Розглянемо більш ретельно окремі види договірних зобов’язань

Окремі види договірних зобов'язань.

Вербальними називалися договори, які укладалися на підставі усного проголошення певних слів, формул або фраз. Юридичну чинність вони набували з моменту проголошення їх. Звідси і їхня назва - вербальні. Це найдавніші договори – стимуляція, клятвена обіцянка вільновідпущеника патрону при звільненні і встановленні приданого.

Стипуляція - це договір, що встановлювався у формі постановки майбутнім кредитором певного запитання і відпо­відної відповіді майбутнього боржника. Укладання договору проходило в присутності свідків, які підтверджувати його вірогідність.

Стипуляція - це суто формальний договір, який передбачає одностороннє зобов'язання: лише кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора.

Літеральними / письмовими / контрактами називали до­говори, які складалися письмово.

Письмові договори не мали широкого поширення у Стародавньому Римі, оскільки письменність була доступною лише вузькому колу населення. Найдавнішою формою письмових договорів були записи в прибутково-видаткових книгах.

Одна з форм літерального контракту, яку претор широко практикував в класичний період, був синграф - фіксований факт передачі кредитором певної суми грошей боржнику в письмовому документі. Він складався від імені третьої особи, підписувався боржником і свідками, що були присутні при цьому.

В період абсолютної монархії синграфи поступово втра­чають своє значення, а римляни доходять висновку, що такий документ може взагалі складати сам боржник і без свідків. Отже виникає інша форма літерального контракту – хірограф - боргова розписка, що складається від імені першої особи – боржника - і підписується ним.

До реальної групи контрактів римське право відносило чотири контракти: позику, позичку, схов, заставу.

Договір позика - це реальний контракт, за яким одна сторона – позикодавець - передає іншій стороні - позичальнику певну суму грошей або яку-небудь кількість родових речей у власність. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю таку суму грошей або таку саму кількість родових речей зі спливом строку договору.

Якщо договір позики строковий, боржник зобов'язаний повернути борг зі спливом строку, а якщо безстроковий - за першою вимогою кредитора.

Договір позики може бути оплатним і безоплатним контрактом, тобто позика могла бути процентною чи безпроцентною.

Позичка – різновидність найму речей, а сучасна позичка є різновидом позики, кредиту.

Договір позички – реальний контракт, за яким одна сторона (комодант) передає іншій особі (комодатарію) індивідуально – визначену річ в тимчасове і безплатне користування. Зі спливом строку договору позичальник (комодатарій) зобов’язується повернути ту ж саму річ у повній цілості.

Виходячи з наведеного визначення, бачимо, що предметом договору позички може бути тільки індивідуально – визначена річ, конкретній кінь, раб, тощо.

Договір позички не є суворо одностороннім, як позика. Він може бути одностороннім (частіше) і двостороннім (хоча й рідше)

Договір схову або поклажі - це реальний контракт, за яким одна сторона - поклажодавець, депонент - передає іншій стороні - хранителю, депозітарію - індивідуально – визначену річ на схов, зберігання.

Секвестр - особливий вид поклажі, коли кілька осіб передавали на зберігання яку-небудь річ на підставі певної умови.

Договір застави укладався у випадках, коли застава супроводжувалася передачею речі заставодержатель.

Консенсуальні контракти сформувалися пізніше інших видів договорів. До цієї групи договорів належали договори купівлі – продажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення, товариства.

Договір купівлі – продажу – це договір, за яким одна сторона продавець – бере на себе обов’язок передати іншій стороні – покупцеві – власність яку–небудь річ. Покупець зобов’язується прийняти куплену річ і заплатити за неї обумовлену ціну.

Договір найму речей – це контракт, за яким одна сторона – наймодавець – приймає на себе обов'язок надати іншій стороні – наймачу – в тимчасове користування яку–небудь річ за обумовлену винагороду.

Договір доручення – консенсуальний контракт, за яким одна сторона (повірений) приймала на себе обов’язки виконати безоплатно на користь іншої сторони (довірителя) певні дії.

Договір товариства – консенсуальний контракт, за яким дві або кілька осіб об’єднувалися для досягнення якої-небудь господарської мети.

Пакти – це неформальні угоди, на які не поширювався позовний захист внаслідок того, що вони були неформальними.

Юридична чинність їх полягала в тому, що виконання прийнятого на себе на підставі неформальної угоди зобов'язання було виконанням належного. Той, хто виконував таке зобов'язання, не мав права потім вимагати повернення виконаного через те, що виконання ґрунтується на неформальній угоді. Ці угоди не вкладалися ні в один із розглянутих раніше контрактів і тому вважалися неформальними, внаслідок чого позовний захист їм не надавався. Такі пакти почали називати "голими".

Проте з розвитком цивільного обороту завдяки своїй простоті і доступності неформальні угоди укладалися все частіше. Між тим позбавлення їх позовного захисту не сприяло усталеності обороту, навпаки, розривало ділові відносини.

Саме під тиском обороту спочатку як виняток деякі пакти одержали позовний захист і почали називатися "одягнені пакти".

Висновок по питанню:

Таким чином, договори поділялись на контракти і пакти, серед контрактів виділяли вербальні, літеральні, консенсуальні і реальні.

Поділ контрактів на реальні і консенсуальні зберігся у цивільному праві і до сьогодення. Реальні контракти – це контракти, які вважаються укладеними з моменту передачі речі, консенсуальні контракти – це контракти, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди за всіма суттєвими умовами.

Серед пактів у римському праві розрізняли приєднані пакти, преторські пакти, імператорські пакти.

Дата добавления: 2015-05-31