Христіянство

Побут

Право

Гроші

Економічне життя і торгівля

Не бу­ло спо­кою в давній Ру­си від уся­ких „ко­чов­ників", а че­рез те й жит­тя на­род­не не йшло рівно впе­ред і то пе­ре­ри­ва­ло­ся, то сильно зміня­ло­ся на гірше. Крім нас­коків ко­чов­ників, усякі вой­ни теж доб­ре да­ли­ся в зна­ки се­ля­ни­но­ви: скільки доб­ра зруй­но­ва­но бу­ло, скільки заб­ра­но ро­бо­чих рук - уби­тих або заб­ра­них в не­во­лю! Найгірш дош­ку­ля­ли По­ловці: че­рез них зу­божіло Подніпровє - око­лиці Київа, Чер­ни­го­ва й Пе­ре­яс­ла­ва, най­го­ловніших міст на Ук­раїні. Лю­де по­со­ву­ва­лись на захід: з Київщи­ни на Во­линь і в Га­ли­чи­ну та в Полісся, а з Задніпро­вя - в північну Чер­нигівщи­ну, або аж над Вол­гу. Змен­ши­ло­ся че­рез те все й дрібних се­лянських гос­по­дарств: во­ни або про­па­да­ли, або пе­ре­хо­ди­ли в бо­ярські ру­ки, а самі гос­по­дарі - ста­ва­ли хо­ло­па­ми або за­ку­па­ми. В XI-XI­II вв. стра­шен­но ба­га­то ста­ло невільників на Ру­си, і їх вже не ве­зуть на про­даж заг­ра­ни­цю: во­ни й до­ма потрібні. Ба­чи­мо вже в князівських дво­рах по 700 душ „че­ля­ди" - от­же князі й бо­яре по­чи­на­ють ба­гатіти з невільни­ка; усякі ре­мест­ва, про­ми­сел - дер­жа­ли­ся не ким, як не­вольни­ком. Давніше Київ і вза­галі Придніпро­вя слав­не бу­ло своєю тор­гов­лею - те­пер Київ упа­дає, тор­гов­лю ве­дуть тільки чужі купці, і бо­яре все більше осіда­ють на землі та вкла­да­ють свої капіта­ли в гос­по­дарст­во. Де бра­ли во­ни зем­лю? А прос­то „зай­ма­ли" вільну по­рож­ню, скільки хто міг об­ро­би­ти, і об­роб­ляв її. А хто ж об­роб­ляв? Невільник або півсвобідний за­куп. Вартість зем­ля ма­ла тільки тоді, ко­ли на ній бу­ло до­волі не­вольни­ка.

Торговлю, як зга­ду­ва­ло­ся, ве­ли найбільш чужі купці, „гості". Вже в ті ча­си то­вар да­вав­ся їм в кре­дит (в борг), а тор­гов­ля час­то ве­ла­ся на по­зи­чені гроші. Про­цент за по­зи­чені гроші бра­ли в ті ча­си страш­ний: за­кон­ний про­цент був 50-ий, а бра­ли й більший! Ра­ху­ва­ли на грив­ни. Се був шес­ти­кут­ний шма­ток срібла ко­ло пів фун­та ва­ги.

В гривні лічи­ли 20 но­гат і 50 різан; крім то­го бу­ли ще ку­ни - 25 в гривні і віве­риці - най­дрібніща дрібна мо­не­та. Скільки ж то бу­де грив­на на наші гроші? Се мож­на ви­вес­ти з то­го, що за рік служ­би пла­ти­ли жінці 1 грив­ну, тим­ча­сом як ко­ро­ва ра­хується на 2 грив­ни, а кінь на 3. От­же грив­на більш-менш ко­ло 25 рублів (30 ринських) на наші гроші.

Поруч з грив­на­ми, ку­на­ми та ин­шим, бу­ли ще й справжні мо­не­ти: зо­лоті та срібні. Зо­ло­тих бу­ло ду­же ма­ло, а срібних хо­ди­ло до­волі.

Руські князі - Ярос­лав Муд­рий та раніщі й пізніщі инші по­ли­ши­ли нам ду­же цінну збірку за­конів „Руська Прав­да". Зло­же­но її в Київі, але не од­ра­зу. Сею збіркою на­ших най­давніших за­конів мож­на не аби як пох­ва­ли­ти­ся: ба­чи­мо в ній по­ва­жан­ня сво­бо­ди чо­ловіка (ду­же рідко ко­ли поз­во­ля­ло­ся ареш­ту­ва­ти), по­ва­жан­ня гіднос­ти (дос­тоїнства) чо­ловіка: не мож­на бу­ло вільно­го чо­ловіка би­ти; ба­чи­мо роз­ви­ну­те по­нят­тя чес­ти: за вчин­ки про­ти чес­ти гірш ка­ра­ли, як за якусь там шко­ду; смерт­ної ка­ри не­має зовсім. (Ціка­во, що ду­хо­венст­во за Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го, а потім і Ярос­ла­ва на­мо­ви­ло бу­ло за­вес­ти смерт­ну ка­ру для „розбійників", але якось во­на не вдер­жа­лась). З на­шо­го пра­ва (з „Руської Прав­ди") вий­шло пізніш мос­ковське пра­во, але во­но роз­гу­би­ло та по­од­ки­да­ло ті бла­го­родні прик­ме­ти давнього русько­го пра­ва, про які ми зга­ду­ва­ли.

В князівські ча­си жінка ма­ла во­лю та­ку як і чо­ловік; бу­ва­ла в то­ва­ристві з чо­ловіком, або й са­ма, без нього. Жінки бра­ли участь в спра­вах цер­ков­них і політич­них - найбільш, прав­да, кня­гині. Ко­ли вдо­ва не ви­хо­ди­ла за­муж вдру­ге по смер­ти чо­ловіка, то во­на бу­ла го­ло­вою ро­ди­ни, - ма­ла всі ті пра­ва, що й чо­ловік. Діти діли­ли батьківське доб­ро рівно, але са­мий двір дос­та­вав­ся най­мен­шо­му си­нові. Що до шлюбів, то дов­го не розріжня­ли жінки шлюб­ної, вінча­ної від неш­люб­ної, і діти од неш­люб­них жінок ма­ли такі пра­ва, як і од шлюб­них. Вза­галі христіянський шлюб прості лю­де дов­го ува­жа­ли за панську ви­гад­ку: мов­ля­ли, тільки для бо­яр та князів во­но потрібно, і ще в XIV столітті мит­ро­по­ли­ти мусіли при­га­ду­ва­ти вірним своїм, щоб вінча­ли­ся з своїми жінка­ми. Не без то­го бу­ва­ло, що дех­то мав і по дві жінки.

Проти сього вис­ту­па­ло ост­ро ду­хо­венст­во. Але бу­ли ще й инші ва­ди в гро­мадсько­му житті, що про­ти них во­но вис­ту­па­ло, нап­рик­лад на­хил до ви­пи­ван­ня. Ува­жа­ли за за­конні „три чаші" - се ще й отці ду­ховні поз­во­ля­ли, а чет­вер­ту вва­жа­ли вже „оть непріязни". „Сло­во св. Ва­силія" ка­же, що по чет­вертій чаші „ве­ликі па­ни розп­рос­ти­ра­ють на всіх свою лю­бов, ми­ло­сердє на бідних, хо­чуть по­ма­га­ти всім немічним і бідним; отці ду­ховні учать своїх ду­хов­них дітей спа­сенію, звуть на по­ка­ян­ня, по­ка­зу­ють їм до­ро­гу до не­бес­но­го Єру­са­ли­му". Але все ж, ка­же „Сло­во", аж сьома ча­ша „бо­гоп­рогніви­тельна, Ду­ха свя­то­го ос­кор­би­тельна, ан­гел от­го­ни­тельна, бісов воз­ве­се­ли­тельна".

Нападалося ду­хо­венст­во й на на­ду­жит­тя пра­ви­тельства, на не­ми­ло­сердність до че­ля­ди, на не­ми­ло­серд­ну лих­ву. Те са­ме „Сло­во св. Ва­силія" ка­же: „Пи­са­но бо: не­доб­рий дог­ляд від ли­сиці ку­рам, не доб­ре льву пас­ти вівці, оден вовк всю че­ре­ду сму­тить, оден тать (злодій) всю країну псує - так і при царі неп­ра­веднім всі слу­ги під ним без­за­конні". В ин­шо­му оповіданні рос­ка­зується, як один князь на пи­ру спи­тав єпис­ко­па: „вла­ди­ко, де бу­де ти­вун на тім світі?" Єпис­коп од­ка­зав: „там, де й князь". - „Як то? - скипів князь: - ти­вун неп­ра­вед­но су­дить, ха­ба­ри бе­ре, лю­дей „про­дає", му­чить, а я що роб­лю?" Але єпис­коп ви­яс­нив йо­му, що який князь, такі йо­го й слу­ги.

Оступалося ду­хо­венст­во й за че­лядь: на­па­да­ло­ся на тих, хто об­тя­жає рабів ро­бо­тою, без­потрібно бє, крив­дить і т. и., але те ми­ло­сер­дя бу­ло, як на наші ча­си, не ве­ли­кої ва­ги, ко­ли нап­рик­лад „Сло­во Іоана Зла­то­ус­то­го" ка­же, що мож­на ка­ра­ти че­лядь за нес­лух­няність, тільки „не че­резъ си­лу, а по розс­мотрънію, яко­же муд­рость божія гла­го­леть: до 6 или 9 ранъ»; аще ли зла ви­на, ве­ли­ка вельми, то 30 ранъ", - „так по­ка­рав­ши йо­го, і ду­шу йо­го спа­сеш і увільниш йо­го від би­тя сто­ронніх лю­дей".

Виступало ду­хо­венст­во й про­ти лих­ви. Ось як нап­рик­лад го­во­рить про неї мит­ро­по­лит Ни­ки­фор: „ко­ли ти пос­тиш­ся, а бе­реш ве­ли­кий про­цент, нічо­го не по­мо­же тобі піст: ти ду­маєш, що пос­тиш­ся, а сам їси мя­со - не мя­со ове­че або ин­шої ху­до­би, приз­на­че­ної на по­жи­ву, а плоть брат­ню, бо ти ріжеш йо­му жи­ли і ко­леш йо­го тяж­ким но­жем - „ли­хо­иманія неп­ра­вед­ныя мзды тяж­ка­го ръза".

За князівських часів ста­ла­ся подія ве­ли­кої ва­ги: за­ве­де­но на Ру­си христіянство. За князів Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го та Ярос­ла­ва бу­ла вже впо­ряд­ко­ва­на церк­ва, зас­но­вані ка­тед­ри (ка­тед­ральні со­бо­ри) по ве­ли­ких містах, вис­вя­че­но до­волі ду­хо­венст­ва. За сто літ христіянство знач­но по­ши­ри­ло­ся по ве­ли­ких осе­ред­ках (цент­рах), особ­ли­во в Київі. Але не те бу­ло по се­лах, по глу­хих кут­ках: ще в другій по­ло­вині XI в. лю­де ува­жа­ли, що цер­ковні об­ря­ди, як от вінчан­ня, при­частє - то для князів та бо­яр, а са­ми й далі мо­ляться бо­гу Пе­ру­ну, Хор­су, роб­лять се по­тай­ки, став­лять „тра­пе­зи" ро­ду й ро­жа­ни­цям, мо­ляться ог­не­ви. Дов­го ще христіянство бу­ло вірою го­родською та панською, по­ки дійшло на се­ло. Але як і дійшло во­но на се­ло, то повс­та­ло „двоєвіріє", тоб то хоч і прий­ня­то бу­ло, нап­рик­лад, христіянські свя­та, але на христіянських свя­тих пе­ре­не­се­но прик­ме­ти ста­рих по­ганських богів (Пе­рун - Ілля, Даждь-бог - св. Юрий, Во­лос - св. Власій). З христіянськи­ми об­ря­да­ми злу­ча­ли­ся по­ганські - напр. по­ганське весілля зос­та­ло­ся, як бу­ло за по­ганських часів, по­руч христіянсько­го вінчан­ня, по­мин­ки, „про­во­ди" - замість ста­рої триз­ни; при­но­си­ни до церк­ви, „ка­нун" - замість по­ганської жерт­ви. І се не тільки се­ред прос­то­го лю­ду, але й се­ред „бла­говірних", освіче­них го­ро­дян бу­ва­ло оте „двоєвірство". Князі ста­ви­ли церк­ви й ма­нас­тирі, ма­ли свої до­машні церк­ви, во­зи­ли за со­бою попів, їду­чи в да­ле­ку до­ро­гу, а по­руч з тим спо­ряд­жа­ли в ма­нас­ти­рях пи­ри для мо­нахів, але зап­ро­шу­ва­ли ту­ди своїх знай­омих, чо­ловіків і жінок, і доб­ре там гу­ля­ли; доз­во­ле­них трьох чаш не дер­жа­ли­ся, і пи­ри ті кінча­ли­ся ча­сом ду­же не гар­но. Са­ме ви­пи­ван­ня бу­ло під по­бож­ною пок­рив­кою: пи­ли ча­шу за ча­шою во сла­ву Хрис­та, Бо­го­ро­диці, свя­тих, співа­ючи при тім відповідні тро­парі, і ви­хо­ди­ло - не­мов якась по­бож­на одп­ра­ва. Ду­хо­венст­во вис­ту­па­ло про­ти сього, і мо­нах Те­одосій за­бо­ро­няє співа­ти на пи­рах над ча­ша­ми більш як три тро­парі. Ин­ше „Сло­во" так го­во­рить про ті тро­парі на пи­ру: „яку ко­ристь має від тро­па­ря той, що пє ви­но: як напється, то не па­мя­тає й тро­парів".

Як не як, христіянство ро­би­ло своє: ду­хо­венст­ву уда­ло­ся об­ме­жи­ти сво­бо­ду з шлю­ба­ми; че­рез їхню про­повідь тро­хи лег­че ста­ло жит­тя че­ляді, де що по­мог­ло во­но й в справі ве­ли­кої лих­ви. Лю­де ста­ють по­божні, тоб то: хо­дять до церк­ви, до­дер­жу­ють постів, да­ють жерт­ви на церк­ви, на ду­хо­венст­во й старців.

До по­бож­нос­ти на­ле­жа­ло й хо­ди­ти по свя­тих місцях. Хо­ди­ли до Єру­са­ли­му, на Атос (Афон), в Цар­го­род. Хо­ди­ло так ба­га­то лю­дей, шо ду­хо­венст­во мусіло аж повз­дер­жу­ва­ти їх: Ки­рик Нов­го­ро­дець ра­див луч­че бу­ти доб­ри­ми до­ма си­дя­чи, а ніж хо­ди­ти в Єру­са­лим, а єпис­коп Ни­фонт ще ви­разніше го­во­рить: „бо хо­дять тільки для то­го, аби не роб­ля­чи хо­ди­ти та дур­но (да­ром) їсти й пи­ти".

Треба ще до­да­ти, що те ду­хо­венст­во, що наїха­ло до нас з Греції про­бу­ва­ло за­во­ди­ти на Ру­си й де­що та­ке, чо­го не тре­ба бу­ло.

Наприклад во­но про­повіду­ва­ло не­на­висть до лю­дей ин­шої віри і за­бо­ро­ня­ло їсти або пи­ти з од­ної по­су­ди з ла­тин­ни­ка­ми, бра­ти від них їжу. Про­те на се, вид­но, не ду­же то звер­тав ува­гу на­род; та се вид­но й з то­го, що князі наші ду­же час­то же­няться на ка­то­лич­ках, не зва­жа­ючи на ду­хо­венст­во. Далі, оте ду­хо­венст­во во­ю­ючи про­ти вся­ких спо­кус та гріхів, ду­же згірдли­во ди­ви­ло­ся на жінку, об­зи­ва­ло її „зна­ряд­дям ди­явольської спо­ку­си". До­хо­ди­ло до то­го, що за­бо­ро­ня­ло не тільки третій, але навіть і дру­гий шлюб; на­па­да­ло­ся на усякі за­ба­ви, му­зи­ку, спів. Оче­вид­но, що ви­коріни­ти сього йо­му не уда­ло­ся, тільки га­яли дур­но час, лю­дям крив­ду ро­би­ли. Те са­ме грецьке ду­хо­венст­во за­во­дить мо­лит­ву за кня­зя в церк­ви, та ка­же й до­ма за них мо­ли­тись. Все се бу­ли не­чу­вані у нас річи, і на ук­раїнсько-руськім ґрунті не прий­ня­ли­ся.

Од Греків прий­шло до нас і чер­нецт­во з ма­нас­ти­ря­ми. Для русько­го гро­ма­дянст­ва - умертв­лен­ня тіла бу­ло річчю зовсім чу­жою, прос­то ди­кою. Але ко­ли сю на­уку при­не­се­но до нас, то най­шли­ся охочі по­ка­за­ти най­більшу щирість до христіянства. Ма­нас­тирі зяв­ля­ються у нас за кня­зя Ярос­ла­ва; в другій по­ло­вині XI в. бу­ло вже їх до­волі, але, зна­ти, бу­ли то ма­нас­тирі не­ве­личкі, - тільки Пе­черський у Київі нез­ви­чай­но розрісся і при кінці XI в. мав 180 ченців, а в в. XII-XI­II в Київі мож­но бу­ло налічи­ти кілька ти­сяч ченців. Най­славніщий ма­нас­тирь був Пе­черський. Зас­но­вав йо­го Ан­тоній з Лю­бе­ча, але упо­ряд­ку­вав і зро­бив слав­ним - Те­одо­сий з Курська. Він завів най­остріщу ус­та­ву, так зва­ну сту­дий­ську, що й у Візантії рідко де мог­ли її ви­дер­жа­ти. Але пізнійше, після Те­одо­сия, пе­рес­та­ли її до­дер­жу­ва­ти: ченці ма­ли своє влас­не май­но, бу­ли ба­гачі і бідні і т.и. За Те­одо­сия ма­нас­тирь роз­ви­вається й еко­номічно, роз­ши­рює своє гос­по­дарст­во, ста­вить слав­ну му­ро­ва­ну „ве­ли­ку церк­ву". Сла­ва про Пе­чорський ма­нас­тирь пішла по всій Ру­си, і всі инші ма­нас­тирі бе­руть собі йо­го за зра­зок. Пе­чорський ма­нас­тирь в XI в. був роз­сад­ни­ком ви­що­го ду­хо­венст­ва: звідси за­люб­ки бе­руть єпис­копів в усі землі Руської дер­жа­ви.

Чернецтво здо­бу­ло собі по­ва­жан­ня: в XII-XI­II в. пост­ри­га­ються в ченці князі, а особ­ли­во кня­гині. Ба­га­то князів пост­ри­гається пе­ред смер­тю, щоб умер­ти чен­цем. Пев­но, так ро­би­ли не самі князі, то­му ро­зумніші з ду­хо­венст­ва навіть вис­ту­па­ли про­ти сього: „не спа­се чор­на оде­жа, хто жи­ве в ліно­щах, а ко­ли спов­ня­ти Божі за­повіди, не пош­ко­дить і біла оде­жа", - так го­во­рить од­не „Сло­во".

Найбільш ма­нас­тирів бу­ло в Київі та в око­ли­цях - щось з 18; в Чер­нигівщині кілька (відо­мо - два), в Пе­ре­яс­лав­щині - два, на Во­лині три, в Га­ли­чині щось з чо­ти­ри. Крім своїх ма­нас­тирів, чи­ма­ло Ру­синів йшло здав­на в грецькі ма­нас­тирі: на Атосі (Афоні) - ма­нас­тирь Бо­го­ро­диці та св. Пан­те­лей­мо­на вже в XI-XII бу­ли в руських ру­ках; був руський ма­нас­тирь в Єру­са­лимі і в Цар­го­роді.

Дата добавления: 2015-06-04