Моральне значення судових дебатів

„Щоб достойно і професійно здійснювати функцію обвинува­чення чи захисту на суді, треба вміти говорити", - так починає свою книгу „Мистецтво мови на суді" П. Сергеїч [93]. Здавалося б, не аби яка мудрість, але за цими словами усвідомлення високої культури, притаманної одній із найдавніших сфер людського буття.

Якщо людська мова — це інструмент спілкування людей між собою, то ораторське мистецтво — if e уміння максимально вико­ристовувати мовленнєве спілкування людей як засіб досягнення бажаного результату.

Теорія ораторського мистецтва досліджується і розвивається риторикою. Визнаний фахівець у галузі теорії ораторського ми-

стецтва Д.М. Олександров, узагальнюючи існуючі визначення риторики, зауважив що: риторика - це теорія ораторського ми­стецтва, теорія красномовства, наука про уміння говорити краси­во, добре, так, як потрібно в даному випадку. Риторика як теорія ораторського мистецтва є наукою про уміння говорити найбільш доречно в даному випадку. Слово „доречно" дуже об'ємно визначає і рівень діловитості, і ступінь припустимої „красивості" мови. Найбільше це стосується судової риторики.

Існує чимало професій, де уміння говорити чітко, образ­но, переконливо і полум'яно, вирішує успіх справи, а нерідко -і визначає кар'єру оратора, його майбутнє. Найчастіше це стосується політиків, адвокатів, що нерідко збігається. Талант говорити запально, володіти аудиторією і масами людей привів до необмеженої влади над публікою і цілими народами Демос­фена і Цицерона, Робесп'єра і Дантона, О. Керенського і Леніна (В. Ульянова), А. Гітлера, Гебельса, Ф. Кастро і багатьох інших природжених блискучих політичних ораторів. Четверо з названих були адвокатами.

Судочинство передбачає постійне спілкування юристів-професіоналів як між собою, так і з людьми, які так чи інакше виявилися причетними до певного судового процесу. Це процесу­альне спілкування в часи А.Ф. Коні знайшло своє вдале виражен­ня в слові „судоговоріння".

І дійсно, учасникам судового процесу доводиться дуже ба­гато говорити. Оголошення обвинувального висновку чи виклад позовних вимог, дача показань підсудними і свідками, сторона­ми, постановка питань допитуваним особам і експертам, виклад учасниками судового процесу заяв і клопотань, нарешті, судові дебати й оголошення рішення, вироку суду - усе це елементи судоговоріння.

Специфіка судоговоріння полягає в суворій процесуальній упорядкованості - кожне слово, промовлене в ході судового засідання, має свою процесуальну назву і призначення. Головую­чий у суді не розмовляє, а веде судове засідання. Сторони судової справи, а саме: підсудний, позивач, відповідач, свідки, - дають

показання. Учасники судового процесу, державний обвинувач, адвокат, - допитують, ставлять запитання, заявляють клопотан­ня, роблять заяви, беруть участь у судових суперечках. Підсудний промовляє останнє слово.

Кожна з форм судоговоріння має своє призначення, свою мету і, обов'язково, власну етичну основу. Допитуючи особу на судовому засіданні, неприпустимо задавати питання навідного характеру. Аморальними є запитання глибоко інтимного характе­ру, якщо це не продиктовано інтересами справи. Неприпустимо звертатися до будь-якої викликаної в судове засідання особи на „ти", вичитувати за „невірно" зайняту позицію та ін.

Судоговоріння здійснюється у порядку, встановленому карно-процесуальним і цивільно-процесуальним законодавством, у визначеній черзі й обов'язково з дозволу головуючого в справі судді: спочатку слово надається позивачеві, а потім -відповідачеві; спершу виступає державний обвинувач, а за ним - адвокат. Бу­вають випадки, коли порядок допиту окремих осіб в інтересах справи судом може бути змінений. Однак це допускається суддею лише після попереднього обговорення такої доцільності з учасни­ками судового засідання.

Цей порядок установлено не тільки відповідно до право­вих вимог. Тут простежується етичний підхід законодавця до розв'язання правових питань. Так, відповідач виступає після позивача для того, щоб мати можливість захиститися від позо­ву. Адвокат виступає після державного обвинувача, щоб мати можливість захиститися від аргументів обвинувачення. Це, без­перечно, морально виправдано. Бий, але вислухай, - говорили римляни, що означало необхідність вислухати й обвинувачувано­го, і лише після цього приймати рішення.

Правосуддя не терпить метушні і марнослів'я. Спроби сторін сперечатися, грубо втручатися в інтимні стосунки підсудних і свідків, будь-які неетичні й образливі звертання мають припиня­тися судом коректно, але твердо і негайно.

Життя різноманітне і непередбачуване. Це однаковою мірою стосується і судової практики. Незважаючи на трагізм подій,

що відбуваються в судовому залі, нерідко трапляються і комічні ситуації, і у таких випадках головуючий має вчасно та вдало вийти із цієї ситуації. Але не можна допустити, щоб комічна ситуація, що виникла, вийшла з-під контролю чи стала образли­вою для будь-кого з учасників судового процесу і, тим більше, для потерпілого в справі чи підсудного.

Головна мета виступаючого у суді оратора - переконати суд­дю, народних засідателів або присяжних у правоті своєї позиції, тобто переконати всіх у правильності рішення, запропонованого ним.

Дебати в суді часто називають боротьбою думок, процесу­альним змаганням сторін, інтереси яких загалом не збігаються, а іноді - цілком протилежні. Це своєрідне видовище.

Судовим дебатам передує складна і скрупульозна робота щодо виявлення, перевірки й оцінювання доказів.

Доведення як процесуальна діяльність здійснюється через комплекс процесуальних дій осіб, яких називають суб'єктами доказування. Залежно від процесуальних інтересів і функцій, їх поділяють на дві основні групи. Суб'єктами доведення першої групи є посадові особи, які мають державні повноваження і відповідають за доказування на відповідних стадіях процесу. Це слідчий, особа, яка проводить дізнання, державний обвинувач (прокурор), суддя. До другої групи суб'єктів доведення належать обвинувачений, його захисник, законні представники, потерпілий і його представник тощо. У процесі доказування беруть участь свідки, експерти, спеціалісти та інші особи. Доведення на стадії судочинства є змагальним, безпосереднім, усним, гласним тощо.

Попри те, що учасники судових дебатів виконують різні функції, і їхні інтереси не збігаються, до кожного з них ставляться не лише специфічні, а й загальні моральні вимоги. Вони повинні дотримуватися загальних моральних норм суспільства, правил юридичної, судової етики.

Недопустимими вважають упередженість, суб'єктивізм, однобічність у висвітленні обставин справи, використання незаконних засобів для відстоювання своїх позицій, наполя-

гання на необгрунтованих твердженнях, навмисне зволікання судового розгляду справи, свідоме введення суду в оману. За­боронено також принижувати гідність осіб, які беруть участь у справі. Сторони судових дебатів повинні виявляти повагу до суду, сприяти підтриманню його авторитету, оцінювати поведінку суддів за принципами етики і нормами права. Кожен учасник судових дебатів зобов'язаний дотримуватися правил ввічливості і такту. Всі, крім обвинувачуваного, повинні гово­рити суду тільки правду.

Судові дебати - яскрава й емоційна частина судового розгля­ду, в якій наочно проявляється змагальне начало процесу. Сто­рони обвинувачення й захисту, адресуючись до суду, підводять підсумки судового розгляду в тому вигляді, як це їм видається, і звертаються зі своїми пропозиціями про те, які рішення в справі вони вважають справедливими.

Ніхто з учасників судових дебатів не має права принижу­вати гідність тих, хто бере участь у справі, й інших осіб, почи­наючи зі своїх "процесуальних супротивників" і закінчуючи тими, хто в справі не бере участі, але згадується з певного приводу.

Під час судових дебатів кожен їх учасник зобов'язаний до­тримуватися такту в суперечці з тими, чию думку він не поділяє, а також бути стриманим в оцінках особистості й поведінки на суді експертів, свідків, перекладачів.

Характер виступу судового оратора визначається конкрет­ним завданням, що стоїть перед ним. Тут не завжди доречно оцінювати виступ такими етичними категоріями, як шляхетність поставленої мети і справедливість її досягнення, тому що в супе­речках сторін з полярними інтересами поняття ці дуже відносні. Може йтися лише про чесність і етичність прийомів, використо­вуваних для досягнення мети. А стежити за цим - прерогатива суду.

Сьогодні важко уявити, яке майбутнє очікує суд присяжних в Україні. Однак хочеться вірити, що зі зростанням добробуту і свідомості громадян, підвищенням правової культури населен-

ня конституційна ідея суду присяжних знайде в Україні чіткі та зримі обриси, а нинішні юристи зустрінуть конституційне ново­введення у всеозброєнні.

Створення суду присяжних вимагатиме і від суддів, і від дер­жавних обвинувачів не тільки вміння поводитися зі словом, але й високої ерудиції і культури мовлення, які ґрунтуються на знанні державної мови. Для того, щоб усе склалося саме так, варто вже зараз приділити належну увагу питанням судової риторики і при­щеплювати майбутнім судовим працівникам повагу до слова, до мови.

Велике моральне значення має напутня промова голови на суді присяжних, від якої певною мірою залежить їх рішення. Враховуючи відсутність у присяжних необхідних юридичних знань, він повинен вплинути на їх об'єктивність, проте не явно, оскільки не має права висловлювати особисті думки про вину чи невинуватість підсудного. Голова зобов'язаний відновити в пам'яті сторін справжні обставини справи, не виражаючи при цьому свого погляду на відповідальність підсудного. Усе це змушує його бути особливо обережним, раціональним, так­товним.

Урегульований законом порядок винесення вироку сприяє забезпеченню рівноправності всіх суддів і враховує необхідність надання народним засідателям можливості вільно висловлювати й відстоювати своє переконання про результати судового розгля­ду й думку про те, яким повинен бути вирок у справі.

Моральний обов'язок судді, головуючого в справі, - ство­рити в колегії суддів атмосферу співробітництва, взаємоповаги, принципового й відповідального ставлення кожного до своїх обов'язків, коли всі питання зважуються на основі внутрішнього переконання при рівності всіх суддів.

У суді присяжних головуючий не звільнений від моральної відповідальності за справедливість рішення про винність або невинність підсудного. Він зобов'язаний розпустити колегію при­сяжних засідателів, дізнавшись, що вони ухвалили обвинуваль­ний вердикт стосовно невинного. Суддя має право також ухва-

лити виправдувальний вирок, виявивши, що в діянні підсудного відсутній склад злочину, хоча присяжні винесли обвинувальний вердикт.

Судді не повинні проявляти свої симпатії або антипатії сто­совно кого-небудь з учасників судового розгляду, наприклад, бути підкреслено уважні до потерпілого й ігнорувати звертання або заяви підсудного, демонструючи недовіру до нього. У суді необхідно створити атмосферу процесуальної рівності сторін, очевидну для всіх присутніх.

Протягом усього судового розгляду головуючий зобов'язаний виявляти такт, витримку, бути гранично зібраним, зразково до­тримуватися правил судової етики. Водночас він повинен вжи­вати заходів для того, щоб у процесі спілкування між собою всі учасники судового розгляду дотримувалися етичних норм, пра­вил поведінки в державній установі. Брутальність, нетактовність, або спроби принизити гідність повинні негайно припинятися.

Головуючий повинен поводитися офіційно й чемно, бути уважним до всіх, з ким він вступає в контакти. У поведінці судді не повинно бути як сухості, черствості, так і легковажності, жартівливості.

Кожен злочин, який досліджує суд, приніс комусь горе, мо­ральне потрясіння. Суддю, ймовірно, запам'ятають на все життя підсудний, його близькі, будуть пам'ятати потерпілий, інші учас­ники процесу, за його поведінкою уважно спостерігають люди, що перебувають у залі. У їхніх очах він - суддя, від якого чека­ють розумного й сумлінного аналізу справи і її справедливого вирішення. І суддя зобов'язаний ці надії виправдати всією своєю поведінкою.

Однак варто завжди пам'ятати, що мова судового оратора—це лише інструмент, ефективність і сила якого мають вимірюватися критеріями совісті та спрямовуватися на користь правосуддя, а не на захист честі мундира за будь-яку ціну.

Хотілося б, за прикладом Д.О. Ровинського, звернутися до молодих юристів, які працюватимуть суддями і прокурорами після проведеної судової реформи, зі словами: „Велика частина

з вас, добродії, тільки що отримала освіту. Ви ще недосвідчені, Ви не звикли бачити в арештанті німу цифру, яка передається чиновниками від одного до іншого... Допомагайте один одному, добродії, спостерігайте один за одним, не дайте загинути тільки що розпочатій справі, будьте людьми, добродії, а не чиновниками! Спирайтеся на закон, але пояснюйте його розумно, з метою роби­ти добро і приносити користь... Дай боже, щоб ви могли сказати всім і кожному, що ви служили справі, а не особам, що ви намага­лися робити правду і приносити користь, що ви були, насамперед, людьми, добродії, а вже потім чиновниками" [67, с 11].

Не менш важливою, ніж роль судді у судовому слідстві, є роль державного обвинувача - прокурора. Варто нагадати загальні принципи діяльності державного обвинувача: усіляке сприяння суду у всебічному, повному й об'єктивному дослідженні обста­вин справи; непримиренність до порушень правових і мораль­них норм; бездоганне почуття справедливості; принциповість, наполегливість у викритті винного при максимальній об'єк­тивності; обов'язок відмовитися від обвинувачення, якщо воно не підтвердилося в ході судового слідства; підкреслена повага до суду як органу правосуддя й повага гідності всіх осіб, які беруть участь у справі; коректність, почуття такту, зразкове дотримання правил поведінки в суді.

Судові дебати, в яких бере участь прокурор, становлять лише частину його діяльності з підтримки державного обвинувачення перед судом. Прокурор, проголошуючи обвинувальну промову, виконує функцію карного переслідування. Він - сторона обвину­вачення.

Поведінка державного обвинувача, його позиція в цілому повинні опиратися на моральні норми і їм відповідати. Проку­рор захищає інтереси суспільства, виступає від імені держа­ви, але він водночас, покликаний охороняти й законні інтереси підсудного, його гідність. А.Ф. Коні писав, що прокурор, „ви­конуючи свій важкий обов'язок, служить суспільству. Але це служіння тільки тоді буде корисним, коли в нього буде внесена строга моральна дисципліна й коли інтерес суспільства й людська

гідність особистості будуть захищатися з однаковою чуйністю й ретельністю" [67].

Отже, головне, що визначає моральну характеристику всієї промови прокурора-обвинувача, - правильність його позиції, справедливість висновків, які він подає на розгляд суду. Проку­рор, що наполягає, наприклад, на осуді людини, провина якої в злочині не доведена, чинить аморально.

Характеризуючи підсудного, прокурор повинен виходи­ти з того, що стосовно останнього діє презумпція невинності. Підсудний може бути виправданий, а обвинувальний вирок -відмінений. Тому оцінки якостей підсудного як людини повинні опиратися на безперечно доведені факти й не виходити за межі того, що має юридичне значення. Обґрунтування міри покарання в промові державного обвинувача вимагає об'єктивності, врахуван­ня наслідків того або іншого виду й розміру покарання, обставин, що не тільки обтяжують, але й пом'якшують відповідальність.

Не відповідають моральним нормам спроби впливати на суддів посиланнями на можливий вплив винесеного ними м'якого вироку на стан злочинності.

Подвійність позиції державного обвинувача, його професійне становище зобов'язують враховувати не тільки обставини, що підтверджують висунуте обвинувачення, але й такі, що виправдо­вують підсудного і дають йому всі можливості бути максимально об'єктивним. Це, звичайно, можливе лише у разі, коли державний обвинувач буде де-факто вільний у своїх діях, тобто якщо буде відкинуте наслідування радянської постановки справи, де ви­правдання підсудного було майже злочином.

Промови державного обвинувача, прокурора з особливим нетерпінням чекають і уважно слухають всі учасники судово­го засідання, зацікавлені особи і присутня в судовій аудиторії громадськість. На промовця спрямовані всі погляди з надією почути голос справедливості, тому що це глас держави в особі уповноваженої нею людини.

Промова державного обвинувача - це, насамперед, доклад­не і неупереджене дослідження всього вислуханого присутніми

в залі судового засідання. Вона, як правило, витримана в суворій формі, і мета, у більшості випадків, одна - домогтися осуду та покарати винних у вчиненні злочину.

Тут, окрім етичних і риторичних прийомів, присутні вимоги процесуального характеру, що зобов'язують державного обвину­вача надати суду докази злочину, причинного зв'язку між діями підсудного і наслідками, наявності або відсутності наміру вчини­ти злочин, ступеня провини підсудного, потреби у застосуванні саме цієї норми закону і, зазвичай, виклад суду свого бачення щодо міри покарання винуватого.

Державний обвинувач не може оперувати припущеннями, сумнівними обставинами і доказами та підміняти їх красномов­ними міркуваннями. Тому обвинувальна промова прокурора ча­сто скупа на ораторські "красивості" та емоційні сплески.

Ті, хто стверджуватиме, що прокурору не властиві емоційність і прагнення до образного стилю викладу своїх доказів перед су­дом і присутніми, помиляються. У виступах перед присяжними засідателями це стане прямо необхідним, тому що завдання су­дового оратора, як нікого іншого, потребує вміння впливати на почуття слухача.

Промова державного обвинувача не припускає експромтів і не допускає довільного захоплення власними емоціями, особистими відчуттями і почуттями. Багато років потому А.Ф. Коні з жалем і почуттям сорому згадував, як він допустив різку репліку на адресу підсудного, який постійно посміхався під час судового засідання. Пізніше йому стало відомо, що в підсудного внаслідок паралічу утворилася гримаса на зразок посмішки [69, с 28, ЗО].

Тут саме і потрібна чуйна і тверда рука хазяїна судового про­цесу - головуючого у справі судді. Його завдання спокійно і впев­нено вести засідання так, щоб учасники судового процесу суворо дотримувалися вимог закону й етики судоговоріння.

Суд не має права обмежувати тривалість останнього слова підсудного певним часом, про що йдеться у ст. 319 КПК України. Не дозволяється також ставити підсудному запитання під час

проголошення останнього слова, що, безперечно, належить до тієї самої категорії правил судового етикету.

Як уже зазначалося, картина судових суперечок, що є невід'ємною складовою частиною будь-якого судового процесу, буде повною і завершеною лише тоді, якщо в ній буде присутня й світла фігура адвоката.

6.4. Моральний зміст судових рішень

За всіх часів і у всіх народів право судити і розв'язувати суперечки було одним із шанованих і престижних привілеїв. Найбільше люди цінували в суддях справедливість (лат. justitia), що є синонімом правосуддя. Головним мірилом справедливості судді є рішення в конкретній справі, вирок. В основі рішення, вироку лежать такі критерії, як законність і обгрунтованість, що знімають конфлікт між правом і мораллю, що й визначає понятгя справедливості.

Розгляд справи здебільшого завершується судовим рішенням з основного питання кримінальної справи. Вирок, будучи найважливішим рішенням у справі, повинен своїм змістом і формою відповідати високим вимогам права і моралі, законності, обґрунтованості, вмотивованості, переконливості та справедливості.

Ніхто із суддів не має права утримуватися від висловлення своєї думки при ухваленні вироку. У цю норму закону вкладений моральний зміст: суддя, покликаний вирішувати долю підсудного, не може ухилитися від моральної відповідальності за прийняте рішення, „умити руки".

За діючим законом кожен вирок повинен бути: 1) законним, 2) обґрунтованим, 3) вмотивованим. Вирок повинен ґрунтуватися лише на тих доказах, які були розглянуті на судовому засіданні.

Законність вироку означає відповідність його вимогам матеріального й процесуального закону за умови, що він ухвале­ний у результаті процесу, проведеного з дотриманням усіх про­цесуальних гарантій. Обґрунтованість — відповідність висновків

суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи при доведеності цих висновків на судовому засіданні. Умотивованість вироку - наведення в ньому аргументів для обґрунтування рішень, що містяться у вироку. М.С. Строгович відносив до числа вимог до вироку також переконливість і справедливість.

Отже, справедливість вироку містить ряд складових. Вирок буде справедливий, якщо ним виправданий невинний (осуд невин­ного - найгірша форма несправедливості); обвинувальний вирок, відповідно, буде справедливий лише тоді, коли ним визнаний вин­ним і засуджений саме той, хто вчинив злочин. Вирок буде спра­ведливим тоді, коли покарання винному призначене відповідно до правильно застосованого карного закону й відповідно до не­безпеки злочину й особистості винного, коли дотримана вимога індивідуалізації відповідальності.

Однак судова практика вказує на те, що більшість рішень суду визнаються справедливими лише однією зі сторін. Схожа ситуація і з оцінкою вироку суду: якщо задоволена позиція дер­жавного обвинувачення, то, як правило, протестують підсудний і його захисник.

Проте правда одна, а тому істина належить лише одній зі сторін.

Процесуальне доведення чи спростування обставин спра­ви створюють основу для правильного обрання і застосування матеріального закону.

Повне і неупереджене дотримання процедури дослідження об­ставин справи і правильне застосування закону в своїй сукупності є основою мотивування й аргументації рішення, вироку суду.

Дослідження фактів і аргументація пояснюють хід міркувань судді чи суду і додають його висновкам переконливості, а рішенню - силу справедливості.

Справедливість вироку суду є вимогою карно-процесуального закону. Стаття 372 КІШ України встановлює, що „Невідповідним тяжкості злочину й особистості засудженого визнається таке по­карання, що, хоч і не виходить за межі, установлені відповідною статтею Кримінального кодексу, однак по своєму виду чи розміру

€ явно несправедливим як внаслідок м'якості, так і суворості" [3]. 1 \я норма закону підтверджує тезу про нерозривність законності рішення, вироку суду з його моральною суттю.

Отже, справедливість в галузі правосуддя стає категорією етико-правовою. „Ця категорія часом уявляється етиками як специфічно моральна, а юристами - як специфічно правова", -вважає Е.Л. Лукашова [77]. Ця гра слів зайвий раз переконує, що істина найчастіше лежить посередині, і справедливість, безсумнівно, є категорією етико-правовою.

Більше ніж два століття існування етики не привели до ство­рення певної універсальної формули, що дозволяла б судді дося­гати бажаної гармонії інтересів і повної справедливості.

Разом з тим, спроби виробити деякі орієнтири, покликані до­помогти судді на шляху до пошуку справедливого рішення, були раніше і не припиняються дотепер. Пов'язка на очах Феміди, те­рези і меч у її руках - зовсім не примха скульптора. Закриті очі означають, що суддя позбавлений можливості та права розрізняти стоячих перед ним за одягом, саном і посадою, він безсторонній. Терези в руці Феміди нагадують про обов'язок судді, перш ніж застосувати меч правосуддя, ретельно зважити всі „за" і „проти". Саме судочинство і є галузь, де співвідношення справедливості та законності має поєднуватися гармонійно.

Суддя при розв'язанні суперечки дотримується закону та враховує громадську оцінку поведінки сторін або вчиненого зло­чинцем діяння, що створює його особисті переконання.

Наявність у карно-процесуальному законодавстві України інституту внутрішнього переконання орієнтує суддю не тільки на чітке дотримання формальних ознак і певних меж закону, але і припускає роботу душі й участі особистої совісті у відправленні правосуддя.

Вивчення судової практики свідчить, що й українські судді (навіть у межах дуже жорсткої радянської правозастосувальної системи) безкорисливо, з ризиком для себе вишукували підстави і можливості для прийняття справді справедливих рішень.

Хочеться сподіватися, що вченим-правознавцям, близьким до кримінального процесу, і парламентаріям-юристам вдасть-

ся в період підготовки КПК домогтися скасування порочного й антиліберального інституту повернення кримінальної справи на додаткове розслідування, визнаного діючим карно-процесуальним законодавством.

Дата добавления: 2015-05-26