Ярослав Володимирович Осмомисл 1153-1187

Ярослав Во­ло­ди­ми­ро­вич, що про­зи­ва­ли йо­го за йо­го ро­зум Ос­мо­мис­лом, ви­со­ко підняв Га­лицьке князівство. За нього Га­лицька дер­жа­ва прос­тя­га­ла­ся од гір Кар­патських, по річках Ся­ну, Дністру та Пру­ту, де те­пер Бу­ко­ви­на, аж до Ду­най­ських гирл.

Ось як ма­лює йо­го си­лу незвісний письмен­ник XII в. у свой­ому творі „Сло­во о пол­ку Іго­ревім": „Га­лицький Ос­мо­мис­ле-Ярос­ла­ве! ви­со­ко ти си­диш на своїм зо­ло­то­ко­ванім столі, підпер­ши Угорські го­ри своїми зелізни­ми пол­ка­ми, зас­ту­пив­ши ко­ро­ле­ви (угорсько­му) до­ро­гу, за­чи­нив­ши Ду­наю во­ро­та, ра­дя­чи су­ди до Ду­наю! Гро­за твоя по зем­лях те­че! Ти відчи­няєш во­ро­та київські; стріляєш з батьківсько­го зо­ло­то­го сто­ла сал­танів по да­ле­ких зем­лях!"

Ярослав, по смер­ти батька, зав­зя­то далі во­ював із Ізяс­ла­вом II, Ве­ли­ким кня­зем київським, і тільки після смер­ти йо­го за­ми­рив­ся з си­ном йо­го Мстис­ла­вом. Не­за­ба­ром після то­го до­ве­ло­ся йо­му во­юва­ти з Іва­ном Бер­лад­ни­ком. Іван сей до­ма­гав­ся батьківщи­ни й уп­ро­хав Ізяс­ла­ва Да­ви­до­ви­ча, щоб той йо­му до­поміг. По­ма­га­ли йо­му й де­які Га­ли­ча­не і инші охочі, що зібрав він ко­ло се­бе, - про­зи­ва­ли­ся во­ни „бер­лад­ни­ки" (во­ло­цю­ги). Ба­га­то кло­по­ту бу­ло з ним Ярос­ла­вові, аж по­ки Бер­лад­ник той не вмер у 1161 році (ка­жуть, що йо­го от­руїли Гре­ки у го­роді Со­луні, ку­ди він утік після смер­ти Ізяс­ла­ва).

З Угор­щи­ною та Польщею Ярос­лав був у згоді. Все бу­ло га­разд - тільки не га­разд бу­ло у нього з спра­ва­ми до­машніми.

У Га­ли­чині - як вже зга­ду­ва­ло­ся - вби­ли­ся в си­лу бо­яре, а за часів Ярос­ла­ва во­ни заб­ра­ли у Га­ли­чині та­ку си­лу, що кня­зеві бу­ло ду­же скрут­но.

Ось що во­ни вчи­ни­ли із своїм кня­зем. Ярос­лав не лю­бив своєї жінки Ольги (доньки Юрия Дов­го­ру­ко­го) і узяв собі за жінку якусь Нас­та­сию Чаг­ро­ву, бо­ярську доньку і од неї мав си­на Оле­га, кня­ги­ня ж Ольга із си­ном своїм Во­ло­ди­ми­ром і при­хильни­ми до неї бо­яра­ми утікла в Польщу. Тоді инші бо­яре, лихі на кня­зя за те, що бо­яре Чаг­ро­вичі ма­ли те­пер ве­ли­ку си­лу у Ярос­ла­ва, ух­ва­ли­ли на­посісти­ся на нього; са­мо­го кня­зя схо­пи­ли, Нас­та­сию жи­вою спа­ли­ли на вог­нищі, рідню її пов­би­ва­ли, си­на її Оле­га зас­ла­ли на зас­лан­ня, а кня­ги­ню вер­ну­ли до­до­му й при­си­лу­ва­ли кня­зя жи­ти з нею. Але Ярос­лав не пе­рес­та­вав лю­би­ти свою Нас­та­сию навіть тоді, як во­на по­мер­ла, і Ольга зно­ву мусіла тіка­ти до своєї ро­ди­ни у Во­ло­ди­мир Суз­дальський, і там че­рез літ 10 по­мер­ла, пост­риг­ши­ся в чер­ниці.

Ярослав по­мер у 1187 році. Уми­ра­ючи, він пос­та­вив кня­зем у Га­личі Оле­га, си­на од Нас­та­сиї, а Во­ло­ди­ми­рові дав Пе­ре­мишль. Бо­яре не пе­ре­чи­ли йо­му, а як тільки князь по­мер і по­хо­ва­ли йо­го у Га­личі, в церкві пресв. Бо­го­ро­диці, бо­яре за­раз виг­на­ли Оле­га і кня­зем своїм нас­та­но­ви­ли Во­ло­ди­ми­ра.

Дата добавления: 2015-06-04