Розділ одинадцятий 2 страница

Кілька козаків спустилися по линвах, підпалили гарби, що вціліли. Гарби згоріли вщент.

Радість першої перемоги потьмарила неймовірна звістка з південного валу: з міста втік полковник Войца Сербин з почтом. Утік на очах оборонців – кількох сот міщан і козаків. Отак просто спустилися з валу, перепливли Сільницю й гайнули в очерети, а далі в лози, мабуть, домовилися заздалегідь. З цього боку турки не приступали, тільки на горбах од слободи Ладижинської стояли заслони, але всі дивилися на північний вал, де палав бій. Міщани та козаки з люті та розпачу хотіли, аби Войцу Сербина викрили, зняли лемент і стрільбу, проте татари так нічого й не побачили. Войца Сербин утік, і тепер кожен думав про те, що вони опинилися в безвиході, бо досвідчений воїн Войца Сербин має оборону за марну. Й що є якийсь хідник на волю. Не сьогодні‑завтра ту дірку затулять…

– Вночі повтікає багато, – витер з обличчя полою кунтуша кіптяву Марко й глипнув на Лавріна. Перехресту здалося, ніби Марко підштовхує його до якоїсь думки, до якогось рішенця.

– Не повтікають. Анастас тільки‑но сказав: тепер пильнуватимемо, поставимо варту.

Самому ж той лаз на волю теж світився в думці. Адже ще міг добутися до Киліяни. Що йому це чуже місто, чужі болі, чуже добро, в нього своя надія… Й бачив Киліянину посмішку, сміливі й жартівливі вогники в очах. Та враз пригадалися інші очі – жінок, дітей, коли ті проводжали їх на вал. Господиня двору, в якому стояли постоєм, провела їх за ворота, тримала в руці маленьку доньчину руцю й махала нею. «Перехрести, Катрусю, дядів. Перехрести своєю безгрішною руцею…»

Дві думки схрестились, як дві шаблі. Ще ніколи йому не мислилося так круто й так широко. Ще ніколи не обіймав думкою всієї України. Й себе самого в ній. Ні. Ніхто не принесе Сіркові ганебної вісті про козака Перехреста!

Він круто нахмурив брови.

– Нечестивий той шлях…

І знову Марко мусив погодитись. Диво, як усе перемінилося. На Січі перед вів він. А тут сталося якось так, що мимоволі ступав у Лаврінові сліди, Лаврінове «треба» звучало якось так, що вже було мовлене неначе й не ним, а кимось значнішим, мудрішим, хто знає божий і людський промисел, керується міркуваннями вищими, отож на нього – хочеш‑не‑хочеш – доводиться покладатися.

Коли вщухла стрілянина й трохи влігся дим, найсміливіші молодиці принесли козакам переобідок і те, чим його закропити. Козаки брали в руки горнята й вузлики, куштували, піджартовували, аби збадьорити жіноцтво. Жінки зиркали в поле, де диміли головешки, валялися трупи, хрестилися.

Лаврінові не дісталося гарячої страви, з ним поділився своїм зажитком Марко.

Сиділи на горішній призьбі валу, їли сало з цибулею, дивилися на ворожий стан.

Кайдан свою міру горілки оддав Макусі.

– Не відчую смаку, – сказав.

– А скільки треба, щоб відчув? – запитав Марко.

– Не знаю…

Кайдан – дужий, як лут. Якось засперечалися з одним гніздюком, і він долонею поперерубував усі жердини довкола його подвір’я. Гніздюк трохи не плакав. Бочки з свинцем він переставляє, як молодиця горщики.

– А ти коли‑небудь був п’яний? – допитував Марко.

– Де б то стільки взяти горілки, – щиро стенув плечима.

Він поклав сало на хліб, різав його на брусочки великим кривим ножем і ножем посилав брусочки в рота. Жував замислено, дивився на гору, де бовваніли намети.

– І що воно султан їсть? – мовив з таким виглядом, неначе, не дізнавши того, й на світ дивитися не міг.

– А нащо тобі? – запитав Лаврін.

– Таж цікаво. Ну… сала вони не їдять.

– Я чув, султан їсть тільки солов’їні кібчики, – сказав Марко.

– Та ну? Скільки ж це треба солов’їв… А чим запиває?

– Пінною.

– Бре. А хто знає, що п’є цар?

Того не знав ніхто.

– Ну, а якби перед ним поставити горілку, мед і вино, що б він пив?

– Смолу, – одказав сивовусий носатий козак з шрамом над бровою. – Розпатякався.

Кайдан знизав плечима:

– Ну чого ти сердишся? Таж цікаво.

Попоївши, помолився й ліг під палісадом спати. Він спить за будь‑якої нагоди, навіть гарматні випали його не будять.

– Збудите, коли турки будуть приступати, – тільки й мовив.

Дізнавшись, що обложені не мають гармат, турки й татари ходили близько, вимахували луками та шаблями. Іноді хтось із них клав на тятиву стрілу, пробігав кілька кроків і метав її. Здебільшого стріли не долітали. Он і зараз курдупель‑татарин, голий до пояса, перехрещений по грудях якоюсь червоною шматиною, підбіг до валу, пустив стрілу, вона застряла в частоколі, він вихопив з сагайдака й хотів покласти другу. Тоді Марко підвівся й пожбурив у його бік недогризену цибулину. Татарин сахнувся, сіпнувся тікати і впав. І так перестрашено, кумедно – на чотирьох – утікав до свого стану, що козаки реготали до гикавки.

По тому з березового гайка вимчало троє бедуїнів на баских конях, не доскакавши до стін на віддаль рушничного пострілу, повернули коней і кроком поїхали вподовж стін по ладижинських городах. Тонконогі арабаші грузли в чорноземі майже по бабки, бедуїни часто зупиняли їх, повертали задами до стін, один навіть задер коневі хвоста, вимахували довгими списами – викликали на герць, їхні коні тяглися до молодого проса, що було під копитами, бедуїни смикали за повіддя, від того погрозлива урочистість втрачалася.

Козаки стискували зуби, тамуючи гнів. Не одному кипіла кров, немало тут стояло звитяжців, що не раз самі накликали ворогів, але зараз, приголомшені несосвітенною силою, не мали веселого задьору, без котрого герць – не герць, нікому не йде до мислі легка, хоч і небезпечна, ба смертельна, втіха, та й не випустила б нікого за ворота варта, аби не вломилися до фортеці вороги. Похмуро дивилися на три білі прояви з довгими списами, стискали кулаки. Тільки Кайдан, котрий таки не заснув, заклав у рота пальці і свиснув так, що аж затанцювали під вершниками сполохані коні. А коли бедуїни оглянулися, повернувся до них задом і покрутив рукою, немов піднімав хвоста. Козаки зареготали, бедуїни розпалилися, дужче замахали списами, повернули коней, під’їхали ближче. Щось кричали по‑своєму, а Кайдан надимав щоки й кукурікав по‑півнячи. Бедуїни підводились у стременах, гарячили коней, та враз на валу пролунав одинокий постріл, і середній вершник підскочив у сідлі, підкинув угору руки й каменем упав на стоптане просо. Двоє інших рвонули коней і немовби злетіли з місця, помчали до ліска. Козаки оглянулися й побачили Лавріна. Він стояв з фузією в руках, блідий як полотно. По губах його пробіг дрож. Широко розтуленими очима дивився на зелене просо, в якому лежав бедуїн. Це був перший ворог, якого забив він, напевне він, і навіть не в бою, а коли той сповняв на коні образливий для нього танок. Лаврінові стугоніло серце й тіло обсипало жаром. Він не міг взяти до тями, як те сталося, що обірвав життя в отому, завиненому в біле, тілі. Адже не сподівався, що дострілить туди. Він чомусь аж злякався свого пострілу й, аби не дивитися на вбитого, одвернувся. Як то просто, думав, убити людину. Й як, нехай йому всячина, важко. Десь же той чоловік жив, щось робив, приїхав сюди… А чого приїхав? По його, Лаврінове, життя? Чи по життя отих жінок і дітей, що позабивалися по норах? Зринула думка – як про це розкаже Киліяні. Він тепер майже все розказував їй у думці.

І ще почував: білий саван ходитиме за ним довго. Стоятиме за плечима, гарцюватиме на коні, вимахуватиме руками.

Воднораз у голові спиналася інша думка: запорожці можуть розгадати, що з ним коїться. Того не хотів, легурно, діловито підвів рушницю, почав продмухувати полицю, далі зняв з плеча торбину й заходився рахувати кулі.

– Не кепський постріл, – мовив хтось із заздрістю.

– Хіба то він, то я стріляв, – пожартував Кайдан, і козаки засміялися.

Зненацька турки – все військо – попадали на коліна. Саме настав час третьої молитви. Діставали з‑за пазух священні камінці, клали шаблі і творили молитву. Торкалися пальцями камінців, торкалися шабель і шепотіли слова молитви так тихо, що їх чув лише вітер і той, кому вони призначалися. Руки клали на коліна й дивилися вгору. Були лагідні, покірні вищій силі і, здавалося, просили в Аллаха не крові, а добра і злагоди всім людям на землі. Козаки примовкли. Та гуртова молитва згнітила їхні серця дужче, ніж гарматні випали. Вона свідчила про єдинодушність ворога, а також про те, що на світі є інший бог, який допомагає ворогові. Нечутно шелестіли вуста, німо зводилися вгору сотні тисяч рук, вимагаючи смерті тим, що стояли на валу. Шаблі в турків лежали на колінах.

Далеко на горі біля наметового містечка іржали коні. Там теж стояли на колінах турки й молилися. Звідси вони були схожі на барвистих птахів, які щось дзьобають на землі. Либонь, то молилися високі турецькі воєначальники. Чотири найбільших, схожих на хліви, намети стояли збоку. Два однакових, один трохи менший і один найменший. Ті намети давно тривожили Маркову уяву, і він запитав про них.

– То намети султанові, – пояснив Кайдан.

– Султанові? – не повірив Марко. – Аж чотири? Для чого йому стільки?

– Отой маленький – нужник, – показав рушницею Кайдан. Козаки зареготали.

– Чого зуби показуєте? – обурився Кайдан. – У кущі султан бігати боїться. Та й не звик: там піддуває.

Козаки хоч і сміялися, але вірили. Кайдан їх трохи розвеселив.

Опівдні турецькі піхотинці – секбани – знову приступали північний вал. Йшли густими рядами, над якими майоріли розгорнуті прапори, були нещадні й люті, співали фатіху – першу суру корану, глухо гриміли барабани, й пронизливо верещали сурми. На валу теж заспівали сурми. Козаки та ополченці стали за частокіл.

Кричали й ті, й ті – одні, щоб залякати, інші, щоб збадьоритися, погрозливі погуки і музика линули в небо, в безхмарне високе небо, й були звернуті кожна до свого бога, проте боги були німі й байдужі, зайняті своїми небесними справами.

Секбани несли драбини, котили вози з гноєм та мокрою соломою – засипали рів. Кілька чоловік на валу не витримали й дочасно почали стрільбу. Анастас Дмитрієв підніс угору шаблю, й стрільба вщухла. Сам він дивився у вузенький пролом, його ліва рука була стиснута в кулак, губи беззвучно щось шепотіли. Мабуть, ротмістр рахував кроки. Тоді враз вимахнув шаблею, гримнули затинні пищалі, рушниці, й мовби ураган промчав по передніх рядах турків. Упало кілька прапорів, секбани розладнали стрій і, переступаючи через мертвих, побігли до валу. Бралися по соломі та гноївці, грузли в муляці, кидали вгору мотузки і витягували один одного – цілими вервечками – під самий вал.

Лаврін дивився вниз у якомусь подиві чи заціпенінні. Хололо серце. Вперше бачив так близько ворогів. Турки йшли з поля рядами – у довгих синіх каптанах із заткнутими за пояси полами, білих шапках, на яких щось поблискувало (пізніше довідався – дзеркальця), швидше й швидше, миготіли взуті в червоні та жовті черевики ноги, грізніше й грізніше зводилися шаблі, сокири, алебарди. Стояв дзвін, ляскіт, миготіли обличчя – сотні, тисячі облич; він не міг зупинитись на жодному і вже не почував страху, тільки якусь сторопілість. Турки комашилися діловито, навчено, одні падали на коліна, інші сунули драбини по їхніх спинах, ще інші підпирали драбини рогачиками. Їх розділяло п’ятдесят чи, може, трохи більше косових сажнів…

Турки дивилися вгору – білі плями облич і чорні цівки очей, вони дивилися на нього, щоб сягнути його… щоб убити. Серце наливалося ненавистю, Лаврін відчув, як воно поважчало й як поважчала рука, але разом з ненавистю народжувалося відчуття небезпеки, всередині мовби щось натяглося, тремтіло, застерігало. Кинув оком ліворуч – запорожці діловито зводили рушниці, вицілювали, стріляли. Лаврінові стало соромно, адже й він тримав рушницю, ще й був гарним стрільцем, але замість того, щоб стріляти, виважував щось у своєму серці.

Козаки насамперед вицілювали тих, що перли нагору драбини. Лаврін стріляв без підсипки й встиг зробити три випали, поки драбини лягли на вал. Бачив, як, ухопившись за живіт, тицьнувся в землю високий яничар, і йому самому чомусь гаряче запекло в животі, ніби туди влучила гаряча куля. Небагато драбин сягнуло вершини валу, висота якого була сорок аршинів (та ще рів глибиною десять аршинів), але турки обліпили їх, як мурашня. В ровах вибухали порохові міни, на голови нападників падали труби з нафтою, змочене в нафті палаюче ганчір’я, але секбани дерлися угору, мов саранча, лізли у вогонь. Біля Лавріна до стіни прилипло дві драбини, одна ліворуч, куціша, друга праворуч – довга‑предовга, вистромилась свіжоструганими, на яких закипілась живиця, щаблями на палі. Поки що тільки четверо чи п’ятеро турків долізли до половини драбини – їх змітали фланговим вогнем із земляного бастіону. Але зненацька вогонь правого бастіону вщух – запорожці, що обороняли його, самі взялися за шаблі, по драбинах до них полізли секбани. А тут, де оборонявся Лаврін, просто перед ним над гостряками паль уже біліла шапка із золотою парчевою смугою, білим тюрбаном і сліпучим мідним чи й золотим значком – якийсь турецький начальник брався все вище й вище, поруч нього дряпався інший – маленький турок в жовтім убранні. По лівій драбині теж піднімалося кілька чоловік, тримали в руках і зубах оголені шаблі та ятагани. Піднімалися легко – навчені братися по драбинах.

– Гей, берись! – пролунало позаду в Лавріна.

Він оглянувся – козак Кайдан підважив плечем один кінець колоди, кликав на поміч. Одразу метнулося кілька чоловік, понесли колоду до частоколу. Вони довго не могли завдати її через частокіл. Тим часом на драбині праворуч турок вихопив із зубів шаблю й зіп’явся на повен зріст. Та козаки врешті перепхнули обидва кінці колоди, і вона загуркотіла, збиваючи секбанів одразу з обох драбин. Там захурчало, почувся крик, вереск, одначе двоє турків з правої драбини встигли скочити на вал: той, що в шапці з султаном, рубонув на льоту молодого козака по сивій смушевій шапці, замірився на Кайдана, коли він був нагнувся за іншою колодою, та йому просто в потилицю стрельнув Марко. Турчин у жовтих штанях лежав, приплішований до землі, розрубаний шаблею майже навпіл. То був чийсь страшний удар – не врятувала й приторочена ззаду до шапки захисна матерчана єпанча.

Обіч нього лежали мертві козаки. На мить Лаврінові здалося, що отой маленький – Марко. Він підбіг, нагнувся, легко перекинув тіло з боку на спину (страшно хитнулася голова), з внутрішнім тремтінням відсмикнув руку: «Не Марко». Поруч лежав дебелий козак, йому відірвало ядром ногу, кров цебеніла зі страшної рани, а він припав до фляжки, пив горілку. Переборовши страх і нудотну млість, Лаврін присів, щоб перев’язати козакові рану, але той рішуче хитнув головою: мовляв, то вже не допоможе, не заважай. Він знав, що зараз сп’яніє і спливе кров’ю, засне й не прокинеться.

А по драбинах бігли нові нападники. То там, то там перехоплювалися через частокіл, безстрашно кидалися на запорозькі шаблі. Тому, хто перший проб’ється в козацький стан і укріпиться там, обіцяно сто золотих екю і десять бранок.

Люто боронилися запорожці. Вже поліг козак Шабалда, а козак Кремінь сидів, тримаючись руками за голий живіт, з якого булькала кров, у Падалки в руках розірвалися одразу дві гранати, вибили з грудей серце, й воно диміло на чорній землі, стискалося й розтискалося. Криваво димляче й пульсуюче серце найдужче запам’яталося Лаврінові з того бою.

– Не дивися: снитиметься вночі, – на ходу застережливо пораяв йому Кайдан, несучи на плечах величезні ночви зі свинцем.

Лаврін на мить зупинився, приголомшений, втомлений. Зненацька йому в мозок пробився якийсь незвичний згук. Здавалося, хтось дотикався чимось прохолодним, зеленим, тонким. Що згук незвичайний, те ухопив свідомістю одразу, але звідки він і що то таке, збагнути не міг. Та зненацька заморока спала й він почув, що ген у лузі, далеко‑далеко, кує зозуля. Чи вона не чула бою, чи вже звикла до нього в цих краях, чи була якась навіжена – хтозна, але кувала, й спів її був чистий та прозорий. Кому вона кувала, Лаврін навіть не встиг подумати, бо поруч, схопившись обома руками за груди, впав козак («Не йому!»), а мимо бігли запорожці та городовики, й Лаврін подався за ними праворуч, де на вал прорвалося одразу кілька нападників. Їх рубали бердишами ладижинці. Кайдан вискочив на палісад і шмагав бичем, мов молотник ціпом. Велика, чорна, їжаста куля свистіла й гула, й турки летіли вниз, мов снопи околоту. «Хрясь, хрясь» – лунало на валу, й чулися стогони, вигуки, зойки, хрипіння. Кайданові на живіт зсунувся пороховий ріг, що висів на тонкому ремінному перев’язі, заважав, Кайдан рвонув перев’язь, пожбурив порохівницю вниз і молотив знову. Його обличчя спотворили гнів і запал. Воно було страшне.

Либонь, то Кайданової звитяги додалося Лаврінові в груди. Він вихопив з мертвих рук ладижинця бердиш й собі виліз на частокіл, правою ногою вперся в палю, лівою став на щабель драбини й сягнув по чорній, круто зігнутій спині турка. Там щось хряснуло, в швидкому, вже конвульсивному замаху зметнулася рука з шаблею, але шабля випорснула ворогу з пальців і, блиснувши на сонці, полетіла в рів. Турок позадкував по драбині, дивився вгору круглими, безтямними очима, в яких крутився світ, відтак і сам крутнувся й шугнув головою вниз.

Тим часом на драбині праворуч турок вихопив із зубів шаблю й зіп’явся на повен зріст.

Несамовита відвага охопила Лавріна. Минуло заціпеніння, й зійшло на душу озоріння, що страх минув і він уже нічого не боїться й не боятиметься ніколи. Він цього не думав – думати не було коли, тільки почував у душі відвагу, пив її, як повітря; страх смерті розвіявся, йому здавалося, буцім витає в бою, понад боєм. Відвага засвітила йому лице й налила силою м’язи. Бердиш свистів у руках, як хворостина. Лавріна мовби щось несло. Якби зараз з’явився дванадцятиголовий дракон, він би і його не злякався. Зненацька щось джикнуло в Лавріна біля вуха, він оглянувся й враз відчув, що права нога втратила опору. Кинув на вал бердиш, хитнувся назад, щоб ухопитись за частокіл, але зірвався з драбини. Метнулася кудись убік земля, рвонулося вгору серце, щось стислось усередині й розсипалось на червоні та сині скалки. Ще раз сяйнуло й затріщало в голові. Цей тріск – останнє, що пам’ятав.

Прийшов до тями од чийогось доторку. В одну мить повернулося все, – тільки чомусь не пам’ятав падіння, – страх обсипав холодом тіло. «Турки. Полон». Розплющив очі й побачив над собою закіптюжене, від того ще грізніше, ніж завжди, обличчя Кайдана.

– Живий! – не стільки почув (у голові стояв дзвін), як відгадав з поруху губів Кайдана Лаврін. Він ще раз заплющив і розплющив очі, сів.

– Неначе живий.

– Турки тобі підмостили постіль, – повів рукою Кайдан.

Тільки тепер Лаврін побачив, що лежить на купі гною.

Поруч нього з‑під уламків воза стриміли ноги в м’яких шкіряних чоботях – то обвис мертвий турок, а далі трупи чорніли купами.

– Одбилися ми, – підвів голову Кайдан. – Ти рачкувати зможеш? Ціле все? – Й, не чекаючи відповіді, смикнув Лавріна спочатку за одну, а далі за другу ногу: – Не болить? Руками чеберяєш? Ану скрути дулю. Та не мені, а туркам! Тобі таки просто по‑диявольському пощастило. Не на воза, не на землю впав… Мабуть, змалку виливки пив… Бачиш оту драбину? Біжи до неї собачою риссю і вмах – на вал. Поки її наші не скинули й поки турки не очухалися.

Кайдан казав, що треба вибратися вмах, а сам ліз по драбині, як ведмідь.

– Нехай турки надивляються на онеє місце, – сказав, коли Лаврін спробував поквапити. – Може, подумають, що і в нас є гармати.

Марко обійняв Лавріна й одвернувся, аби ніхто не побачив сліз, що набігли в кутики очей. Але на них ніхто й не дивився. Всі погляди були звернені на бойовище.

Поле перед валом, де ладижинці тримали городи, згарцьоване до чорного, вкрите трупом. На валу теж лежало немало трупів, козаки й турки – впереміж. Турків кидали до рову, своїх зносили вниз, до хат поблизу валу, й клали рядком під чиїмось новісіньким – ще не прив’яла лоза – тином. Там уже голосили жінки – впізнавали своїх чоловіків. І не вгавав на соборній церкві дзвін, бив і бив на сполох… Врешті Анастасу Дмитрієву урвався терпець, і він підкликав козака з міського ополчення та наказав:

– Скажи дзвонареві, нехай перестане бемкать. Не додає він бойного духу, а одбирає.

Незабаром церковні дзвони замовкли.

А в турецькому таборі вчинилася метушня – до спагіїв[6]під’їхали вищі воєначальники, а може, й сам візир – довга вервечка вершників на білих конях прозміїла через табір, покрутилась на одному місці і вже тіснішим гуртом од’їхала геть. Й знову загримали гармати, козаки вже звикли до них, майже не підводили голів на свист ядер. Та й не всі вони долітали до валу. А тоді гармати враз умовкли, й проти північно‑східного рогу фортеці турки викотили на горбок два вози. На них клали дошки, вцвяховували до драбин; а тим часом підійшла ціла валка сурмачів і тимпанників з велетенськими, мов казан, тимпанами; сурмачі засурмили, довбиші вдарили в тимпани. Вони вочевидь намагалися привернути увагу обложених. Потім з ліска вийшло дві шеренги яничар, оточили вози, оголили шаблі. Дрібно, з короткими перервами загуркотіли тимпани. Козаки з валу намагалися розгадати, що то буде. Одні казали – поставлять на поміст велику, ще ніколи не бачену гармату, інші – промовлятиме звідти якийсь паша, а може, й сам султан.

І враз тимпани замовкли, четверо турків у зелених ковпаках та жовтих сорочках привели й поставили на поміст двох зв’язаних спиною до спини дідів у білих сорочках. Тоді звідкілясь узявся голий до половини, підперезаний червоним поясом турок, скочив на поміст, щось закричав і, махнувши в повітрі величезною прямою шаблею, одним ударом одтяв голови одразу обом дідам. Турки закричали, заревіли в захваті, знову загуркотіли тимпани, і четверо катових поплічників витягли на поміст хлопця та дівчину.

На валу зашепотіли, що то брат і сестра. Дівчина голосила, рвалася з рук турчинів, а парубок дивився на вал і щось гукав. Але за лементом турків козаки не могли розібрати його слів, одначе було видно – кликав не до покори.

Знову голий до пояса містр вимахнув мечем, парубок ступив до нього крок, кат поспішливо вдарив, влучив у плече, хлопець хитнувся усім тілом, й кат вдарив удруге. Дівчина знепритомніла, кат відтинав їй голову на помості. Він зіпхнув униз тіла, й тоді яничари, що до цього стояли чіткими шеренгами, повихоплювали шаблі й кинулися кромсати мертвих. Вони аж вили од захвату й люті, закривавлені шаблі миготіли на сонці, то вже були не вояки, а тічка сп’янілих од крові звірів.

Турки хотіли зрубати відвагу захисників фортеці, намагалися залякати їх. Й справді, жахними були їхні діяння. Коли катові помічники заволокли на поміст ще двох хлопчиків і двоє дівчаток і кат, не поспішаючи, заходився гострити бруском шаблю, на валу запала могильна тиша. Вона була, як похоронний дзвін. І тільки важке, з дна душі, зітхання та болісний стогін порушували її. Й вже невідомо, чи то когось пекла рана, чи рвала груди мста. Руки потяглися до шабель, старий січовик похилив голову, ще хтось прикрив очі рукою.

– Пане Саво, пане Мурашку, вдаримо на супостатів, – прошепотів Кайдан благально, а очі йому стали каламутні, гейби божевільні, й губи зсудомило, перекосило.

– Вдаримо, пане отаман, – просили козаки.

– А що, пане полковнику, – обізвався Сава. – Вони не сподіваються нашої налоги. Гадають, ми поламані приступом.

– Можемо полягти даремно, – в непевності сказав Мурашко. Він стояв спиною до турецьких екзекуторів, його ліва щока сіпалася.

– Я посадовлю своїх на коней, і наскочимо з брами, – запропонував Анастас Дмитрієв. – А ви – з валу. По драбинах, по колодах… Вмить добіжите. Вони ж он майже всі покинули шанці.

– Пане Анастасе, на вашу голову, – застеріг Мурашко.

– Що там уже наші голови, – махнув рукою Дмитрієв і крутою стежкою швидко пішов з валу. Його шабля метлялася на довгій перев’язі і гнула‑збивала бур’ян.

– Ти вже знаєш дорогу, показуй, як швидше добутися вниз, – мовив до Лавріна Кайдан, коли Сава пройшов поза козачими спинами й наказав, аби приготуватися до випору. До ніг, під частокіл, клали довгі тичини, принесли з дзвіниці й ратуші драбини і позв’язували по дві та по три.

Знак, що Дмитрієв з комонниками вже стоїть біля воріт, подав з осокора ладижинський міщанин на прізвисько Цуцик. Ледве він вимахнув шапкою, всі заворушилися, шугонули по драбинах та тичинах униз, декотрі просто стрибали на купи гною та соломи, насипані турками в рів.

Сутичка була коротка: з шанців їх зустріли ріденькою стрільбою, випалило кілька гармат – гармаші та секбани кинулися навтьоки. Одначе, побоюючись можливого козацького випору, турки ще раніше поприковували ланцюгами до стовпів усі гармати. Козаки рвали гармати балемез та колонборни й трохи менші – шахане, але нічого не могли вдіяти. Тільки в одного січовика був з собою молоток та свинець, він збив кілька метників‑прицілів та заклепав три колонборни, в решту жерл понабивали землі, а тим часом інші шарпали лозову заплітку шанців, руйнували вал. Треба було поспішати, бо з хвилі на хвилю могла налетіти татарська кіннота й одітнути їх од міста. Похапали кинуті турками прапори – їх було немало, аж тридцять сім, зібрали зброю, декілька чоловік котили бочки з порохом, тягли дві гармати шахане, які їм вдалося вирвати зі стовпами, подалися до валу.

Пізно ввечері ховали перших убитих. Накрапав дощик, в попа на лисині поблискували краплі, він читав молитву швидко, дивився кудись угору. Нефарбовані труни двома рядами біліли перед ним; Лаврін і Марко стояли по той бік могили. Лаврін теж дивився кудись угору, а Марко пожадливо вдивлявся в обличчя убитих, неначе вони могли відкрити йому щось таке, не знане досі, й мінився на виду. Важкі віка сховали їх од нього, він повернувся й пішов у темну сутінь вулички.

Лаврін ледве наздогнав його. Перехреста теж вразив похорон – на Січі здебільшого ховали старих дідів, він їх майже не знав, і були ті люди для нього десь там, за далекою межею, за глухою стіною, просто вони вже оджили своє (сам же почувався майже безсмертним), а тут падали поруч такі ж, як і сам, молоді парубки та чоловіки. Й невідомо, хто поляже завтра.

Короткий випал посмертного салюту вдарив у спини, вони несамохіть, уже вдруге за день, взялися за руки й побрели, неначе покривджені діти, під густе шатрище в’язовника в темну каламуть вулички.

Султан копнув ногою, й легенький горіховий столик на низеньких ніжках полетів шкереберть. Забряжчали золоті таці, й на жовтий китайський килим посипалося мускатне печиво, пахучі жолуді, персики в меду, солодощі з амброю, пиріжки з фіалками та гіацинтом.

Нечестиві собаки! Вони хочуть зацукрити його душу, підсовують чаші з мускатним вином, а вісім тисяч його кращих воїв уже осушили чашу смерті. З кожного вийшла кров і душа, душа полетіла за морські надра в рідні краї, а кров угноїла чужу землю. Він витрачає силу біля цього нікчемного містечка: ще тиждень облоги – й йому вже не буде з ким іти на Київ і далі, на північну столицю. Він стає посміховиськом в очах усього світу. А стамбульські кравці вже шиють тріумфальний каптан з відкидними рукавами для цілування. Так, султан уже давно збагнув, що похід не буде тріумфальний, як те пророкував візир Мустафа. «Одкладемо, – сказав той, – розор Римської держави до іншого часу. Вона зараз не така погибельна для нас». Одначе воювати королівства Римської держави почесно й вигідно для скарбниці, а воювати оці Ладижини, про які не чули в жодній столиці світу, важко й принизливо для великого падишаха. Це остання підмова, на яку дався султан. Далі візир нехай воює з чорними джинами на острові Родос, куди його повезе галера одразу по закінченні цієї війни.

Султан прибув з‑під Кам’янця учора ввечері. Приступало ж козацькі міста військо під рукою сердара[7]Мустафи‑паші. Магомет вручив йому командування не тому, що покладався на його великий бойній досвід, а тому, що так нараяв великий візир – Ахмед‑паша. Зараз султан ще раз упевнився в мудрості великого візира Кепрюлю, який радив йому й зовсім не переходити дністрових вод. Зупинитися у повойованій Молдові, де мають багато палаців, котрі, може, й поступаються стамбульським, але теж гарні. Звідти до козацьких міст – палицею кинути, він завжди може приїхати на тріумф.

Зринала думка – чи таки не вернутись у Фракію. Але воднораз в душі запалала злість. Сім днів згаяв Мустафа під цією нікчемною фортецею. Султан далі не міг всидіти в Кам’янці.

Три служки в синіх халатах, чашнігіри, тихі й непомітні, немов летючі миші, збирали розкидані солодощі.

Всі наче змовилися («Вони й справді у змові!»), намагаються відвернути його погляди від міста. Позавчора під Кам’янцем влаштували полювання, і він гасав поміж жовтоголових соняхів, арабаш зламав ногу, а він вполював… порося. Повелитель правовірних, великий мисливець вполював гидотне порося! Хіба для таких ловів приїхав сюди він, Магомет Четвертий, охоронець віри й воїн, що має несхибний удар і хоробре серце! Он лежать його меч і лук, повсякчас нагадуючи, що він мужній воїн і великий полководець. У той же час з гіркотою, навіть з огидою зізнавався собі, що похід утомив його, що, позбавлений розкошів і втіх палацу: мудрих бесід високих учених – мудерів (адже вельми любить поміркувати про вади та дивацтва інших народів), заспокійливого співу фонтанів, магічних танців єгипетських танцівниць, – втрачає звичну рівновагу, що невдачі війська під Кошицею й Бершаддю похитнули його віру. Злісний голос нашіптував з‑поза спини: «Ти – кепський воїн, ти звірився на своїх полководців, аби потім всю провину скласти на них». Ні, він хотів кермувати військом сам, а вони відвертали його від того… Це вони затримали його в Кам’янці.

Дата добавления: 2015-06-04