КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Святослав
Ольга Ігор Олег Перші князі на Руси
Літописець оповідає, ніби-то у 862 році один з Варязьких ватажків, на імя Рюрик, із братами своїми Синеусом та Трувором і з своєю величенькою дружиною осіли у Новгороді і наложили на тубольців дань за те, мовляв, що вони будуть обороняти їх од ворогів-сусідів. Сі варяжські виходці на думку літописця, почали собою довгу низку українсько-руських князів. У дружині Рюрика - оповідає літописець - окрім його братів, були ще менші ватажки - Аскольд та Дир. Вони не схотіли остатися у Новгороді і пішли Дніпром униз аж у Візантію, щоб там або стати до війська грецького, або пошукати собі иншої, кращої долі. Пливучи Дніпром, побачили вони на крутім березі його великий город. Вони спитали людей, що се за будівлі, їм одказали, що се город Київ, - збудовав його колись Кий - і належить він до Словянського народу Полян, що тепер платять дань Хозарам. Аскольд і Дир прирадили їм не платити тієї дани Хозарам і, щоб оборонити гброд од них, зосталися там із своєю дружиною, збіраючи дань з Полян за ту оборону. Таким побитом вони зробилися першими князями в нашій Україні. Так каже літопись, але як ми вже знаємо, Київ в кінці IX в. був столицею великої Руської держави, мав може з двісті літ перед тим своїх князів і не був безпечно, таким мізерним городком, щоб якась бродяча невелика скандинавська ватага прийшла й усілася там, а Поляне ще й раді б тому були. Крім того, з инших джерел відомо, що Аскольд та Дир справді князювали в Київі, але не разом: Аскольд десь між 860-867 роками, а Дир - аж при кінці 880-их років. Можна навіть думати, що Аскольд був уже христіянин, бо на його могилі, над Дніпром, пізніш поставлено було церкву.
Дуже може бути, що відомий похід Руси на Царград у 860 році підняв князь Аскольд. Русь вирушила в похід на 200 кораблях. „На човнах були варвари, що тримали у руках мечі, грозилися на город і кричали. Сі варвари-Руси були хорошого зросту, русяві й з сірими очима. Значніші між ними голили бороди й носили довгі вуси; на головах, з довгими оселедцями (чубами) і підголеною чуприною, носили гостроверхі шапки; поверх кольчуги були одягнені білі киреї, що защіпалися прищіпкою на правому плечі. Узброєні вони були сокирами, сагайдаками, списами та мечами гострими з обох боків, а щити в них були довгі та внизу вузькі". Так описують Греки те військо, що прийшло до них. Облягла Русь Царгород і спершу таки добре їй щастило, але знялася буря багато човнів потопила й розкидала, і чимало тоді з того походу не вернулося до дому.
Після Аскольда бачимо у Київі князя Олега. Літопись зве його „віщим", тоб то характерником - тому він ніби то мав щастя у всьому. Се був князь славний війнами й походами. Літопись оповідає про незвичайно щасливий похід його на грецьку столицю Царград. Скрізь ніби то по словянських землях, підлеглих йому, набрав він велике військо, посадив його на 2.000 човнів і Дніпром та Чорним морем поплив до Царграда; розбив Греків і скрізь навкруги, по селах і городах, спустошив усе та спалив, побив багато народу і обступив город з усіх боків. Тоді царі грецькі Лев та Олександер, бачучи таке лихо, послали до його своїх послів і замирилися з ним. Олег узяв великий викуп, забрав чимало добра і на знак того, що він поборов Візантію, на головних воротах Царграду ніби то прибив свій щит.
Тим часом инші джерела ніде не згадують про такий ганебний для Візантії похід Руси, то треба думати, що се літописець записав те, що переказували за його часів люде. Зате зовсім певна умова Руси з Греками року 911, на якій підписаний Олег, „великий князь руський". Два роки пізніш Олег підняв великий похід на Каспійське море та у теперішню Персію. Оповідають, що прибуло з Дону у Волгу, а звідти в Каспійське море, 500 кораблів руських і на кожному по 100 душ. Кілька місяців Русь господарювала по-над морем і далі в персидському краю, але як верталася вона до дому, то на неї напали Хозари й більшу половину побили. Про смерть „віщого" Олега літопись оповідає таку легенду (на пів-казку). Бажаючи знати, коли прийде по нього смерть, покликав він до себе кудесників (знахурів) та волхвів, і один з них сказав Олегови так „Великий ти, князю, вояка; завжди ти - під стрілами ворожими, та не в чесному бою спіткає тебе смерть твоя, - не од ворога лютого, не од болісти лихої й не од старости скінчиш ти дні свої", а од любого коня свого". Замислився Олег, оддав свого коня слугам, звелів поставити його у станю і до смерти покоїти, кохати його та годувати найкращим зерном. Минуло кілька літ, і Олег, вертаючись з походу до-дому, згадав про коня свого й заїхав до стані, де той кінь стояв; спитав він про нього слуги свої, що приставлені були до коня того, а слуги одказали йому, що кінь його любий давно вже пропав і голий кістяк його давно миють дощі і сушать вітри у степу на могилі. Пішов Олег подивитися на те місце, наступив на череп ногою і промовив: „Збрехав-єси мені, старий кудесниче! Ото й од тебе, мій любий коню, тільки голий череп зостався, а я й досі живу". Тільки він проказав се, як з мізковні тієї вилізла невеличка гадюка, обвилася круг ноги княжої і вкусила його. Від того, каже легенда, й помер Олег.
Яка б там не була смерть його, ми знаємо, що він помер десь у 912-915 роках і похований у Київі. З наказу потомка його Ярослава, кістки його вийнято з могили, охрещено і в-друге поховано під Десятинною церквою.
Після Олега став князем київським Ігор, що взяв собі за жінку Ольгу з города Пскова. Ось як легенда розказує про се. Був якось Ігор на полюванні у Псковщині. Трапилось йому переїхати річку; перевозила його через неї на човні проста сільська дівчина Ольга і так впала йому в око, що він почав жартувати з нею; вона так мудро одказувала йому і так йому вподобалася, що він узяв її з собою до Київа і там одружився з нею. Але на ділі Ольга мабуть була донькою Псковського князя. Так само як і Аскольд та Олег, Ігор пробував щастя в поході на Царград. Але не був він щасливий: Греки попалили Ігореви човни якимсь вогнем, кидаючи його на них з берега (здається, се був звичайний порох, про котрий тоді ще ніхто не чув); дружина Ігорева перелякалася того дива, і Ігор як пішов, так і вернувся до-дому з порожніми руками, позбувшися кораблів та трохи війська. Багато щасливійший був поход Ігоря на Каспійське мореат в персидські краї. Русь, з великими силами, притягаючи по дорозі охочих до здобичи, дійшла суходолом аж до Дербенту; звідси на кораблях по річці Курі добралися до великого та багатого города Бердау (недалеко теперішнього Баку), звоювали його і просиділи там аж пів-року, нападаючи на сусідні землі. Набравши великої здобичи в тих землях, вернулися до-дому. Кінець Ігоря був дуже сумний, і Літопись оповідає про се так. Ігор мав воєводу Свенельда. Се була його права рука і щоб задовольнити його та його дружину, Ігор дав йому Деревлянську дань: іди, мовляв, туди і збірай на себе. Тоді почала ремствувати Ігорева дружина: „Свенельдови оняке добро, а ми голі - збірай дань з Деревлянів і на себе та на нас!" Ігор послухав і пішов до Деревлян. Дружина почала грабувати немилосердно їх села і міста, пускала їх з вогнем, багато народу убивала. Дуже розлютувалися Деревляне, бо з них, як вони казали, дерли дві шкури: і Свенельд бере і князь знов так само. Не стерпіли вони сього і одна з громад - міста Іскоростеня повстала, напала на Ігоря, до голови побила дружину Ігореву, а самого князя привязали до двох нагнутих стовбурів дерева, і коли вони порснули вгору, то розірвали князя на-двоє. Там, недалеко города Іскоростеня, й поховали його.
Се був князь, як знати, завзятий і здібний, коли не дав розвалитися такій великій державі, але разом з тим такій ще не міцній, як була тоді Руська держава. Під умовою, що уложив він з Греками року 944, бачимо підписи яких двадцяти „світлих і великих князів", що сиділи по ріжних волостях та землях і слухалися „великого князя руського". А ще ж були землі з своїми тубільними князями, що тільки платили дань, та ще такі, що тільки приходили руському князеві на поміч, як його союзники!
По смерти Ігоря зостався маленький син Святослав; тому князювати почала жінка Ігорева Ольга. Перш за все вона, як оповідає Літопись, повзялася на Деревлян і ще дужче їх приборкала. Літописець оповідає про се так, як воно дійшло до нього з народніх уст. Оповідає він, що Ольга ніби-то схотіла помститися за смерть чоловіка свого Ігоря і на те випав як раз дуже підхожий случай. Деревляне, убивши Ігоря, задумали одружити Ольгу з князем своїм Малом, щоб узяти в свої руки нового князя Святослава. Щоб посватати Ольгу, вони послали у Київ своїх послів. Як ті приїхали, і Ольга дозналася, чого вони бажають, то переказала їм через своїх людей, щоб вони, за-для більшої пихи, звеліли нести себе до неї у тих самих човнах, в яких вони приїхали; а сама тим часом у своєму дворі загадала викопати глибоку яму. На другий день прийшли до послів Ольгини слуги кликати їх до княгині, а вони одказали тим слугам: „не хочемо ми ні кіньми їхати, ні пішки йти, а несіть нас у човнах". Так і зробили - узяли ті човни й понесли, а вони, сидячи у них, дуже пишалися. Як принесли їх у двір, де дожидалася їх Ольга, то зараз, з її наказу, вкинули ті човни з послами у яму і живцем закопали. Та не вдовольнилася Ольга сією помстою, - мало було їй сього, - і вона послала сказати Деревлянам, що коли вони хочуть, щоб вона пішла за їх князя, то нехай пришлють у Київ своїх найзначніщих людей сватати її. Деревляне послали зараз своїх сватів, і як вони прийшли до Київа і хотіли бачити княгиню, то Ольга сказала, що не допустить їх на свої очі немитими й звеліла витопити лазню (баню), куди й пішли посли паритись. Як усі вони зайшли у ту лазню, двері зачинили, підпалили її з усіх боків, і всі вони живцем в ній згоріли. Тоді Ольга пішла з дружиною своєю до Деревлян, щоб на могилі Ігоря справити тризну. Поскликала на ту тризну багато значніщих Деревлян, понапоювала їх добре і коли вони усі попилися, тоді звеліла своїм воякам-дружині повбивати їх. Більш пяти тисяч люду було ніби то вбито на могилі Ігоря. На другий год знову прийшла Ольга з своєю дружиною до Деревлян і на сей раз узяла з собою малого свого сина Святослава, - завоювала кільки деревлянських городів і обступила військом їх город Іскоростень. Деревляне перелякалися і зачинилися у городі. Тоді Ольга послала до них послів, і ті сказали їм: „Княгиня каже: буде вже з мене тієї помсти за чоловіка мого Ігоря; тепер я звоювала всю Деревлянську землю й наложила на неї дань. Так само хочу зробити й з вами. Пришліть мені тільки від кожної хати по три голуби й по три горобці, то я й піду". Іскоростенці дуже зраділи, що таку невелику дань наложила на них княгиня й зараз позносили все Киянам до табору, а Ольга звеліла до ноги кожному голубові й кожному горобцеві привязати по ганчірці, а у-вечері підпалити й пустити на волю. Так і зробили: підпалили ті ганчірки, привязані до ніг і попускали голубів і горобців на волю. Вони знялися й зараз таки полетіли у город по своїх гніздах, а горобці по-під свої стріхи, і город враз запалав страшенним вогнем. Кинулися бідні городяне з города у поле, а Кияне - на них; багато їх повбивали й багато позабірали в неволю. Так оповідає Літописець те, що чув од людей. Але з сього всього певне тільки те, що Ольга воювала з Деревлянами й позбавила їх тієї волі, яку мали вони ще за Ігоря. Дуже може бути, що Поляне, од яких чув Літописець про помсту Ольги, навмисне зробили Деревлян якимись дурнями. Друге, що оповідає Літописець про Ольгу - се те, як вона охрестилася. Літописець оповідає про се так. Ольга поїхала у Візантію, де тоді царював Константин Багрянородний. Вона йому дуже припала до вподоби за свою вроду й розум і він хотів одружитися з нею, кажучи, що їй краще б пристало царювати у великому царстві, - от такому, як була тоді Візантія, - аніж жити дома, серед дикого народу. Ользі Константин був не до мислі і вона рада б була як-небудь одчепитись од його, а через те сказала йому: „Охрести мене, - будь мені хрещеним батьком, а то не гаразд тобі мати жінку поганської віри". Цар дуже зрадів, і незабаром патріарх константинопольський охрестив її, і дали ій імя Олена. Тоді цар знов почав прохати її, щоб вона йшла за нього, але Ольга одмовила йому: „Я б і рада була, царю, та сам ти гаразд знаєш, що христіянська віра не позволяє батькові брати собі дочку за жінку, а тепер ти ж мені став хрещеним батьком, а я тобі донькою". - „Перемудрила ти мене, Ольго" - промовив цар і подававши подарунки - грішми їй і усім, хто був з нею, пустив їх до-дому. Було се у 957 році. Так говорить київська Літопись, але, як ми певне знаємо із візантійських джерел, імператор Константин був жонатий; дотого Ольга тоді була вже зовсім стара; крім того, про охрещення Ольги у Царграді не каже нам нічого й візантійська історія, тоді як вона найдрібніще описує про те, як приймали княгиню Ольгу у Царграді. Тому-то треба покласти, що Ольга їздила у Царград ще нехрещена, а охрестилася вона тоді, як повернулась звідти до Київа. І сталося се не пізніше, як у 958 р., бо у німецьких джерелах згадується, що у 959 році до короля Римського Оттона Першого прибули посли од королеви Руси - Олени; а се, як ми знаємо, христіянське імя Ольги. Кращого вітання сподівалася Ольга у Царграді і її дуже вразило те, що її довго продержали у Суді (візантійська пристань), поки допустили бачитися з імператором, та що імператор не краще її вітав, як якогось там Сірійського посла. Се невдоволення своє виявила вона грецьким послам, що прибули до неї пізніш у Київ. Довго держала вона їх у Почайні (київська пристань), і коли вони запитали, чи довго їм дожидатися, одмовила: „Нехай постоять у мене в Почайні стільки, скільки я у Суді дожидалася". Охрестившись сама, Ольга хотіла охрестити й єдиного сина свого Святослава, та він не схотів і одказав їй: „Не добре мені міняти віру, коли й уся дружина моя держить віру наших дідів і прадідів, - вони ж сміятимуться з мене". Так до смерти він і не хрестився. Державою Ольга правила міцно, не згірш од чоловіка свого Ігоря. Се знати з того, що за час між Ігорем і Святославом Руська держава не ослабла й не розвалилась, і Святослав, ледве ступив на князівство, міг одразу взятися до далеких походів.
Святослав був справдішній лицар, чистий запорожець, на князівському столі. Літописець малює його так: „Святослав був хоробрий, легкий на ходу як пард; у поход не возив з собою ні казанів, ні наметів; нарізував конину, воловину або звірину тоненькими шматками, пік на вуглях і так їв; спав на повсті, підмостивши у голови сідло, і як ішов з ким воювати, то посилав вперед себе своїх послів, щоб вони оповістили про те ворогів, кажучи: „іду на вас". Се він робив на те, щоб вороги мали час зготовитись до бою, бо він вважав, що не по лицарськи несподівано, потайки на когось нападати. Се був князь-вояка, кохався він у походах; дома, в князівстві порядкувала громада, а він навіть не втручався до її розпорядків". У-сам-перед пішов він війною на Хозарів, шо жили по низу Волги, побив їх, звоював їх город Білу вежу (Саркел), пограбував Ітіль і рушив далі до Кавказу, на річку Кубань. Земля та звалася тоді Тмуторокань і по ній блукали народи: Ясси (Осетини) та Касоги (Черкеси); він їх теж звоював і наложив на них данину. Звідтіля подався він на Волгу, де повоював Болгарію й зруйнував їх город Болгар. Вертаючись до-дому, зайшов до Вятичів, підбив їх і наложив на них дань. Коли він повернувся до Київа, то застав там послів од грецького царя Никифора Фоки. Никифор Фока прохав його, щоб він ішов на Дунай - воювати Дунайських Болгар. Тут до-речі буде сказати, що уявляла з себе Болгарія в той час і як ставилася вона до Візантії. У першій половині Х віку молода Болгарія дуже притиснула була Візантію: цар болгарський Симеон підбив під свою кормигу ввесь Балканський пів-острів, так що Візантії доводилося круто. З наступником Симеона - Петром Візантія мусіла уложити дуже непочесну за-для себе згоду: вона признала Петра царем, а Болгарську церкву незалежною, віддано було за Петра візантійську царівну та ще до того візантійський імператор зобовязався платити Болгарії що-року данину. Як став імператором Никифор Фока, то він зрікся давати дань і послав до Святослава послів, прохаючи його, щоб він допоміг йому проти Болгарів. За таку поміч цар послав Святославові великі дари. Святослав зрадів такому випадкові і зараз таки з дружиною своєю рушив на Дунай та під Доростолом (де тепер Силістрія) розбив болгарське військо. Се так вразило царя Петра, що він заслаб і скоро вмер, а Святославові так сподобалося у Болгарів, що він остався у них, осівши у городі Переяславці (у Преславі на Дунаї, коло Тульчи). Зосталася його мати Ольга у Київі сама із трьома його синами: Ярополком та Олегом, та третім Володимиром, що родився ніби то од Ольгиної клюшниці Малуші. Тим часом, поки Святослав жив у Переяславці, промінявши свою Україну на Болгарію, під Київ підступили й облягли його навкруги Печеніги. Печеніги, сей азіятський народ, ще в 880-тих роках прийшов з Азії, натиснув Угрів і присилував їх посунутися на Дунай, а сам з своїми ордами, розкинувся на всій простороні од Дону до Дунаю і більш як 150 літ шарпав Україну. Печеніги так облягли Київ, що ніяк не можна було з города вийти. Викликали Святослава з Болгарії. Він зараз рушив під Київ і прогнав Печенігів у степ. Але йому не хотілось оставатися дома і він знову задумав вернутись на Дунай. Тоді Ольга почала просити його не кидати рідного города й не покидати її на старості літ, а він одмовив їй, що в Переяславці йому краще жити, ніж у Київі, бо там є всячина: туди йде від Греків золото, срібло, дороге вбрання, вино, всяка садовина і городина; від Чехів та Угрів: срібло й коні; з України: шкури, віск, мед, невільники. Ольга прохала його зостатися хоч до її смерти і справді скоро померла. Поховали її під Десятинною церквою у Київі. А Святослав, поховавши її, настановив у Київі за князя старшого свого сина Ярополка; у Деревлян, в Овручу - посадовив другого свого сина Олега; Володимира-ж прохали до себе Новгородці, і Святослав послав його до них з дядьком його Добринею, а сам подавсь знову на Дунай. Але поки він був у Київі, Греки замирилися з Болгарами й підмовили їх, щоб вони не пускали до себе Святослава. Літописець оповідає, що ледве він підійшов до Переяславця, як на зустріч йому прийшло болгарське військо й не пустило доступитися до города. Вже почали були Болгари перемагати дружину Святославову. Тоді він зібрав її і сказав, що умре тут, а добуде Переяславець. Кияне знову накинулись на Болгар, розбили їх і увійшли у город. Святослав зараз дознався, що се Греки підмовили Болгарів, і послав своїх послів у Візантію, щоб вони так сказали грецькому цареві: „Іду на твою землю і хочу взяти Царград, як здобув собі Переяславець". Греки послали йому дари й довідавшися, що в нього тільки 10 тисяч війська, тим часом виставили проти його ніби-то аж 100 тисяч. Але Святослав розбив те військо й став наближатись до Візантії, грабуючи все по дорозі та палячи городи. Узявши Филипополь, Святослав, щоб налякати Болгарів, ніби-то звелів посадити на палі 20 тисяч чоловіка. Се так налякало їх і такий жах обняв усіх, що вже инші міста, не боронячись, піддавалися йому. Святослав вже наближався до Царграду, як імператор Іван Цимісхій, що заступив Никифора після його смерти, вислав до нього послів з дарами. Багато набрав Святослав тоді з них дані, - брав він і на живих своїх вояків і на мертвих, кажучи, що се буде на їх жінок і дітей. Але Цимісхій не кидав думки виперти Русь з Болгарії, бо такий сусіда був дуже небезпешний для Греків, і от, зібравши величезне військо, в-сам-перед пішов він до столиці болгарської - Великої Преслави, що була недалеко Шумли (тепер Преслав, по турецьки Ескі-Стамбул). Там замкнувся з своїм військом воєвода Святославів Сфенкел (мабуть Свенельд), а з ним був і болгарський цар Борис, син Петра, що його Святослав держав у неволі. Два дні боронилася Русь, але у велику пятницю місто було взято, Сфенкел з невеличкою купкою утік до Святослава, що сидів тоді у Доростолі, а царя Бориса Цимісхій признав Болгарським володарем. Се дуже вподобалося Болгарам і вони стали допомагати Грекам. З Преслава Цимісхій пішов до Доростола, обгорнув його навкруги військом, а з Дунаю - своїм флотом. Велика січа була під сим городом. Вже Греки почали були перемагати Святославову дружину. Тоді він крикнув на свої вої: „Нема вже нам де подітись! Хоч неволею, а мусимо стати до бою; а не посоромимо-ж землі Руської та поляжемо тут кістьми: мертві-бо сорому не мають! А втічемо, то буде нам сором. Як поляже моя голова, тоді самі за себе думайте-гадайте". Одбилася Русь од Греків і замкнулися вони у Доростолі. Три місяці видержували у місті тяжку облогу, кілька разів хотіли вихопитися з міста, але їм не щастило. Грецький історик оповідає, що між вояками Святославовими було багато жінок, одягнених і узброєних, як чоловіки, і билися вони ще завзятіше од них. У-ночі виходила Русь з города, забірали побитих, роскладали на березі Дунаю великі вогнища, на них палили мерців, а як що вбитий був значного роду, то приносили богам жертви. Усе се робили з дуже великим галасом, співами й плачем. У битві 24 липня (юля) Святослав був поранений і трохи не попав у неволю. Се була остання битва. Після неї Святослав оддав Грекам узятих в боях невольників, зрікся Болгарії й замирився з Цимісхієм. Склавши сю згоду, Святослав схотів побачитись з імператором. От що говорить грецький вчений Лев Діякон, що своїми очима все те бачив, про стрічу візантійського імператора з Святославом: „Імператор виїхав на берег Дунаю з великим почтом; одежа на ньому й на усіх, що були з ним, була дуже дорога й уся сяяла самоцвітним камінням, сріблом та золотом. Назустріч йому виплив човен, а на йому була невеличка купа людей; усі гребли веслами й князь теж, тому його не можна було одразу розпізнати. Як човен під'їхав, князь кинув весло і встав. Він був невеликий на зріст, але дужий, широкий у плечах і з товстою шиєю чоловяга; лице в його суворе й недобре, ніс плескуватий, очі сині, брови густі, вуса довгі й покуйовждені, борода голена, а голова обстрижена, - тільки довга чуприна висіла на маківці; у правому вусі дорога сережка, а зодягнений був у просту білу сорочку, - трохи біліщу, ніж у дружинників". Побалакавши з царем, він одїхав і незабаром з усим військом рушив до Київа. Греки тим часом дали звістку Печенігам, що Святослав вертається до-дому з невеликою дружиною і везе з собою багато всякого добра. Печеніги, почувши про се, засіли над Дніпровими порогами й стали дожидати його там. Довідавшись про се, Святослав остався зімувати в устю Дніпра. Скоро не стало в дружини харчу і вони поїли усі свої коні. Тоді Святослав зібрав свою дружину, і на раді положили - пробитись крізь Печенігів. Але Печенігів була велика сила і вони із своїм ватажком Курею кинулися на Святославову дружину й повбивали мало не всіх. Тільки Свенельд якось щасливо промкнувся в Київ, не знати - човнами, чи суходолом на конях. Святослава самого теж вбито, а з черепа його печеніжський ватажок, кажуть, ізробив чашу, окував її золотом і на бенкетах пив із неї вино. Так скінчив своє життя Святослав у 972 році. Мав він тоді усього яких тридцять літ. Після Святослава зосталися сини: Ярополк у Київі, Олег у Деревлян і в Новгороді - Володимир. Сім літ - між смертію Святослава й Володимировим князюванням У Київі - сі три брати воюють між собою. Літопись оповідає, що перш за все вийшла війна у Ярополка з його сусідом Олегом. Причиною був ніби-то згадуваний вже не раз боярин київський Свенельд. Син сього Свенельда - Лют, блукаючи якось по лісах на ловах за звіром, забрів у деревлянські ліси і там стрівся з Олегом, що теж був на полюванні. Довідавшися, що се син Свенельда, Олег дуже розсердився і вбив його (мабуть була якась ворожнеча між ними). Свенельд, як прочув про се, схотів помститись за сина і став намовляти Ярополка, щоб він одняв у брата Олега Деревлянську землю. Довго Ярополк не приставав на се, а потім послухав старого боярина і пішов війною на брата. Коло міста Овруча вони зійшлися, і Ярополк розбив братову дружину; вона кинулася до городської брами, шукаючи захисту у місті. По-перед брами був рів, а через нього перекинутий був неширокий місток; дружина, тікаючи од ворогів, поспішалася в город і так натиснула на міст і натовпилась на йому, що люде й коні почали падати у рів і багато народу там загинуло. Туди-ж упав і Олег. Як тільки Ярополк увійшов у город, він звелів знайти братове тіло, гірко плакав над покійником-братом і звелів поховати його, дорікаючи Свенельдові, що помстою своєю він довів його до братовбивства. Перечувши про се, Володимир дуже злякався і втік з Новгорода до Варягів за море шукати помочі, а Ярополк послав свого воєводу у Новгород і підгорнув се місто під себе. Через якийсь час вернувся Володимир од Варягів з чималою дружиною й повиганяв з своїх волостей Ярополкових посадників, а тоді надумав іти війною на Ярополка. Але попереду поклав підбити собі Полоцк, щоб мати більш сили для боротьби з братом. Літопись оповідає про се иначе - ніби-то він пішов на Полоцьк, тому, бо прочув, що тим часом Ярополк посватав доньку полоцького князя Рогволода - Рогніду й заручився з нею. Володимир послав до Рогволода своїх сватів, але Рогніда одмовила їм: „Не роззую сина рабині і не піду за його", натякаючи сим на те, що Володимир був син простої клюшниці (тоді був такий звичай, що молода після шлюбу мусіла роззувати молодого). Дуже розгнівавсь Володимир і саме тоді, як поїзжане зібралися вже везти Рогніду до Ярополка, напав на Полоцьк, убив Рогволода і двох синів його, силомиць узяв Рогніду собі за жінку і подався на Київ, де заперся Ярополк. Тут він побачив, що не легко добути брата свого у Київі і став підмовляти Блуда, боярина братової дружини, щоб той як-небудь зробив так, щоб Ярополк вийшов із города. Блуд згодився, пішов до Ярополка і став радити йому й вмовляти його, щоб він скоріш пішов до Володимира й сказав йому так: „Ти подужав мене, брате! Бери собі Київ, а мені що даси, те й візьму". Так воно й сталося. Як знати з сього, Ярополк був чоловік дуже не твердої вдачи: там він послухав Свенельда й пішов на брата свого Олега, тут послухався Блуда й сам оддавсь до рук Володимирових; своєю волею він нічого не робив, і крутили молодим князем бояре, як хто хотів. Ярополк послухався Блуда й прийшов до Володимира, але на нього накинулися два варяги й на братових очах вбили його. Таким побитом у 980 році Володимир здобув собі Київ.
Дата добавления: 2015-06-04; Просмотров: 361; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |