Значення принципу політичного плюралізму для забезпечення прав і свобод особи, його конституційне закріплення 2 страница

Щодо основних рис правового статусу особи, то можна зазначити наступні:

1) права, свободи і обов'язки, що складають правовий статус, є рівними і кожна особа (у межах свого статусу) має право на рівний захист з боку закону, незалежно від будь-яких обставин, а також юридичну можливість скористатися наданими їй правами і виконати покладені на неї обов'язки;

2) права, свободи і обов'язки особи, що зафіксовані у правових нормах, є найвищою цінністю, а їх визнання, дотримання і захист — основним обов'язком держави; їх реалізація забезпечується як державою, так і самими громадянами;

3) права, свободи і обов'язки гарантовані в інтересах суспільства і держави кожній окремій особі;

4) права, свободи і обов'язки особи виступають як єдина система, яка постійно розширює та поглиблює свій внутрішній зміст у процесі цивілізації суспільних відносин;

5) права, свободи і обов'язки є необхідною умовою і передумовою буття особи і в певній мірі відбивають природу держави;

6) права, свободи і обов'язки, що входять у правовий статус особи, характеризуються єдністю, яка проявляється в їх соціально-економічному призначенні.

§20. Права і свободи людини та громадянина в умовах надзвичайного стану

Надзвичайний стан — це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні або в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного чи

4*

природного характеру, не нижче за загальнодержавний рівень, і які спричинили або можуть спричинити людські або матеріальні втрати, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захвату державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню й органам місцевого самоврядування у відповідності із законами повноважень, необхідних для усунення загрози і забезпечення безпеки та здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади і органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також припускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження в здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб із зазначенням терміну дії цих обмежень.

Надзвичайний стан є тимчасовою мірою і може вводитися виключно в інтересах забезпечення безпеки громадян і охорони конституційного ладу. Метою введення надзвичайного стану є найшвидша нормалізація обстановки, поновлення правопорядку, конституційних прав і свобод громадян, створення умов для нормального функціонування органів державної влади й органів місцевого самоврядування.

Правовою основою введення надзвичайного стану в Україні є Конституція, Закон «Про правовий режим надзвичайного стану», інші нормативно-правові акти.

Надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях згідно з пунктом 21 статті 106 Конституції, статті 5 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану», вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України. Згідно зі статтею 7 вищевказаного Закону надзвичайний стан в Україні може бути введено на термін не більше ЗО діб і не більше 60 діб в окремих місцевостях. Подовження терміну дії надзвичайного стану можливо на підставі Указу Президента, але не більше як на ЗО діб.

Згідно з статтею 64 Конституції України, в умовах надзвичайного стан_, можуть встановлюватися обмеження прав і свобод із зазначенням терміну дії цих обмежень (більш детальніше щодо обмежень див. гл. 1, § 10).

Разом із тим у частині 2 статті 64 зазначено, що не можуть бути обмежені наступні права і свободи:

— рівність громадян перед законом (стаття 24);

— право на громадянство і його зміну (стаття 25);

— право на життя (стаття 27);

— право на повагу гідності людини (стаття 28);

— право на свободу та особисту недоторканість (стаття 29);

— право на звернення до органів державної влади (стаття 40);

— право на житло (стаття 47);

— право на шлюб (стаття 51);

— рівність дітей у їх правах (стаття 52);

— захист прав і свобод людини і громадянина (стаття 55);

— відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди (стаття 56);

— право на знання своїх прав та обов'язків (стаття 57);

— незворотність дії законів та інших нормативно-правових актів (стаття 58);

— право на правову допомогу (стаття 59);

— незобов'язаність виконання явно злочинних розпоряджень чи наказів (стаття 60);

— неможливість подвійного притягнення до юридичної відповідальності (стаття 61);

— право вважатися невинуватим у вчиненні злочину (стаття 62);

— право на невідповідальність за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів (стаття 63).

Перелічені права не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Необхідно зауважити, що комплекс зазначених прав, який, до речі, повторює аналогічні положення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, відображає прагнення захищати ці права і свободи, реалізація яких ніяк не може заважати досягненню мети влади у зв'язку з оголошенням надзвичайного стану і яких повинні дотримуватися при будь-яких обставинах.

§21. Гарантії прав і свобод людини та громадянина в умовах надзвичайного стану

Гарантії — це створені державою умови, використовувані 10 засоби (економічного, політичного, юридичного характеру),

які спрямовані на забезпечення людині та громадянинові реальної можливості в здійсненні їхніх прав та свобод.

Конституція України та Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану» встановлюють гарантії прав і свобод громадян, прав та законних інтересів юридичних осіб в умовах надзвичайного стану.

Згідно з Конституцією, центральне місце у системі юридичних гарантій займає право на судовий захист, навіть в умовах надзвичайного стану (статті 8, 55). Стаття 64 встановлює, що конституційні права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією (більш детальніше див. гл. 1, § 10).

Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану» в окремому розділі (розділ 5 статті 21—27) визначає гарантіїЛ прав і свобод людини, прав та законних інтересів юридичних! осіб в умовах надзвичайного стану.

Гарантією законності в умовах надзвичайного стану, зокрема, виступає заборона на:

— зміну Конституції України;

— зміну Конституції Автономної Республіки Крим;

— зміну виборчих законів;

— проведення виборів Президента України, а також виборів у Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і органи місцевого самоврядування;

— проведення всеукраїнських і місцевих референдумів;

— обмеження прав і повноважень народних депутатів України. На період дії надзвичайного стану продовжується термін

повноважень представницьких органів місцевого самоврядування, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Верховної Ради України у разі закінчення цього терміну.

Передбачені Законом обмеження конституційних прав і свобод громадян, які можуть бути застосовані в умовах надзвичайного стану, є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають. Термін їх дії не перевищує терміну, на який вводиться надзвичайний стан. Уведення інших обмежень забороняється.

Стаття 24 Закону встановлює наступну гарантію: введення надзвичайного стану не може бути підставою для застосування тортур, жорстокого або принижуючого людську гідність по-

водження або покарання, для будь-яких обмежень права на життя, на свободу поглядів, совісті, релігії у розумінні цих прав і свобод, прийнятому у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та законах України.

Особам, які втратили житло, і це пов'язано з дією надзвичайного стану, надаються жилі приміщення. Особам, які постраждали від надзвичайних ситуацій, у тому числі й під час проведення аварійно-рятувальних робіт, відшкодовується матеріальна шкода. Юридичним особам, майно і ресурси яких використовувалися для перешкоджання або ліквідації ситуації, які стали причиною введення надзвичайного стану, відшкодовується їх повна вартість у встановленому законом порядку.

Стаття 26 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» встановлює гарантії трудових прав громадян в умовах надзвичайного стану.

У відповідності з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права Україна при введенні надзвичайного стану негайно після його введення повідомляє через Генерального секретаря ООН держави — сторони цього Пакту про обмеження прав і свобод людини, що є з цих обмежень відхиленням від зобов'язань за Міжнародним пактом, про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення.

У повідомленні зазначається також термін, на який вводяться відхилення від зобов'язань, передбачених Міжнародним пактом. Якщо Україна змінює межу відхилень від зобов'язань за Міжнародним пактом або термін дії обмежень прав і свобод, то вона сповіщає про ці зміни у такому ж порядку, як і про введення надзвичайного стану.

Контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина в умовах дії надзвичайного стану здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

§22. Законодавство України про права і свободи людини та громадянина, його загальна характеристика

Своє юридичне закріплення права і свободи людини і громадянина знаходять, насамперед, у Конституції України 1996 р. 1 К0нституційному законодавстві, яке зорієнтовано на міжнародно-правові стандарти. Закріплення основ правового статусу

особи в Основному Законі відображає принципово нову концепцію прав людини, базується на концептуальній ідеї, що права і свободи людини та громадянина є головним критерієм і принципом правової держави. З цього виходить і Конституція України, у якій закріплюється, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч.Іст.З). Цим самим піднімаються на найвищий щабель усі дії в сфері практичного здійснення прав людини і громадянина.

Згідно з ч. 2 ст. З Конституції, «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави». На думку М. Буроменського, такий вектор відображається формулою «від людини — до держави», а не навпаки, як це було раніше. Тобто, це положення має гуманістичну спрямованість у діяльності української держави. Саме у цій підпорядкованості держави правам і свободам людини й реалізується панування, верховенство права — суспільний стан, утвердженню якого спеціально присвячена стаття 8 Конституції.

Основний Закон, інші законодавчі акти приділяють значну увагу регулюванню співвідношення і взаємодії норм внутрішнього і міжнародного права. Діюча Конституція в цілому відповідає міжнародному праву, тенденціям його розвитку, і насамперед з питань забезпечення прав людини. Безпосередньо, розділ II Конституції присвячений правам та свободам людини і громадянина. Ціла низка вищезгаданих міжнародно-правових актів стала базисом для відповідної глави Конституції, яка; містить у собі 48 статей. До основних міжнародно-правових] актів, що стосуються правового статусу людини і громадянина і з якими узгоджуються Конституція України і відповідні нормативні акти України, є: Загальна декларація прав людини, (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист; прав та фундаментальних свобод людини з протоколами-(1950 р.), Європейський соціальний стандарт (1961 р.), Заключ-< ний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробпм

ництва в Європі (1989 р.), Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.)

Положення Загальної декларації прав людини знайшли своє відображення у цілому ряді статей Конституції України. І насамперед, із цієї моделі виходить ч. 1 ст. 24 Основного Закону, а також конституційне законодавство. Виходячи з положень Декларації, «усі люди народжуються вільними і рівними у своєї гідності і правах» (ст. 1), а згідно із статтею 2, кожній людині надаються всі права і свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від будь-яких розходжень, а саме раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, расового чи станового походження, майнового або іншого стану.

Важливим міжнародно-правовим актом про права людини, який вплинув на конституційний розвиток України, є Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод. Виходячи з Конвенції, основні права і свободи особи є істотними, а не такими, що даровані державою і належать кожному від народження. Відповідно, у ст. 21 Конституції України закріплюється, що «права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Згідно з Конвенцією, права людини регулюються тільки законом, який обов'язково публікується, і ніякий нормативно-правовий акт не може їх обмежити. Виходячи з цього, в ч. 2 ст. 22 Конституції встановлюється, що «конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані», а у ч. З ст. 57 Основного Закону закріплюється, що «Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є не чинними». У ст. 24 Конституції знайшов закріплення один із найважливіших правових принципів — принцип рівності, який встановлює, що «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом». Щодо права приватної власності, то ці положення Конвенції теж відображені у Конституції України. Так, ч.4 ст.41 Основного Закону встановлює непорушність права приватної власності. Примусове відчуження цього права можливо лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановленому законом, та за умови попереднього і повного відшко-

дування їх вартості, тільки в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Нова Конституція України вперше передбачила можливість звернення громадян України до спеціальних міжнародних установ з питань вирішення спорів. До таких установ відносять Міжнародний Суд ООН, Європейський Суд з прав людини. Стаття 55 Конституції встановлює, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ, чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна.

Сьогодні законодавство України з прав людини, і насамперед Конституція України, відповідають міжнародно-правовим стандартам. Разом з тим, не зважаючи на прогрес в законодавчій сфері, в Україні продовжують порушуватися загальновизнані норми та принципи, які відносяться до прав людини, ті чи інші статті Європейської Конвенції та інших міжнародних документів. Законодавча і правозастосовча практика з питань прав людини ще не відповідає загальновизнаним міжнародно-правовим стандартам. Разом з тим, можна стверджувати, що в Україні формується демократична правова держава, у якій повинні бути забезпечені всі без виключення основні права і свободи людини і громадянина.

§ 23. Характеристика Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, її значення для конституційного регулювання основних прав і свобод громадян України

Загальна декларація прав людини була прийнята 10 грудня 1948 року 48 голосами держав — членів ООН при 8 утримавшихся після ретельної розробки і тривалого обговорення окремих її статей. Дата прийняття Декларації щорічно святкується у всьому світі як День прав людини.

Загальна Декларація була прийнята у вигляді резолюції Генеральної Асамблеї ООН, саме тому вона носить рекомендаційний характер. Разом із тим, проголошені у Загальній декларації основні права і свободи розглядаються на даний час переважною більшістю держав у якості юридичне обов'язкових

звичайних чи договірних норм. Загальна декларація прав людини складається із преамбули і ЗО статей.

Відповідно до статті 1 Декларації «Усі люди народжуються вільними і рівними за своєю гідністю та правами. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти стосовно один одного в дусі братерства». Положення цієї статті вказують, що рівність і свобода — це невід'ємне право людини, а ідея братерства проявляється в цивілізованих відносинах між людьми.

Важливий принцип рівності та недискримінації людини міститься у статті 2 Декларації, згідно з якою кожній людині надаються всі права і свободи незалежно від раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних переконань, національного чи соціального походження, майнового стану або міжнародного статусу країни чи території, до якої людина належить.

Наступні статті Декларації (3—21) присвячені громадянським (особистим) і політичним правам, зокрема:

1) громадянські (особисті) права:

— право на життя, свободу і особисту недоторканість (стаття 3);

— право на свободу від рабства і підневільного стану... (стаття 4);

— заборона тортур або жорстокого нелюдського ставлення чи покарання (стаття 5);

— право на визнання правосуб'єктності (стаття 6);

— рівність перед законом (стаття 7);

— право людини вважатися невинуватою доти, доки її вину не буде встановлено шляхом судового розгляду (презумпція невинуватості — стаття 11);

— право на недоторканість майна, таємницю кореспонденції, заборону втручання в особисте і сімейне життя (стаття 12);

— свободу пересування і вибору місця проживання (стаття 13);

— свободу думки, совісті та релігії (стаття 18);

— право на притулок (стаття 14);

— право на громадянство (стаття 15);

— право одружуватися й створювати сім'ю (стаття 16); 2) політичні права:

— право на свободу мирних зборів і об'єднань (стаття 20);

— право на свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань (стаття 19);

— право приймати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників (стаття 21);

— виборчі права (п. З статті 21).

Починаючи зі статті 22 до статті 28 (включно) у Декларації закріплюються економічні, соціальні та культурні права. До них відносяться наступні права:

— право на соціальне забезпечення (стаття 22);

— право на працю і вільний вибір праці та захист від безробіття (стаття 23);

—право на справедливу і задовільну винагороду (п. З статті 23);

— право створювати професійні спілки (п. 4 статті 23);

— право на відпочинок і дозвілля (стаття 24);

— право на захист материнства і дитинства (п. 2 статті 25);

— право на гідний рівень життя (п. 1 статті 25);

— право на освіту (стаття 26), причому початкова освіта повинна бути обов'язкова, професійна освіта—загальнодоступна, а вища — однаково доступна для всіх на основі здібностей

кожного;

— кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства (стаття 27).

Разом із тим стаття 29 Декларації встановлює обов'язки кож-і ної людини перед суспільством, в якому лише можливий вільнй і повний розвиток її особистості.

У пункті 2 статті 29 зазначені підстави обмеження прі здійсненні індивідом прав і свобод. Ці обмеження встановл ються виключно з метою забезпечення належного визнання поваги прав і свобод інших, а також із міркувань моралі, дл збереження громадського порядку та загального добробуту демократичному суспільстві. Такі обмеження можуть мати міс тільки за умови, якщо вони прямо встановлені законом.

Проголошені Загальною декларацією прав людини основі

права й свободи знаходять своє закріплення у конституціях ба

гатьох країн світу. Основні принципи і норми Декларації постій

но розвиваються й уточнюються у процесі заключення новій

міжнародних угод. Це свідчить про реалістичність Деклараці

та її важливе значення для розвитку міждержавних відносин

Основні положення Декларації знайшли своє відображенн

у новій Конституції України. Такий підхід українського законе

давця узгоджується із законодавчою практикою міжнародного співтовариства. Генеральна Асамблея ООН проголосила Загальну декларацію прав людини у якості стандарту, до досягнення якого повинні прагнути всі народи і всі держави.

§24. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, його загальна характеристика і роль для конституційного регулювання прав громадян в Україні

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права був І і прийнятий XXI сесією Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 року. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 року, набув чинності з 23 березня 1976 року.

Він базується на Загальній декларації прав людини, уточнює і розвиває статті 3—21 Декларації. Решта статей Декларації (22—27) присвячена іншій категорії прав — економічним, соціальним та культурним, на основі яких було розроблено Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права.

Вищезазначені документи, відомі в науковій літературі, дипломатичній і судовій практиці як Міжнародний білль про права людини.

Пакт складається із преамбули, 6 частин, які містять у собі 53 статті.

Стаття 1 проголошує право народів на самовизначення, яке відноситься до третього покоління прав людини, тобто до колективних прав. Разом із тим, право народів на самовизначення — Це фундаментальне право у тому розумінні, що воно стоїть в основі індивідуальних прав, тобто прав, які надаються індивіду як такому.

У другу частину Пакту включені загальні положення, зокрема, стаття 2 встановлює обов'язки держав-сторін Пакту, які передбачають більш жорстокий характер цих обов'язків: тут немає посилань на ресурси, які є умовами дотримання положень Пак-ТУ Даний Пакт зобов'язує кожну державу-сторону поважати і забезпечувати всім особам, які перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, права, які визнаються Пактом.

Пакт не допускає дискримінації у наділенні і використанні Прав за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, полі-

тичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини. До речі, цей перелік значно розширений у порівнянні з першим, який міститься в Статуті ООН, і не є вичерпним.

Згідно з п. 2 ст. 2 Пакту, кожна держава-сторона зобов'язана вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних процедур і положень цього Пакту і прийняти відповідні законодавчі акти, якщо в його національному законодавстві не введені' права і свободи, визнані в ньому. Далі, у пункті 3 цієї ж статті | міститьсй обов'язок держав-сторін забезпечити будь-якій особі ефективний правовий захист порушених прав (причому це відноситься і до порушень, які були вчинені офіційними особами). Важливе значення має положення, у відповідності із яким держава зобов'язана розвивати можливості судового захисту (пункт 36 статті 2), оскільки він здійснюється незалежним ви іншої влади судом і є найбільш переважним для громадян.

Відповідно до статті 3 Пакту про громадянські і політичі права, держави-сторони зобов'язуються забезпечити рівні дл чоловіків і жінок права користуватися всіма громадянськими; політичними правами, до речі, стаття 3 Пакту про економічні соціальні і культурні права зрівнює чоловіків і жінок у користуї ванні економічними, соціальними і культурними правами. і Держави-сторони можуть вживати заходи на відступ від свої* зобов'язань за цим Пактом під час надзвичайного стану, за яки життя нації перебуває під загрозою і про який оголошується офіційно. Ці заходи допускаються настільки, наскільки цього вимагає гострота становища, за умови, що такі заходи не є несумісними з іншими їхніми зобов'язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження.

Але навіть при наявності таких обставин відступ не допускається по відношенню до права на життя, заборони катувань чи жорстокого поводження, заборони рабства і работоргівлі, позбавлення волі за невиконання договірних зобов'язань, нероз-повсюдження зворотної сили кримінального закону і закону, шо встановлює більш суворе покарання, право на визнання право-суб'єкгності, свободу думки, совісті та релігії.

, Третя частина Пакту містить конкретні права і свободи:,, — право на життя (стаття 6);

— право на повагу до його гідності (стаття 7);

— право на свободу та особисту недоторканість (стаття 9);

— право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання (стаття 12) та інші.

У четвертій частині Пакту передбачений механізм приведення в життя положень Пакту.

Основний напрямок дії цього механізму — контроль виконання державами обов'язків за цим Пактом. З цією метою держави-сторони створили Комітет з прав людини, який складається з 18 незалежних експертів, яких обирають держави-сторони. Функції контролю Комітет здійснює в основному через систему доповідей, які надаються державами-сторонами. Комітет розглядає повідомлення держав-сторін Пакту про порушення їх зобов'язань за цим Пактом до інших держав. Він також розглядає скарги індивідів, згідно з Факультативним Протоколом до цього Пакту.

Серед заключних положень Пакту, які містяться у 6 частині, встановлюється, що Пакт набуває чинності через три місяці з дня депонування у Генерального секретаря ООН тридцять п'ятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

Слід зазначити, що положення розділу II Конституції України повністю відповідають вимогам Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Вступ України до Ради Європи зобов'язує нашу державу Дотримуватися міжнародних норм і принципів у галузі захисту прав людини, зокрема, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, якщо ми прагнемо до розбудови правової, демократичної держави і громадянського суспільства.

§25. Тенденції розвитку в Україні конституційних прав і свобод громадян України

Прийняття Конституції України 1996 р. стало новим етапом Для розвитку в Україні конституційних прав і свобод. У новій Конституції України найбільш об'ємно закріплені основи правового статусу громадян України, які характеризуються демок-Ратизмом, гуманізмом, орієнтацією на міжнародні правові

стандарти. В Основному Законі значно розширений діапазон прав і свобод людини і громадянина, зокрема: по-перше, знайшли деталізацію щодо сучасних реалій традиційні конституційні права і свободи; по-друге, враховується світова практика конституційного регулювання правового статусу особи.

Якщо проаналізувати основні тенденції розвитку конституційних прав і свобод громадян України на сучасному етапі, то можна виділити наступне: перше: під правовий статус особи підводиться сучасна законодавча база, яка створюється з урахуванням міжнародних критеріїв у цій сфері (прийняті Закони про громадянство, про звернення громадян, про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, про правовий режим надзвичайного стану та ін.); друге: втілюється в життя нова концепція взаємовідносин української держави і особи з приорітетом особи. Чітке закріплення дана концепція знайшла у ст. З Конституції, яка визнає людину вищою соціальною цінністю. Патерна-лістські начала цих відносин звільняються вільним партнерством у відповідності з принципами громадянського суспільства; третє: правовий статус особи звільняється від ідеологічного і класового догматизму, і оцінюється вже виходячи з сучасних! політичних і правових реалій. Важливого значення у зв'язку з цим набуває ст. 15 Конституції, у якій закріплюється політичне та ідеологічне багатоманіття; четверте: здійснюється перехід від командно-заборонних методів регламентації правового статусу особи до дозволених. Безпосереднє відношення щодо цього має ч. 1 ст. 19 Конституції: «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством»; п'яте: змінюються співвідношення і роль структурних елементів правового статусу, а саме, на перше місце у ньому виходять такі приорітети, як права людини, гідність особи, гуманізм, свобода, демократизм, справедливість. Так, згідно зі ст. З Конституції «... честь і гідність, недоторканість, безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю»; шосте: значна увага приділяється юридичним гарантіям здійснення прав і свобод людини і громадянина, посилений судовий захист прав громадян, діє презумпція невинуватості (ст.ст. 55—64 Конституції). Аналіз конституційних гарантій прав і свобод, свідчить про те, що деякі

види прав і свобод гарантовані гірше, і насамперед це соціально-економічні права, а деякі гарантовані більш грунтовно — це політичні права.

Поряд із названими позитивними факторами щодо характеристики тенденції розвитку прав і свобод громадян України, на жаль, можна зазначити і негативні. Сучасному юридичному статусу особи в Україні притаманні наступні негативні фактори: крайня його нестійкість, слабка соціально-правова захищеність, відсутність надійних механізмів, гарантій прав і свобод особи, нездатність владних державних структур ефективно забезпечити інтереси громадянина, його права, свободи, життя, честь, гідність, власність, безпеку.

§26. Конституційні права і свободи громадян України, їх класифікація, підстави класифікації

Конституційні права і свободи — це закріплені в Конституції та гарантовані державою можливості, які дозволяють кожній людині і громадянину вільно та самостійно обирати вид і міру своєї можливої поведінки, створювати і користуватися наданими їм соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах.

Дата добавления: 2015-05-31