Святослав

Ольга

Ігор

Олег

Перші князі на Руси

Літописець оповідає, ніби-то у 862 році один з Ва­рязьких ва­тажків, на імя Рю­рик, із бра­та­ми своїми Си­не­усом та Тру­во­ром і з своєю ве­ли­ченькою дру­жи­ною осіли у Нов­го­роді і на­ло­жи­ли на ту­больців дань за те, мов­ляв, що во­ни бу­дуть обо­ро­ня­ти їх од во­рогів-сусідів. Сі ва­ряжські ви­ходці на дум­ку літо­пис­ця, по­ча­ли со­бою дов­гу низ­ку ук­раїнсько-руських князів.

У дру­жині Рю­ри­ка - оповідає літо­пи­сець - окрім йо­го братів, бу­ли ще менші ва­таж­ки - Ас­кольд та Дир. Во­ни не схотіли ос­та­ти­ся у Нов­го­роді і пішли Дніпром униз аж у Візантію, щоб там або ста­ти до війська грецько­го, або по­шу­ка­ти собі ин­шої, кра­щої долі. Пли­ву­чи Дніпром, по­ба­чи­ли во­ни на крутім бе­резі йо­го ве­ли­кий го­род. Во­ни спи­та­ли лю­дей, що се за будівлі, їм од­ка­за­ли, що се го­род Київ, - збу­до­вав йо­го ко­лись Кий - і на­ле­жить він до Сло­вянсько­го на­ро­ду По­лян, що те­пер пла­тять дань Хо­за­рам. Ас­кольд і Дир при­ра­ди­ли їм не пла­ти­ти тієї да­ни Хо­за­рам і, щоб обо­ро­ни­ти гброд од них, зос­та­ли­ся там із своєю дру­жи­ною, збіра­ючи дань з По­лян за ту обо­ро­ну. Та­ким по­би­том во­ни зро­би­ли­ся пер­ши­ми кня­зя­ми в нашій Ук­раїні.

Так ка­же літо­пись, але як ми вже знаємо, Київ в кінці IX в. був сто­ли­цею ве­ли­кої Руської дер­жа­ви, мав мо­же з двісті літ пе­ред тим своїх князів і не був без­печ­но, та­ким мізер­ним го­род­ком, щоб якась бро­дя­ча не­ве­ли­ка скан­ди­навська ва­та­га прий­шла й усіла­ся там, а По­ля­не ще й раді б то­му бу­ли. Крім то­го, з ин­ших дже­рел відо­мо, що Ас­кольд та Дир справді кня­зю­ва­ли в Київі, але не ра­зом: Ас­кольд десь між 860-867 ро­ка­ми, а Дир - аж при кінці 880-их років. Мож­на навіть ду­ма­ти, що Ас­кольд був уже христіянин, бо на йо­го мо­гилі, над Дніпром, пізніш пос­тав­ле­но бу­ло церк­ву.

Дуже мо­же бу­ти, що відо­мий похід Ру­си на Царг­рад у 860 році підняв князь Ас­кольд. Русь ви­ру­ши­ла в похід на 200 ко­раб­лях. „На чов­нах бу­ли вар­ва­ри, що три­ма­ли у ру­ках мечі, гро­зи­ли­ся на го­род і кри­ча­ли. Сі вар­ва­ри-Ру­си бу­ли хо­ро­шо­го зрос­ту, ру­сяві й з сіри­ми очи­ма. Значніші між ни­ми го­ли­ли бо­ро­ди й но­си­ли довгі ву­си; на го­ло­вах, з дов­ги­ми осе­лед­ця­ми (чу­ба­ми) і підго­ле­ною чуп­ри­ною, но­си­ли гост­ро­верхі шап­ки; по­верх кольчу­ги бу­ли одяг­нені білі ки­реї, що защіпа­ли­ся прищіпкою на пра­во­му плечі. Узб­роєні во­ни бу­ли со­ки­ра­ми, са­гай­да­ка­ми, спи­са­ми та ме­ча­ми гост­ри­ми з обох боків, а щи­ти в них бу­ли довгі та вни­зу вузькі".

Так опи­су­ють Гре­ки те військо, що прий­шло до них. Об­ляг­ла Русь Цар­го­род і спер­шу та­ки доб­ре їй щас­ти­ло, але зня­ла­ся бу­ря ба­га­то човнів по­то­пи­ла й роз­ки­да­ла, і чи­ма­ло тоді з то­го по­хо­ду не вер­ну­ло­ся до до­му.

Після Ас­кольда ба­чи­мо у Київі кня­зя Оле­га. Літо­пись зве йо­го „віщим", тоб то ха­рак­тер­ни­ком - то­му він ніби то мав щас­тя у всьому. Се був князь слав­ний війна­ми й по­хо­да­ми. Літо­пись оповідає про нез­ви­чай­но щас­ли­вий похід йо­го на грецьку сто­ли­цю Царг­рад.

Скрізь ніби то по сло­вянських зем­лях, підлег­лих йо­му, наб­рав він ве­ли­ке військо, по­са­див йо­го на 2.000 човнів і Дніпром та Чор­ним мо­рем поп­лив до Царг­ра­да; роз­бив Греків і скрізь навк­ру­ги, по се­лах і го­ро­дах, спус­то­шив усе та спа­лив, по­бив ба­га­то на­ро­ду і обс­ту­пив го­род з усіх боків. Тоді царі грецькі Лев та Олек­сан­дер, ба­чу­чи та­ке ли­хо, пос­ла­ли до йо­го своїх послів і за­ми­ри­ли­ся з ним. Олег узяв ве­ли­кий ви­куп, заб­рав чи­ма­ло доб­ра і на знак то­го, що він по­бо­ров Візантію, на го­лов­них во­ро­тах Царг­ра­ду ніби то при­бив свій щит.

Тим ча­сом инші дже­ре­ла ніде не зга­ду­ють про та­кий га­неб­ний для Візантії похід Ру­си, то тре­ба ду­ма­ти, що се літо­пи­сець за­пи­сав те, що пе­ре­ка­зу­ва­ли за йо­го часів лю­де. За­те зовсім пев­на умо­ва Ру­си з Гре­ка­ми ро­ку 911, на якій підпи­са­ний Олег, „ве­ли­кий князь руський". Два ро­ки пізніш Олег підняв ве­ли­кий похід на Каспійське мо­ре та у те­перішню Персію. Оповіда­ють, що при­бу­ло з До­ну у Вол­гу, а звідти в Каспійське мо­ре, 500 ко­раблів руських і на кож­но­му по 100 душ. Кілька місяців Русь гос­по­да­рю­ва­ла по-над мо­рем і далі в пер­сидсько­му краю, але як вер­та­ла­ся во­на до до­му, то на неї на­па­ли Хо­за­ри й більшу по­ло­ви­ну по­би­ли.

Про смерть „віщо­го" Оле­га літо­пись оповідає та­ку ле­ген­ду (на пів-каз­ку).

Бажаючи зна­ти, ко­ли прий­де по нього смерть, пок­ли­кав він до се­бе ку­дес­ників (зна­хурів) та волхвів, і один з них ска­зав Оле­го­ви так „Ве­ли­кий ти, кня­зю, во­яка; завж­ди ти - під стріла­ми во­ро­жи­ми, та не в чес­но­му бою спіткає те­бе смерть твоя, - не од во­ро­га лю­то­го, не од болісти ли­хої й не од ста­рос­ти скінчиш ти дні свої", а од лю­бо­го ко­ня сво­го". За­мис­лив­ся Олег, од­дав сво­го ко­ня слу­гам, звелів пос­та­ви­ти йо­го у ста­ню і до смер­ти по­коїти, ко­ха­ти йо­го та го­ду­ва­ти най­кра­щим зер­ном.

Минуло кілька літ, і Олег, вер­та­ючись з по­хо­ду до-до­му, зга­дав про ко­ня сво­го й заїхав до стані, де той кінь сто­яв; спи­тав він про нього слу­ги свої, що прис­тав­лені бу­ли до ко­ня то­го, а слу­ги од­ка­за­ли йо­му, що кінь йо­го лю­бий дав­но вже про­пав і го­лий кістяк йо­го дав­но ми­ють дощі і су­шать вітри у сте­пу на мо­гилі.

Пішов Олег по­ди­ви­ти­ся на те місце, нас­ту­пив на че­реп но­гою і про­мо­вив: „Збре­хав-єси мені, ста­рий ку­дес­ни­че! Ото й од те­бе, мій лю­бий ко­ню, тільки го­лий че­реп зос­тав­ся, а я й досі жи­ву". Тільки він про­ка­зав се, як з мізковні тієї вилізла не­ве­лич­ка га­дю­ка, об­ви­ла­ся круг но­ги кня­жої і вку­си­ла йо­го. Від то­го, ка­же ле­ген­да, й по­мер Олег.

Яка б там не бу­ла смерть йо­го, ми знаємо, що він по­мер десь у 912-915 ро­ках і по­хо­ва­ний у Київі. З на­ка­зу по­том­ка йо­го Ярос­ла­ва, кістки йо­го вий­ня­то з мо­ги­ли, ох­ре­ще­но і в-дру­ге по­хо­ва­но під Де­ся­тин­ною церк­вою.

Після Оле­га став кня­зем київським Ігор, що взяв собі за жінку Ольгу з го­ро­да Пско­ва.

Ось як ле­ген­да роз­ка­зує про се. Був якось Ігор на по­лю­ванні у Псков­щині. Тра­пи­лось йо­му пе­реїха­ти річку; пе­ре­во­зи­ла йо­го че­рез неї на човні прос­та сільська дівчи­на Ольга і так впа­ла йо­му в око, що він по­чав жар­ту­ва­ти з нею; во­на так муд­ро од­ка­зу­ва­ла йо­му і так йо­му впо­до­ба­ла­ся, що він узяв її з со­бою до Київа і там од­ру­жив­ся з нею. Але на ділі Ольга ма­буть бу­ла донькою Псковсько­го кня­зя. Так са­мо як і Ас­кольд та Олег, Ігор про­бу­вав щас­тя в по­ході на Царг­рад. Але не був він щас­ли­вий: Гре­ки по­па­ли­ли Іго­ре­ви чов­ни якимсь вог­нем, ки­да­ючи йо­го на них з бе­ре­га (здається, се був зви­чай­ний по­рох, про кот­рий тоді ще ніхто не чув); дру­жи­на Іго­ре­ва пе­ре­ля­ка­ла­ся то­го ди­ва, і Ігор як пішов, так і вер­нув­ся до-до­му з по­рожніми ру­ка­ми, поз­був­ши­ся ко­раблів та тро­хи війська.

Багато щас­ливійший був по­ход Іго­ря на Каспійське мо­ре­ат в пер­сидські краї.

Русь, з ве­ли­ки­ми си­ла­ми, при­тя­га­ючи по до­розі охо­чих до здо­би­чи, дійшла су­хо­до­лом аж до Дер­бен­ту; звідси на ко­раб­лях по річці Курі доб­ра­ли­ся до ве­ли­ко­го та ба­га­то­го го­ро­да Бер­дау (не­да­ле­ко те­перішнього Ба­ку), зво­юва­ли йо­го і про­сиділи там аж пів-ро­ку, на­па­да­ючи на сусідні землі. Наб­рав­ши ве­ли­кої здо­би­чи в тих зем­лях, вер­ну­ли­ся до-до­му.

Кінець Іго­ря був ду­же сум­ний, і Літо­пись оповідає про се так. Ігор мав воєво­ду Све­нельда. Се бу­ла йо­го пра­ва ру­ка і щоб за­до­вольни­ти йо­го та йо­го дру­жи­ну, Ігор дав йо­му Де­рев­лянську дань: іди, мов­ляв, ту­ди і збірай на се­бе. Тоді по­ча­ла ремст­ву­ва­ти Іго­ре­ва дру­жи­на: „Све­нельдо­ви оня­ке доб­ро, а ми голі - збірай дань з Де­рев­лянів і на се­бе та на нас!" Ігор пос­лу­хав і пішов до Де­рев­лян. Дру­жи­на по­ча­ла гра­бу­ва­ти не­ми­ло­серд­но їх се­ла і міста, пус­ка­ла їх з вог­нем, ба­га­то на­ро­ду уби­ва­ла. Ду­же роз­лю­ту­ва­ли­ся Де­рев­ля­не, бо з них, як во­ни ка­за­ли, дер­ли дві шку­ри: і Све­нельд бе­ре і князь знов так са­мо. Не стерпіли во­ни сього і од­на з гро­мад - міста Іско­рос­те­ня повс­та­ла, на­па­ла на Іго­ря, до го­ло­ви по­би­ла дру­жи­ну Іго­ре­ву, а са­мо­го кня­зя при­вя­за­ли до двох наг­ну­тих стов­бурів де­ре­ва, і ко­ли во­ни порс­ну­ли вго­ру, то розірва­ли кня­зя на-двоє. Там, не­да­ле­ко го­ро­да Іско­рос­те­ня, й по­хо­ва­ли йо­го.

Се був князь, як зна­ти, зав­зя­тий і здібний, ко­ли не дав роз­ва­ли­ти­ся такій ве­ликій дер­жаві, але ра­зом з тим такій ще не міцній, як бу­ла тоді Руська дер­жа­ва. Під умо­вою, що уло­жив він з Гре­ка­ми ро­ку 944, ба­чи­мо підпи­си яких двад­ця­ти „світлих і ве­ли­ких князів", що сиділи по ріжних во­лос­тях та зем­лях і слу­ха­ли­ся „ве­ли­ко­го кня­зя русько­го". А ще ж бу­ли землі з своїми тубільни­ми кня­зя­ми, що тільки пла­ти­ли дань, та ще такі, що тільки при­хо­ди­ли русько­му кня­зеві на поміч, як йо­го со­юз­ни­ки!

По смер­ти Іго­ря зос­тав­ся ма­ленький син Свя­тос­лав; то­му кня­зю­ва­ти по­ча­ла жінка Іго­ре­ва Ольга. Перш за все во­на, як оповідає Літо­пись, пов­зя­ла­ся на Де­рев­лян і ще дуж­че їх при­бор­ка­ла. Літо­пи­сець оповідає про се так, як во­но дійшло до нього з на­родніх уст. Оповідає він, що Ольга ніби-то схотіла помс­ти­ти­ся за смерть чо­ловіка сво­го Іго­ря і на те ви­пав як раз ду­же підхо­жий слу­чай. Де­рев­ля­не, убив­ши Іго­ря, за­ду­ма­ли од­ру­жи­ти Ольгу з кня­зем своїм Ма­лом, щоб узя­ти в свої ру­ки но­во­го кня­зя Свя­тос­ла­ва. Щоб пос­ва­та­ти Ольгу, во­ни пос­ла­ли у Київ своїх послів. Як ті приїха­ли, і Ольга доз­на­ла­ся, чо­го во­ни ба­жа­ють, то пе­ре­ка­за­ла їм че­рез своїх лю­дей, щоб во­ни, за-для більшої пи­хи, звеліли нес­ти се­бе до неї у тих са­мих чов­нах, в яких во­ни приїха­ли; а са­ма тим ча­сом у своєму дворі за­га­да­ла ви­ко­па­ти гли­бо­ку яму. На дру­гий день прий­шли до послів Ольги­ни слу­ги кли­ка­ти їх до кня­гині, а во­ни од­ка­за­ли тим слу­гам: „не хо­че­мо ми ні кіньми їха­ти, ні пішки йти, а несіть нас у чов­нах". Так і зро­би­ли - узя­ли ті чов­ни й по­нес­ли, а во­ни, си­дя­чи у них, ду­же пи­ша­ли­ся. Як при­нес­ли їх у двір, де до­жи­да­ла­ся їх Ольга, то за­раз, з її на­ка­зу, вки­ну­ли ті чов­ни з пос­ла­ми у яму і жив­цем за­ко­па­ли.

Та не вдо­вольни­ла­ся Ольга сією помс­тою, - ма­ло бу­ло їй сього, - і во­на пос­ла­ла ска­за­ти Де­рев­ля­нам, що ко­ли во­ни хо­чуть, щоб во­на пішла за їх кня­зя, то не­хай приш­лють у Київ своїх най­значніщих лю­дей сва­та­ти її. Де­рев­ля­не пос­ла­ли за­раз своїх сватів, і як во­ни прий­шли до Київа і хотіли ба­чи­ти кня­ги­ню, то Ольга ска­за­ла, що не до­пус­тить їх на свої очі не­ми­ти­ми й звеліла ви­то­пи­ти лаз­ню (ба­ню), ку­ди й пішли пос­ли па­ри­тись. Як усі во­ни зай­шли у ту лаз­ню, двері за­чи­ни­ли, підпа­ли­ли її з усіх боків, і всі во­ни жив­цем в ній згоріли.

Тоді Ольга пішла з дру­жи­ною своєю до Де­рев­лян, щоб на мо­гилі Іго­ря спра­ви­ти триз­ну. Поск­ли­ка­ла на ту триз­ну ба­га­то значніщих Де­рев­лян, по­на­по­юва­ла їх доб­ре і ко­ли во­ни усі по­пи­ли­ся, тоді звеліла своїм во­якам-дру­жині пов­би­ва­ти їх. Більш пя­ти ти­сяч лю­ду бу­ло ніби то вби­то на мо­гилі Іго­ря.

На дру­гий год зно­ву прий­шла Ольга з своєю дру­жи­ною до Де­рев­лян і на сей раз узя­ла з со­бою ма­ло­го сво­го си­на Свя­тос­ла­ва, - за­во­юва­ла кільки де­рев­лянських го­родів і обс­ту­пи­ла військом їх го­род Іско­рос­тень. Де­рев­ля­не пе­ре­ля­ка­ли­ся і за­чи­ни­ли­ся у го­роді. Тоді Ольга пос­ла­ла до них послів, і ті ска­за­ли їм: „Кня­ги­ня ка­же: бу­де вже з ме­не тієї помс­ти за чо­ловіка мо­го Іго­ря; те­пер я зво­юва­ла всю Де­рев­лянську зем­лю й на­ло­жи­ла на неї дань. Так са­мо хо­чу зро­би­ти й з ва­ми. Пришліть мені тільки від кож­ної ха­ти по три го­лу­би й по три го­робці, то я й піду". Іско­рос­тенці ду­же зраділи, що та­ку не­ве­ли­ку дань на­ло­жи­ла на них кня­ги­ня й за­раз поз­но­си­ли все Ки­янам до та­бо­ру, а Ольга звеліла до но­ги кож­но­му го­лу­бові й кож­но­му го­роб­цеві при­вя­за­ти по ганчірці, а у-ве­чері підпа­ли­ти й пус­ти­ти на во­лю. Так і зро­би­ли: підпа­ли­ли ті ганчірки, при­вя­зані до ніг і по­пус­ка­ли го­лубів і го­робців на во­лю. Во­ни зня­ли­ся й за­раз та­ки по­летіли у го­род по своїх гніздах, а го­робці по-під свої стріхи, і го­род враз за­па­лав стра­шен­ним вог­нем. Ки­ну­ли­ся бідні го­ро­дя­не з го­ро­да у по­ле, а Ки­яне - на них; ба­га­то їх пов­би­ва­ли й ба­га­то по­забіра­ли в не­во­лю.

Так оповідає Літо­пи­сець те, що чув од лю­дей. Але з сього всього пев­не тільки те, що Ольга во­юва­ла з Де­рев­ля­на­ми й поз­ба­ви­ла їх тієї волі, яку ма­ли во­ни ще за Іго­ря. Ду­же мо­же бу­ти, що По­ля­не, од яких чув Літо­пи­сець про помс­ту Ольги, нав­мис­не зро­би­ли Де­рев­лян яки­мись дур­ня­ми.

Друге, що оповідає Літо­пи­сець про Ольгу - се те, як во­на ох­рес­ти­ла­ся. Літо­пи­сець оповідає про се так. Ольга поїха­ла у Візантію, де тоді ца­рю­вав Конс­тан­тин Баг­ря­но­род­ний. Во­на йо­му ду­же при­па­ла до впо­до­би за свою вро­ду й ро­зум і він хотів од­ру­жи­ти­ся з нею, ка­жу­чи, що їй кра­ще б прис­та­ло ца­рю­ва­ти у ве­ли­ко­му царстві, - от та­ко­му, як бу­ла тоді Візантія, - аніж жи­ти до­ма, се­ред ди­ко­го на­ро­ду. Ользі Конс­тан­тин був не до мислі і во­на ра­да б бу­ла як-не­будь од­че­пи­тись од йо­го, а че­рез те ска­за­ла йо­му: „Охрес­ти ме­не, - будь мені хре­ще­ним батьком, а то не га­разд тобі ма­ти жінку по­ганської віри". Цар ду­же зрадів, і не­за­ба­ром патріарх конс­тан­ти­но­польський ох­рес­тив її, і да­ли ій імя Оле­на. Тоді цар знов по­чав про­ха­ти її, щоб во­на йшла за нього, але Ольга од­мо­ви­ла йо­му: „Я б і ра­да бу­ла, ца­рю, та сам ти га­разд знаєш, що христіянська віра не поз­во­ляє батькові бра­ти собі доч­ку за жінку, а те­пер ти ж мені став хре­ще­ним батьком, а я тобі донькою". - „Пе­ре­муд­ри­ла ти ме­не, Ольго" - про­мо­вив цар і по­да­вав­ши по­да­рун­ки - грішми їй і усім, хто був з нею, пус­тив їх до-до­му. Бу­ло се у 957 році.

Так го­во­рить київська Літо­пись, але, як ми пев­не знаємо із візантійських дже­рел, імпе­ра­тор Конс­тан­тин був жо­на­тий; до­то­го Ольга тоді бу­ла вже зовсім ста­ра; крім то­го, про ох­ре­щен­ня Ольги у Царг­раді не ка­же нам нічо­го й візантійська історія, тоді як во­на най­дрібніще опи­сує про те, як прий­ма­ли кня­ги­ню Ольгу у Царг­раді. То­му-то тре­ба пок­лас­ти, що Ольга їзди­ла у Царг­рад ще нех­ре­ще­на, а ох­рес­ти­ла­ся во­на тоді, як по­вер­ну­лась звідти до Київа. І ста­ло­ся се не пізніше, як у 958 р., бо у німецьких дже­ре­лах зга­дується, що у 959 році до ко­ро­ля Римсько­го От­то­на Пер­шо­го при­бу­ли пос­ли од ко­ро­ле­ви Ру­си - Оле­ни; а се, як ми знаємо, христіянське імя Ольги.

Кращого вітан­ня сподіва­ла­ся Ольга у Царг­раді і її ду­же вра­зи­ло те, що її дов­го про­дер­жа­ли у Суді (візантійська прис­тань), по­ки до­пус­ти­ли ба­чи­ти­ся з імпе­ра­то­ром, та що імпе­ра­тор не кра­ще її вітав, як яко­гось там Сірійсько­го пос­ла. Се нев­до­во­лен­ня своє ви­яви­ла во­на грецьким пос­лам, що при­бу­ли до неї пізніш у Київ. Дов­го дер­жа­ла во­на їх у По­чай­ні (київська прис­тань), і ко­ли во­ни за­пи­та­ли, чи дов­го їм до­жи­да­ти­ся, од­мо­ви­ла: „Не­хай пос­то­ять у ме­не в По­чай­ні стільки, скільки я у Суді до­жи­да­ла­ся".

Охрестившись са­ма, Ольга хотіла ох­рес­ти­ти й єди­но­го си­на сво­го Свя­тос­ла­ва, та він не схотів і од­ка­зав їй: „Не доб­ре мені міня­ти віру, ко­ли й уся дру­жи­на моя дер­жить віру на­ших дідів і прадідів, - во­ни ж сміяти­муться з ме­не". Так до смер­ти він і не хрес­тив­ся.

Державою Ольга пра­ви­ла міцно, не згірш од чо­ловіка сво­го Іго­ря. Се зна­ти з то­го, що за час між Іго­рем і Свя­тос­ла­вом Руська дер­жа­ва не ос­лаб­ла й не роз­ва­ли­лась, і Свя­тос­лав, лед­ве сту­пив на князівство, міг од­ра­зу взя­ти­ся до да­ле­ких по­ходів.

Святослав був справдішній ли­цар, чис­тий за­по­ро­жець, на князівсько­му столі. Літо­пи­сець ма­лює йо­го так: „Свя­тос­лав був хо­роб­рий, лег­кий на хо­ду як пард; у по­ход не во­зив з со­бою ні ка­занів, ні на­метів; нарізу­вав ко­ни­ну, во­ло­ви­ну або звіри­ну то­неньки­ми шмат­ка­ми, пік на вуг­лях і так їв; спав на повсті, підмос­тив­ши у го­ло­ви сідло, і як ішов з ким во­юва­ти, то по­си­лав впе­ред се­бе своїх послів, щоб во­ни оповісти­ли про те во­рогів, ка­жу­чи: „іду на вас". Се він ро­бив на те, щоб во­ро­ги ма­ли час зго­то­ви­тись до бою, бо він вва­жав, що не по ли­царськи нес­подіва­но, по­тай­ки на ко­гось на­па­да­ти. Се був князь-во­яка, ко­хав­ся він у по­хо­дах; до­ма, в князівстві по­ряд­ку­ва­ла гро­ма­да, а він навіть не втру­чав­ся до її роз­по­рядків".

У-сам-перед пішов він війною на Хо­зарів, шо жи­ли по ни­зу Вол­ги, по­бив їх, зво­ював їх го­род Білу ве­жу (Сар­кел), пог­ра­бу­вав Ітіль і ру­шив далі до Кав­ка­зу, на річку Ку­бань. Зем­ля та зва­ла­ся тоді Тму­то­ро­кань і по ній блу­ка­ли на­ро­ди: Яс­си (Осе­ти­ни) та Ка­со­ги (Чер­ке­си); він їх теж зво­ював і на­ло­жив на них да­ни­ну. Звідтіля по­дав­ся він на Вол­гу, де по­во­ював Бол­гарію й зруй­ну­вав їх го­род Бол­гар. Вер­та­ючись до-до­му, зай­шов до Вя­тичів, підбив їх і на­ло­жив на них дань. Ко­ли він по­вер­нув­ся до Київа, то зас­тав там послів од грецько­го ца­ря Ни­ки­фо­ра Фо­ки. Ни­ки­фор Фо­ка про­хав йо­го, щоб він ішов на Ду­най - во­юва­ти Ду­най­ських Бол­гар. Тут до-речі бу­де ска­за­ти, що уяв­ля­ла з се­бе Бол­гарія в той час і як ста­ви­ла­ся во­на до Візантії.

У першій по­ло­вині Х віку мо­ло­да Бол­гарія ду­же при­тис­ну­ла бу­ла Візантію: цар бол­гарський Си­ме­он підбив під свою кор­ми­гу ввесь Бал­канський пів-острів, так що Візантії до­во­ди­ло­ся кру­то. З нас­туп­ни­ком Си­ме­она - Пет­ром Візантія мусіла уло­жи­ти ду­же не­по­чес­ну за-для се­бе зго­ду: во­на приз­на­ла Пет­ра ца­рем, а Бол­гарську церк­ву не­за­леж­ною, відда­но бу­ло за Пет­ра візантійську царівну та ще до то­го візантійський імпе­ра­тор зо­бо­вя­зав­ся пла­ти­ти Бол­гарії що-ро­ку да­ни­ну. Як став імпе­ра­то­ром Ни­ки­фор Фо­ка, то він зрікся да­ва­ти дань і пос­лав до Свя­тос­ла­ва послів, про­ха­ючи йо­го, щоб він до­поміг йо­му про­ти Бол­гарів. За та­ку поміч цар пос­лав Свя­тос­ла­вові ве­ликі да­ри. Свя­тос­лав зрадів та­ко­му ви­пад­кові і за­раз та­ки з дру­жи­ною своєю ру­шив на Ду­най та під До­рос­то­лом (де те­пер Силістрія) роз­бив бол­гарське військо. Се так вра­зи­ло ца­ря Пет­ра, що він зас­лаб і ско­ро вмер, а Свя­тос­ла­вові так спо­до­ба­ло­ся у Бол­гарів, що він ос­тав­ся у них, осівши у го­роді Пе­ре­яс­лавці (у Прес­лаві на Ду­наї, ко­ло Тульчи). Зос­та­ла­ся йо­го ма­ти Ольга у Київі са­ма із трьома йо­го си­на­ми: Яро­пол­ком та Оле­гом, та третім Во­ло­ди­ми­ром, що ро­див­ся ніби то од Ольги­ної клюш­ниці Ма­луші.

Тим ча­сом, по­ки Свя­тос­лав жив у Пе­ре­яс­лавці, проміняв­ши свою Ук­раїну на Бол­гарію, під Київ підсту­пи­ли й об­ляг­ли йо­го навк­ру­ги Пе­ченіги. Пе­ченіги, сей азіятський на­род, ще в 880-тих ро­ках прий­шов з Азії, на­тис­нув Угрів і при­си­лу­вав їх по­су­ну­ти­ся на Ду­най, а сам з своїми ор­да­ми, роз­ки­нув­ся на всій прос­то­роні од До­ну до Ду­наю і більш як 150 літ шар­пав Ук­раїну. Пе­ченіги так об­ляг­ли Київ, що ніяк не мож­на бу­ло з го­ро­да вий­ти.

Викликали Свя­тос­ла­ва з Бол­гарії. Він за­раз ру­шив під Київ і прог­нав Пе­ченігів у степ. Але йо­му не хотілось ос­та­ва­ти­ся до­ма і він зно­ву за­ду­мав вер­ну­тись на Ду­най. Тоді Ольга по­ча­ла про­си­ти йо­го не ки­да­ти рідно­го го­ро­да й не по­ки­да­ти її на ста­рості літ, а він од­мо­вив їй, що в Пе­ре­яс­лавці йо­му кра­ще жи­ти, ніж у Київі, бо там є вся­чи­на: ту­ди йде від Греків зо­ло­то, срібло, до­ро­ге вбран­ня, ви­но, вся­ка са­до­ви­на і го­ро­ди­на; від Чехів та Угрів: срібло й коні; з Ук­раїни: шку­ри, віск, мед, невільни­ки. Ольга про­ха­ла йо­го зос­та­ти­ся хоч до її смер­ти і справді ско­ро по­мер­ла. По­хо­ва­ли її під Де­ся­тин­ною церк­вою у Київі.

А Свя­тос­лав, по­хо­вав­ши її, нас­та­но­вив у Київі за кня­зя стар­шо­го сво­го си­на Яро­пол­ка; у Де­рев­лян, в Ов­ру­чу - по­са­до­вив дру­го­го сво­го си­на Оле­га; Во­ло­ди­ми­ра-ж про­ха­ли до се­бе Нов­го­родці, і Свя­тос­лав пос­лав йо­го до них з дядьком йо­го Доб­ри­нею, а сам по­давсь зно­ву на Ду­най.

Але по­ки він був у Київі, Гре­ки за­ми­ри­ли­ся з Бол­га­ра­ми й підмо­ви­ли їх, щоб во­ни не пус­ка­ли до се­бе Свя­тос­ла­ва. Літо­пи­сець оповідає, що лед­ве він підійшов до Пе­ре­яс­лав­ця, як на зустріч йо­му прий­шло бол­гарське військо й не пус­ти­ло дос­ту­пи­ти­ся до го­ро­да. Вже по­ча­ли бу­ли Бол­га­ри пе­ре­ма­га­ти дру­жи­ну Свя­тос­ла­во­ву. Тоді він зібрав її і ска­зав, що ум­ре тут, а до­бу­де Пе­ре­яс­ла­вець. Ки­яне зно­ву на­ки­ну­лись на Бол­гар, роз­би­ли їх і увійшли у го­род. Свя­тос­лав за­раз доз­нав­ся, що се Гре­ки підмо­ви­ли Бол­гарів, і пос­лав своїх послів у Візантію, щоб во­ни так ска­за­ли грецько­му ца­реві: „Іду на твою зем­лю і хо­чу взя­ти Царг­рад, як здо­був собі Пе­ре­яс­ла­вець". Гре­ки пос­ла­ли йо­му да­ри й довідав­ши­ся, що в нього тільки 10 ти­сяч війська, тим ча­сом вис­та­ви­ли про­ти йо­го ніби-то аж 100 ти­сяч. Але Свя­тос­лав роз­бив те військо й став наб­ли­жа­тись до Візантії, гра­бу­ючи все по до­розі та па­ля­чи го­ро­ди. Узяв­ши Фи­ли­по­поль, Свя­тос­лав, щоб на­ля­ка­ти Бол­гарів, ніби-то звелів по­са­ди­ти на палі 20 ти­сяч чо­ловіка. Се так на­ля­ка­ло їх і та­кий жах об­няв усіх, що вже инші міста, не бо­ро­ня­чись, підда­ва­ли­ся йо­му. Свя­тос­лав вже наб­ли­жав­ся до Царг­ра­ду, як імпе­ра­тор Іван Цимісхій, що зас­ту­пив Ни­ки­фо­ра після йо­го смер­ти, вис­лав до нього послів з да­ра­ми. Ба­га­то наб­рав Свя­тос­лав тоді з них дані, - брав він і на жи­вих своїх во­яків і на мерт­вих, ка­жу­чи, що се бу­де на їх жінок і дітей.

Але Цимісхій не ки­дав дум­ки ви­пер­ти Русь з Бол­гарії, бо та­кий сусіда був ду­же не­без­пеш­ний для Греків, і от, зібрав­ши ве­ли­чез­не військо, в-сам-пе­ред пішов він до сто­лиці бол­гарської - Ве­ли­кої Прес­ла­ви, що бу­ла не­да­ле­ко Шум­ли (те­пер Прес­лав, по ту­рецьки Ескі-Стам­бул). Там замк­нув­ся з своїм військом воєво­да Свя­тос­лавів Сфен­кел (ма­буть Све­нельд), а з ним був і бол­гарський цар Бо­рис, син Пет­ра, що йо­го Свя­тос­лав дер­жав у не­волі. Два дні бо­ро­ни­ла­ся Русь, але у ве­ли­ку пят­ни­цю місто бу­ло взя­то, Сфен­кел з не­ве­лич­кою куп­кою утік до Свя­тос­ла­ва, що сидів тоді у До­рос­толі, а ца­ря Бо­ри­са Цимісхій приз­нав Бол­гарським во­ло­да­рем. Се ду­же впо­до­ба­ло­ся Бол­га­рам і во­ни ста­ли до­по­ма­га­ти Гре­кам. З Прес­ла­ва Цимісхій пішов до До­рос­то­ла, об­гор­нув йо­го навк­ру­ги військом, а з Ду­наю - своїм фло­том. Ве­ли­ка січа бу­ла під сим го­ро­дом. Вже Гре­ки по­ча­ли бу­ли пе­ре­ма­га­ти Свя­тос­ла­во­ву дру­жи­ну. Тоді він крик­нув на свої вої: „Не­ма вже нам де подітись! Хоч не­во­лею, а му­си­мо ста­ти до бою; а не по­со­ро­ми­мо-ж землі Руської та по­ля­же­мо тут кістьми: мертві-бо со­ро­му не ма­ють! А втіче­мо, то бу­де нам со­ром. Як по­ля­же моя го­ло­ва, тоді самі за се­бе ду­май­те-га­дай­те". Од­би­ла­ся Русь од Греків і замк­ну­ли­ся во­ни у До­рос­толі. Три місяці ви­дер­жу­ва­ли у місті тяж­ку об­ло­гу, кілька разів хотіли ви­хо­пи­ти­ся з міста, але їм не щас­ти­ло. Грецький істо­рик оповідає, що між во­яка­ми Свя­тос­ла­во­ви­ми бу­ло ба­га­то жінок, одяг­не­них і узб­роєних, як чо­ловіки, і би­ли­ся во­ни ще зав­зятіше од них. У-ночі ви­хо­ди­ла Русь з го­ро­да, забіра­ли по­би­тих, роск­ла­да­ли на бе­резі Ду­наю ве­ликі вог­ни­ща, на них па­ли­ли мерців, а як що вби­тий був знач­но­го ро­ду, то при­но­си­ли бо­гам жерт­ви. Усе се ро­би­ли з ду­же ве­ли­ким га­ла­сом, співа­ми й пла­чем.

У битві 24 лип­ня (юля) Свя­тос­лав був по­ра­не­ний і тро­хи не по­пав у не­во­лю. Се бу­ла ос­тан­ня бит­ва. Після неї Свя­тос­лав од­дав Гре­кам узя­тих в бо­ях не­вольників, зрікся Бол­гарії й за­ми­рив­ся з Цимісхієм. Склав­ши сю зго­ду, Свя­тос­лав схотів по­ба­чи­тись з імпе­ра­то­ром. От що го­во­рить грецький вче­ний Лев Діякон, що своїми очи­ма все те ба­чив, про стрічу візантійсько­го імпе­ра­то­ра з Свя­тос­ла­вом: „Імпе­ра­тор виїхав на бе­рег Ду­наю з ве­ли­ким поч­том; оде­жа на ньому й на усіх, що бу­ли з ним, бу­ла ду­же до­ро­га й уся ся­яла са­моцвітним камінням, сріблом та зо­ло­том. На­зустріч йо­му вип­лив чо­вен, а на йо­му бу­ла не­ве­лич­ка ку­па лю­дей; усі греб­ли вес­ла­ми й князь теж, то­му йо­го не мож­на бу­ло од­ра­зу розпізна­ти. Як чо­вен під'їхав, князь ки­нув вес­ло і встав. Він був не­ве­ли­кий на зріст, але ду­жий, ши­ро­кий у пле­чах і з товс­тою шиєю чо­ло­вя­га; ли­це в йо­го су­во­ре й не­доб­ре, ніс плес­ку­ва­тий, очі сині, бро­ви густі, ву­са довгі й по­куй­овж­дені, бо­ро­да го­ле­на, а го­ло­ва обст­ри­же­на, - тільки дов­га чуп­ри­на висіла на маківці; у пра­во­му вусі до­ро­га се­реж­ка, а зо­дяг­не­ний був у прос­ту білу со­роч­ку, - тро­хи біліщу, ніж у дру­жин­ників".

Побалакавши з ца­рем, він одїхав і не­за­ба­ром з усим військом ру­шив до Київа. Гре­ки тим ча­сом да­ли звістку Пе­ченігам, що Свя­тос­лав вер­тається до-до­му з не­ве­ли­кою дру­жи­ною і ве­зе з со­бою ба­га­то вся­ко­го доб­ра. Пе­ченіги, по­чув­ши про се, засіли над Дніпро­ви­ми по­ро­га­ми й ста­ли до­жи­да­ти йо­го там. Довідав­шись про се, Свя­тос­лав ос­тав­ся зіму­ва­ти в ус­тю Дніпра. Ско­ро не ста­ло в дру­жи­ни хар­чу і во­ни поїли усі свої коні. Тоді Свя­тос­лав зібрав свою дру­жи­ну, і на раді по­ло­жи­ли - про­би­тись крізь Пе­ченігів. Але Пе­ченігів бу­ла ве­ли­ка си­ла і во­ни із своїм ва­таж­ком Ку­рею ки­ну­ли­ся на Свя­тос­ла­во­ву дру­жи­ну й пов­би­ва­ли ма­ло не всіх. Тільки Све­нельд якось щас­ли­во промк­нув­ся в Київ, не зна­ти - чов­на­ми, чи су­хо­до­лом на ко­нях. Свя­тос­ла­ва са­мо­го теж вби­то, а з че­ре­па йо­го пе­ченіжський ва­та­жок, ка­жуть, ізро­бив ча­шу, оку­вав її зо­ло­том і на бен­ке­тах пив із неї ви­но. Так скінчив своє жит­тя Свя­тос­лав у 972 році. Мав він тоді усього яких трид­цять літ.

Після Свя­тос­ла­ва зос­та­ли­ся си­ни: Яро­полк у Київі, Олег у Де­рев­лян і в Нов­го­роді - Во­ло­ди­мир.

Сім літ - між смертію Свя­тос­ла­ва й Во­ло­ди­ми­ро­вим кня­зю­ван­ням У Київі - сі три бра­ти во­ю­ють між со­бою. Літо­пись оповідає, що перш за все вий­шла війна у Яро­пол­ка з йо­го сусідом Оле­гом. При­чи­ною був ніби-то зга­ду­ва­ний вже не раз бо­ярин київський Све­нельд.

Син сього Све­нельда - Лют, блу­ка­ючи якось по лісах на ло­вах за звіром, забрів у де­рев­лянські ліси і там стрівся з Оле­гом, що теж був на по­лю­ванні. Довідав­ши­ся, що се син Све­нельда, Олег ду­же роз­сер­див­ся і вбив йо­го (ма­буть бу­ла якась во­рож­не­ча між ни­ми). Све­нельд, як про­чув про се, схотів помс­ти­тись за си­на і став на­мов­ля­ти Яро­пол­ка, щоб він од­няв у бра­та Оле­га Де­рев­лянську зем­лю. Дов­го Яро­полк не прис­та­вав на се, а потім пос­лу­хав ста­ро­го бо­яри­на і пішов війною на бра­та.

Коло міста Ов­ру­ча во­ни зійшли­ся, і Яро­полк роз­бив бра­то­ву дру­жи­ну; во­на ки­ну­ла­ся до го­родської бра­ми, шу­ка­ючи за­хис­ту у місті. По-пе­ред бра­ми був рів, а че­рез нього пе­ре­ки­ну­тий був не­ши­ро­кий місток; дру­жи­на, тіка­ючи од во­рогів, поспіша­ла­ся в го­род і так на­тис­ну­ла на міст і на­тов­пи­лась на йо­му, що лю­де й коні по­ча­ли па­да­ти у рів і ба­га­то на­ро­ду там за­ги­ну­ло. Ту­ди-ж упав і Олег. Як тільки Яро­полк увійшов у го­род, він звелів знай­ти бра­то­ве тіло, гірко пла­кав над покійни­ком-бра­том і звелів по­хо­ва­ти йо­го, доріка­ючи Све­нельдові, що помс­тою своєю він довів йо­го до бра­тов­бивст­ва.

Перечувши про се, Во­ло­ди­мир ду­же зля­кав­ся і втік з Нов­го­ро­да до Ва­рягів за мо­ре шу­ка­ти по­мочі, а Яро­полк пос­лав сво­го воєво­ду у Нов­го­род і підгор­нув се місто під се­бе. Че­рез який­сь час вер­нув­ся Во­ло­ди­мир од Ва­рягів з чи­ма­лою дру­жи­ною й по­ви­га­няв з своїх во­лос­тей Яро­пол­ко­вих по­сад­ників, а тоді на­ду­мав іти війною на Яро­пол­ка. Але по­пе­ре­ду пок­лав підби­ти собі По­лоцк, щоб ма­ти більш си­ли для бо­ротьби з бра­том. Літо­пись оповідає про се ина­че - ніби-то він пішов на По­лоцьк, то­му, бо про­чув, що тим ча­сом Яро­полк пос­ва­тав доньку по­лоцько­го кня­зя Рог­во­ло­да - Рогніду й за­ру­чив­ся з нею. Во­ло­ди­мир пос­лав до Рог­во­ло­да своїх сватів, але Рогніда од­мо­ви­ла їм: „Не роз­зую си­на ра­бині і не піду за йо­го", на­тя­ка­ючи сим на те, що Во­ло­ди­мир був син прос­тої клюш­ниці (тоді був та­кий зви­чай, що мо­ло­да після шлю­бу мусіла роз­зу­ва­ти мо­ло­до­го). Ду­же розгнівавсь Во­ло­ди­мир і са­ме тоді, як поїзжа­не зібра­ли­ся вже вез­ти Рогніду до Яро­пол­ка, на­пав на По­лоцьк, убив Рог­во­ло­да і двох синів йо­го, си­ло­миць узяв Рогніду собі за жінку і по­дав­ся на Київ, де за­пер­ся Яро­полк. Тут він по­ба­чив, що не лег­ко до­бу­ти бра­та сво­го у Київі і став підмов­ля­ти Блу­да, бо­яри­на бра­то­вої дру­жи­ни, щоб той як-не­будь зро­бив так, щоб Яро­полк вий­шов із го­ро­да. Блуд зго­див­ся, пішов до Яро­пол­ка і став ра­ди­ти йо­му й вмов­ля­ти йо­го, щоб він скоріш пішов до Во­ло­ди­ми­ра й ска­зав йо­му так: „Ти по­ду­жав ме­не, бра­те! Бе­ри собі Київ, а мені що да­си, те й візьму". Так во­но й ста­ло­ся.

Як зна­ти з сього, Яро­полк був чо­ловік ду­же не твер­дої вда­чи: там він пос­лу­хав Све­нельда й пішов на бра­та сво­го Оле­га, тут пос­лу­хав­ся Блу­да й сам од­давсь до рук Во­ло­ди­ми­ро­вих; своєю во­лею він нічо­го не ро­бив, і кру­ти­ли мо­ло­дим кня­зем бо­яре, як хто хотів. Яро­полк пос­лу­хав­ся Блу­да й прий­шов до Во­ло­ди­ми­ра, але на нього на­ки­ну­ли­ся два ва­ря­ги й на бра­то­вих очах вби­ли йо­го. Та­ким по­би­том у 980 році Во­ло­ди­мир здо­був собі Київ.

Дата добавления: 2015-06-04