Розмаїття етичних систем

Етичні уявлення у філософії

Сократа (469-399 pp. до Р.Х.) одні вважають першим вели­ким моралістом, інші - руйнівником канонів етики. Його етич­на філософія має практичний, прикладний характер, оскільки він не бачив сенсу вивчати те, що не допомагає людині вижити у складному світі. Він був проповідником і теоретиком моралі. Спільним для всіх чеснот, на його думку, є знання: наприклад, мужність полягає в знанні того, як переборюються небезпеки, справедливість - у знанні того, як дотримуватися божественних і людських законів. На цій підставі він приходить до висновку, що справедливість є мудрістю.

Ототожнення Сократом доброчесності зі знанням, передусім, означає свідоме і відповідальне ставлення людини до способу свого життя, моральної поведінки.

Визнання вродженості чеснот дало Платону (428 чи 427—348 чи 347 pp. до Р.Х.) змогу обгрунтувати становість моралі. Найви­ща чеснота, мудрість, властива філософам, тому саме вони здатні

найефективніше керувати державою. Хоробрість, сила духу є вродженою чеснотою воїнів, захисників держави. Землеробам і ремісникам властива помірність. Справедливість філософ вважав найважливішою чеснотою держави, що уможливлює її існування: „...державу ми визнаємо справедливою, коли наявні в ній три різні за своєю природою стани роблять кожен свою справу". Тому справедливість означає „займатися своєю справою і не втручати­ся в чужі".

Пріоритет Платон віддавав державі, яка є умовою існування індивідів і єдиною морально організованою формою земного бут­тя. Правитель держави вирішує все, тобто громадяни позбавлені права морального вибору. Самовдосконалення особистості зале­жить від виконання нею обов'язку: людина стає моральною, до­лаючи межі індивідуального буття, наповнюючи його суспільним змістом.

Основою моралі і моральним зразком є божество, тому людині варто уподібнюватися Богу, наскільки це можливо. Го­ловне завдання морального виховання - домогтися від громадян добровільного підкорення законам.

Аристотель (384-322 pp. до Р.Х.) - найвидатніший давньо­грецький філософ і вчений, який виклав етичні уявлення, що от­римали назву „етики чеснот". Він перший назвав етику наукою, що вивчає сферу людських стосунків, поведінку індивіда, визна­чив її місце в системі наук.

Творчість Аристотеля в галузі філософії, науки й етики виз­нано вершиною античної думки.

Він прагнув з'ясувати природу щастя, сутність і види бла­га, здатність людини досягти його. Та найбільше переймався сутністю доброчесності, змістом і видами справедливості.

Блага він поділяє на такі види: 1) ті, що стосуються душі; 2) ті, що стосуються тіла. Для щастя потрібні зовнішні блага, що є засоба­ми для гарних вчинків. Головними ж є блага, що стосуються душі.

Аналізувати сутність щастя, на думку філософа, варто, ви­ходячи з призначення людини. Ним є діяльність душі людини за умови розумного глузду протягом життя.

Справедливість Аристотель тлумачить як справедливість взагалі (правильну поведінку стосовно інших, з погляду норм пра­ва, звичаїв чи суспільної думки) та як доброчесність правильної поведінки людини стосовно інших.

Жодна з моральних чеснот не виникає від природи: тільки діючи справедливо, людина стає справедливою, розсудливо - роз­судливою, мужньо - мужньою. Проте знання чеснот ще не ро­бить людину доброчесною, для цього потрібні відповідні вчинки. Правильне виховання можливе лише в суспільстві з добрими за­конами.

Аристотель вважав, що вища мета держави - в досягненні порядного (благочестивого) життя. Аристотель пов'язує держав­ний устрій з певним принципом. Принцип аристократії - чесно­ти, принцип олігархії - багатство, принцип демократії - свобода. Тільки у спільному житті люди можуть формуватися, виховувати­ся як моральні істоти.

Аристотель називає традиційні грецькі чесноти - якості, що набуваються людиною, — мудрість, розсудливість, мужність, щедрість, великодушність, помірність. Вираженням гармонійного поєднання всіх чеснот є справедливість. Чеснотам потрібно і можна навчитися. Мужність — це середина між безрозсудною відвагою і боягузливістю, щедрість - середина між розтриньку­ванням і скупістю. Етику в цілому Аристотель визначає як етику чеснот і практичну філософію.

Доброчинною можна вважати людину, яка задовольняється тво­ренням добра і краси, не маючи на увазі інших цілей. Доброчинність розсудлива, пов'язана з мудрістю, наукою, мистецтвом, практич­ною діяльністю. Доброчинність є серединою між недоліками край­ностей.

Своєрідну естафету в розробці етичних аспектів юриспруденції перейняла так звана школа римських юристів, яскравим представ­ником якої був Марк Тулій Цицерон (106-43 pp. до Р.Х.). Значну увагу мислитель приділяв особам державного діяча та ідеального громадянина. На його переконання, управляти державою повинна людина, наділена доброчинністю, здатна оволодіти знаннями про

державу і право та застосовувати їх у дійсності. Без таких знань державний діяч не може бути мудрим і справедливим.

Наступний етап розвитку етичної думки як поняття свободи волі пов'язаний з ім'ям Св. Томи Аквінського (1226-1274 pp.), який присвятив етичному вченню другу частину другого тому сво­го основного філософсько-богословського твору „Сума теології^-".

Тома Аквінський стверджував, що здатність до моральної поведінки, по суті справи, ґрунтується на властивій людині свободі. Якщо б людина не володіла свободою, якби остання не входила в онтологічну сутність людини, то вона не могла б бути суб'єктом учинку. Така людина діяла б не з власної волі, а за зовнішньою спонукою, і її внутрішнє відчуття вчинено­го, як здійсненого ціннісного вибору, було б лише ілюзією. Тільки свобода волі дає можливість осмислено говорити про вибір між тими чи іншими благами, про особисту моральну відповідальність людини за свій ціннісний вибір і здатність оцінювати свої вчинки. Власне, вчинити щось можна лише за умови, якщо той, хто вчиняє, вільно обирає серед різних варіантів свої дії.

Моральний закон, що сприймається як обов'язок, - це сво­го роду обмеження свободи, бо моральна людина не може по­гано вчинити, ніби це заборонене об'єктивними законами при­роди. Причому свобода залишається передумовою моральної поведінки. На цьому й ґрунтується етика як наука про людину.

З позиції томізму, свобода - це відсутність примусового ти­ску як можливість віддатися природній схильності до добра і реалізувати властиву людині здатність до творчого розвитку. Вільний вибір відбувається на основі розуму. Моральний закон учить розрізняти добро і зло. Отже, моральний закон звернений не тільки до свободи, а й до розуму. Але найголовніше в ученні Св. Томи те, що моральний закон не утискає свободу і почуття власної гідності.

Бог, на думку Св. Томи, діє у свідомості людини не як дикта­тор, що вимагає дотримання моральних інвектив, а як створена, благодатно надихаюча вільна творчість, втілена в моральній дії.

Людина реалізує себе в конкретних актах любові, дружби і мило­сердя. Вона не є ні маріонеткою, керованою Богом, ні створінням, покинутим напризволяще.

Етика — вчення про належне, тому не можна формулювати етичні системи, виходячи зі звичаїв, що спостерігаються.

У цьому сенсі показові етичні погляди Нікколо Макіавеллі (1469—1527 pp.) - італійського політичного діяча і письменни­ка, що прославився книгою „Государ", написаною у вигнанні. Макіавеллі виходить з передумови, що у світі порівну є доброго і злого, проте „люди схильні до зла" і, відповідно, не заслуговують, щоб зберігати їм вірність.

Аристотель вважав мораль основою політики — критерієм гідності політика. З погляду Макіавеллі, мораль підкоряється політиці, а необхідність призводить до того, до чого не приведе нас розум. Макіавеллі віддає перевагу дійсним істинам суспільної практики перед істинами, продиктованими мораллю. Але це означає, що мораль він розглядає не як належне, у світлі якого варто оцінювати те, що відбувається в суспільній реальності, а ототожнює її з емпіричною реальністю. Реальний політик, що жадає успіху, не завжди діє відповідно до моральних орієнтирів. Але Макіавеллі пропонує для згладжування цієї невідповідності змінити поняття про належне. Він писав: „Глава і законодавець республіки має припускати, що всі люди злі та неминуче ста­нуть вчиняти відповідно до своїх хибних намірів завжди, якщо випаде зручний випадок" [113]. Макіавеллі не вчить моралі і не обґрунтовує її. Він рекомендує політикам використовувати при­родну людську аморальність.

Державі слід приборкати егоїстичну природу людини через насилля, забезпечити порядок у суспільстві, виховуючи високі громадянські якості, насамперед, почуття свободи.

/. Кант (1724—1804 pp.) підкреслював, що „мораль:., засно­вана на понятті про людину вільну" і „для себе самої... мораль аж ніяк не має потреби в релігії"". Але, відмовляючи моралі в потребі опори на релігійні постулати, Кант присвоює абсолютний харак­тер моральному закону.

Це і зрозуміло, тому що Кант формулює цей закон як катего­ричний імператив, тобто веління, яке людина має виконувати ка­тегорично, незважаючи на особливі ситуації, в яких вона може перебувати. Моральний закон ставиться в один ряд з космічними законами і не вимагає, з погляду І. Канта, ніяких виправдань не тільки користю, а навіть релігійними принципами. Дотриман­ня норм морального закону стає водночас абсолютним і вищим благом.

Якщо традиційно основними категоріями етики вважали „до­бро" і "зло", то, за переконанням Канта, центральна категорія ети­ки — „обов'язок", а інші категорії - похідні. Основою і джерелом обов'язку є категоричний імператив, який втілює в собі головне нормативне навантаження, а добро - це те, що відповідає мораль­но належному. Моральне добро постає як закон, дотримання яко­го обов'язкове.

Кантівська етична система є вищим зразком етичного абсолю­тизму. Кант пропонує таке формулювання категоричного імперативу: завжди діяти так, щоб твій вчинок міг стати моральним зразком для усіх, тобто фактично міг^- бути введений у ранг універсального мо­рального закону. Цим докорінно заперечується можливість у разі ви­бору спиратися на специфіку цієї конкретної ситуації.

Незважаючи на те, що пальма першості щодо розробки етичних аспектів юриспруденції належить західноєвропейським богословам, політичним філософам, моралістам, ці проблеми докладно вивчалися і представниками російської історичної та правової шкіл наприкінці XIX - на початку XX ст. Яскравим при­кладом цієї плеяди науковців був Вол. Соловйов, який у праці „Оправдание добра" наголосив на тому, що психічне коріння всіх етичних поривань, стосунків, норм і принципів міститься у трьох головних душевних переживаннях, а саме у переживаннях сорому, жалості й благоговіння. Вони є тими ірраціональними етико-психічними елементами, які, зринаючи з глибин душевно­го життя і відтак виростаючи, ускладнюючись, диференціюючись і, головне, раціоналізуючись, доводять до вироблення етичних норм і принципів [97].

Дата добавления: 2015-05-26