність (плюралізм) — це правова можливість створення будь-яких політичних партій і рухів для вираження інтересів різних соціальних груп суспільства. Цей демократичний принцип виступає гарантією і сукупним вираженням наступних політичню прав громадян: свободи вираження поглядів, права обиратї і бути обраним, свободи діяльності політичних партій, свободі парламентської опозиції та інших. Конституція України (ст. 36І встановлює, що «громадяни України мають право на свобод} об'єднання у політичні партії...». В Україні на сьогодні зареєс ровано 107 політичних партій, які приймають активну участь політичному житті української держави. Закріплення ідеологіч| ного і політичного багатоманіття в одній статті Основного За-І кону (ст. 15) означає, що Україна як демократична держава відхи| ляє можливість встановлення монополії однієї політичної па{: та її ідеології.

Згідно з Конституцією (ст. 36), «усі об'єднання громадяї рівні перед законом». Порядок створення і діяльності політи1 них партій в Україні регулюються законом «Про об'єднані громадян» від 16.06.1992 р., а державне фінансування їх учас у виборчих кампаніях визначається виборчими законами.

В Україні забороняється «утворення і діяльність політичні партій та громадських організацій, програмні цілі або дії якш спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну констиі туційного ладу насильницьким шляхом, порушення сувереніте і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незакош захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, н< розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, пос> гання на права і свободи людини, здоров'я населення» (ст. 37) Закріплення на рівні Конституції принципу плюралізму оз начає безповоротність процесу становлення громадянської

суспільства, в якому політичні партії, громадські рухи відіграють важливу роль посередника між громадянським суспільством і державою.

Положення ст. 15 щодо принципу політичного багатоманіття сформульовані у відповідності з нормами міжнародного права і відповідають загальновизнаним стандартам, а саме: Загальній Декларації прав людини, Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод, Міжнародному Пакту про громадянські і політичні права, а також Заключному акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) у Хельсінкі і наступних документах НБСЄ.

§ 14. Фундаментальні права: поняття й характеристика, відмінність від нефундаментальних прав людини

В літературі з міжнародного права права людини поділяють на звичайні, основні (фундаментальні) і ті, що носять характер «]и8 сосіепз». Необхідно зауважити, що деякі вчені закликають до обережності щодо проведення такої градації. Наприклад, американський вчений Т. Мерон пише, що «Надто ліберальне прираховування ряду прав до фундаментальних, або основних, як і до ]из согіепз, може підірвати віру у права людини... Коли-небудь міжнародне співтовариство зможе досягти згоди відносно поділу прав на основні і ]из сосіепз. Але цей день ще далеко». На думку О.А. Лукашової, зазначена позиція у значній мірі вже застаріла. Вона пояснюється небажанням цілого ряду країн визнавати юридичну обов'язковість для себе норм міжнародних УГОД із прав людини. Всі права, які закріплюються у Загальній декларації прав людини і Пактах про права людини, є фундаментальними (основними), а більшість із них набули характеру ]из сосіепз.

Фундаментальні (основні) права людини — це права, які містяться в Конституції держави і міжнародно-правових документах з прав людини, частково — в Міжнародному Біллі про права людини, а також Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Європейській соціальній хартії (І96І р.).

У тому випадку, коли яке-небудь фундаментальне (основне) право людини не увійшло у конституцію держави, то держава

ЗО

повинна визнати його незалежно від його конституційного закріплення. Пріоритет норм міжнародного права над внутрішньодержавними в галузі прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного співтовариства. З цього виходить і Конституція України, згідно зі ст. 9 якої «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». Історично розуміння основних (фундаментальних) конституційних прав отримало достатньо широке розповсюдження із середини XIX ст. З того часу в спеціальній літературі стало звичайним розглядати конституційні права як основні права. Вперше це знайшло своє закріплення у Веймарській Конституції, потім в Основному Законі ФРН, пізніше у ряді нових європейських конституцій. Так, виходячи з положень німецької конституції, «Яке б позначання не обиралося, мова по суті завжди йдеться про ті права, які є фундаментальними для забезпечення правового статусу людини і громадянина і які у зв'язку з цим отримують гарантії в основних законах держави».

Основні фундаментальні права, які зафіксовані в конституції! держави і міжнародно-правових актах, є правовою базою для похідних, але не менш важливих його прав. Поряд з цим, виділення основних фундаментальних прав людини зовсім не значить, що інші права відносяться до «другосортних», менш значимих, таких, що потребують менших зусиль держави для їх забезпечення. Основні фундаментальні права і свободи складають стрижень правового статусу індивіда, саме в них коріняться можливості виникнення інших багаточисельних прав, які необхідні людині для нормальної життєдіяльності. Тобто, з основного права може виходити значна кількість інших прав людини. Наприклад, ч. 1 ст. 29 Конституції України закріплює свободу та особисту недоторканість кожного. Це основне право породжує цілу систему прав, закріплених в КК України, ЦК, КоАП, КПК і інших нормативних актах. Загальна декларація прав людини (ст. 21) передбачає, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників. Дане основне право поширює інші права, а саме: право на участь у самоврядуванні, пр^' во висувати свого кандидата на період виборчої кампанії, право

вимагати звіт у обраного депутата про виконання ним своїх обов'язків, право звертатися із запитом до депутата з якого-не-будь питання, яке пов'язано з діяльністю останнього та інші. Основні фундаментальні права та інші права і свободи, що витікають із них, забезпечують різні сфери життя людини: політичну, соціальну, економічну, культурну. У відповідності з цим вони класифікуються.

§15. Природні та невід'ємні права людини і громадянина

Природні та невід'ємні права — це категорія, яка увійшла у конституційний лексикон з учень французьких гуманістів XVIII ст., згідно з якими кожна людина від народження має певний набір прав і свобод, які є невідчужуваними і належать їй усе життя. Одним з перших конституційних документів, який закріпив ідею природних і невід'ємних прав, є французька Декларація прав і свобод людини і громадянина 1789 р. Згідно зі ст. 2 Декларації, мета усякого політичного союзу — забезпечення природних і невідчужуваних прав людини (свобода, власність, безпека та опір пригноблюванню). Саме з тих часів ідея природних і невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина увійшла до кількості цінностей цивілізації. Ця ідея знайшла своє відображення в багатьох сучасних міжнародно-правових документах про права людини, які розглядають ці права як природні та невід'ємні. Тобто, це означає, що права людини — не є такими, що даровані державою чи урядом, не залежать від місця, часу, устрою суспільства, держави. Необхідно зауважити, що далеко не завжди можна знайти саме слово «природні» щодо прав і свобод людини й громадянина. Зумовлено це, насамперед, неоднозначними підходами до того, які з прав і свобод необхідно вважати «природними». У доктрині конституційного права можна зустріти різні концепції появи прав з моменту народження людини — релігійні, антропологічні такими, що походять з природи речей, із властивостей людини, як «соціальної особи». Але, як вже зазначалось, природні та невідчужувані права і свободи людини і громадянина не залежать від волі держави, навпаки, державна влада пов'язана цими правами у тому розумінні, Що зобов'язана визнавати, дотримуватися і гарантувати їх. При Цьому каталог прав і свобод розширюється, відповідно змі-

І Кушнірснко

нюється розуміння того, які з них є найважливими для людини і тому вони не можуть бути вилучені ні за яких умов.

В Україні ідея природних (невідчужуваних) прав людин також визнана і знаходить своє відображення в Конституції і конституційно-правових актах. Діюча Конституція не застос вує термін «природні» по відношенню до прав і свобод. Разом тим Конституція (ст. 3) проголошує людину найвищою соціаль-; ною цінністю і встановлює, що «Усі люди є вільні і рівн у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчу жуваними та непорушними» (ст. 21). Ця конституційна норм відповідає ст. 1 Загальної декларації прав людини 1948 р., авто ром якої був відомий французький вчений Рене Кассен. Бон; проголошує, що «всі люди народжуються вільними і рівними своєї гідності і в своїх правах». А також п. 2 частини 2 Декларації і Програми дій Всесвітньої конференції з прав людини «Права людини та основні свободи є невід'ємним правом кож ної людини, даним їй від народження» (Відень, 25 червн 1993р.)

Закріплюючи природні та невід'ємні права і свободи в Ос повному Законі, інших нормативних актах, українська держа їх гарантує, при цьому враховує світову суспільну думку, загал новизнані принципи і норми декларації. Підтвердженням ви: нання ідеї природних (невідчужуваних) прав і свобод людини І громадянина в Україні є також порядок розміщення прав і сво бод в Конституції. У перших статтях другого розділу Конститу України закріплюються «природні права» людини і громадян на (ст.ст. 21 — 35). Особливість цих прав полягає в тому, вони: надані людині від природи; носять природний і невід жуваний характер; виступають у якості найвищої соціальні цінності; є безпосередньо діючим правом; знаходяться під заі хистом держави; відповідають міжнародним стандартам.

Конституція України допускає можливість окремих обмежень прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану, але тільки з ціллю забезпечення безпеки громадян із зазначенням строку дії цих обмежень (ст. 64). При цьому Конституція забороняє обмеження визначених прав і свобод, які відносять-хя до природних і невідчужуваних. Це — право на життя, пова-'гугідноеті, право на свободу та- особисту недоторканість, недо- 1|

торканість житла, таємницю листування, телефонних розмов, свободу світогляду і віросповідання, свободу думки і слова, невтручання в особисте і сімейне життя (ст. ст. 24, 25, 27, 28, 29, 40,47,51,52,55—63).

Природні і невід'ємні права людини і громадянина існують як би об'єктивно і незалежно від того, закріплені вони в законодавстві чи ні, але їх реалізація і захист у повному обсязі забезпечуються у тому випадку, якщо вони закріплені в Конституції держави.

§16. Права людини першого, другого та третього поколінь. Підстави їх виникнення

Права і свободи людини й громадянина забезпечують різні сфери життєдіяльності, а саме: політичну, соціальну, економічну, культурну.

Саме це закладається в основу їх поділу за категоріями та найменуваннями. Крім того, використовувана юристами (як вченими, так і практиками) класифікація в галузі прав людини, має в основі поділу час їх виникнення. У цьому зв'язку виділяють три хвилі, або три покоління, прав людини.

Перше покоління прав людини — це політичні і громадянські права, проголошені першими буржуазними революціями. Своє вираження вони знайшли у Деклараціях (американській, англійській, французькій), а пізніше були конкретизовані у законодавстві сучасних демократичних держав. Це, відповідно, громадянські права і свободи, які частіше називаються особистими: право на життя, свободу, безпеку, свободу слова, світогляду та віросповідання та інші; і політичні: право вільно обирати й бути обраним, право кожного громадянина на участь у державних справах та інші. На думку О.А. Лукашової, ці права виражали так звану «негативну свободу»: вони зобов'язували державу утримуватися від втручання у сферу особистої свободи і створювати умови для участі громадян у політичному житті.

Друге покоління прав людини — сформувалося у процесі боротьби трудящих за поліпшення свого економічного положен-Ня у капіталістичному суспільстві та підвищення культурного статусу. Це соціально-економічні права (так звані «позитивні права»), які виникли під впливом соціалістичних ідей, рухів і

.34

систем, у тому числі й Радянського Союзу. До цих прав відносяться: право на працю і вільний вибір роботи, на соціальне; забезпечення трудящих, право на освіту, право на участь у культурному житті суспільства та інші. Всі ці права і свободи доповнювали собою попередні права й отримували відображення у відповідних документах ООН.

Третє покоління прав людини стало формуватися після Другої світової війни і називається колективними правами, їх появу пов'язують із глобалізацією проблем, серед яких на перше місце виходить екологічна проблема й проблема інформатизації. При цьому слід зазначити, що права і свободи, які відно-1 сяться до першого й другого поколінь, це права і свободи, яі належать кожному індивіду як такому, тож права третього ш коління можна назвати правами людини й правами народів. Д< них відносяться: право народів на мир, безпеку, незалежнім на здорове навколишнє середовище, соціальний і економічниі розвиток, право на інформатизацію, самовизначення, територі-і альну цілісність тощо і належать як окремій людині, так і кож-і] ному народу, людству в цілому.'

Розподіл усіх прав і свобод людини й громадянина на трі покоління не є абсолютним, а в значній мірі він є умовним. Ра-і зом із тим, він наглядно показує послідовність еволюції у ро: витку даного інституту, історичний зв'язок часу, загальний п] грес у цій галузі.

§17. Статус прав людини в міжнародному та внутрі ньому праві

Конституція України, інші законодавчі акти приділяють знач ну увагу регулюванню співвідношення і взаємодії норм міжназ родного і внутрішнього права. Діюча Конституція України " цілому відповідає нормам міжнародного права і тенденціям йоі

розвитку.

У різні історичні епохи поняття, зміст та об'єм прав і свобод людини змінювалися і були неоднаковими. До Другої світової війни права людини регулювалися виключно внутрішньодержавним правсм, тому що держави — учасниці міжнародних відносин виходили з того, що ці питання відносяться до їх внутрішньої юрисдь.^ції. Вже після Другої світової війни світова

спільнота усвідомила планетарне значення проблеми прав людини. Перед вченими-міжнародниками того часу виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, які також є основними правами людини. Ці основні права знайшли своє відображення в цілому ряді найважливіших міжнародно-правових актів, які встановлюють загальнолюдські стандарти прав і інтересів особи, визначивши ту планку, нижче якої держава не може опускатися.

У сучасному світі права людини позатериторіальні і позана-ціональні, їх визнання, дотримання і захист є не тільки внутрішньою справою тієї чи іншої держави. Дана проблема з чисто внутрішньої стала перетворюватися в міжнародну, внаслідок чого конституційне право стало підпадати під вплив міжнародних стандартів. Сьогодні є загальновизнаним, що права людини, де б вона не жила, знаходяться під захистом світової спільноти і є досягненням всієї цивілізації.

Насамперед, початок якісно новому етапу міждержавних відносин поклало створення ООН і прийняття її Статуту. Текст Статуту Організації Об'єднаних Націй був підписаний в Сан-Франциско (США) 26 червня 1945 р. на конференції ООН і набрав чинності 24 жовтня 1945 р. після ратифікації його СРСР, США, Великобританією, Францією і Китаєм. Згідно зі Статутом, держави взяли на себе зобов'язання здійснювати міжнародне співробітництво у заохоченні і розвитку поваги до прав людини та основних свобод без будь-якої дискримінації. Але, як свідчить світова практика, знадобилась довга боротьба західних держав, перш ніж з'явилися значні міжнародно-правові акти в Цій області.

Першим міжнародно-правовим документом стала Загальна Декларація прав людини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Вона складається з преамбули І ЗО статей. В Декларації не проводиться розмежування між правами людини і громадянина, і усі права трактуються як такі, що належать усім людям. Вона містить широкий перелік громадянських, політичних, соціально-економічних та культурних прав. Разом з тим, Загальна декларація була прийнята у вигляді Резолюції Генеральної Асамблеї ООН, а тому вона носить тільки Рекомендаційний характер і не містить механізму реалізації її

норм. Але вона відіграє важливу роль у ствердженні прав людини, і це свідчить про її реалістичність.

Генеральна Асамблея ООН 16 грудня 1966 р. прийняла! Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права] і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, в яких* детально подається перелік прав людини і громадянина. Обидва Пакти склали своєрідний міжнародний кодекс прав людини і громадянина, а держави-учасниці взяли на себе зобов'язання прийняти необхідні законодавчі заходи щодо забезпечення передбачених у пактах прав і свобод.

Важливим міжнародно-правовим актом про права людини є І Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, яка була прийнята у Римі 4 листопада 1950 р. У Конвенції та протоколах, прийнятих щодо неї (на сьогодні їх одинадцять), ] закріплюються основні права і свободи та інші права. Для охо-1 рони цих прав і свобод заснований Європейський Суд з прав людини, юрисдикція якого розповсюджується на всі справи, які стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Учасниками! цієї Конвенції є члени Ради Європи, яка є міжурядовою органі-] зацією.

Безумовно, загальновизнані принципи і норми міжнародного! права мають вплив на національно-правову систему кожної дер-1 жави. Насамперед: прийняттям рекомендаційних правил для] діяльності держав-учасниць, гарантією неухильного виконання яких, по-перше, слугує добровільне самозобов'язання кожної: них; по-друге, в міжнародних пактах, договорах визначаються зобов'язання держав прийняти чи змінити діючі правові актиі втретє, міжнародні норми виступають як нормативний орієнтирі еталон, стандарт для відновлення національних актів і у процес^ їх застосування.

У Конституції України, на жаль, не йдеться про загальновиз^ нані принципи і норми міжнародного права, а зазначається, щ(1 «Діючі міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких на| дано Верховною Радою України, є частиною національного за| конодавства України» (ч. 1 ст. 9). Необхідно зауважити, що на сьогодні в літературі обгрунтовано піднімається питання пре імплементацію норм міжнародного права у внутрішнє законо| давство. Загальні положення, принципи, які мають значення дг

реалізації Україною міжнародно-правових зобов'язань, містяться у ст. 9 Конституції України, у якій йдеться про включення міжнародних договорів до національного законодавства. Так, у ч. 1 ст. 17, ч. 1 ст. 12 Закону України «Про міжнародні договори України» передбачається застосування ратифікованих міжнародних договорів у порядку, встановленому для норм національного законодавства.

Великого значення набувають вищезазначені міжнародно-правові документи з прав людини для становлення в Україні конституційного законодавства, забезпечення прав особи.

На сьогодні в Україні права і свободи людини закріплені в Конституції України, інших законодавчих актах. На законодавчому рівні почалось зближення з міжнародними стандартами, зокрема: відмінені основні обмеження у відношенні виїзду громадян за кордон, гарантується свобода думки і плюралізм, свобода слова і релігії, не застосовується смертна кара, посилені гарантії щодо захисту прав обвинуваченого і підозрюваного в кримінальному процесі.

Разом з тим, в Україні продовжують порушуватися загальновизнані норми і принципи міжнародного права, які відносяться до прав людини. Практика діяльності Верховної Ради у цій сфері свідчить, що законодавчі реформи здійснюються повільно і недостатньо послідовно. На жаль, в Україні як законодавча, так і правозастосовча практика з питань прав людини, не відповідають високим вимогам міжнародно-правових стандартів.

§18. Поняття правового статусу громадян та його елементи

Правовий статус особи — це сукупність прав, свобод, обов'язків і законних інтересів особи, що визнаються й гарантуються державою.

Правове положення особи, або правовий статус, чи юридичний статус людини й громадянина закріплюється в Конституції України, в законах та інших нормативно-правових актах. Поняття «правовий статус» і «правове становище особи» рівнозначні та застосовуються в одному і тому ж розумінні. Ці два терміни є словами-синонімами, правда в окремих працях робиться спроба їх розмежувати (Н.В.Вітрук, В.А.Кучинський). Термін «статус» у перекладі з латинської означає становище,

стан кого-небудь або чого-небудь (йдеться про статус особи,] людини, громадянина). Сутність правового статусу людини обу-\ мовлюється, насамперед, соціальним статусом людини, який| визначається характером праці і власності у державі і сус-І пільстві. Разом із тим важливе місце у характеристиці правове-; го статусу людини і громадянина посідає його структура, склалася упродовж тривалого історичного періоду розвитку^ людства.

До структури правового статусу відносять наступні елементи: громадянство; правосуб'єктність (правоздатність, дієздатність); конституційні принципи; основні права, свободи; основні обов'язки; гарантії їх забезпечення; юридичну відповідальність.

Першим елементом правового статусу людини є — громадянство (підданство). За давніх часів стало визначальним елементом становище людини у суспільстві і державі. Громадянство — це постійний правовий зв'язок особи та держави, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках. Право на громадянство є невід'ємним правом людини, і якщо особа є громадянином, то може користуватися конституційними правами і свободами, які закріплюються тільки для громадян даної держави.

Другий елемент — правосуб'єктність особи, тобто її пра-І воздатність (здатність індивіда мати суб'єктивні права і юри-і дичні обов'язки виникає з моменту народження людини і закін-; чується з його смертю) і дієздатність (здатність індивіда своїми; діями здійснювати права і обов'язки).

Третій елемент — принципи правового статусу людини) і громадянина. До них відносяться: рівність і рівноправ'я,! невід'ємність і невідчужуваність основних прав і свобод, гаран-тованість прав і свобод, загальнодоступність прав і свобод, заборона незаконного обмеження прав і свобод та інші (більш детальніше щодо принципів див. гл. 1, §8).

До четвертого елементу основ правового статусу відносять конституційні (основні) права і свободи. Вони займають і центральне місце у структурі статусу, виступають у якості прин- і ципу конституційного ладу (ст. З ч. 2 «Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави»).

Зони визначають головний вектор діяльності державних органів. «Права і свободи людини та їх гарантії» — закріплено в частині 2 статті 3 Конституції, визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Головне призначення прав і свобод, закріплених в Основному Законі, — це розкриття змісту основ правового статусу особи.

Невід'ємними елементами основ правового статусу людини і громадянина є основні обов'язки — це встановлені і закріплені на конституційному рівні види і міра суспільне необхідної поведінки людини і громадянина.

Без гарантій забезпечення конституційно-правового статусу неможлива реалізація прав, свобод і обов'язків. У Конституції України (глава 2) достатня кількість статей присвячена гарантіям. Серед гарантій можна виділити судовий захист прав і свобод людини, правову допомогу кожній людині, гарантії при здійсненні правосуддя та інші. Суть гарантій полягає в тому, що вони спрямовані на забезпечення, опору і захист прав і свобод людини й громадянина з ціллю безперешкодно користуватися ними.

§19. Види правового статусу особи і основні риси

В юридичній літературі виділяють такі види правових

статусів:

1) загальний, або конституційний, статус громадянина;

2) спеціальний чи родовий статус певних категорій громадян;

3) індивідуальний статус громадянина;

4) статус фізичних і юридичних осіб;

5) статус іноземців, осіб без громадянства або з подвійним громадянством, біженців;

6) статус громадянина України, що перебуває за кордоном;

7) галузеві статуси: цивільно-правовий, адміністративно-правовий та інші;

8) професійні та посадові статуси (статус депутата, міністра,

СУДДІ, прокурора);

9) статус осіб, що працюють у різних екстремальних умовах

або в особливих регіонах.

Набір правових статусів достатньо об'ємний, але у цьому переліку важливе значення мають перші три види.

О.Г. Кушнірснко

Загальний правовий статус — це статус особи як громадянина держави і члена суспільства. Він визначається, перш за все, Конституцією України і не залежить від різних життєвих обставин (а саме, сімейного стану, виконання конкретних функцій, переміщення по службі), є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статикою, узагальненням. Зміст цього статусу складають головним чином ті права, свободи й обов'язки, які надані та гарантовані всім і кожному Основним Законом. До загального правового статусу не входять чисельні суб'єктивні права і обов'язки, які постійно виникають та припиняються у суб'єктів в залежності від їх трудової діяльності, характеру правовідносин, в які вони вступають, та інших ситуацій.

На думку фахівців, загальний правовий статус є базовим для; всіх інших, виходячи з цього можна судити про характер, соціаль-1 ну природу, ступінь демократичності суспільства. Зміни цього | виду статусу залежать від волі законодавця.

Спеціальний чи родовий статус передбачає особливості | положення визначених категорій громадян (наприклад, студентів, військовослужбовців, пенсіонерів, школярів, вчителів, інвалідів, робітників, чорнобильців тощо). Зазначені категорії] осіб, крім загальних прав, можуть володіти додатковими права-! ми, обов'язками і пільгами, які передбачені галузевим законо-' давством.

Індивідуальний правовий статус відноситься до конкретної особи в залежності від статі, віку, сімейного стану, специфіки виконуваної роботи тощо. Даний вид статусу становить собою сукупність персоніфікованих прав і обов'язків громадянина. Разом із тим, знання кожною особою свого правового статусу, своїх прав і обов'язків, відповідальності, можливостей — важлива ознака правової культури. Індивідуальний правовий статус є рухливим, динамічним, він постійно змінюється разом із тими змінами, які відбуваються у житті людини.

Таким чином, загальний, спеціальний та індивідуальний пра-1 вові статуси особи співвідносяться між собою як загальне, особ-і ливе та одиничне. Ці статуси між собою тісно взаємопов'язані й взаємозалежні. На думку М.І.Матузова «Загальний правовиГ статус у всіх один, спеціальних статусів — багато, а індивіду-І альних — рівно стільки, скільки громадян».

Слід зазначити, що статус іноземців і осіб без громадянства має свою специфіку. Так, згідно зі статтею 26 Конституції України, їх правовий статус є рівним із правовим статусом громадян України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Більш детально їх правовий статус визначений у Законах України «Про правовий статус іноземців», «Про біженців». Принципово важливим є те, що визначаючи правовий статус іноземців, осіб без громадянства, інших осіб, Україна враховує міжнародно-правові документи, а саме — Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права тощо.

Дата добавления: 2015-05-31