Поняття свободи

Поняття правового статусу особи (громадянина)

Правовий статус - це сукупність юридичних прав, свобод і обов’язків особи, які закріплені в чинному законодавсті і складають соціально-допустимі та необхідно-потенційні можливості особи мати суб’єктивні права та обов’язки та реалізувати їх в системі суспільних відносин. Правовий статус складається з об’єктивних (формально-законодавчих) та суб’єктивних прав, свобод та обов’язків, а також природні права, що не обумовлені законодавством, але входять до суб’єктивних прав та обов’язків особи. Правовий статус закріплює досягнутий рівень свобод, служить юридичною основою і засобом підвищення соціальної активності. Права, свободи, обов’язки та громадянство є елементи правового статусу.

Права та свободи особи є матеріально обумовлені, юридично закріплені і гарантовані можливості індивіда мати та користуватися конкретними соціальними благами.

Правові статуси можуть бути різними: правовий статус громадянина, іноземця, особи без громадянства, організації тощо.

Права є:

1. фізичні - необхідні для нормального існування і розвитку людини (право на життя, свободу...)

2. особистісні - спрямовані на конкретизацію свободи та вільний розвиток особи (на ім’я, честь ат гідність)

3. економічні - пов’язані з реалізацією особи у сфері виробничих відносин (на працю)

4. політичні - участь громадян у політичному житті суспільства (на участь в виборах)

5. культурні - реалізація прав у сфері духовних цінностей (на освіту, інформацію)

53. Теорія природнього права і законність в державі.

Дана теорія полягає у тому, що крім формального права, яке створюється державою, існує загальне для всіх людей природнє (єстєствєнне) право, яке стоїть над позитивним правом.

Поняття природнього права включає в себе природжені і невід’ємні права людини та громадянина, дотримання та гарантування яких є обов’язковим для кожної держави. До таких прав належать право на життя, здоров’я, нешкідливе навколишнє середовище, працю, вільний розвиток особистості...

Ще римські юристи поряд з цивільним правом виділяли природнє право (jus naturale), як відображення законів природи та природнього порядку речей.

Ціцерон - закон держави, що протирічить природньому праву не може розглядатись як закон. Цю концепцію розробляли Локк, Русо, Монтеск’є. Їх розробки знайшли своє відображення в Декларації незалежності (США), Конституції України та інших сучасних держав.

В цивілізованому суспільстві немає підстав для протиставлення природнього та позитивного права, оскільки останнє закріплює і охороняє природні права людини, утворюючи єдину загальнолюдську систему правового регулювання суспільних відносин.

Законність - такий режим державного та суспільного життя при якому існує суворе та повне здійснення приписів правових законів і основаних на них юридичних актів всіма суб’єктами права.

54. Право: його роль та значення в сучасному суспільстві.

Право відіграє досить важливу роль в житті особи, держави та суспільства. Лише право на даний момент, завдяки підпорядкованій йому системі примусу, взмозі впливати на існуючі правовідносини. Моральні чи інші соціальні норми не можуть ефективно виконувати цю функцію.

При допомозі права держава юридично закріплює рівність громадян. Право регламентує свободу діяльності та поведінку особи та інших суб’єктів відносин. Право регламентує систему прав, свобод та обов’язків особи, які можна розподілити на 5 груп: фізичні (життєвонеобхідні), особистісні, культурні (гуманітарні), економічні, політичні. Регламентіє право і організацію та функціонування органів влади, організацій, підприємств, установ. Профспілок, трудових колективів, громадських організацій. Право закріплює державний устрій, розподіл влад, компетенцію їх органів тощо. Держава та право взаємозв’язані. Держава творячи право, за ініціативою народу, підпорядковується в своїй діяльності праву. Цей зв’язок проявляється в правотворчій, правоохоронній та правореалізаційній функціях.

Право впливає і на економічно-політичну сферу держави.

55.Поняття та види юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність — різновид соціальної відповідальності, це закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов'язок правопорушника пізнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належать.

Юриди́чна відповіда́льність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну).

Позитивна юридична відповідальність — сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою.

Ретроспективна юридична відповідальність — специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладанням на останнього обов'язку перетерпіти позбавлення і несприятливі наслідки особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.

Ознаки ретроспективної юридичної відповідальності: 1)державно-правовий примус; 2)негативна реакція держави на правопорушення і суб'єкта, що винний у його скоєнні; 3)обов'язок правопорушника перетерпіти несприятливі наслідки за свою протиправну поведінку.

Принципи юридичної відповідальності: 1)відповідальність винної особи за діяння, а не за виявлення наміру; 2)законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юридичної відповідальності; 3)гуманність і своєчасність юридичної відповідальності.

Мета юридичної відповідальності — вияв її соціальної необхідності та ефективності. Розрізняють такі види мети юридичної відповідальності: загальну превенцію правопорушення; покарання правопорушника; вплив на свідомість правопорушника; моральну перебудову особи; формування в людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну поведінку надалі; виховний вплив на інших людей з метою попередження правопорушень з їхнього боку. Мета юридичної відповідальності своєю чергою визначає її функції.

Фундаментальна проблема свободи потребує теоретичного осмислення і практичного вирішення на кожному етапі розвитку людської цивілізації. У свідомості багатьох індивідів свобода асоціюється з відсутністю внутрішніх і зовнішніх обмежень, безкарністю та вседозволеністю. Це не сприяє становленню традицій законослухняності та посилює вплив правового нігілізму. Зміцнення державності та порядку в правовій і політичній сферах, без яких є немислимим розвиток громадянського суспільства, повинні спиратися на стійкий ідеологічний фундамент. Вважаємо, що його основою слід визнати юридичне розуміння свободи як категорії права, що протистоїть розумінню свободи як вседозволеності та перешкоджає „розмиванню” підвалин правосвідомості й правової культури суспільства. Адже, як слушно зазначив італійський юрист і громадський діяч Бруно Леоні, свобода, перш за все, це поняття правове, тому що з нього із необхідністю випливає цілий комплекс правових наслідків

Поступово поняття свободи набуло ще одне значення і почало вживатися як синонім суб’єктивного права. „Великий юридичний словник” ці категорії використовує як майже ідентичні: „Свобода – можливість певної поведінки людини, яка закріплена в конституції або іншому законодавчому акті... Категорія... наближена до поняття „право” в суб’єктивному розумінні” Як справедливо зазначається в літературі, юридичне розмежування між свободою і правом (суб’єктивним) здійснити досить важко. Разом з тим, у більшості випадків, коли мова йде про суб’єктивне право, передбачається наявність визначеного суб’єкта, на якого покладається відповідний обов’язок. Коли ж йдеться про свободу, мається на увазі заборона її заперечувати або обмежувати, яка стосується невизначеного кола осіб, зобов’язаних поважати цю свободу. Однак, зазначимо, що таке розмежування є досить умовним і не може застосовуватись у всіх випадках.

Cвобода як категорія права – це форма самовизначення суб’єктів права стосовно вибору своїх життєвих цілей та засобів їх досягнення. При цьому форма тут не зовнішня оболонка. Вона змістовна і єдино можливим способом, точно і адекватно виражає суть опосередкованих цією формою відносин. Це форма, змістом якої є сукупність конкретних юридичних прав людини і громадянина, завдяки яким свобода стає більш
57 Основні причини правопорушень в суспільстві.

Вивченням причин та умов вчинення правопорушень займається кримінологія.

Причини та умови злочинності - це систма негативних для відповідної соціально-економічної формації соціальних явищ, детермінуючих злочинність, як свій наслідок.

Причини - ті соціальні явища, які породжують і відтворюють злочинність і злочини як свої закономірні наслідки.

Умови - це такі соціальні явища, які самі не породжують злочинність і злочини, а лише сприяють, полегшують, інтенсифікують.

Сукупність причин та умов - детермінанти.

Класифікація причин та умов:

1. За рівнем дії (субординації):

Þзлочинності вцілому;

Þокремих видів (категорій, груп);

Þокремих злочинів.

2. За змістом:

Þсоціально-економічні;

Þідеологічні;

Þполітичні;

Þсоціально-психологічні;

Þкультурно-виховні.

3. За природою:

Þоб’єктивні;

Þоб’єктивно суб’єктивні;

Þсуб’єктивні.

В цілому кримінологія нараховує >300 причин та умов.

Всі концепції про причини та умови можна поділити на: біологічні та соціологічні.

58. Правова поведінка як гарантія свободи громадян.

Правова поведінка - така поведінка суб’єктів, що відповідає приписам правових норм. В ній реалізується свобода людського спілкування, задоволеня різних інтересів особи.Правомірна поведінка є об’єктивною передумовою нормального функціонування цивільного суспільства. Поведінка яка відповідає правовим приписам, забезпечує не лише свободу, а і відповідну їй організованість суспільних відносин, їх підпорядкованість предписаному правом порядку.

В основі правової поведінки лежить поняття людьми справедливості та корисності правових встановлень, їх відповідальність перед суспільством і державою за свої вчинки.

Правова держава намагається розширити та стабілізувати круг правомірних суспільних відносин шляхом підвищення якості правового регулювання, витіснення з життя суспільства поведінки, що не відповідає правовим приписам.

Суть правової поведінки передбачена правилом “ дозволено все, що не заборонено ” - для громадян і “ дозволено все, що передбачено законом ” - для посадових осіб та державних органів.

59. Право в системі соціальних норм суспільства.

Важливим засобом організації суспільних відносин є соціальні норми, норми права, норми моралі, норми громадських організацій, норми традицій, звичаїв ритуалів.

Соціальні норми - це правила, що регулюють поведінку людей та діяльність організацій в їх взаємовідносинах.

Ознаки: 1. Соціальні норми є правлами поведінки людей

2. Це правила поведінки загального характеру. Характер виражається в тому, що вимоги норми відносять не до конкретної особи, а до конкретних людей.

3. Це не тільки загальні, а і обов’язкові правила поведінки людей в суспільстві. А

Норма права - встановлене і санкціоно-ване державою і в певному порядку правило поведінки, яке має загально-обов’язковий характер та забезпечується силою державного примусу.

Норми моралі - правила поведінки, які встановлюються в суспільстві у відповідності з моральними уявленями людей про добро і зло, справедливість... і охороняються силою суспільної думки.

Норми звичаїв - правила поведінки, що склались в визначеній суспільній сфері і ввійшли в звичку людей.

Норми традиції - виступають у вигляді найбільш загальних і стабільних правил поведінки.

Єдність правових норм і соціальних норм цивілізованого суспільства засновуються на спільності соціально-економічних інтересів, культури суспільства, приверженості людей до ідеалів свободи та справедливості.

Норми права і соціальні норми взаємодіють між собою. Вони взаємообумовлюють, доповнюють, взаємозабезпечують один одного в регулюванні суспільних відносин. Це зумовлюється тим, що правові закони втілюють в себе принципи гуманізму, справедливості, рівності.

60 Вчення про роподіл влад. Реалізація вчення в Конституції України.

В історії права засновником вчення про розподіл влад вважається Монтеск’є, хоча є певні дані про те, що до нього цю проблему розглядали Дж.Локк, П.Орлик.

Дане вчення базується на розподілі усієї державної влади на декілька гілок, з метою запобіганню концентрації усієї влади в руках однієї чи кількох осіб, що не минуче призвело б до зловживання та диспотії. Тому Ш.Монтеск’є розділив усю державну владу на законодавчу, виконавчу та судову, а також наділив їх певними функціями.

Законодавча влада покликана для встановлення правових начал державного та суспільного життя, основні напрямки зовнішньої та внутрішньої політики країни, правову організацію та форми діяльності усіх гілок влади. Здавалось би ця влада є найбільш абсолютною, але й вона обмежується принципами права, природніми правами людини, ідеями свободи та справедливості. Вона знаходиться під контролем народу та спеціальних конституційних органів.

Виконавча влада займається реалізацією правових норм, що прийняті законодавцем. Вона не вправі приймати акти, що суперечать законам, чи встановлювати нові, що не передбачені законом права та обов’язки громадян.

Судова влада покликана оберігати право, правовий уклад державного та суспільного життя від будь-яких порушень. Вона здійснюється лише судовими органами, і на підставі чинних законів.

Для не можливості узурпації владою влади встановлений принцип та гарантії незалежності діяльності влад, та введення в законодавство норм, по взаємному впливу однієї влдаи на іншу.

В Конституції України дане вчення відображено в ст. 6. Там і закріплений принцип підпорядкованості усіх

61 систематизація нормативно-правових актів. Інкорпорація.

Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність, пов'язана з упорядкуванням і удосконаленням законодавчих та інших нормативно-правових актів, зведення їх у єдину внутрішньо узгоджену систему.

Здійснювати систематизацію нормативно-правових актів необхідно для:

— усунення суперечностей між нормативними актами;

— підвищення якості та ефективності законодавства;

— забезпечення доступності його використання громадянами, державними органами,

громадськими організаціями, комерційними корпораціями.

Кодифікація — спосіб (форма) систематизації законодавчих актів, який полягає в їх удосконаленні через зміну змісту (переробку і узгодження) юридичних норм, пов'язаних загальним предметом правового регулювання, і об'єднання у новий єдиний нормативно-правовий акт. Іншими словами, кодификація виражається в підготовці та прийнятті нових актів, у які заносяться узгоджені між собою як норми старих актів, що виправдали себе, так і нові нормативні розпорядження.

Результати кодифікації:Правила,Конституція, Положення,Статут,Кодекс,Основи законодавства.

Види:загальна,галузева,міжгалузева,спеціальна.

Інкорпорація — спосіб (форма) систематизації законодавства, який полягає у зовнішньому впорядкуванні (розташуванні в тоМУ чи іншому порядку) вже наявних нормативних актів без зміни змісту норм права, які містяться в них.

Результатом інкорпорації є збірники, де нормативні акти розташовуються в хронологічному або алфавітному порядку, за предметною ознакою, з урахуванням юридичної чинності об'єднуваних актів тощо. (офіційна,неофіційна,хронологічна,систематична).

Консолідація — спосіб (форма) систематизації, який полягає в об'єднанні кількох нормативно-правових актів, що діють в одній і тій самій сфері суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт, як правило, без зміни змісту. Інакше: консолідація виражається в підготовці і прийнятті укрупнених актів на основі об'єднання норм розрізнених актів, виданих з одного питання.

62.Поняття соціально - економічної формації і цивілізації як критерію класифікації держав

Суспі́льно-економі́чна форма́ція — історичний тип суспільства, цілісний «соціальний організм», що базується на певному способові виробництва. Одне з базових понять соціальної філософії марксизму.

Формація в марксизмі характеризується специфічною структурою (базисом і надбудовою) і законами виникнення, функціонування та розвитку. Одна із основних категорій історичного матеріалізму. Історії відомо п'ять суспільно-економічних формацій, що становлять ступені історичного прогресу:

- первіснообщинна -рабовласницька -феодальна -капіталістична - комуністична

Вироблене марксизмом поняття «суспільно-економічна формація» вперше дало змогу науково обгрунтувати положення про те, що кожний ступінь розвитку суспільства характеризується особливостями, які зумовлені способом виробництва й відрізняють його від інших ступенів; виявити повторюваність, спільність суттєвих рис у країнах з однаковим рівнем розвитку виробництва, розкрити причини виникнення класів суспільних і класової боротьби, їхню роль у житті суспільства, відкрити специфічні і загальні закони розвитку формацій і тим самим представити історію суспільства як природничо-історичний закономірний процес.

Цивілізація — людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд).

Поняття цивілізація (від лат. civilis — громадський, суспільний, державний, громадянський) введене у науковий словник французьким просвітником Оноре Габріелем Мірабо 1756 року. Під цим визначенням французькі просвітники мали на увазі суспільство, засноване на засадах розуму та справедливості.

Дата добавления: 2015-05-31