Права на чужі речі

Спільна власність.

Виключний характер права власності передбачав, що власником даної речі може бути тільки єдина особа. Тобто не може бути кількох прав власності на одну і ту саму річ, проте одно право власності на одну і ту саму річ могло належати кільком особам, і тоді наявне право спільної власності.

Висновок по питанню:

Таким чином, у Стародавньому Римі розрізняли квіритську, преторську власність, власність перегрінів, провінційну та спільну власність.

Одним із істотних обмежень права приватної власності є права на чужі речі, сукупність яких становить ще одну групу речевих прав.

Сутність прав на чужі речі полягає в тому, що суб'єкт цього права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею.

Римське приватне право знало три види прав на чужі речі:

а) сервітути;

б) емфітевзис і суперфіцій;

в) заставне право.

Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Сервітути виникли в ті часи, коли була общинна власність на землю, земельні наділи не були рівноцінними. З цією метою римляни використовують давній досвід компенсації недоліків однієї земельної ділянки за рахунок сусідньої при общинній власності на землю. Вони встановлюють право власника земельної ділянки, позбавленої пев­них переваг, користуватися ними на сусідньому наділі неза­лежно від волі його власника. Таке право користування чу­жою землею в одному якомусь відношенні почали називати сервітутом, від лат. servire — служити. Пізніше такі права істотно поширились як засіб задоволення потреб.

Преторська практика створила нові форми права на чужі речі — емфітевзис і суперфіцій. Крім того, в цей період широкий розвиток дістало заставне право (право за­стави) — один з різновидів прав на чужі речі. Проте воно не правом користування чужою річчю. Більш того, розвинуті форми застави взагалі не допускали права користування її предметом. Заставодержателю надавалося лише право певним чином розпорядитися предметом застави. Отже, право на чужу річ полягає не тільки в праві користування, а й в праві розпорядження чужою річчю.

Права на чужі речі знаходяться в певній колізії з правом власності, яке вони обмежують в міру свого обсягу Якщо суб'єкт сервітутного права має право взяти 20 відер води в сусіда або випасати 20 голів худоби на його пасовиську, то право власності сусіда обмежується в такому ж самому обсязі. При цьому сервітути користуються пріоритетом. Конкурую­чи з правом власності, вони виявляються сильнішими Влас­ник зобов'язаний уступити вимогам, що випливають і серві­туту або іншого права на чужі речі. З припиненням права на чужу річ право власності поновлюється в повному обсязі. Разом з тим право на чужу річ за обсягом не може зрівнятися і правом власності, навпаки, воно досить обмежене Проте це речове право на річ, а не право вимагати певної поведінки від власника цієї речі. Воно не залежало від волі власника пред­мета сервітуту, який не міг його припинити або відмінити

Режим права на чужі речі був неоднаковим Ці права за обсягом і змістом істотно різнилися, хоча й мали багато спільного. Так, земельні сервітути мали багато спільного ї емфітевзисом і суперфіцієм, але й істотно відрізнялися один від одного. Особисті сервітути практично були невідчужуваними, а інші речові права можна було відчужувати і переда­вати в спадщину. Помітні були відмінності і в обсязі прав. Суб'єкт сервітуту мав право користуватися чужою землею в одному або кількох відносинах, а емфітекарій користувався земельним наділом в повному обсязі.

Права на чужі речі також надовго пережили своїх творців Поряд з іншими інститутами вони рецепіюються пізнішими правовими системами і дістають подальший розвиток.

Розглянемо більше ретельно сервітути та їх види.

Потреба в обслуговуванні однієї земельної ділянки за рахунок іншої виникала досить часто. Наприклад, земельний наділ, який має всі необхідні якості, зручності й переваги, після смерті власника перейшов до двох синів у спадщину. Його було поділено між ними в такий спосіб, що один з них — Клавдій змушений добиратися до своєї ділянки через ділянку брата Тіція. Брати мали добрі стосунки між собою, тому проблем з дорогою не виникало. Проте так могло про­довжуватися до першої сутички між ними, після чого Тіцій міг заборонити брату проїзд через свій наділ до ділянки Клавдія. Передбачаючи таке, батько перед смертю встано­вив у заповіті сервітут на користь Клавдія на право проїзду через земельний наділ Тіція. Тепер уже право проїзду Клав­дія не залежало від свавілля Тіція, навпаки, останній змуше­ний був терпіти утискування своїх прав і інтересів, обме­ження права власності за будь-яких обставин. Земельний наділ Тіція обслуговував ділянку Клавдія наданням проїзду. Земельний наділ Клавдія почали називати пануючим, ос­кільки його обслуговували, а земельний наділ Тіція — обслу­говуючим, бо він надавав послугу — проїзд. Звідси і назва сервітуту, оскільки один земельний наділ обслуговував інший, надаючи переваги, яких не мав останній. Сервітутні відно­сини виникали, як правило, між сусідами чи сусідніми зе­мельними наділами, тому сервітутне право часто називають ще сусідським.

Сервітут зберігався й тоді, коли власники мінялися. Якщо Тіцій продавав свій земельний наділ, право проїзду не лише зберігалося за Клавдієм, а й зобов'язувало нового власника землі надавати проїзд. Не припинявся сервітут і при зміні власника земельного наділу Клавдія. Наприклад, якщо Клавдій продавав свій наділ, то право проїзду по земельному наділу Тіція зберігалося і за новим власником землі. Суб'єк­том сервітутного права був той, хто на певний момент був власником пануючого наділу (але не Клавдій як конкретна особа). Обтяжував сервітут не Тіція як такого, а власника, обслуговуючого земельний наділ, хто б ним не був.

Отже, сервітут — це речове право користування чужою річчю в одних або кількох відносинах. За змістом сервітутне право було досить обмеженим. Римське право регламентувало сусідські відносини між власниками земельних наділів дуже детально і ретельно Сервітути встановлювалися, як правило, на право користування чужою землею (або іншою річчю) не лише в якомусь одному відношенні (право проїзду, право провозу вантажів, проходу, прогону худоби, право взяти 20 відер води, напоїти 20 голів худоби тощо), а саме в тому. недостатність якого відчуває пануючий земельний наділ (на­приклад, нестача або відсутність води, пасовиська, дороги, інших необхідних в сільськогосподарському виробництві переваг).

Проте для надання вигод, яких позбавлений пануючий земельний наділ, власник обслуговуючої ділянки не зобов'яза­ний був здійснювати які-небудь позитивні дії. Характерна особливість римського сервітутного права виражена в тако­му афоризмі: серві­тут не може полягати в здійсненні яких-небудь позитивних дій. Власник обслуговуючої ділянки зобов'яза­ний лише терпіти дії суб'єкта сервітутного права, не пере­шкоджати здійсненню їх, а в деяких випадках навіть ство­рювати сприятливі умови для цього.

Як вже зазначалося, спочатку сервітути як право на чужу річ виникли з відносин землекористування. Потім, коли вони поширилися і на інші (крім земель) речі, їх почали поділяти на земельні (предіальні) та особисті.

Головною особливістю земельних сервітутів є те, що їх предметом була земля. Це право користування чужою зем­лею. Земля могла бути сільською або міською Звідси поділ земельних сервітутів на сільські й міські. Якщо предметом сервітуту була земля сільськогосподарського призначення, то і сервітут був сільським. Якщо право користування чужою землею було спрямоване на міську землю, то і сервітут був міським.

У земельних сервітутах обов'язково передбачається два земельних наділи, безпосередньо сусідніх, з яких один обслуговує інший. Земельний сервітут повинен:

а) забезпечувати інтереси і надавати вигоди пануючому земельному наділу, бути корисним і обтяжувати обслуговуючий;

б) забезпечувати своїми вигодами, перевагами, природни­ми ресурсами постійне (а не періодичне, випадкове, безсистемне) обслуговування пануючого наділу. Сервітут існує доти, поки досягається ця постійна мета. Якщо ж внаслідок яких-небудь змін досягнення цієї постійної мети буде неможли­вим, сервітут припиняє своє існування. Зміна суб'єктів сер­вітутного права не припиняла дії сервітутів, але могла при­звести до поділу сервітутних прав. Наприклад, якщо паную­чий земельний наділ переходив до кількох спадкоємців, то сервітутні права поділялися між ними, тобто якщо право напувати 30 голів худоби перейшло до трьох спадкоємців, то кожний з них мав право напувати лише 10 голів.

Земельні сервітути не обмежувалися ніякими строками. Вони могли переходити в спадщину, відчужуватися будь-яким способом разом із земельним наділом. Самостійним об'єктом правочинів вони не могли бути.

Основна мета земельних сервітутів — надолужувати не­доліки однієї земельної ділянки за рахунок іншої — сусід­ньої. Між тим, майже кожний земельний наділ (поряд з певними перевагами і вигодами) мав і певні недоліки. Різно­манітність їх зумовила таку ж саму кількість земельних сільських і міських сервітутів. Всі сусідські взаємовідноси­ни земельних власників, що випливали з землекористуван­ня, регулювалися сервітутами. До земельних сільських сер­вітутів належали вироблені багатовіковою практикою до­рожні й водні сервітути. Серед них найпоширенішими були найдавніші: а) право проходу пішки проїзду верхи на коні або на носилках б) право прогону худоби, в) право проїзду возом з вантажем; г) право водопро­воду. Пізніше почали розвиватися нові сільські сервітути: право брати воду; право прогону худоби на водопій; право випасу худоби. Сюди ж відносилися сервітути на право обпалювання вапна, добування піску та інші.

Сервітути, що випливали з землекористування міською землею, називалися міськими. Найпоширенішими серед них були: а) право робити собі дах або навіс, вторгаючись при цьому в повітряний простір сусіда; б) право спирати колоду на чужу стіну; в) право прибудовувати бу­дівлю до чужої стіни або спирати її на чужу опору. Ще пізніше серед міських сервітутів одержали розвиток нові сервітути: а) право стоку дощової води; б) право спуску води; в) право проведення каналу для нечистот; г) право вимагати усунення перешкод, які можуть зіпсувати вид; д) право вимагати, аби не були забудовані вікна; е) право зведення будови не вище встановленої висоти.

Разом з названими нерідко користувалися сервітутами про­тилежного змісту. Той, у кого був зазначений сервітут, міг, наприклад, збудувати будинок на пануючому наділі вище встановленої висоти, звести будівлю перед вікнами сусіда.

Особисті сервітути. Здатність сервітутів заповнювати вади однієї земельної ділянки за рахунок іншої зробили їх зручним і ефективним засобом задоволення майнових потреб однієї особи за раху­нок майна іншої. Вони вийшли за межі землекористування поширившись на інші речі. Сервітути на право користування чужою річчю або майном в інтересах конкретної фізичної (і юридичної) особи дістали назву особистих. Їх встанов­лювали на рухоме і нерухоме майно довічно для фізичних осіб або на час існування юридичної особи. Могли бути обу­мовлені й коротші строки. Отже, особисті сервітути обме­жувалися певними строками.

Особисті сервітути відрізнялися від земельних об'єктом, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів — земля, особистих — інші речі; суб'єкт — власник пануючого зе­мельного наділу (незалежно від того, хто ним був), суб'єктом особистого сервітуту є саме та особа, на користь якої він був встановлений. Особисті сервітути не підлягали відчужуванню, оскільки їх встановлювали в інтересах конкретної особи і нікого іншого. Земельні сервітути не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними або встановлювалися на строк існування юридичної особи.

Римське право знало такі види особистих сервітутів.

Узуфрукт — речове право певної особи користуватися і вилучати прибутки з чужої неспоживчої речі без зміни її субстанції. Отже, узуфруктарій мав право володіти і користуватися чужою річчю в повному обсязі, одержувати від неї плоди як природні, так і цивільні, надавати узуфрукт іншим особам за винагороду або без неї. Узуфрукт не міг відчужуватися і переходити в спадщину. Він припинявся зі смертю узуфруктарія.

Узуфруктарій був зобов'язаний користуватися річчю доб­росовісно і з належною турботою. Він не міг змінювати річ ні за яких обставин, навіть якщо б така зміна поліпшила річ; він відповідав перед власником за навмисне або необережне пошкодження речі.

Найчастіше узуфрукт встановлювався заповітом, яким бать­ко. наприклад, призначав сина спадкоємцем маєтку, а на користь своєї дружини (матері спадкоємця) встановлював сервітут на половину маєтку. Це означало, що після смерті батька власником маєтку ставав син, але його право влас­ності обмежувалося рівно наполовину на користь матері, яка мала право довічно (поки жива) одержувати половину при­бутків від маєтку. Після смерті матері право власності сина поновлювалося в повному обсязі.

Узус — речове право користування чужою річчю без отримання прибутків. Узуарій міг лише користуватися чужою річчю, проте не мав права на плоди від неї. По суті, це було не користування, а лише володіння. Однак римське право вважало цей сервітут правом користування, оскільки узуарій міг користуватися плодами речі для особистих по­треб, проте не мав права одержувати доходи від неї. Узус відрізнявся від узуфрукта значно меншим обсягом прав.

Крім зазначених, широко застосовували сервітути на пра­во користування чужими приміщеннями і на право користування послугами рабів або тварин для задово­лення власних потреб.

Так, спадкодавець, заповідаючи сину дім, міг надати своїй дру­жині право проживати в цьому будинку доти, поки вона жива. Право власності сина на будинок обмежувалося обся­гом сервітутного права його матері. Можна було також вста­новити право користування послугами рабів або тварин для задоволення своїх потреб.

Сервітути встановлювалися різними способами. На почат­ку республіки сервітут міг бути придбаний за давністю — здійснення протягом двох років призводило до встановлення права на нього. Проте цей спосіб швидко був відмінений.

Частіше сервітути встановлювалися в заповіті спадкодав­ця. Право користування чужою річчю могло бути встанов­лено судовим рішенням при розділі, наприклад, земельного наділу між двома братами. У класичний період знову почали встановлювати сервітути за давністю, проте були обумов­лені інші строки — 10 років між «присутніми» і 20 років між «відсутніми». Сервітути встановлювалися також договором і законом. Сервітути припинялися такими ж самими способами, як і набувалися. Право користування чужою річчю могло при­пинятися в разі тривалого невикористання — шляхом погашальної давності. Суб'єкт сервітуту міг сам відмовитися від свого права користування чужою річчю. Сервітут міг при­пинитися і в разі поєднання в одній особі власників паную­чого і обслуговуючого наділів. Особисті сервітути припиня­лися смертю правомочної особи або зменшенням його пра­воздатності.

Для захисту сервітутів існував спеціальний позов, що на­давався суб'єкту сервітута проти будь-кого, хто заважає йому здійснювати сервітутні права. Цей позов протилежний негаторному позову. Позовні вимоги спрямовувалися на понов­лення сервітутних прав.

Дата добавления: 2015-05-31