Розділ шостий 3 страница

З мого затишного місця, що на узгірку, видно мені вежі кремлівські і навіть світлу пляму дискового годинника, на тому дискові небо, місяць і звізди, й стрілки‑промені сонця, – годинникар ставить годинник уранці по сонцю й при заході – вдруге. Місяця, звізд і стріл‑променів звідси мені не видно, але годинник той я знаю добре: годинникар мені знайомий, він кілька разів пускав мене на вежу і показував механізми. Годинник нагадав мені про пізній час, я стурбувався; адже обіцяв диякону Овсію Сьорбі навідати його сьогодні ввечері. Овсій Сьорба – земляк, ще й з моєї рідної сторони, по приїзді майже рік я мешкав з ним в одній келії, нині він живе на тій стороні при монастирській руїні. Вельми він мене просив, аби до ночі прийшов до нього. Мені не хочеться до нього йти, але не сповнити волю старої, хворої людини я не можу.

Тої миті вийшов отець Симеон, і я попросився на одвідини Сьорби. Отець Симеон дозволив. Тільки при тому чомусь пильно подивився на мене.

Я біжу вподовж Нікольської вулиці, щоб пройти поза іконним рядом на той бік. Біля Спаської вежі темні, неначе горохові скирти, комори‑житниці царські, там завше стоїть морок, суворі, мовчазні походжають стрільці з бердишами; в рову біля Неглинної порикують звірі, прислані для розваги іноземними царями царю московському, – місце се страшне, хоч по святах товпляться перед клітками знатні московські люди: їх пускають подивитися на звірів. («Диявол лікує!», – спливають на мисль слова отця Симеона). Повз Лобне місце прошмигую мишею. Я приходив сюди дивитися на кару тільки раз, і та кара не відбулася, але лишень погляну на цього велетенського камінного пня – й мороз пробирає до кісток. По цій‑таки Нікольській в травні позаминулого року після страшних спитків везли на страту гетьмана Многогрішного. Його звинуватили, буцім хотів укласти таємну змову з гетьманом Дорошенком. Всі ми, кияни, прийшли тоді на площу. Ніхто не вірив у тяжку провину Многогрішного, бо ж який йому хосен з тієї спілки з правобічним гетьманом. Дорошенкової булави не сягнеш, а свою можеш втратити. Вже були дали Многогрішного катові до рук. Вже той випробував нігтем на гостроту сокиру, коли прибіг захеканий царський гонець і проголосив, що на прохання малих царевичів, чиї серця сповнені милосердя та жалощів, великий государ відміняє українському гетьману смертну кару і запроваджує його в Сибір довічно. Я так тоді й не довідався, чи винуватий хоч у чомусь Многогрішний і чому це гетьманів возять у залізах в Москву і лезом сокири міряють їхню долю. І що взагалі діється на моїй землі? На моїй землі… Де вона, моя земля? Там? Тут? Скрізь? Та земля мені дорога, але мало знана. Іноді мені здається, що моя земля скрізь і ніде. Моя земля від мене далеко, до нас долітають всілякі чутки, іноді все, що чиниться там, уявляється мені повинутим мороком, хочеться побачити правду на власні очі, хочеться утвердитись у чомусь, а в чому – не відаю.

Важко жити на цьому світі. Он які віковічні дуби падають, скелі рушаться, за кого вхопитися, до кого прихилитися? До святих отців? Прожити билиною, хилитися під вітром і випростуватись знову? Билиною не вмію. Через те й боюся. Перший‑ліпший вітровій може поламати моє крихке віття.

На вулиці стоять дівчата, вони переймають мене своїм сміхом, серце мені починає битися прискорено й тривожно. Дівчата мені трохи знайомі. Я знаю, вони кепкують наді мною – що ходжу підстрибом, що шаріюся перед ними, що не вмію того, що вміють їхні хлопці, а мою книжну науку вони мають за ніщо. Одначе є серед них одна – кругловида, з муратиннячком, – яка кепкує менше за інших, і мені здається, якби залишилися вдвох, не кепкувала б зовсім.

– Хохол, заспівай! – гукають вони і регочуться.

Я люблю співати. І в мене, кажуть, є голос. Але співаю тільки на самоті або в півчій. Звідки вони знають, що в мене незлецький голос? Хтось їм сказав, чи підслухали, як я виспівую, коли роблю щось на подвір’ї? Я мекаю по‑козлячому, ще й ріжки наставляю над лобом. Дівчата плюються.

– Чого ви плюєтеся, – дивуюся. – Я ж не серджуся. Давайте заспіваємо гуртом…

Дівчата мовчать, і я біжу далі. Назустріч промчала англійська, шестериком, карета, коні з німецьким пір’ям, шапки на візничих також з перами, і каптани на них оксамитові, а охорони при кареті немає – впорожні біжить. Притиснувся до паркана, перечекав. Ось і монастирський мур. Пурхаю в дірку, зарослу бур’яном, опиняюся на подвір’ї, також порослому бур’яном і травою. Монастирик маленький, він зветшав – власне, вже руїна, доживає віку, доживають віку кільканадцятеро монахів, які не хочуть іти до нового, багатого монастиря, який посів і їхні землі.

Ось і знайома келійка. Мені не хочеться туди йти. І щось манить мене. Манить і відштовхує господар келійки Овсій Сьорба, чоловік мовчазний, похмуро насмішкуватий. Скільки пам’ятаю, він ганить усе на світі. Й те не так, і те погано. І є в тих словах якась правда. Є, я її не приймаю до кінця, сперечаюся з Сьорбою, а в душі часто погоджуюся з ним. А поміж тим він розумний і знає дуже багато. Сьорба не монах, справляв книжну службу при монастирі, потім та служба виявилася непотрібною, а він чомусь не поміняв господарів і помешкання. Тепер вже й міняти пізно, бо небавом отримає мешкання навічно. Страшно про таке мовити навіть в думці, але це так. Овсій Сьорба вже ледве дибає по своїй комірчині, сеча з нього тече, долівка застелена ганчір’ям та листками книги, в якій оповідається про життя Александра Македонського, сморід стоїть у комірчині страшенний і туск також. Я ступаю по аркушах, мені шкода книги просто як книги – військовими подвигами я не захоплююся. Люди пишаються оддавна, хто краще вміє вбивати, і не потямкують, що то гріх і сором. Я не знаю, чому людську уяву одвіку захоплюють приклади жорстокості, кровожерства, загарбництва. Тих, хто леліє до людей ласкою, не пам’ятають, а пам’ятають тих, хто напакував гори трупів і поневолив інші народи, пам’ятають зло, а не добро. Може, через те, що рани болять довго? Але ж ні, пам’ятають не рани, а загарбане і все те, що називають перемогами.

Сьорба іноді, розмовляючи зі мною, піднімає то той, то інший аркуш і щось прочитує з нього. Помираючи, він ще з чогось кпить. І се страшно.

Єдине слюдяне віконце келійки виходить на захід, і зараз у нього падає призахідне сонце, тільки о цій порі келійка й буває освітленою. Овсій Сьорба лежить на лавці‑рундуці, побачивши мене, звішує долу босі ноги. Вони в нього худі і аж сині. І сам він зсохся, неначе сироїжка, геть упав на лиці, а колись був повновидий, гладкий, любив поїсти і вина всілякі любив також. Тоді обличчя в нього було кругле, а тепер мовби трикутне, і зморщена шкіра звисає там, де колись кругліли червоні щоки. Коли б я не прийшов, він сидить на лаві‑рундуку. Рундук завжди замкнений. Що в нім? Справді Сьорба щось зібрав за життя чи те вигадали заздрісники? Ми говоримо про се й про те. Овсій Сьорба розпитує про життя‑буття всіх наших, надто його цікавить отець Симеон. Я розповідаю.

– Чудівський чернець Євтимій буває у Симеона?

– Бачив його там разів зо два.

Нараз чомусь пригадую Лобне місце й запитую: справді гетьман Многогрішний плекав чорні заміри проти царя чи все те вигадали? Кажу також, що приїжджі з України люди спостерегли незичливість нового гетьмана, вони натякають, буцім та незичливість повною мірою була й пролилася на Многогрішного. З неї все почалося. При тому моєму запитанні Сьорбина голова якось дивно смикнулася, він змотильнув руками і зашипів беззубим ротом:

– Ш‑ш‑ш… – По тому оглянувся на двері, приклав до вуст пальця. – Мовчи. Цить.

А мені не мовчиться, мені хочеться знати якомога більше про рідний край, про те, що там коїться. Начуваний я про все те багато, з різних сторін. І не доберу, де правда, а де брехня. Коїться ж там щось недобре, не вщухають битви, і за що б’ються, хто кого потинає, важко розібратися. За булаву, за маєтності, за волю для себе і людей? Одразу по смерті Хмельницького до його булави потяглися руки Виговського, і Пушкаря полтавського, і Золотаренка ніжинського, і уманського Михайла Ханенка, а далі – Хмельниченко, Сомко, Брюховецький, Дорошенко, Многогрішний, Самойлович – спробуй перерахувати гетьманів самої тільки цієї сторони лівобічної. Дорошенко був гетьманом обох сторін, а опинився з того боку, й при ньому живому з’явилися по цей бік нові гетьмани – нечупара і п’яниця Многогрішний, а далі Самойлович. Я чував, буцім Дорошенко не догодив цареві, почав вимагати, аби вернулися до статей Переяславських, і його постаралися спекатися. Андрусівське перемир’я було укладене тоді, коли він рубався з шляхтою на правому березі, за Андрусівським договором Україна поділена на Лівобічну та Правобічну, й лишився Дорошенко на тому боці в дарунок полякам. Він замкнувся в Чигирині й боронився од них, і од Многогрішного та Самойловича також, і простягнув правицю драпіжному вовкові турчину. Таке балакають. І мені хочеться знати, чи правда це. Стільки мужів підводили правицю з булавою, і всі вони, опріч останнього, Самойловича, опинилися в неславі, чи справді всі були лихі, чи щось зашкодило їм стати гарними? Запитую про все те Сьорбу, але він знову махає руками, показує на власні вуха, а тоді на стіни. В його випалених життям очах, які світяться наче порожні скельця, спалахує по тремтливому вогнику. Неначе скачуть останні скалки на жаринах, що погасають. Божечки, він боїться. Чого боятися Сьорбі? Чоловік, який ні в що не вірить, чиє життя добігло краю, який у всіх просить трути, тремтить, наче осиковий листок. Чиї кари ще можуть його наздогнати! І що тоді таке людина, яка її сутність? Що нею править? Бажання зробити добро, самолюбство, страх? Він більший за неї? Але – не за всіх. Є люди дужчі за нього. Їх багато чи мало? Я теж боюся, але не так, як Сьорба. Тут бояться всі. Надто після розколу, після падіння Никона. Бояться, бо катова сокира не лежить без роботи. Нині в Москві владарюють науст і пострах. Але вони мають волю над тими, хто ще збирається жити. А Сьорба – мрець.

Мені перехотілося розмовляти з Овсієм Сьорбою. А праглося стільки довідатися від нього. За ці роки він один кілька разів їздив на Україну. І просто Овсій Сьорба знає багато, але чомусь таїть своє знання. Апостол Павло рече: «Премудрість людська – безчинство є у Бога». Прости мені, Господи, але безчинством може бути тільки отака премудрість, яка не для людей, а од людей або й проти них. Я думаю, як би делікатніше сказати про це Сьорбі, та зненацька пускаюся берега і бреду навпрошки:

– Для чого світ у вас уклав стільки знання? Чому ви не передали його нікому? Нащо забираєте з собою?

Жарини на дні скелець ледь‑ледь засвічуються.

– Знання це… А проте… Ти хочеш знати?

– Хочу, – кажу якось по‑дитячому.

– Ти будеш знати багато‑багато, більше, ніж будь‑хто інший. Таємне знання і таємна влада солодкі, та ще коли за них добре платять. Для цього я тебе й кликав.

Я витріщаюся здивовано. Спохоплююся і затуляю рота. Я, коли дивуюся або дивлюсь на щось чудне, завжди розтуляю рота.

– Давно маю таємне веління… Та все не випадало нагоди. А тепер приспів час… Веління дуже високе, і ти не можеш ним знехтувати. Ти їдеш на Україну, хлопець ти вчений, маєш очі, маєш розум, можеш дотямкувати, що до чого. Тобі не треба нічого робити, а тільки коли до тебе підійде чоловік і передасть поклін від Дем’яна Дем’яновича, мусиш розказати усе, що чув і бачив. Розказати правдиво про діла і помисли людей, з якими зустрічався: козаками і міщанами, світськими і духовного сану. І про чутки, які ходять у краї. Просто треба бути уважним.

Аж тепер мені стає страшно. Хто такий насправді Сьорба? Кому й за віщо служить? Якої сили боїться й понині? Мабуть, то страшна сила. Боїться, що помстяться на родичах?

– Я такого… не зумію, – белькочу. – У мене, що влетіло в одне вухо, в друге вилетіло.

– Зумієш, – і подивився на мене бісом. – Щось запам’ятаєш, а щось і запишеш. Он там на кілочку висить свитка. Вона – для тебе. В лівій полі зісподу є кишенька потайна… – Хапається за живіт, лягає на рундука. Мимоволі погладжує його рукою.

– Не треба мені тієї свити, – кажу, трохи оговтавшись. – І плати не треба. То це ви, дядьку Овсію, самі справляли таку службу?

– Цить! – неначе гусак, витягує довгу кістляву шию Сьорба. Він схожий на смерть. – Не твого розуму це діло.

– Як же не мого, коли йдеться про мене.

– Знаєш, хто ти? Комашка. Порошина. Радій, що про тебе подбали.

– Нехай йому враг, такому дбанню.

– Враг, він тебе знайде, якщо відмовишся. Одягай свиту.

– Вибийте хвоста об тин… Самі ходіть у ній.

– Стій! – нараз гукає Сьорба незвично дужим голосом. Зупиняюся вже в дверях. – У свиті чи не в свиті, а якщо привезуть уклін від Дем’яна Дем’яновича, приймеш його. А зараз підніми клямку та поверни праворуч дверного цюцика. Виходитимеш, потягни на себе добре двері. Вони замкнуться самі. Я вже не вставатиму.

Мовчки грюкаю дверима. В голові гуде, неначе у вулику. Не можу нічого втямити, нічого розчовпати. Зрозуміло одне – служба, яку пропонує Сьорба, ница. Я начуваний про неї. Це не те знання, якого я шукаю. Це знання страшне, і ключ від нього тримає неправедна, зла рука. Я аж зашпортуюсь на стежці. Гарного ж гостинця приготував мені Сьорба! Йду й підозріливо поглядаю на зустрічних, може, й вони носять у душі гирі, почеплені яким‑небудь Сьорбою? Спогадую «Панегірик» Траянові, те місце, де донощиків‑сікофантів, зібраних по всій державі, відіпхнули на драних човнах в розбурхане море. Люд тоді радувався, порадуюсь же і я, що не прийняв лихого дарунку. Я вільний і чистий, і плавба моя вільна. Сьорба кликав мене в сікофанти, і якби я погодився – згубив би свою душу. Се ремесло нечисте споконвіків, воно гірше, ніж розбій, розбійник ще може чимось виправдатися перед Богом – голодом і холодом – і Бог простить йому, а за таке неспасенне ремесло – ніколи. І я подумав, що ще не ступив на житейську стежку, а вже небезпеки підстерігають мене. А що ж буде далі?

Я не міг більше радуватися, не міг пишатися собою, мені здалося, що я теж хоч трохи забруднився. Але в своєму рішенні утвердився остаточно. Може, подумав я, ми й створені, щоб пройти через усі спокуси, всі перелоги і прийти до кінцевої мети чистими та ясними. Тільки як терпить те, що пропонував Сьорба, Бог?.. Одначе хіба мало він терпить. І ми терпимо, і в терпінні очищаємося, терпінням вистелена дорога на небо.

Вранці мене зненацька захоплює звістка: вночі вбито та пограбовано Овсія Сьорбу. Вбито власною сокирою, яку тримав в узголів’ї (недарма кажуть: не тримай біля себе сокири), і вигребено все з лави‑рундука. Пекуча хвиля підступає під серце: либонь, це я винуватий в смерті Сьорби. Я не примкнув двері, як велів він, і злодії зайшли до комірчини. Намагаюся заспокоїти себе: той, що йшов грабувати Сьорбу, пантрував за ним давно, він зайшов би й сам, опріч того Сьорбі вже лишилося жити лічені тижні, якщо не дні. І тепер… Я вільний від нього. Ніхто не знатиме, якого каменя хотів покласти він на мене, яке каїнове тавро носив сам. Може, це покара за гріхи його? І все‑таки негарно так думати. Вбито людину, християнина. Гаряче молюся, але на серці не легшає. Тепер вже не можу дочекатися, коли вирушить обоз. Я вже ніколи не зміг би жити тут. Чекаю дня від’їзду як збавлення від кари.

Дата добавления: 2015-06-04