Розділ одинадцятий 3 страница

Лють тугою сирицею скручувала серце Магомета Четвертого. Він покладе цьому край, погромить варварське місто, хоч як міцно воно сидить на скелі і страшенно важке для здобуття, й піде далі, і звістка про його перемоги струсне світ. Цей похід він обмислив з усіх боків. Ось‑ось має підійти йому на поміч нова, свіжа хвиля. Військо припливе на галерах по Дніпру, воно добре озброєне, має хороше спорядження. Воїни не втомлені довгою сухопутною дорогою, він поставить їх наперед, і простори скоряться їм.

Треба тільки швидше зламати це місто. Падишах більше не буде звірятися на свого сердара, віддасть повеління на штурм сам. На один переможний штурм, а тоді вернеться в Кам’янець. Секбанбашам[8]сьогодні вже послані накази, на яких відтиснуто печать брильянтовою тугрою, аби завтра були готові виступити в похід далі. Сьогодні Ладижин впаде попелом в ріку Аксу – Вода Буг. Й тоді він вернеться в Адріанополь – Едірне. Й там йому справлять тріумф. Подібний до тих, які справляли римським цезарям, коли ті повойовували варварів. У мечетях мулли прославлять його ім’я. Поети складуть на його честь оди.

Він знудьгував за ними. Нашмагані батогами, вони співали про його безсмертя, щастя жити в імперії Османів, тепер же, мабуть, співають про очі коханої і схід сонця, якого ніколи не бачать, бо пізно встають. Він навчить їх співати про Марсове поле!

Низько зігнувшись, ввійшов начальник похідних султанських покоїв і доповів, що ага Гаси – начальник яничарського корпусу – чекає милостивого падишахового дозволу ввійти в намет.

Султан ворухнув пальцем, чашнігіри зникли, немов їх і не було, охорона відступила на крок під чорний шовк запони, задки виплив і начальник покоїв. Майже одразу по тому до намету вступив яничарський ага. Вже немолодий, аскетичної статури, вузьколобий, вилицюватий, улесливий і непокірний воднораз. Та непокірність примазана лестивістю, мов болячка медом. Яничари – найвірніші й найнепевніші падишахові слуги. Бо відають – трон стоїть на їхніх плечах. Тяжко без них, тяжко й з ними. Надто багато вони забрали собі волі.

Яничарський ага опустився на коліна, одначе в очах страху не мав.

– Повелителю мій, нехай буде непереможна твоя боротьба за віру. Хвала Аллаху, що перед тим, як померти, мені довелося ще раз побачити падишаха.

– Аллах премудрий і всюдисущий, він оберігає правовірних синів своїх. Але звідки ти, яничаре агаси, знаєш, що він кличе тебе на Марсове поле?

– Бо хто ж, окрім хоробрих яничарів, може розгризти цього горіха? – запитав, дивлячись просто в обличчя падишахові. Магомет скипів од такого зухвальства, його очі позлішали, тонкі губи міцно зціпилися.

– Ти нюхаєш фіміам, який ще не воскурили.

Яничар відверто глузливими очима подивився в протилежний бік намету, де з срібної, у вигляді пави з розпущеним хвостом, курильниці струменів тонкий аромат. Легкий синій димок вився і вдень, і вночі, султан намагався загасити ладаном, мирою, бдилі запахи цього краю, степу, кінської збруї і спітнілих у бою тіл. Вдавав із себе воїна, а сам не виходив із наметів, набитих шовковими подушками і золотими цяцьками. Справжній же воїн, нехай він і монаршого достоїнства, однаково легко ловить запахи і мирта, і полину. Юлій Цезар, коли воював варварів, жив, як простий воїн.

Легкі сірі птиці пролетіли в очах яничарського аги. Магомет помітив і перейняв їх. Гнів переповнив його серце, воно кам’яніло злобою. Ага Гаси забув, де випустив своїх птиць. Тут, у чужоземній стороні, оточені ордою, спахіями, воїнами джебеліх[9]та малоазійською кіннотою, яничари не страшні султану. Він підвівся, важким поглядом притиснув агу до килима.

– Вітер перемоги віє в наш бік. Горе тобі, якщо не вловиш його. Твоя душа полетить доганяти той вітер у полі. А вловиш – вибереш найкоштовнішу шаблю з мого арсеналу.

Яничар поблід, стиснув зуби, аби не видати дрожу, що враз почав ним тіпати. Мозок закигав ненавистю, серце – страхом, й від того йому стало зимно. Зрозумів, що життя його повисло на кінчику меча.

– Рокую всіх невірних переможному мечу, – мовив, упершись поглядом у килим. – Ми скинемо їхні тіла з просторів всесвіту. Я полечу попереду сам, наче птиця саламандра, – і підвів голову. – Накажи, о великий, нагодувати яничарів. Ми вже більше тижня не маємо ніякої здобичі. Воїни охляли на пшоні.

– Я повелю зварити їм овечий кебаб. А всіх алай‑беїв дарую наїдками зі свого столу, – сказав, ворухнув пальцем і в цю мить наштовхнувся на сповнені вовчої ненависті, глибокі пам’яттю очі яничара. «Якщо він повернеться з цього бою живий, – подумав, – то буде звинувачений у зраді».

– Щедрість падишаха не має меж, – вклонився ага Гаси і вийшов з намету.

Йшов нетвердою ходою, падишахова погроза стриміла в серці, мов ніж, вгрузаючи з кожним кроком все глибше. Яничарський ага зупинився за другим кільцем алай‑чаушів – збройної охорони султана – й оглянувся на велетенський голубий намет з довгим трикутним зеленим прапором зверху. «Клянусь Аллахом, – прошепотів, – якщо я здобуду перемогу і залишусь живий, цей намет накриє твоє тіло».

Тільки за третім разом утрапив ногою в стремено. Тонконогий кінь китайської породи, що бігав, мов стрибунець, тільки скоком, рвонувся й, осаджений незвично міцним притиском, закрутився на місці.

…Падишах спостерігав атаку яничарів у розсувну підзорну трубу. Бачив, як вони шикувалися по ортах та алаях – загонах і полках, як вийшли вперед алай‑беї, як воїни творили молитву.

Тисячі маленьких комашок, що мають принести нектар слави в його вулик. Ця думка на мить заволоділа Магометом, він розчулився і вибачив яничарам їхні свавільства.

Ага Гаси стояв на чолі першого алаю. Ледве скінчилася молитва, ступив крок уперед і скинув одяг. Залишився в білій шовковій талісманній сорочці, списаній од верху до низу суворими мудростями з корану. Яничари роздяглися до голого тіла. Зняли сині, фессалійського сукна, каптани, білі повстяні шапки, сорочки, штани, залишилися в білих полотняних панчохах та черевиках. Алай‑беї взяли з рук служників металеві опанчі, одягли їх на голі рамена. Заграли дев’ятитрубні яничарські оркестри, тримаючи чіткого строю, що навіть довгі драбини не ламали його, навпаки, ще більше окреслювали алаї по краях, полки рушили на приступ. Попереду байрактири – прапороносці – несли знамена. З півдороги алай‑беї відступили, сховалися посеред воїнів, – не відступав лише ага Гаси, – наперед вийшли воїни‑велетні з палицями, в довгих кольчугах, зімкнули передню лаву. Їм поставлять драбини, вони кинуться перші.

Якийсь квадранс яничари йшли мовчки, а далі закричали, заволали, й крики ті злітали до трьох небесних сфер. Кяфіри мали б умерти від того крику, як умирали й падали зі стін оборонці Відня, Семиграда, Нейхейзеля, Брюна, Ольмюца. Проте вони не падали, метушилися на валу, за їхніми спинами куріли чорні дими, над головами майоріли білі знамена з червоними хрестами.

То був пекельний приступ. Голі, чорні яничари лізли, як чорти з пекла, зблискували на сонці шаблі, зблискували голі пітні тіла, на місце одного вбитого одразу ставало троє живих. Звіддалік вони скидалися на вервечки мурашок, що бралися по патичках угору. Порскали з валу чорні цівки смоли, падало колоддя, каміння, горщики з нафтою, вимахували келепи й бойові палиці. Султан то дивився в трубу, то кидав погляд на великий круглий дзиґар, що стояв біля ніг. Вже півтори години грав Марсів кривавий танець, уже не одна сотня добірних султанових воїв спила нектар з чаші смерті. «О великий володарю небесних сил, – прошепотів Магомет до Аллаха, – якщо ти не допомагаєш нам, то хоч не допомагай нашим ворогам».

Саме тоді яничарам вдалося зачепитися за лівий бастіон, осідлати вал до Бугу. Замайоріли їхні знамена та криваві алеми – значки полків, й почали яничари метати з валу в місто гук, од якого знялися голуби й закружляли над мечетями невірних. Аж сюди, на горб, долітали ті переможні погуки, а також гуркіт тулумбасів і вищання флейт, вони мали паралізувати невірних, вибити з їхніх рук зброю. Так бувало завжди. Та враз гук пригас, перейшов у глухе ревисько. Там знову заклекотів бій. Знову ангел смерті Азраїл збирав свій кривавий урожай. Козаки ударили зліва, й прийшла їм підмога з міста. Магомет бачив, як козаки гуртами бігли через майдан. Вони збили яничарів з валу, й ще густіше полилася смола, змочені в нафті віхті горіли на голих тілах чорним вогнем. Марно галасували чауші, вимахували шаблями алай‑беї, марно переривалися під стінами оркестри – яничари відступали.

Останнім залишив поле бою ага Гаси, він ішов з низько опущеною головою, не ховався од куль, – диво, чому жодна не зачепила? Може, його оберігали написані на сорочці слова пророка?

Яничарського агу скарали на тому ж помості, де вчора рубали голови невірним, щоб залякати обложених, тільки перенесли поміст у ліс і заслали дорогим перським килимом.

Наступного дня вранці турки міста не приступали. Спантеличені, дивилися на вал, де на північно‑західному земляному бастіоні височіла зелена корогва з образом Пресвятої Богородиці, а в обидва боки од неї полоскалося на вітрі вісім різнобарвних прапорів та значків із хрестами. Вчора ні корогви, ні значків не було. Покликали козаків Могилівського полку полковника Гоголя, який передався басурманам і ходив у султановому обозі, й ті сказали, що то маєва – запорозькі. Вони впізнали корогву, називали по значках курені, котрі виставили їх на виклик ворогові, тільки не могли дійти розгаду, яким способом прорвалися в місто нові запорозькі загони. Декотрі доходили думки, що частина куренів просто була приховалася, а тепер стала до бою.

Так чи інак, а тільки в таборі обложників ті запорозькі стяги викликали чимале замішання. Їх споглядав хан, споглядав сераскер візир Мустафа, видивлявся в трубу султан, вони довго радилися й поклали: перш ніж розпочинати новий приступ, провести пильну розвідку та дознати доконечно, через які ворота чи потаємний хід ввійшли до фортеці запорожці.

Січовики теж видивлялися нові прапори. Вони ходили по валу юрмами, й від того здавалося, що їх справді побільшало. Поміж них штовхався й Лаврін з Ногайцем та Кайданом. Лаврін удавав байдужість, а груди йому розпирала радість, і зухвалість, і трішки навіть гордість – адже це майоріли стяги, намальовані його рукою. Вигадка та була не його: Кайданова чи Маркова – зараз уже й не пам’ятає достеменно чия, але образ Богородиці, й гармати, і стріли, й хрести у зірках малював у притворі церкви він. Списав їх з пам яті, й запорожці казали, що його Богородиця достотно така, як на справдешній хоругві в січовій церкві. І в зірках, у стрілах не помилився ані разу. Допомагали йому Марко та Кайдан. Марко фарбував камкові полотнища, а Кайдан стругав держална. Сею маленькою фантазією обложені здобули півдня перепочинку. Заладнали прорву у правому бастіоні, поставили нові палі замість обвалених, наносили колоддя та каміння. Його лупали ковальськими молотами у величезному розломі в саду за церквою – камінні пласти тут випирали із землі, підступали до самого чорнозему, на них стояли фортеця, церква й інші будівлі. Камінні брили лежали на валу купами. Їхні гострі грані поблискували, як леза сокир. Намальовані Лавріном прапори піднесли бойній дух. У стомлених серцях оборонців заполум’яніла віра, що їх на поталу не віддадуть. Зіркіше вглядалися у північний бік, прислухалися: чи не гуде козацькою ясою небо, не летять по мастях коней гетьманські полки, не гойдається степ од ходи сердюків? Та дорога з опівнічного боку була пустельна.

Турки грали сурмами приступ аж надвечір, і знову відступили до шанців. Вночі вони спробували вчинити два підкопи, але оборонці їхній задум розгадали. Козаки заздалегідь розставили попід валом тимпани, насипали на них проса, що від ударів сокирянок під землею осипалося, вказувало на небезпеку. В тих місцях провели контрміни й вигребли порох з підкопів.

Проте не менш небезпечним ворогом стали приступи з середини міста. Цей ворог був незримий, але так само страшний. Одвічний супутник обложених, хапав за горло одразу всіх. Місто не мало запасів, прохарчувати дві тисячі війська та кілька тисяч біженців не могло. Вижали на городах жито, варили із стеблом, та і його вистачило ненадовго. Вижали траву, пообчухрували листя – дерева стояли голі, немов ранньої осені. Останньої ночі було кимось покрадено просо з барабанів. Почалися грабунки в місті. Виламано вікна в кількох крамничках біля базару, але нічого їстівного там не знайшли. Обивателі замикали ворота не тільки на ніч, а й удень, але й усидіти не могли – страх заповзав в усі шпарки, хотілося знати, що ж там за взятими на шпуги віконницями. Біля колодязів стояли величезні черги, вночі воду носили з Бугу.

Дні були жаркі, в місті стояв сморід. Вулички вражали пустельністю, вряди‑годи по них прошмигував чернець у довгій рясі – біг кудись прочитати канон на ісход чиєїсь душі.

За голодом прийшов інший незримий ворог, проти якого теж не мали зброї. Той ворог – чутки, лихі віщування. Являлися чорні знамення, віщі знаки, й все те клалося на одне: гетьманове військо на поміч не прийде. Вони забоялися, одступилися за Дніпро. Ладижинці ж чим довше оборонятимуться, дужче роздратують супостата, й на їхні голови впадуть страхітливі кари. На те показували прикмети: зірка впала у вир на Бузі, і вишня зацвіла посеред літа. Кайдан намагався всіх запевнити, що вишня зацвіла од пожеж – перегрілася земля, але йому не йняли віри. Піп двічі окропив її свяченою водою, проте цвіт не обсипався.

…У війтовій хаті зібралася на раду козацька та городова старшина. Хата у війта багата, на сім світлиць і покоїв; у чотирьох світлицях – печі із зелених кахлів, два поставці, лави, обкладені зеленим сукном, килими, покривала, шовкові завіски. Старий війт дивився на все відсутнім поглядом – дочка із зятем жили в Переяславі, власне життя добігало краю; весь статок уже був ніби не його, ні за чим не шкодував і ні од чого не мав радості. Проте обов’язок перед громадою спонукав скликати через лавників на цей сумний круг старшин. Схилився на кістляву руку, жував сухими, поморщеними губами, ніби хотів щось сказати, але якщо й казав, то тільки самому собі.

Городова старшина загомоніла, тільки‑но сіли за довгий липовий стіл, видно, що прийшла сюди з одною думкою: боротися до кінця.

– Дасть Бог, і одіб’ємось, – сказав бурмістр, рудобородий дядько у венетійському зеленому каптані, оперезанім козацькою шаблею.

Усі погляди звернені на Мурашка, котрий сидів край столу, зігнувшись. Обличчя Мурашкове вкрили зморшки, був геть сивий, рот йому кривився. Полковник хорував шлунком, а ще дужче катували його хмарні думи, тиснув тягар, що завдав собі на плечі. Гаряча відвага, звитяга, з якими недавно козакував у степу, шарпав татарські таші, перегоріли на попіл і чорною осугою осіли на душу. В ній усе двоїлося, не сходилося докупи, витиналося гострими шпичаками, що росли день од дня й шматували її все дужче. Страшна відповідальність гнула до землі. Не був боягузом і міг сам піти на ворожі списи й померти, але не міг бачити стражденних, спрямованих на нього, поглядів жінок та дітей. Вони вірили в нього, як у спасителя. А він уже не вірив ні в що і найперше – в гетьмана та боярина. Якби збиралися дати ворогові бій під Ладижином, уже прийшли б, принаймні подали б якимсь чином звістку. Ночами полковника мучили змори, жахався у сні, а ось уже третю добу зовсім не міг склепити повіки. Був бридкий сам собі, йому здавалося: криваві потоки, що червонять Сільницю та Буг, течуть через його нерозважливість. У місті лютував голод, хати біля валу були переповнені пораненими, які мерли мов мухи. За кілька днів ладижинський цвинтар виріс удвоє. Приймав усе те як покуту за якісь гріхи й боявся більшого лиха. Серце провіщало біду од самого початку, він тоді хотів од’їхати звідси, даремно ладижинці не випустили його. Він би забрав з собою провину за вбивство ханського фамільянта, басурмани не помщалися б за це Ладижину. А тепер міщани прирікають своєю затятістю на смерть і себе, й своїх жінок та дітей, і його козаків.

Кожній людині відведена міра страждань, покути за вчинки – його переповнилася вщерть.

– Ми затягуємо зашморг на власній шиї, – підвів полковник голову, й очі йому заблищали, – та й нема в нас чим боронитися. Свинцю лишилося двоє корит, пороху теж обмаль. Султан обіцяв милосердя – приймімо його жадання, поки не пізно.

– Хіба ти не знаєш султанового милосердя! – суворо грюкнув об підлогу шаблею Сава. В його карих косуватих очах горіли осуд і гнів. – І коли б хто з нас важився до тої згоди… – нервово вийняв з‑за пояса похідний пірнач, поклав на стіл і одразу ж прийняв його.

– Я важуся, я, – закричав Мурашко, – і пошлю зараз до султана козака…

– Ти не можеш послати без нашої згоди, – обізвався Анастас Дмитрієв. – І мислиш зараз, як зайда. – Анастасові втома обійняла синіми колами очі, темне обличчя почорніло ще дужче, ніс загострився і став, як дзюбка.

– А ти прибіглець… Хто ти такий? – Мурашко був схожий на загнаного вовка. Оглядався на всі боки, нізвідки не чекаючи допомоги, очі йому микуляли й бігали. Одвернувся до вікна. Бачив, як попід будинком, злодійкувато оглядаючись, двоє козаків несли щось у мішку. Мабуть, одбатували шмат конятини або доп’яли якусь іншу живність. То було заборонено, і щось рвонулося в полковникові, аби гримнути на козаків, та й зів’яло. Здалеку долітало гудіння, що, здавалося, вгвинчувалось у вуха (так гудуть шершні в гнізді), – турецький табір не замовкав і на мить.

– Я людина цієї сторони. За неї складу живота свого, – блиснув чорним вогнем очей Анастас. – Пане полковнику, тебе настановило товариство, ти мусиш сповнити його волю. – І став поруч Сави. Той, високий і важкий, як гора, плечима підпирав стелю, цей був маленький, чорний, як запечений корж, – затятий.

– Я… не можу більше, – тихо й страшно сказав полковник і подивився на всіх примерклим поглядом. – Я подаю в абшид. Але допоможу вам усім…

Мурашко підвівся з обшитого шкірою стільця й повільно пішов до дверей. Ніхто не одважився зупинити його. Ніхто не зрозумів Мурашка, з чого потім сталося велике лихо.

На вікнах світлиці були міцні грати, у рамах – товсте віденське скло, проте Мурашкові слова якимось чином одразу проникли на майдан. Вони звар’ювали козаків, і ті важилися вбити полковника. Одначе на дверях будиночка, в якому мешкав Мурашко, став Анастас Дмитрієв; поки усовіщав призвідців, полковникові вдалося втекти через вікно й сховатися у протопопа.

Цієї ночі Лаврін і Марко по черзі вартували на валу од слободи Ладижинської яко смолоскипники. Біля палісаду стояло відро з нафтою, лежало кілька полін і купа клоччя. Смолоскип горів, ввіткнутий в трухляве дупло в палі, над ним літав кажан, ледве не черкаючи крильми. Ніч стояла холодна, імлиста. Небо затягло сірою повстю хмар, рідко‑рідко, неначе прискалене око, зблимувала в холодній таловині зірка. Важко спало місто, спав ворожий стан. Уже не галасував, як перше, вже не грала увечері зурна – втома й смерть притлумили дикий запал. Зрідка, мовби знехотя, перегукувалися дозорці. Їхні гортанні оклики черкали, як залізо по каменю.

Лаврін спав, щільно закутавшись у кирею. Десь здалеку, з міста, долітала пісня, її вели два голоси, мабуть, співали такі самі дозорці, як Марко та Лаврін:

Ой вийду я на могилу

Та погляну у долину,

У долині огонь горить,

Коло огню турок сидить.

Коня держить за поводи,

За поводи шовковії,

Біля його дівка сидить,

Дівка сидить, слізно плаче,

Слізно плаче, турка просе:

«Пусти мене, турчиночку,

Побачити родиночку,

Ще й рідну Вкраїночку».

Гарно співали козаки, славні мали голоси, і Марко подумав: шкода буде, як погинуть. А далі Марко чомусь озлився на співаків, мабуть, через те, що нагонили на нього тугу, а йому й так було страшно, здавалося – ніч сповила його густою чорною сіттю. Почував небезпеку чолом, потилицею, скронями, боявся одійти од Лавріна й боявся, аби через вал не скралися ворожі вивідачі та не зашморгнули на шиї аркан. Минулої ночі витягли городового козака, й він захлинувся, вони покинули тіло на лузі.

Десь у глибині душі Ногаєць почував, що страх має над ним більшу, ніж над деякими іншими козаками, силу. Проте не один він такий. На хоробрість Бог чомусь скупий, а страх сіє щедро. Всі на землі чогось бояться: одні більше, інші менше. Якщо не шаблі та полону, то старших над собою або чуми. Ні, шабля й аркан лячні всім, то тільки декому вдається схопити власну душу в кулак і стиснути до отерпу. Життя не дороге тільки причинним або таким, як Салій. Хворий на пранці, він шукав смерті, ліз на ратища та шаблі, але залізо його не брало. Вороги втікали, забачивши гнилоносого бойчака, й втікала смерть, аж поки не змилосердилася та штовхнула п’яного з валу.

Звичайно, є й серед простих козаків такі, що вибігають під кулі, викликають на герць супротивника. Аби возвеличитись над іншими, аби доскочити чинів і шани в товариства. За ними, стративши голову, кидаються інші. Але ті люди, либонь, не наділені великою мудрістю. Чи заховано хоч в одного сто талярів, чи ходив хтось із них мрією біля справжнього щастя, чи мав хист і розум до справжнього жарту, чи… закохався в гарну‑гарну дівчину?! То все просмерділі порохом і тютюном зарізяки, що, опріч коня та шаблі, не знають нічого.

Йому було трохи соромно за ці думки, здебільшого він гнуздав їх, не давав волі. Але зараз стояла глупа ніч, і туск, і літав кажан над смолоскипом – вони не мали стриму! А попереду ніч як море, а перед очима курить пітьмою чорна долина, встелена сонними тілами турків та татар. Вони сплять купами, одинокі вогнища догорають по схилу. Десь там причаїлась і його смерть.

«І чого я поїхав з Лавріном? – тоскно думав. – Сидів би оце на Січі…»

У серці ворухнувся докір Лаврінові. Справді, чого Перехрест не послухався, чого не вдався до втечі? Навіть сьогодні, коли Марко спробував заговорити про це, подивився на нього, як аркана кинув. А який примус тримає їх тут? Вони не правобічні козаки й не гетьманці, котрі служать за гроші, й місто це чуже їм. Лаврін хоче приїхати до своєї кралі звитяжцем. А чого має гибіти отут він, Марко? Складати Лаврінові славу й обороняти його щастя? Думка повзла покрадьки, як злодій поза городами. Він розумів це, але не міг з собою нічого вдіяти. Страх виїв душу до дна. Страх, ніч і смолоскип, що миготів зловісно. І чорні нетрі вишняка, що підступали од міста до валу. І хрипке квиління, яке долітає з‑за валу з городів, – стогне поранений, не підібраний своїми турок.

Смолоскип пригасав, горів уже не яскраво‑білим, а червоним вогнем, густо чадів, і Марко пішов, щоб замінити його. Він присів біля відра, почав намотувати на палицю клоччя. Й враз побачив, як стежкою од замкової вулиці піднімається кільканадцять постатей. Спочатку подумав, що то старшина перевіряє варту, йшли швидко, але якось дивно – згинці, не роззираючись по боках; була якась скрадливість у їхній ході. Й надто багато їх прошкувало – чоловік двадцять. Хотів окликнути, але щось перехопило подих, і думка повернулася, як ніж у рані. Ще не вхопив її і почував біль, страх, якусь важку моторошність. Нехай ідуть. Він не зупинить. Він нічого не бачив. Сьогодні вдосвіта вони будуть на волі. А він залишиться тут, рокований на смерть.

Ні, він мусить зупинити їх… Адже ранком можуть довідатися, що саме тут пройшли втікачі. Треба збудити Лавріна… Спершу крикне…

Крикне – й вони зарубають його.

Передній втікач обома руками торсонув палю, зачепив за неї кінець мотуза, кинув мотузяне кільце в рів. І в цю мить Ногаєць упізнав його. Це був Мурашко.

«Йдуть по «язика». Ця нова думка ще не встигла злетіти, як впала, збита іншою. Та, друга, зродилась од спомину про те, що сталося сьогодні вдень на раді, про що гомоніли козаки. Полковник утікав. Усі оборонці міста – приречені.

Марко відчув, що закалатало серце, а в животі прокотився твердий холодок. У горлі стояв крик, він ковтав його, наче давучу потраву. Так, він загине. Залишиться тут і загине. Й лежатимуть у землі його гроші. Що гроші… Для чого вони йому? Жити… Аргаталом, поденником… Он вони – житимуть. А його вб’ють або полонять. Страшно… Завтра турки знову підуть на приступ. Полізуть на оці стіни. Він сьогодні великою силою стримав себе, аби не побігти… Побігти? Куди? Там, у місті, глум або й смерть. «Нащо я приїхав сюди?! З волі… О Божечки!»

Пригускло текла думка про те, який він самотній. Загине – ніхто й не помітить у цілому світі. Ну хіба що Лаврін… Але й він незабаром полишить його й одійде до Киліяни. Якщо, звичайно, вони залишаться живі.

Але де там! З цієї верші їм уже не вибратися. Лаврін не побачить Киліяни… І він теж… І ніякої іншої дівчини, й нікого‑нікого. Хоч нащо вони йому всі, він згоден жити сам на все Дике Поле, аби тільки вирватися з цієї проклятої вовківні.

Майже несамохіть оглянувся. Сонне, оточене ворогом місто справді видалося чорною ямою. Втеча Мурашка – це присуд усім. Маркові стало так страшно, аж почали дрібно цокотіти зуби. Він мовби роздвоювався, розривався навпіл. Одна половина душі летіла в очеретяні хащі, друга поривалася до Лавріна. Тремтячими руками для чогось і далі намотував клоччя, смолоскип уже був як солом’яний куль, хоч щось Ногайцеві підказувало, що він йому вже не знадобиться. Враз Марко похолов від цієї нечестивої думки, яка в одну мить підкорила його.

У турецькому таборі заспівав півень, і враз Маркові всі думки відлетіли, й він підхопився, підбіг до тієї палі, де щойно товпилися втікачі. Мотузок ще погойдувався, він падав у ніч, на волю. Марко оглянувся: Лаврін спав під палісадом. Оглянувся ще раз, зупинився, і думка пропливла холодно, в’язко: «Він не піде. Й не пустить мене».

Ногаєць підтягнувся на руках, пересягнув частокіл. Видряпавшись з рову, побіг навздогінці й небавом почув талапання попереду. Одначе вирішив не злучатися з мурашківцями, бо хтозна, що вони зроблять з ним. Ліпше тихцем пройти за ними, либонь, Мурашко знає певний лаз на волю. Хтось його веде, показує шлях. Мурашко з козаками йшли понад ровом до болота. Чавкотіло болото, тріщав очерет, Ногаєць аж стенався душею од такої необережності. Хотілося наздогнати й сказати, аби йшли тихіше. Втягував голову в плечі, ступав тихо – коли б міг, полетів би понад землею, як сова.

Очерет і кущі оступили Марка з усіх боків, йому здавалося, що утопився в них. Разів зо два чи зо три провалювався в глибокі ковбані, навіть майнула страхітлива думка: аби не засмоктало драглисте бабло. Й весь час переслідувало відчуття, що хтось скрадається позаду, він часто озирався, від того заточувався, наштовхувався на кущі. І враз йому здалося, ніби попереду почало рожевіти. Зупинився, присів, приглянувся пильніше і з жахом побачив на горбі велике багаття. Мурашко та козаки йшли просто на вогонь.

Це було так нагло, так моторошно, що він рвонувся вбік і наосліп кинувся в очерет. Біг і біг, доки зовсім не стратив сили. Тоді сів на купині, затулив обличчя руками, горло йому здавили тверді дужі пальці, й він несподівано відчув, що його руки мокрі. Він плакав, боявся свого плачу, а плач булькав у горлі гарячими спазмами. Йому було неймовірно шкода себе, і в той жаль всмокталося все: вічне сирітство, поневіряння на Січі, Лаврінова любов, припадок долі, що закинув їх сюди. Все його життя, вкрите чорними стрічками.

Він блукав до самого ранку й щоразу натикався на турецькі й татарські залоги. Дозорці стояли довкола болота так щільно, що могли доторкнутись один до одного списами. Двічі зачували його талапання, перегукувалися тривожно й погрозливо, раз приступили до болота, й він утікав знову. Розпач заволодів Марком, він знесилів до краю й згубив надію. Десь перед світанком знайшов серед кущів верболозу сухий, засиджений крячками горбик і примостився на ньому. Мокра одежа липла до тіла, його бив студений дрож, і, аби хоч трохи зігрітися, згорнувся клубочком і ліг. Зринала думка про повернення, зринало в душі каяття, було шкода Лавріна й себе. Ну що бачив у житті? Ні роду, ні племені, тільки січове товариство… А над тим усім слалася інша думка: чим зможе допомогти Лаврінові? А себе загубить. Ліпше переднювати тут, видивитися зручне для втечі місце…

На чорній, неначе обсмаленій, купині тінькала плиска, трусила обведеним білою крайкою хвостом, поглядала на нього зизим оком. Вона не боялася його, й те чомусь заспокоювало.

Зійшло сонце, він трохи зігрівся й уже почав дрімати, коли почув чи то крик, чи якесь шемрання. Розгорнув кущ і побачив довгий ключ татар, що спускалися до болота. Над ними літали чайки, кричали жалібно, й той крик стогоном висів над болотом. Крайні з лівого боку татари зупинилися, поспиралися на списи – здавалося, то косарі зайняли собі гони і зараз рушать уперед, – середина й правий край заходили, вирівнювали ланцюг. Тут не було іншого здогаду – йшли промацувати болото.

Він утікав плазом, поміж купинням, провалювався руками, занурювався головою, різючка рвала лице, дряпала шию, повз і повз, скиглив зі страху безголосо й нічого не бачив попереду. В голові ясно горіла одна думка: треба братися ближче до валу, татари не зважаться підійти туди. Крізь волоття очеретів бачив гостряки частоколу, намагався не спускати їх з ока. Отако, плазуючи, наштовхнувся на жінку з дитиною. Це було несподіванкою для них обох, і обоє злякалися до нестями. Жінка стояла посеред куща ситнягу, як поранена чапля. Вона, мабуть, була ще молода, хоч зараз вік її ледве вгадувався – обличчя запухло від комариних укусів, губи потріскалися, очі спотворив жах. Була без очіпка, без плахти, в довгій сорочці, пригортала до грудей замотане в полотняну шматину дитя, а сама не зводила з Марка божевільних очей. Звідки вона взялася: втекла з татарського табору, ховалася десь у льоху слободи Ладижинської і мусила перебратися звідти сюди? Маркові ті запитання не стояли в голові. Він вимахував руками, показував на мигах, що треба ховатися, та жінка, видно, бачила те й сама. Місце для сховку видалося Маркові непоганим: очерет ріс густо, й вода стояла глибока, їх можна помітити, тільки наткнувшись ненароком. А вже далі до валу – лише осока; коли б вони спробували втікати під захист валу, татари постинали б їх з лука. Татари йшли, як гучки, що гонять звіра та мисливців. Йшли знехотя, ліниво перемовлялися; лівий край ключа не сягав очеретів, де ховалися Марко та жінка з дитям.

Вони б, мабуть, врятувалися, коли б не заплакало дитя. Переляк зсудомив обличчя молодиці, спалахнув полум’ям у очах, вона тицяла дитяті тітьку, а дитя чеберяло рученятами, не брало грудей. Може, в неї перегоріло молоко, може, йому боліло щось, але воно кричало все голосніше й голосніше. До Марка та жінки долітав плескіт води, обоє розуміли: татари ось‑ось почують їх. Марко стинав молодицю поглядом, заклинав, а тоді зламав очеретяну мітлу й замахав нею перед зморщеним личком немовляти. Від того воно зайшлося плачем ще дужче, плач поплив понад очеретом, татари заґелотіли голосніше, й жінка у відчаї занурила дитину у воду. Занурила тільки на мить… На одну коротку хвильку. Але коли вона вихопила з води білий згорточок, він і не ворухнувся.

Страшний зойк рвонувся їй з грудей, звідкілясь зірвалися крячки, шугнули вгору, вони були стрімкі й сиві, як той крик.

Татари зламали стрій і всі гуртом кинулися до жінки та Марка.

Дата добавления: 2015-06-04