Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Морфеміка. Словотвір




8.

7.

6.

5.

4.

3.

2.

Приголосні - це звуки, які творяться шумами з участю або без участі голосу. Шуми виникають у надгортанних порожнинах унаслідок того, що струмінь видихуваного повітря натрапляє на повну або часткову перепону, створювану мовними органами. У такому разі напруження мовних органів локалізується в місці їх зближення, що є фокусом творення звука.

В українській мові приголосні фонеми класифікуються за такими ознаками:

1) за співвідношенням голосу і шуму; 2) за участю голосу в їх творенні; 3) за місцем творення (або за активним мовним органом) шуму; 4) за способом творення шуму; 5) за акустичним враженням; 6) за наявністю або відсутністю пом'якшення (палаталізації).

1. За співвідношенням голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні і шумні.

Сонорними (від лат. sonorus – звучний, голосний) називаються приголосні, які творяться за допомогою голосу й шуму з перевагою голосу. До сонорних в українській мові належать 9 приголосих: /j/, /л/, /л'/, /н/, /н'/, /р/, /р'/, /м/, /в/.

Шумними називаються приголосні, які творяться одним шумом або шумом за участю голосу. Цих приголосних 23.

2. За участю голосу в їхньому творенні шумні поділяються на дзвінкі й глухі. Глухі звуки творяться тільки за допомогою шуму (12 звуків), дзвінкі (11 звуків) – шумом за участю голосу. Дзвінкі й глухі приголосні утворюють кореляцію (корелятивних пар 11), тобто більшість дзвінких шумних мають співвідносні їм глухі фонеми, наприклад: /б/ – /п/, /д/ – /т/, /д'/ – /т'/, /з/ – /с/, /з'/ – /с'/ /, /дз/ - /ц/, /дз'/ - /ц'/, /ж/ - /ш/, /дж/ - /ч/, /ґ/ - /к/, /г/ - /х/. Непарною глухою в українській мові є фонема /ф/. Пара /г/ - /х/ виділена умовно, бо розрізняється двома артикуляційними ознаками: роботою голосових зв'язок та місцем творення: г – глоткова, х – задньоязикова.

3. За місцем творення(або за активним мовним органом) приголосні поділяються на групи з урахуванням того, який з мовних органів бере участь в їх творенні. Розрізняють активні та пасивні мовні органи, а всі приголосні поділяють на такі загальні групи:

а) губні:

- губно-губні: /б/, /п/, /в/, /м/;

- губно-зубна /ф/;

б) язикові:

- передньоязикові: /д/, /т/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ш/, /ч/, /дж/;

За пасивним мовним органом:

- піднебінно-зубні (під час їхньої вимови передня стінка язика і його кінчик змикаються з верхніми різцями): /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/ + /д/, /т/, /л/, /н/;

- альвеолярні (під час їхньої вимови передній край язика зближується з альвеолами верхніх зубів): /ж/, /ч/, /ш/, /дж/ + /р/, /р'/; -

- середньоязикові: /д'/, /т'/, /н'/, /л'/, /р'/, /j/; За Н.І. Тоцькою середньоязиковою є лише /j/;

- задньоязикові: /ґ/, /к/, /х/;

в) глоткова, або фарингальна: /г/.

4. За способом творення шуму приголосні фонеми української мови поділяються на

а) зімкнені, або проривні, вибухові (13): /б/, /п/, /д/, /д'/, /т/, /т'/, /м/, /н/, /н'/, /л/, /л'/, /ґ/, /к/;

б) щілинні (від лат. fricare – терти), або фрикативні (11): /в/, /ф/, /г/, /х/, /ж/, /ш/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /j/;

г) зімкнено-щілинні, або африкати (6): /дж/, /ч/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/;

ґ) дрижачі, або вібранти (2): /р/, /р'/.

При вимові проривних звуків органи мовлення утворюють тісне зімкнення, яке з силою проривається струменем видихуваного повітря. Коли вимовляються фрикативні звуки, струмінь повітря проходить крізь вузьку щілину (або декілька щілин), утворюючи характерний шум. Під час утворення зімкнених носових звуків [м], [н], [н'] в ротовій порожнині утворюється зімкнення артикуляційних органів, м'яке піднебіння опускається і частина повітря проходить через носову порожнину. При вимові бокового [л], [л'] у ротовій порожнині також утворюється зімкнення, а видихуване повітря проходить завдяки тому, що опускаються бокові краї язика. Коли вимовляється [р] або [р'], кінчик язика вібрує: то притискається до альвеол (ямок у щелепах, де містяться корені зубів), то відходить від них. Африкати утворюються поєднанням проривного й фрикативного приголосного одного і того самого місця творення. Зімкнена і щілинна вимова таких звуків органічно злита: спочатку повітряний струмінь починає проривати перепону мовних органів, а потім це зімкнення поступово переходить у коротку щілину.

5. Шум, який утворюється при вимові фрикативних приголосних та африкат, може нагадувати свист або шипіння. Відповідно за акустичним враженням розрізняють шиплячі /ж/, /ш/, /ч/, /дж/ і свистячі /з/, /с/, /ц/, /дз/ приголосні.

6. За наявністю палатальності (пом'якшення)(лат. palatum – тверде піднебіння). Палаталізація виникає внаслідок додаткового підняття середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Ця додаткова артикуляція наближається до артикуляції звука [і]. коли до основної артикуляції приголосного приєднується додаткова і-подібна артикуляція, то об’єм ротового резонатора помітно зменшується. Отже, власний тон приголосного підвищується. В укр. м. 22 фонеми тверді і 10 м’яких /д'/, /т'/, /н'/, /л'/, /з'/, /с'/, /ц'/, /дз'/, /р'/, [j]. Із 22 фонем 13 не мають м’яких пар. Це губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий.

 

ЧЕРГУВАННЯ /О/, /Е/ З /І/

Чергування /о/, /е/ з /і/ досить поширене у сучасній українській мові, оскільки властиве тільки їй (в інших слов'янських мовах воно відсутнє).

Голосні /о/, /е/ у відкритому складі чергуються з ІМ у закритому складі: ночі - ніч, столи - стіл, кореня - корінь, робота - робітник.

Це чергування відбувається в різних формах того самого слова та в різних словах спільного кореня або спільної основи, тобто охоплює сферу словотворення і словозміни: осені - осінь, воля - вільний.

Інколи послідовність чергування /о/, /е/ з ІМ порушується в сучасній українській літературній мові. Воно не відбувається:

1. У повноголосних формах -оро-, -оло-, -ере-, -еле- зі сталим наголосом: ворон, шелест, мороз, холод, очерет.

Винятки: поріг, сморід, просторінь.

2. У звукосполученнях -ор-, -ое-, -ер-: горб, шерсть, шовк;

3. Коли /о/, /е/ випадні: день - дня, лісок - ліска, липень - липня.

4. У суфіксах -очк-, -ечк-, -оньк-, -еньк-, -есеньк-: гілочка, доленька, дівчинонька, малесенький.

5. У словах книжкового походження і похідних від них: закон, прапор, верховний.

6. У словах іншомовного походження: диплом, атом, альбом, жетон, студент, диригент, але папір - паперу, дріт - дроту, табір - табору, колір - кольору, Антона - Антін.

7. У суфіксі -тель- і префіксі воз-: учитель, вихователь, возз 'єднання.

8. У деяких прізвищах: Котляревський, Садовський, Петовський, але Крижанівський, Голованівський.

9. У складних словах з морфемами -вод, -воз, -нос, -роб, -ход: водовоз, хлібороб, скороход, але перехід, газопровід, всюдихід, провід, виріб, захід.

10. У родовому відмінку множини іменників жіночого і середнього роду: основ, будов, меж, потреб, значень, звернень, імен, чудес.

11. В особових формах дієслів дійсного та наказового способів: пишеш, малюєш, винось, виходь

Внаслідок істор. процесів у фонет. системі давньорус. та староукр. діалектів виникли активні ще й нині чергування голосних, що відбуваються при слово- та формотворенні: а) о, е у відкритих складах — і в закритому складі, що виникло після занепаду зредукованих ъ, ь (стола — стіл, коня — кінь, росла — ріс, печі — піч, семи — сім); див. також Редуковані голосні;

І. ч. приголосних, зумовлені істор. змінами в системі консонантизму, відбуваються при словозміні та словотворенні й виявляються у заміні однієї фонеми іншою у межах однієї морфеми. Найдавнішим чергуванням приголосних, властивим усім слов’ян, мовам, була зміна ще в праслов’ян. мові задньоязикових г, к, х на м’які шиплячі ж’, ч’, ш’ (перша перехідна палаталізація задньоязикових): дорогий — дорожити, могти — можу, вік — вічний, плакати — плачу, дух — душити. У праслов’ян. період відбулася також зміна г, к, х — з’, ц’, с’ перед закінченням і з колишнього Ђ (друга перехідна палаталізація задньоязикових приголосних): книга — книзі, свічка — свічці, муха — мусі. Закономірними для укр. мови стали чергування передньоязикових зубних з шиплячими: д — (д)ж, т — ч, з — ж, с — ш, а також к — ч, х — ш, г — ж, ст — шч(щ) в основах дієслів: радити — раджу, летіти — лечу, возити — вожу, косити — кошу, плакати — плачу, рухати — рушу, могти — можу, пустити — пущу; губні приголосні в такій же позиції зумовили сполуку з епентетичним л або з j: б — бл, п — пл, в — вл, м — мл, ф — фл: робити — роблю, ліпити — ліплю, ловити — ловлю, відломити — відломлю, графити — графлю; б — бj, п — пj, в — вj, м — мj, ф — фj, р — pj: бити — б’ю, пити — п’ю, вити — в’ю, любов — любов’ю, імені — ім’я, верф — верф’ю, матір — матір’ю; чергування т — с, д — с на місці dt, tt унаслідок дисиміляції перед наступним інфінітивним суфіксом -ti (псл. vedti > вести, metti > мести): плету — плести, мету — мести, бреду — брести, веду — вести. У сучасній укр. літ. мові І. ч. можуть належати до живих продуктивних елементів морфології, якщо вони — необхідний елемент словотворення і формотворення. Тоді вони закономірно охоплюють новоутв. слова і форми (графити — графлю, бомбити — бомблю), а в ін. випадках виступають у старих утвореннях як пережиткові морфол. чергування, не обов’язкові для творення форм. Вони можуть мати характер колишніх чергувань, що замінилися на прості співвідношення різних звуків у різних морфол. елементах.

Чергування звуків — закономірна заміна одного звука іншим у тому самому чи спорідненому слові.
При зміні й творенні слів задньоротові приголосні г, к, х, ґ за певних умов (унаслідок теперішнього чи історичного по­м'якшення) переходять у свистячі та шиплячі, а саме:
г — з — ж: нога — нозі — ніженька, друг — друзі — дружба, могти — можу, казати — кажу,
к — ц — ч: рука — руці — рученька, рік — у році — річний, пекти — печений, вулиця — вуличний;
х — с — ш: вухо — у вусі — вушенько, рух — у русі — руши­ти, ковалиха — ковалишин, колихати — колишу, писати — пишу,
ґ — дз — дж: ґерлиґа — ґерлидзі — ґерлидженька, Ґриґа — Ґридзі — Ґриджин.
Проте внаслідок дисиміляції (розподібнення) звуків замість закономірного ч вимовляється й пишеться ш у словах рушник, рушниця, дворушник (від рука), мірошник (від мірка), торішній (від торік), соняшник (від сонце), сердешний «бідолашний» (від серце, але: сердечний «серцевий, ширий і т. п.»). В інших по­дібних випадках незалежно від вимови пишеться буква ч: мо-у лочний, пшеничний, сонячний, ячний, яєчня.
У дієсловах, крім того, відбувається перехід зубних приголосних д, т, з, с у шиплячі, а саме:
д — дж: садити — саджу — посаджений; водити — воджу — проводжати, загородити — загороджу, правда — справджу­ватися (винятки: завадити — заважати, привидітися — увижатися);
зд — ждж: їздити — їжджу
т — ч: платити — плачу — заплачений, хотіти — хочуть;
ст — щ: захистити — захищу — захищений, розмістити — розміщу — розміщувати.
В інших частинах мови чергується д — ж (а не д — дж, як у дієсловах): уродити — урожай, огородити — огорожа, погода — погожий, переходити — перехожий, правда — справжній.
У звукосполученнях дт, тт перші звуки д і т чергуються з приголосним с: веду — вести, ненавидіти — ненависть, цвіт — цвісти, мету — мести.

 

Специфічною для української мови є зміна етимологічних [е], [о] в [і] в новому закритому складі, а отже, й виникнення чергування [е] — [і], [о] — [і]: печі — піч (< печи — печь), вози — віз (< возы — возъ); прогресивна асиміляція пом’якшеним приголосним, після якого занепав [ь], наступного [j] (знання, життя < знаньjе, житьjе); зміна [л] на [ў] перед іншим приголосним після секундарного [о], що виник з редукованого [ъ] (вълкъ, тълстый > воўк, тоўстий, орфогр. вовк, товстий) тощо.

Поступово проходив процес занепаду зредукованих. Залежно від позиції ъ, ь або ж зникли зовсім у слабкій позиції, або перейшли в голосні о, е в сильній позиції. На письмі занепад зредукованих виявився в 3-х видах: 1. Зредуковані у слабкій позиції пропускалися (кто, много). Найбільш часто пропускалася літера, що йшла в середині слова. 2. Написання на місці зредукованих у сильній позиції літер о, е (конєць (коньць). 3. Плутання зредукованих між собою (ишъдъ). Процес занепаду зредукованих фіксують усі пам'ятки старослов'янської мови XI ст. Однією з найдавніших змін зредукованих була заміна ь на ъ у позиції після ж, ч, ш, жд, шт у зв'язку з поступовим ствердінням цих приголосних (пришъдьшє). Цю зміну не за зафіксовано у найдавніших слов'янських пам'ятках: Київських листках та Зо графському євангелії, проте у решті пам'яток її представлено досить широко. Занепад зредукованих привів до появи закритих складів. Занепад зредукованих – це явище, яке має свої наслідки в усіх слов'янських мова. Це останній фонетичний процес, який охопив усі слов'янські мови.

АСИМІЛЯЦІЯ (ВІД лат. assimilatio "уподібнення") — артикуляційне упо- дібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах сло- ва або словосполучення. Наприклад, у слові боротьба дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т'] і уподібнює його собі, тобто одзвін-чує його: [бород'ба].

Приголосні звуки можуть асимілюватися за дзвінкістю/глухістю (усі вищенаведені приклади), за місцем і способом творення (безжурний [бе и журниі], за м'якістю/твердістю (цвіт [ц'в'іт], спів [с'п'іу], слід [с'л'ід], гість [г'іс'т']. Тут зубні [з] і [с] асимілюються з піднебінними [ж] і [ш], а тверді [ц] і [с] уподібнюються з м'якими [в'], [п'], [л'], [т']. Асиміляція від акомодації відрізняється тим, що, по-перше, при асиміляції взаємодіють однорідні звуки (приголосний і приголосний або голосний і голосний), а, подруге, асимілюватися можуть не тільки сусідні звуки, але й звуки, які знаходяться на відстані один від одного. Розрізняють декілька різновидів асиміляції:
1) за результатами — повну і неповну (часткову);
2) за спрямуванням — прогресивну і регресивну;
3) за розташуванням звуків, які взаємодіють, — кон-
тактну (суміжну) і дистанційну (несуміжну).

ПОВНА АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція, за якої звуки уподібнюються повністю, тобто стають абсолютно однаковими. Наприклад: знан]а -> [ з н а і ї ' а ], сільу -> [ с і л ' у ], безжалісний [бе и ж а л ' і с ш і і ]

НЕПОВНА (ЧАСТКОВА) АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція, за якої звуки наближаються за ознаками, але повністю не збігаються. Наприклад: просьба [проз'ба], боротьба [бород'ба]. Тут під упливом дзвінких [б] і [д] одзвінчуються [с'] і [т'], але не стають звуками [б] і [д].

ПРОГРЕСИВНА АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція, за якої попередній звук упливає на наступний (стрілка, яка вказує на вплив звуків, спрямована вперед). Прогресивної асиміляції в сучасній українській мові немає, хоч колись вона мала місце: знан]а —> знання, бьчела —> бджола, Ганця —> Гандзя.

РЕГРЕСИВНА АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція за якої наступний звук впливає на попередній: молотьба [молод'ба],

КОНТАКТНА (СУМІЖНА) АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція, за якої взаємодіють сусідні звуки (всі вищенаведені приклади).

ДИСТАНЦІЙНА (НЕСУМІЖНА) АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція звуків на відстані. Наприклад: сочевиця —> чечевиця, желізо —>залізо.

ДИСИМІЛЯЦІЯ (ВІД лат. dissimilatio "розподібнення") — розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак.фонетичні процеси. Дисиміляція по суті зводиться до заміни в слові одного з двох однакових або подібних звуків менш подібним. Це протилежний асиміляції процес. Наприклад, український займенник хто виник із колишнього кто, де стояли поряд два проривних звуки [к] і [т]. Таке сполучення звуків є важким для вимови, внаслідок чого проривний [т] впливає на однорідний за цією ознакою [к] і розподібнює його, змінюючи його на фрикативний [х]. Сполучення фрикативного [х] із проривним [т] є зручним для вимови. Дисиміляція, як і асиміляція, може бути прогресивною (срібро —
> срібло; регресивною (рицар -Ї лицар, контактною (легкий [ле и хкйі], дистанційною(велблюд -^верблюд.) Значно поширеніше, ніж у літературній мові, явище дисиміляції в діалектному і просторічному мовленні: бонба, транвай, ланпа, тунба, дохтор, фрухти, секлетар тощо.
Наслідком дисиміляції є сучасні форми інфінітива, що закінчуються на -сти: вести <— ведти, мести <— метти. Звуки основи [д] і [т] зберігаються в особових формах дієслів: веду, мету.

 

Склад та складоподіл.Склад – звук або комплекс звуків, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря, мінімальна одиниця мовленнєвого потоку, яка складається з максимально звучного звука і прилеглих до нього менш звучних звуків. Існує три теорії складу: еспіраторна, мускульна напруга та сонорна.

еспіраторна теорія (еспіраторне визначення складу). 3гідно з нею склад — це звук або комплекс звуків, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря. Згідно з нею склад — частина такту, яка вимовляється з єдиною мускульною напругою. Його (склад) можна зобразити як дугу мускульної на­пруги (зусилля, вершина, ослаблення).

Сонорна теорія. Обґрунтована датським мовознавцем О. Єсперсеном, виходить із того, що за звучністю склад має вершину (ядро) і периферію. Вершина — момент найвищої звучності. Периферія складається з ініціалі й фіналі. Ініціаль — наростання звучності до вершини, а фіналь — затухання звучності після вершини. За цією теорією, склад — частина такту, яка складається з більш звучного і прилеглих до нього менш звучних звуків.

Склади мають різну структуру. Розрізняють відкриті, закриті, прикриті і неприкриті склади. Відкритий склад закінчується голосним (ма-ти), за­критий закінчується приголосним (кіт), прикритий по­чинається з приголосного (та, він), неприкритий — з го­лосного (от). В укра­їнській мові переважають відкриті (го-ло-ва, мо-ло-да, ста-ра-ти-ся, пе-ре-по-чи-ти) та прикриті (ві-сім, ву-ли-ця, віт­чизна, Європа [йеу-ро-па], яй-це [jai-це]; відкри­тий характер складів українська мова успадкувала від пра­слов'янської, де панував закон відкритого складу).

складотворчим звуком, як прави­ло, є голосний. Якщо складотворчим є один голосний, то його називають монофтонгом (від гр. monos "один" і phthóngos "звук"). Серед по­ліфтонгів найпоширенішими є дифтонги і трифтонги. Дифтонг (гр. díphthongos "двоголосний") — два голос­них, які утворюють один склад, чим і забезпечується їх фонетична цілісність. Наприклад: нім. [ае] (mein "мій", leid "жаль, шкода"), [ое] (heute "сьогодні"), англ. [аі] (ту "мій") [із] (here "тут"), [ез] (there "там"), [us] (poor "бідний"), [аи] (town "місто"), [ои] (home "дім, житло"), лат. [uo] (ruoka), білор. [ау] (дзяучьіна), чеськ. [ои] (soused "сусід", па shledanou "до побачення"). Дифтонги бувають висхідними і низхідними. Висхід­ними називають дифтонги, в яких складотворчим є дру­гий елемент. Наприклад: фр. [іе] (pied "нога"), [ui] (nuit "ніч"), ісп. [ие] (bueno "добрий", nuevo "новий", pueblo "народ", puerta "двері"), [ua](agua "вода", cuando "коли"), італ. [іе] (іеге "вчора"), [іо] (іо "я"), [іа] (piatto "тарілка"), [иа] (quatro "чотири"). У низхідних дифтонгах складо­творчим виступає перший елемент. Наприклад: нім. [ае] (schneiden "різати", scheinen "світити"), [ац] (rauchen "ку­рити, палити"), [ое] (Gebäude "будівля"), ісп. [аі] (aire "по­вітря"), [ец] (deuda "борг"), чеськ. [оц] (moucha "муха"). Дехто схильний вважати, що дифтонги є і в українсь­кій мові. Як приклад наводять слова типу мій, гай, дай. Однак для такого трактування звукосполук [іі], [аі] під­став немає, бо в інших формах цих слів [і] відходить до іншого (наступного) складу (моя [мо-já], гаю [rá-jy], а у слові дай, крім цього, [j] належить до іншої морфеми. Трифтонг (від гр. triphthóngos "триголосний") — три го­лосних, які творять один склад, чим забезпечують свою фонетичну цілісність. Трифтонги трапляються лише в тих мовах, де є дифтонги. Наприклад: англ. [aus] (our [аиз] "наш", flour [fІаиз] "квітка",power [раиз] "сила"), [аіз] (tyre [tais] "шина", firing [faisrin] "розпалювання, підпалюван­ня, паливо"). Слід зауважити, що останнім часом дифтонг і трифтонг стали трактувати не як поєднання двох чи трьох звуків, а як один голосний звук, який складається з двох чи трьох елементів, що утворюють один склад.
Для української мови, як і для інших слов’янських мов, характерне загальне тяжіння до відкритих складів. Це виявляється в тому, що межа між окремими складами проходить найчастіше після голосного звука перед приголосним, наприклад: се-стра, мі-ста, за-здри. Проте при збігові кількох приголосних складова межа часто проходить всередині цієї групи, наприклад: книж-ка, гол-ка, дзвін-кий.

Коли голосний поєднується з одним приголосним, поділ слова на склади труднощів не викликає. При збігові кількох приголосних встановлювати складову межу буває важко.Існують такі основні правила складоподілу:

1. Один приголосний, що стоїть між голосними, завжди належить до наступного складу, наприклад: по-су-ха, за-го-ро-да, си-то.

2. Два шумні приголосні (обидва дзвінкі або обидва глухі) належать звичайно до наступного складу, наприклад: мі-сто, во-ско-вий, ді-жда-ти-ся, не-спо-кій, при-ї-зди-ти, не-ща-стя.

3.Три приголосні, коли два перші з них шумні (обидва дзвінкі або обидва глухі), а третій сонорний, належать до наступного складу, наприклад: го-стрий, по-стріл, за-здро-щі.

4. Сусідні приголосні, перший з яких більш гучний, ніж другий, належать до різних складів, наприклад: каз-ка, груд-ка, вез-ти.

5.Якщо між голосними є два або більше приголосних, то звуки [й], [в], [р], [л], [м], [н], що йдуть після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, що стоять після них, – до наступного: гай-ка, май-стру-ва-ти, гав-кати, гір-ко, пал-ко, ям-ка, син-ку.

6.Коли другим приголосним є звук [й], [в], [р], [л], [м] або [н], то разом з попереднім він відходить до наступного складу: за-б/йу/, лю-блю, му-дрий, нудний, по-свист, Ку-зьма.

7. Два сусідні сонорні приголосні належать до різних складів: гар-ний, сур-ма, сум-ний, гор-ло.

8. Подовжені приголосні при складоподілі не розділяються, оскільки збіг двох приголосних вважається одним звукомо-бби-ти, жи-ття, пі-дда-шшя, зі-лля.

Принципи таких правил складоподілу стають зрозумілими на основі теорії сонорності.

За сонорністю, тобто гучністю, звуки поділяються на такі групи: голосні (найгучніші), далі – в порядку зменшення гучності – сонорні приголосні, дзвінкі й глухі. Голосні, як найгучніші, утворюють вершину складу. Коли між складами виявляється збіг приголосних, то межа між складами повинна пройти так, щоб гучність звуків попереднього складу поступово спадала, а наступного – зростала. Крім того, слід враховувати тенденцію слів до відкритих складів. Так, наприклад, у слові каз-ка за законом відкритого складу складова межа мала б пройти перед [з]. Але в цьому випадку другий склад починався б дзвінким [з], після якого йде глухий [к], а ще далі – голосний [а], тобто сонорність була б вища на початку складу, далі спадала б і потім знову наростала б. Це суперечить природі складу. Тому складова межа, всупереч тенденції до відкритого складу, проходить після [з].

У слові ж гострий, наприклад, складова межа проходить після [о] згідно із законом відкритого складу. У другому складі сонорність, як і слід, наростає.

Ці правила поки що є орієнтовними. В українському складоподілі спостерігається неусталеність, і він ще остаточно не досліджений.

Склад– це чисто вимовна одиниця, не зв’язана зі значенням. Тому поділ на склади не збігається із членуванням слова на найменші смислові одиниці – морфеми (корінь, префікс, суфікс, закінчення). Разом з тим в усній мові вплив морфологічної будови слів на складоподілі іноді позначається. Так, наприклад, у слові підживити можливі два поділи слів на склади: пі-джи-ви-ти і під-жи-ви-ти; у слові розбивати – ро-зби-ва-ти і роз-би-ва-ти й под.

Важливо також мати на увазі, що між фонетичним і орфографічним складоподілом також немає повного збігу. Хоча в основу правил переносу частин слів покладено складовий принцип, тобто слова переносяться по складах, проте великою мірою враховується й морфологічна будова слова – принцип збереження єдності морфеми.

 

9.

Орфоепія – система норм літературної вимови, що охоплює правила вимови звуків, звукосполучень у мовленнєвому потоці, наголошування слів, а також інтонування; розділ мовознавства, що вивчає норми літературної вимови.

Перелік загальних, властивих нормованій артикуляційній базі артикуляційних характеристик, які лежать в основі творення орфоепічних норм.
1. Повноголосся, непоширеність явища якісної й кількісної редукції голосних звуків у ненаголошеній позиції.
2. Помітна тенденція до підвищення і просунення вперед артикуляції більшості голосних звуків у ненаголошеній позиції.
3. Відкрита вимова звука [е].
4. Передня й висока артикуляція звука [и] порівняно з російським звуком [ы] — середнього ряду.
5. Глибока, заднього ряду вимова звука [а] порівняно з російським [а] — середнього ряду.
6. Наявність губно-губної вимови звука [ў], глоткової вимови звуків [г], [г’]м'якої вимови звука [ц'], африкат [ ͡дз], [ ͡дз´], [͡дж], [͡дж’] на відміну від російської артикуляційної бази.
7. Поширеність асимілятивних процесів за м'якістю, способом і місцем творення, дзвінкістю в групах приголосних.
8. Відсутність явища асиміляції за глухістю в групах приголосних. Недопустимість оглушення приголосних у кінці слів.
9. Напівм'яка вимова губних, шиплячих та задньоязикових і глоткового звуків.
10. Наявність вільного рухомого наголосу в словах.

Суспільне значення норм літературної вимови.

Оволодіння нормами літературної вимови є невід’ємною частиною культури мовлення. Основна вимога культури мовлення полягає у відповідності мовлення правилам літературної вимови, зокрема нормам вимови й наголошування, словозміни, словотворення, уживання слів тощо.

Орфоепічні норми мають велике суспільне значення, оскільки саме завдяки правильній вимові мова стає зручним засобом спілкування. Володіння ними сприяє швидкому порозумінню людей. Дотримання норм літературної вимови є одним із показників загальної культури особистості, створює необхідні передумови для ефективного користування літературним мовленням у різних сферах суспільної практики – від побуту до закладів освіти, науки, культури, державного управління.

Наявність у мові загальноприйнятих вимовних норм свідчить про високий рівень її розвитку.


10.

Орфографія - система загальноприйнятих правил, що визначають способи передачі усного мовлення на письмі.

Основним поняттям орфографії є орфограма.

Орфограма - написання, яке відповідає певному орфографічному правилу: орфограма апостроф, знак м'якшення тощо.

Орфографічне правило - це коротка рекомендація для певного способу написання, визначена і закріплена мовною нормою.

В основу української орфографії покладено два головні принципи - фонематичний і морфологічний. Крім того, певну роль відіграють також історичний (або традиційний) і смисловий (або семантико-диференціювальний) принципи.

За фонематичним принципом написання слів грунтується на якнайповнішому врахуванні їх літературно-нормативного звучання. Кожен звук (фонема) позначається на письмі літерою або сполученням літер, тобто встановлюється повна відповідність між літерами та їх звуковими значеннями. До конкретних випадків реалізації фонематичного принципу належать:

1) спрощені групи приголосних: проїзний, тижневий;

2) написання о, е після літер на позначення шиплячих приголосних: чотири - четвертий, жонатий ~ женити;

3) написання і в новоутворених закритих складах: стола - стіл, осені - осінь;

4) написання суфіксів, що сформувалися внаслідок фонетичних претворены козацький, товариство;

5) префікс с- перед к, п, т, ф, х: скочити, сфотографувати;

6) подовження приголосних: знання, вчення. Морфологічний принцип полягає в тому, що морфеми пишуться

однаково, незалежно від їх звучання в різних або споріднених словах. За морфологічним принципом пишуться:

1) е та и на позначення ненаголошених [е] та [и], а також о перед постійно наголошеним [у]: село, живемо, голубка, тому;

2) префікс з- перед глухими (крім к, п, т, ф, х): зшити, зсадити, зцілити;

3) префікси роз-, без- перед шиплячими: розчути, розжувати, безчестя;

4) літери, що позначають глухі приголосні перед дзвінкими, а також дзвінкий [г] перед глухими:боротьба, просьба, нігті;

5) дієслівні форми на -шся, -ться: збираєшся, вагаєшся, сміються;

6) подовження на межі різних морфем: віддати, осінній, іменник. Суть історичного (традиційного) принципу полягає в тому, що

деякі сучасні написання не пояснюються ні вимовою, ні фонемним складом морфем, тобто ці слова передаються на письмі за традицією. За традицією пишуться:

1) літери я, ю, є, ї, що позначають дві фонеми: ясен, їжак, в 'я ну ти;

2) літера щ на позначення двох звуків [шч]: щедрість, щастя;

3) ряд слів з ненаголошеними голосними [е], [и], [о], що не перевіряються наголосом: кишеня, левада, лопух, комин.

Смисловий принцип полягає в тому, що деякі слова звучать однаково, але пишуться по-різному з метою розрізнення їх значень: орел (птах) і Орел (місто).

Отже, смисловий принцип диференціює написання:

1) власних і загальних назв: Земля (планета) - земля (ґрунт);

2) складних слів разом, окремо й через дефіс: напам 'ять (вивчити) - на пам ять (подарувати), легкопоранений і легко поранений.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-31; Просмотров: 1842; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.094 сек.