Кредитні спілки у сфері господарювання 2 страница

35. Основними видами господарських зобов'язань, згідно з ч. 2 ст. 173, є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

Майново-господарськими (згідно з ч. 1 ст. 175) визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Ці підносний регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути:

суб'єкти господарювання, зазначені у статті 55 ГК, а також у ЦК, спеціальних законах ("Про інноваційну діяльність", "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)", "Про народні художні промисли" та ін.);

негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи, які вступають у відносини із суб'єктами господарювання з метою забезпечення власних господарських потреб;

органи державної влади, наділені господарською компетенцію;

органи місцевого самоврядування, що діють у межах своєї господарської компетенції.

36. Загальні принципи і умови виконання господарських зобов'язань, а також господарських договорів урегульовані главою 22 ГК (статті 193—198). Щодо господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК. Зокрема, на господарські договори поширюються такі інститути і категорії загального зобов'язального права, як загальні умови виконання зобов'язань (статті 526—545 ЦК) та забезпечення виконання зобов'язань (статті 546—597 ЦК). Особливість виконання господарських договорів полягає лише в тому, що ці категорії та інститути певною мірою деталізуються ще й господарським законодавством про окремі види договорів.

Основним принципом виконання господарського зобов'язання є принцип належного виконання. Він закріплений у ч. 1 ст. 193 ГК, згідно з якою суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання — відповідно до вимог, що за певних умов звичайно ставляться.

Важливе значення для належного виконання господарських зобов'язань має вказівка закону на те, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених Кодексом, іншими законами або договором (ч. 2 ст. 193 ГК).

Як, встановлено ч. З ст. 193 ГК, застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання. По-суті, в цій нормі закріплено один з принципів господарсько-правової відповідальності, встановлених ч. З ст. 216 ГК.

Управнена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання.

37. Відносини щодо припинення господарських зобов'язань регулюються відповідними положеннями ЦК (Глава 50, статті 598—609 ЦК) з урахуванням особливостей, встановлених ГК.

Загальні умови припинення господарських зобов'язань встановлені частинами 1, 2 ст. 202 ГК, згідно з якою господарське зобов'язання припиняється:

виконанням, проведеним належним чином;

зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхово го зобов'язання;

у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі;

за згодою сторін;

через неможливість виконання;

- в інших випадках, передбачених ГК або іншими законами.

Найпоширенішою підставою припинення господарського зобов'язання є його виконання, проведене належним чином (здійснене належним суб'єктом, належному суб'єкту, належним способом, в належному місці, належним предметом і в належний строк).

Господарське зобов'язання припиняється виконанням і в тому випадку, коли зобов'язана сторона належним чином виконала одне з двох або кількох зобов'язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобов'язання).

Господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

Господарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням страхового зобов'язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобов'язання.

38. Право України регулює майново-господарські та інші відносини суб'єктів господарювання з іншими учасниками відносин у сфері господарювання завдяки застосуванню двох основних нормативно-правових категорій: договір та господарський договір.

Перша категорія — майновий договір — є загальною. Законодавчо майнові договори усіх видів врегульовано ЦК (статті 626—654).

У господарському праві категорія «договір» використовується у загальному і спеціальному значеннях. Договір, який регулює ст. 626 ЦК, у господарському праві означає будь-яку майнову угоду між двома або більше суб'єктами господарського права. Але з точки зору статутної діяльності суб'єкта господарювання майнові договори є різні. Наприклад, договір поставки підприємством продукції чи договір підряду на капітальне будівництво — з одного боку; договір купівлі-продажу підприємством меблів для офісу, канцелярських товарів тощо — з іншого. Ці договори різні, оскільки одні регулюють основну статутну діяльність суб'єктів господарювання, інші — обслуговуючу. Тому законодавець визначає і регулює договори про основну господарську діяльність суб'єктів окремою юридичною категорією — категорією господарського договору.

Термін «господарський договір» у право України було введено Арбітражним процесуальним кодексом України (зараз носить назву Господарський процесуальний кодекс), який регулює порядок розгляду і вирішення господарських спорів, тобто спорів між підприємствами, установами та організаціями, які виникають при укладенні та виконанні господарських договорів (ст. 1 ГПК).

Отже, категорії «договір» і «господарський договір» співвідносяться як загальне і особливе. Як особлива категорія господарського законодавства і права України господарський договір має певну правову основу.

Господарські договори в Україні з прийняттям Господарського кодексу регулюються:

а) загальними (про зобов'язання, договір, зобов'язання, що випливають з договорів) і спеціальними (купівля-продаж, по ставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачан ня енергетичними та іншими ресурсами, лізинг, підряд, буді вельний підряд, виконання науково-дослідних або дослідно-кон структорських та технологічних робіт, перевезення, транспорт не експедирування, зберігання на товарному складі, позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, комерційна концесія тощо) статтями Цивільного кодексу;

б) нормативно-правовими актами господарського законо давства: Господарським кодексом, законами України про ок ремі види господарської діяльності (інвестиційну, зовнішньо економічну, транспортну тощо). По-перше, господарське законодавство регулює цей договір як таку угоду, яка має визначену економічну і правову мету. Господарський договір завжди укладається з господарською (комерційною) метою для досягнення необхідних господарських і комерційних результатів. Це виробництво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їхніх результатів, надання платних послуг. Звідси господарські договори — це, як правило, майнові договори, що обслуговують безпосередньо виробництво та господарський (комерційний) обіг. За критерієм мети господарські договори відмежовуються від інших договорів суб'єктів господарювання, які не обслуговують виробництво та обіг і є допоміжними.

По-друге, стосовно господарських договорів діють окремі правила щодо підстав їх укладання і змісту господарських договірних зобов'язань. Законодавством про господарські договори встановлено, що ті з них, які спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставі відповідних державних замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є те, що зміст господарського договору, який укладається на підставі державного замовлення (державний контракт), повинен відповідати цьому замовленню (ч. 5 ст. 179 ГК). В теорії такі договори визначаються як плановані.

Але не всі господарські договори укладаються на підставі державного замовлення. Отже, ця ознака господарського договору не є абсолютною.

Зміст господарських договорів, які укладаються без державного замовлення, має відповідати господарським намірам і юридично вираженій згоді сторін. У теорії такі договори називаються регульованими, тобто такими, що регулюються самими сторонами.

По-третє, закон обмежує коло суб'єктів, які можуть бути суб'єктами господарських договорів (про цю ознаку йшлося при розгляді суб'єктного складу господарських зобов'язань).

39. Різноманітність господарської діяльності обумовлює існування широкого кола господарських договорів. Кожному господарському договору властиві і загальні риси цієї правової категорії, і ознаки, притаманні саме цьому виду господарських договорів. Тому для їхнього (договорів) розмежування застосовуються доктринальна і нормативна класифікації господарських договорів, основою яких є їхні юридичні (внутрішні) властивості.

Теорія зобов'язального права класифікує господарські договори за кількома критеріями.

- 263 -

- За суб'єктним складом розрізняються дво- і багатосторонні договори. Прикладом першого є поставка продукції (сторони — постачальник і покупець — ст. 265 ГК). Прикладом другого договору є перевезення вантажів: у ньому беруть участь перевізник, вантажовідправник і вантажоодержувач — особа, уповноважена на одержання вантажу (ст. 307 ГК).

Залежно від юридичної підстави укладення договору розрізняють два різновиди господарських договорів:

- господарські договори, які укладаються на підставі дер жавних замовлень і зміст яких повинен відповідати цим замов ленням {плановані договори). Ці господарські договори визна чені і регулюються як державні контракти. Це договори поставки продукції, виконання робіт, надання послуг тим споживачам, потреби яких фінансуються за рахунок держави і замовниками у яких виступають центральні державні органи (міністерства, відомства). Держконтракти поєднують у собі юридичні власти вості держзамовлень (актів централізованого планування) і власне господарських договорів. Особливою їхньою ознакою є те, що держава гарантує оплату продукції, робіт, послуг за державни ми контрактами, а також те, що держава може надавати еко номічні пільги виконавцям цих договорів. Виконавці держав ного контракту забезпечують себе матеріально-технічними ре сурсами самостійно шляхом укладання прямих договорів з підприємствами-постачальниками, державними постачальницько- збутовими та іншими посередницькими організаціями. Виня ток становлять окремі види ресурсів, виробництво і споживан ня яких контролюється і централізовано розподіляється держа вою (див. Закон України від 22 грудня 1995 р. «Про поставки продукції для державних потреб»);

- господарські договори, які укладаються на поставку про дукції, виконання робіт, надання послуг на підставі госпо дарських намірів сторін (на основі вільного волевиявлення сторін), юридично виражених істотними умовами договорів {регульовані договори).

Залежно від способу виникнення розрізняють формальні, реальні і консенсуальні господарські договори. Для укладання формального господарського договору необхідні два моменти: узгодження волевиявлення сторін (консенсус) та вираження волі у певній (загалом визначеній законом) формі. Форма господарських договорів письмова, причому здебільшого регулюється імперативними нормами. Це їх істотна ознака. Для укладання реального господарського договору необхідні не тільки узгодження

волі сторін, а й передача речі — об'єкта договору. Консенсуальні договори — це такі господарські договори, які виникають у момент реальних намірів сторін, недвозначно виражених словами або конклюдентними діями. Консенсуальні господарські договори повинні мати письмову форму.

За способом оферти і визначення змісту розрізняють:

договори приєднання. Це господарські договори, у яких одна сторона наперед встановлює умови майбутнього догово ру у формулярах або інших стандартних формах. Другій сто роні залишається або прийняти їх у цілому, або не вступати в договір (перевезення вантажів, страхування тощо). Друга сто рона не може запропонувати свої умови договору;

договори, зміст яких сторони визначають при їх укла данні. За змістом істотних умов розрізняють прості і складні господарські договори. Прості договори мають у своєму тексті майнові елементи лише одного виду договору: поставки, міни, перевезення і т. ін. У складних господарських договорах по єднуються майнові елементи двох і більше договорів (в ч. 2 ст. 628 ЦК такі договори названі змішаними). Наприклад, у договорі підряду на капітальне будівництво — поставка, підряд, майновий найм.

40. Укладання господарського договору — це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше суб'єктів господарювання щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового акта.

Особливістю господарських договорів є те, що при їх укладанні застосовуються певні техніко-юридичні процедури, тобто порядок висловлення пропозиції про укладання договору (оферти) та прийняття її (акцепту) значною мірою формалізований.

У ГК вперше в нормативному порядку узагальнено і сформульовано загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання. Виходячи з цього, сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

У разі якщо сторони не досягай згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

41. Відповідно до ч. 1 ст. 180 ГК зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань. При цьому закон розрізняє два види умов: а) умови, погоджені сторонами, б) умови, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї з сторін повинна бути досягнута згода.

Так, згідно з ч. З ст. 180 ГК при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Отже, предмет, ціна і строк дії договору визнані законом як істотні умови будь-якого господарського договору. Частина 1 ст. 639 ЦК встановлює, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Відповідно до ст. 208 ЦК у письмовій формі належить, зокрема, вчиняти: а) правочини між юридичними особами; б) пра-вочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Таким чином, господарські договори мають укладатися в письмовій формі.

Аналіз положень ч. 1 ст. 181 ГК дає підстави для висновку, що стосовно господарського договору діє загальне правило, за яким він має бути укладений у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками, тобто — у письмовій формі (повна письмова форма).

42. Договором поставки є такий договір, за яким постачальник, що є суб'єктом господарювання, зобов'язується передати в обумовлені строки (або строк), що не збігаються з моментом укладання договору, товари у власність (господарське відання, оперативне управління) покупця для використання у господарській діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товари і сплатити за них певну грошову суму.

Договір поставки як різновид договорів на реалізацію майна, що найбільше подібний до договору купівлі-продажу, є консенсуальним, сплатним та двостороннім.

43. Договори на користування чужим майном досить нечисленні. Основними різновидами цих договорів є договір оренди та договір лізингу, хоча елементи оренди є в складних договорах (зокрема, в концесійному договорі). За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності (ч. 1 ст. 283 ГК). У користування за договором оренди відповідно до ч. 2 ст. 283 ГК України може передаватися індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості.

• Об'єктом оренди можуть бути:

цілісні майнові комплекси підприємств чи їх структурних підрозділів, тобто господарські об'єкти, що забезпечують завершенні! цикл виробництва продукції (робіт, послуг), з відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; проте оренда структурних підрозділів державних і комунальних підприємств не повніша порушувати виробничо-господарську цілісність, технологічну єдність даного підприємства;

нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.

• Умови договору оренди:

істотні умови (відповідно до ч, 1 ст. 284 ГК): об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань," відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.

• Сторони договору оренди:

Орендар (основні права та обов'язки визначені ст. 285 ГК):

має переважне право перед іншими суб'єктами господарювання на продовження строку дії договору оренди;

зобов'язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню; здійснювати поточний ремонт орендованого майна (якщо інше не передбачено договором оренди), своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату, відшкодувати орендодавцю вартість орендованого майна у разі його втрати, знищення чи псування з вини орендаря; може бути зобов'язаний використовувати об'єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передано в оренду.

Орендодавець:

має права: на отримання орендних платежів, повернення майна у разі припинення чи розірвання договору оренди, відшкодування збитків за рахунок орендаря у разі втрати, псування чи знищення об'єкта оренди з вини орендаря;

зобов'язаний, передати об'єкт оренди орендарю у встановлений договором строк та у належному стані; здійснювати капітальний ремонт переданого в оренду майна (якщо інше не встановлено законом та договором оренди).

44. Догові́р підря́ду — цивільно-правовий договір, за яким одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

У договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення. Ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі.

Строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду.

Виконана робота має відповідати якості, визначеній у договорі підряду, або вимогам, що звичайно ставляться, на момент передання її замовникові[1].

Окремі види підряду:

Побутовий підряд

Будівельний підряд

Підряд на проектні та пошукові роботи.

45. Господарський договір є обов'язковим до виконання його сторонами (ст. 193 ГК України, ст. 629 ЦК України).

Сторони господарського договору повинні виконувати свої зобов'язання:

- належним чином (відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться) - ч. 1 ст. 193 ГК України;

- реально (в натурі): заміна реального (в натуральній формі) виконання грошовим, як правило, заборонена, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання (ч. З ст. 193 ГК України);

- з дотриманням інтересів іншої сторони та загальногосподарського інтересу (кожна сторона зобов'язана вживати заходів, необхідних для належного виконання нею договірних зобов'язань, а у разі порушення контрагентом своїх обов'язків - вжити заходів до зменшення негативних наслідків від цього.

На забезпечення виконання договірних зобов'язань відповідно до згаданих засад спрямовані спеціальні правові механізми. До них належать:

- порядок укладення договору (а отже - вибір найбільш оптимального способу вибору найкращого для ініціатора встановлення договірного зв'язку виконавця чи покупця);

- зміст господарського договору (і відповідно - той ступінь ґрунтовності регулювання договірного зв'язку, що відповідає інтересам сторін);

- форма господарського договору (обирається з врахуванням вимог закону, важливості договірного зв'язку для сторін, предмета договору, договірної ціни, терміновості виконання тощо - сукупності факторів, що визначають найбільш оптимальний спосіб фіксації договірного зв'язку між сторонами);

- а також способи забезпечення належного виконання господарських договорів, доцільність (а в певних випадках - необхідність), застосування яких пов'язане зі складністю договірних відносин.

46. Господарсько-правова відповідальність – це різновид юридичної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов’я­зань суб’єктами господарської діяльності.

Основними принципами господарсько-правової відповідальності є:

– право потерпілої сторони на відшкодування збитків;

– сплата правопорушником штрафних санкцій за порушен­ня зобов’язань;

– недопустимість застереження щодо виключення або обме­ження відповідальності виробника або продавця продукції чи товарів.

Господарсько-правова відповідальність визначається ст. 216 Господарського кодексу України і має особливий предмет регулю­вання – господарські правопорушення. Господарське правопору­шення – це протиправна дія або бездіяльність суб’єкта господарсь­ких відносин, яка не відповідає нормам господарського права, не узгоджується з юридичними обов’язками зазначеного суб’єкта, порушуючи суб’єктивні права іншого учасника відносин або третіх осіб.

Господарські правопорушення класифікуються на договірні і позадоговірні.

47. Господарсько-правова відповідальність – це різновид юридичної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов’я­зань суб’єктами господарської діяльності. Господарсько-правовій відповідальності властиві особливі оз­наки:

Юридичність. Така відповідальність являє собою дію (вплив) кредитора (потерпілого) на правопорушника безпосередньо або за допомогою господарського суду (суду, третейського суду). Юридич­на природа такої відповідальності полягає у негативній оцінці по­ведінки правопорушника з боку держави і в прямій вимозі або санкції закону застосувати до нього заходи матеріального впливу у вигляді відшкодування збитків, сплати неустойки, штрафу, пені тощо. Загальним принципом цієї відповідальності є державна за­безпеченість щодо застосування передбачених договором чи зако­ном майнових санкцій. Держава гарантує застосування їх завдяки системі спеціальних і загальних правозахисних державних органів, функцією яких є саме застосування майнових санкцій.

Матеріальність. Вона застосовується у формі певної системи майнових (економічних) санкцій, передбачених або дозволених нормами господарського законодавства. Господарюючі суб’єкти як організації можуть нести лише матеріальні витрати як відпові­дальність (примусові виплати, неодержання належних сум, змен­шення майна внаслідок відшкодування збитків і т. ін.). Стаття 55 Господарського кодексу Україні закріплює принцип повної ма­теріальної відповідальності господарюючих суб’єктів аж до банк­рутства. Стаття 24 зазначеного закону передбачає, що “підприєм­ство несе повну відповідальність за додержання кредитних договорів і розрахункової дисципліни. Підприємство, яке не виконує своїх зобов’язань по розрахунках, може бути оголошено госпо­дарським судом банкрутом у порядку, встановленому Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або виз­нання його банкрутом”. Таким чином, найвищою економічною санкцією згідно із законодавством можна вважати оголошення судом господарюючого суб’єкта-боржника банкрутом.

Протиправність. Господарсько-правова відповідальність зас­тосовується лише у випадку наявного правопорушення, тобто на такій юридичній підставі, як об’єктивні протиправні дії чи без­діяльність правопорушника, і загалом базується на презумпції його вини.

Стимулювання. У функціональному відношенні господар­сько-правова відповідальність покликана стимулювати належне виконання господарських та інших зобов’язань. Отже, її голов­ною метою є забезпечення правопорядку в сфері економіки (в господарських відносинах).

48. Функції господарсько-правової відповідальності визначають­ся як сукупність дій щодо застосування до правопорушника у сфері господарювання передбачених законом чи договором санкцій, а також правових наслідків такого застосування.

Основними функціями господарсько-правової відповідаль­ності є: Стимулююча. Штрафна Попередження правопорушень, Компенсаційна, Інформаційна Невиконання, або ж неналежне виконання господарського зо­бов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності є не що інше, як господарське правопорушення, яке спричиняє госпо­дарсько-правову відповідальність правопорушника.

Ця відповідальність настає, якщо учасник господарських відносин не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущен­ня господарського правопорушення. Закон не містить переліку заходів, які повинен вживати учасник господарських відносин, тому слід дійти висновку, що вони будуть встановлюватися судовими органами в кожному конкретному випадку, залежно від виду і змісту зобов'язання та скоєного правопорушення.

Суб'єкт господарювання звільняється від господарської відповідаль­ності при порушенні, невиконанні або неналежному виконанні зо­бов'язання, якщо доведе, що належне виконання зобов'язання вияви­лося неможливим внаслідок форс-мажорних обставин — дії неперебор­ної сили, тобто непередбачених, надзвичайних і невідворотних з людської волі явищ. Проте ці обставини повинні братися до уваги як такі, що звільняють правопорушника (суб'єкта господарювання) від господар­сько-правової відповідальності, якщо вони виникли і продовжувалися протягом усього строку виконання зобов'язання.

49. Розрізняють різні форми господарсько-правової відповідальності — залежно від характеру та спрямованості впливу, механізму реалізації, фактичних підстав застосування. В юридичній літературі немає єдиної точки зору щодо кількості форм господарсько-правової відповідальності. Відповідно до однієї з доктринальних класифікацій, яка дається в навчальному посібнику “Господарське право: Практикум”, формами господарсько-правової відповідальності є:

- відшкодування збитків;

- сплата неустойки;

- конфіскація як вид господарсько-правових санкцій;

- господарсько-адміністративні штрафи;

- оперативно-господарські санкції;

- планово-госпрозрахункові (оціночні) санкції;

- господарсько-організаційні санкції.

50. Запровадження в економіку України ринкових форм господарювання зумовило розвиток конкуренції - неодмінного елементу ринку як основного його регулятора, що забезпечує поліпшення якості товарів, збільшення їх асортименту, зменшення ціни з метою збільшення кола споживачів і, відповідно, прибутку від реалізації товарів. У перекладі з латинської мови "конкуренція" означає зіштовхуватися, тобто суперництво у боротьбі за досягнення результатів будь-якої діяльності.

Дата добавления: 2015-05-31