Розділ дванадцятий 1 страница

III

II

I

Музики шкварили джинджируху. Те на Січі бувало рідко, щоб зібрався увесь цех, всі двісті п’ятдесят чоловік. Здебільшого блукали малими ватагами по зимівниках, по ярмарках, невідлучні були тільки литаврник, сурмачі й трубачі. А зараз обнизали чотири ряди колод, і сиділи просто на землі, й стояли під куренем. Попереду, на нижній, найдовшій, колоді, – кобзарі й бандуристи, трохи вище – лірники, сопілкарі, скрипалі, а вже далі – волинкарі, трубачі й всі інші, яким Сірко й назви не знав. Піввіку звікував на Запорожжі, не одні підошви стоптав на цьому майдані, а й зараз йому вдивовижу, яким робом потрапляють у лад всі оці свистілки, баси, кози, дримби, тимпани та бубни. Бо, опріч усього, сливе половина музикантів – сліпці. Цимбаліст був молодий, вибивав шпарко, і плечима підкидав, і бровами підморгував, і троє молодих скрипалів стояли плече в плече, довгі чуби повибивались їм з‑під шапок, обличчя мали непроникні, смичками водили, наче шаблями!

Ось разом загули труби, залилися сріблом, різонули, неначе гострими бритвами, сурми й вмовкли враз, відтак заторохтіли тимпани, розсипали по майдану невидимі горіхи, аж кортіло нагнутися, назбирати їх, і теж примовкли, гудів тільки найбільший тулумбас – зі шкури тура, у котрий било одразу восьмеро довбишів, та ще пузаніст надимав щоки, й басова труба гухала, ніби Сурський поріг. А цехмістер стояв до музик боком, мовби й не дивився ні на кого, тільки водив по струнах смичком, але так тихо, що його, либонь, ніхто не чув.

Цехмістер – трохи чудний чоловік: зимою й літом ходить у свиті, пошитій з двох різних шматків сукна – білого й чорного, у ремінних постолах, кожуха й чобіт не одягає ніколи. «Світ з білого й чорного, отож і одіж у мене така», – пояснює він. Іноді, здебільшого тоді, коли музики виводять канта або якої іншої церковної пісні, його заступає регент із Самарського монастиря – він приїздить на ці дні на Січ. Тулумбасам тоді мало волі, перед ведуть скрипки й сопілки, і яка то музика – сумна і мрійна, золота й оксамитова, ніжна й прекрасна, як сам світ. Не по одній шкарубкій, геть у шабельних шрамах козацькій душі проплине тоді сльоза, не одна мозольна рука потайки змете її з щоки. Козаки – як діти, розчулити їх співом нічого не варто, козак може заплакати із спочуття і до наймолодшого з трьох братів, які втікають із турецької неволі, і до старої неньки, що споряджає в далеку дорогу сина, і пройнятись мукою вдовиці, яка в самотині оре свою ниву. Козака неважко й розгнівати, і підняти піснею до найвищої звитяги, а також розсмішити й повести в одчайдушний, вогнистий танок. Були б тільки музики!

В отамана теж музики біля самого серця, прикохує їх, заграють – здається, воно само сміється і плаче. Це його клопоти збирають їх на Січ.

Музиканти обливалися потом незгірш, ніж косарі на толоці, а танцюрист лишився один – чіпкий і маленький; коли йшов навприсядки, замітав полами майдан, шестеро чи п’ятеро лежали на землі, повідкидавши руки и ноги. Забачивши отамана, музики гримнули, як на Водохреще після останнього пострілу, а танцюрист зірвав з голови червоноверху шапку й вдарив нею об землю біля отаманових ніг. А сам пішов чортом, пішов змієм, і очі йому горіли, як у змія, й вуса миготіли, як дві шаблі, і поли жупанини злітали, наче крила. Ще й приспівував зі свистом:

Ой посіяв козак гречку

На дубові на вершечку.

І все велетенське коло затупотіло ногами, заторохтіло влад порохівницями й ложками:

Сам п’ю, сам гуляю,

Сам стелюся, сам лягаю.

– Йдіть геть, бісові діти, – відмахувався Сірко. – Он ваш танцюриста. Якраз до вашої музики і до вашого чину.

Серединою майдану, незважаючи на танцюристів, ішов козак. Голий‑голісінький, тільки довкола стегон на ремінному орчику теліпалося піврушника. Але сива шапка – задерта гордовито: мовляв, своє прогуляв, на чуже не заздрюся, й вигляд у козака поважний. Пропити шапку – то ганьба для запорожця, ніхто не оддасть тобі добридня. А що штанів, чобіт нема – то марниця. Он і святі на картинах геть усі без штанів і чобіт.

– Отамане, не погордуй! – блиснув очима танцюрист.

І враз Сірко відчув, як від того зблиску мовби щось загорілося в грудях. І підняло, й понесло, й стало йому легко та терпко. Гомін юрби, її сміх лоскотали, вогники в примружених очах дратували («Де там йому, поважним паном став, та й підтоптався»), цілив на них з‑під присурмленої брови, немов з пістоля, але ж хіба одіб’єшся од усіх! Й це дратувало ще дужче, й дратували музики, які загаджикали голосніше, виклично – під’юджували отамана. Годилося б піти – поважно, спокійно (такий і мав намір), та враз його мовби підхопило щось, і він теж зірвав шапку, зірвав шабельтас і, натискаючи на п’яти, пішов на запеклого танцюриста. А той вже мчав пріч, уприсядку, згинці, майже дістаючи обличчям колін. Сірко теж пішов навприсядки, з розтяжкою вниз, – летів у бистрій погоні, спинаючись на стременах, дістаючи шаблею ворога, що утікав, – хотів догнати навсправжки. А той домчав до цимбалістів і враз – помах, злет, стрімкий яструбиний злет, і вже – втікай, втікай, чорний вороне. Й ворон утікав, волочив одне крило, то підлітав, то падав, то дріботів по землі, шукаючи сховку.

«Ах ти ж, чортів син».

Проте за кілька хвилин Сірко лежав на голоземлі серед інших невдах‑танцюристів, витирав полою обличчя та шию. В грудях горіло полум’я, подих сперло, руки й ноги тремтіли, та ще на додачу до всього – підвернув ногу. А затятий танцюриста стрибав біля нього, мов цап, посмикував себе за розтріпані вуса, витинав дивовижні третяки. Сірко, не знати чого, враз озлився на свою поведенцію, на оце дратівливе вихляння зеленими потертими сап’янцями перед його носом, підхопився, щоб потягнути глумливця наділками шаблі по спині, але той вчасно вловив у отаманових очах гнів і собачою риссю рвонув через майдан. З розбігу налетів на тулумбаса, й довбиш пригостив його півпудовим, обтягненим шкірою билом. Козаки реготілися. Реготав і Сірко. Кращого сміху, як у нього, не було на всій Україні. Витирав кулаками сльози в очах і похлинався сміхом. Отаке нікчемне, отака патика загнала його до знемоги!

Пересміявшись, отаман підвівся, обтрусив пилюку, кинув козакові півкопи одчіпного й пішов до нижніх куренів. Ще гаряче шугала в жилах кров, ще пружно, в лад музикам, ступали ноги, а душу враз опалив безпричинний смуток. Таке з кошовим бувало часто – в розпал веселощів обіймала серце туга, й вже не міг її прогнати. Радість доторкалася до чогось приспаного, й воно прокидалося. Тяжкі лиха, смерті й рани не захмарили Сіркові навічно похмурістю душі, не випили з неї життєвої снаги, одначе переплутали в ній струни. До того ж було трохи маркітно, що дався на підмову танцюристові й музикам. Прикро, з якого боку не поглянь. Ще хтось подумає, що запобігає таким робом у товариства приязні, кат його візьми! Ні в кого ніколи нічого не запобігав. Усім Бог відміряв рівно, тільки декотрі прихопили чужого. А він свого не віддасть. Та й чого має віддавати, чого має гнутися перед кимось – нехай то буде гетьман чи навіть цар. Вони такі ж самі люди, як і інші, їдять, і п’ють, і норовлять пожакувати, де тільки можна. Всі на Січі знали – отамана голіруч не взяти. Його й страшно брати, страшно зачепити неправим словом. Нерозумне слово вибачить, а кривдне, підступне не пробачить зроду‑віку.

Назустріч пройшов товариш куреня Васюринського Дерикоза. Його потаємний ворог. Може, найбільший з ворогів. І то за віщо? Не обирають кошовим. Пнеться до булави увесь вік, а її йому не дають. Може, через те й не дають, що пнеться. Го‑го – бери її. Заслужи й бери. Дерикоза вже не може володіти собою. Безпричинно гнівиться, на кожній раді виступає проти кошового. Кошовий рідко коли відповідає йому. І всі те розуміють: біда чоловікові, кортить влади, а до неї не допускають.

Дерикоза пройшов мовчки. Важкий погляд, важке обличчя, ледве торкнувся рукою шапки.

І ще один чоловік не привітався до отамана, та й не міг привітатися: стояв прив’язаний до стовпа. Одвернув змарнілий, із засмоктаним вусом писок, похилив голову – боявся, що отаман підійде до купи лози, що в нього за спиною. Покрав свічкар Слинько свічки, продав їх, а гроші передав двом племінницям‑старчихам, і судили його мирським судом (так звелів ієромонах), прив’язали до палі посеред майдану і поклали жмут різок, цвьохких, але тоненьких, бо й дячок тоненький, хирлявий тілом. Одначе й та лоза лишилася не обхвостаною, і ківшика, що висів на кленовому відерці з оковитою, ніхто не здіймав – Слинько все‑таки Господній слуга, та й крадіжку свічок не мали за справжню. Тиждень тому біля стовпа стояв прив’язаний Харко Туз, велетенської статури козак, і хоч чоловік він лютий‑прелютий і такий, що вночі краще з ним не зустрічатися, ще й до кожного, хто брав у руки ківшика, сичав: «Уб’ю, не прощу зроду», – лозу обхвостали до білого. Бо Туз – збродня і виродок, подавився риб’ячою кісткою і прибив кухарчука трохи не до смерті. Отож і не жаліли запорожці лози. А до Слинька підійшов тільки козак Хвиля, довго стояв біля стовпа, довго мовчки дзьобав гарбузове насіння, й тоді занурив корячок, випив оковиту і тричі шмагонув сам себе по спині (щоб не сказали, що пив на дурничку), почовгав не оглядаючись. А там, де він стояв, лишилося означене гарбузовою лузгою місце.

Сірко похитав головою – чи то в докір Слинькові, чи на ту неохайність Хвилі, підкликав осавула і наказав: «Одв’яжіть».

Сірко прошкував горішньою вулицею поміж розстелених попон, на яких сушився перемелений порох, поміж багать, де на залізних пруттях кухарі смажили турів і сайгаків. Це – в дорогу. Кухарям, котрі лишалися в Січі, ніколи в небо глянути. Й заздро їм на козаків, котрі юрбами блукали од куреня до куреня, часом хтось із них зупинявся й одбатовував шмат сайгачини, кухарі сварилися, але не вельми. Сірко теж узяв у кухаря довгого, вузького ножа, різонув смужку м’яса з лопатки. А смачно, кат його візьми. «Не перепаліть», – мовив. Уже в кінці вулички кошовому зустрівся запорожець з папугою на плечі, мабуть, вони були сп’янілі обоє – чоловік і птиця, бо й белькотіли обоє щось зовсім незрозуміле. Одначе дорогу кошовому січовик уступив, а папуга подивився синім оком і прорік: «…ще й вина».

Біля повідчиняних комор купами лежало всіляке начиння – шкіряні мішки, барила, сідла, череси, осавули перебирали його, ціле відкладали, попсоване віддавали лагодити. Біля них крутилися дітлахи з церковної півчої, мацали зброю, сідали в сідла. Двоє з них хотіли загнуздати Шайтана, один уже сів верхи, старий пес не огризався, стояв, похиливши голову. Сірко гримнув на хлопчаків, вони хуркнули, як горобці, а Шайтан повертів хвостом, ніби з вдячності. І пошкандибав за ним. Він кульгав на праву лапу, дриґав нею, ніби хотів з неї щось ізтрусити. Ступить і дрине, ступить і дрине. «Навіть пси тут покалічені», – подумав отаман.

На крам‑базарі люду, як у Києві в ярмарковий день. Спритні перекупники вертілися поміж козаками, цокали язиками, видирали один в одного з рук кунтуші, свити, черкески, чоботи.

Побачивши отамана, принишкали, а деякі поспішали шаснути за ятки. Перекупників не любив, у їхніх суперечках з козаками тримав руку січовиків.

Пахло свіжим борошном, олією, копченою рибою. Особливо духмяніла олія. Видно, недавно набили, хотілося відламати окраєць і вмочити в миску з олією. Ще гостріше пахло брагою. Запах сивухи забивав усі інші запахи.

Січ клекотіла, Січ шаленіла. Комусь, либонь, ця гулянка – остання на цьому світі, й спробуй зупини його. Та й нащо зупиняти?! Нехай гуляють. Сірко сам любить веселе товариство і веселе застілля. Та ще щоб слово там мовилося до ладу й було красиве і розумне. От тільки деякі не знають стриму й спину, од того гублять людський чин. Напоїли паламаря, й він три дні не може прочунятись у корчмі, продере очі, а йому – пугар якогось запашного пійла під вуса – французького мускату з перцем, грітого угорського, – й пішла паламареві корчма млиновим колесом; впоїли дияконів і посварили між собою – засперечалися, котрий з них мудріший. Одначе потім і помирили чаркою, прийшовши до згоди, що молодший диякон бреше так само, як і старший, а обох разом і пес не перебреше.

Раніше б його власна душа літала по цьому вировиську на крилах. І літала, і впивалася радістю та волею. Нині ж, почував, його таки менше кортить людський тлум. І навіть загадки інших душ мало його хвилюють. Може, вже наситився тим доста? Либонь, і знає, пильно знає – не має права ні на чарку, ні на гульбу. Ще й мусить стримувати од того інших старшин. Інакше хто пильнуватиме ладу, хто стане в приклад?

Під оцю веремію сьогодні вранці гультяї вчинили розгромисько на крам‑базарі. Там сталася справжнісінька баталія. Крамовий базарний люд теж не в потилицю битий – брагарники, калашники стали з дрюччям та кіллям, сіромашня наперла од воріт, декотрі взялися за шаблі, й не одній буйній голові похмілля вихаркувалося кров’ю. Зголоднів січовий люд і обтіпався, давно запорожці не мають нізвідки захистку, а обози й далі перепиняє гетьманська варта. Послали осавулів до сиднів, але ті одказали: сплатили комонне й обозне, й не дали нічого.

Кошовому доводиться супроти власного серця пильнувати, аби нетяги таки не обпатрали гніздюків. Потрусять сьогодні – завтра ніхто не схоче селитися на січових землях. Невеликий з них прибуток, а все ж щось капає у військову скарбницю од димів, од млинів, винниць і рибних промислів.

І погнав на крам‑базар осавулів. Воно‑то правда, до Січі присмоктується чимало і лихого люду. Спочатку покірні та запобігливі, а коли вже присмоктався, п’є руду, як п’явка. Вернуться з походу січовики й сіють таляри на всі боки. А по тому ходить запорожець в боргах, як рябко в реп’яхах, доки не зворохобиться. Тоді хапає поліняку й біжить громити ятки та шинки. А погромить – з чим залишиться, хто йому позичить хоч отой ламаний гріш? Через те – знову ж таки супроти серця – дав таке повеління. А в своїх повеліннях кошовий що кремінь. Зіпхнути його з думки, якщо певний, що вона правдива, не зможе й сто чоловік. Не похитнеться й під рушничною цівкою. І ще одне повеління оддав кошовий перед походом. Повеління про тишу. Вельми розгулялися запорожці, неслушно чинять серед ночі галаси, й ремствують січові діди, та й непитущі козаки також, кажуть, що хочуть виспатись перед походом. А то ж як… Виспатись треба. Може, комусь судилося заснути навіки.

Од буйного танцю до чорних дум, мовби з весілля на поминки. За тиждень – похід… Ліпше перебрати в пам’яті, чи не забули чого, чи не схибили в чім.

Незлецький козак Сироватка, вилущив ханський горіх з шкаралущі. Як він дознав, що галери ховаються в лимані? Ледве не схибили: сподівалися на них пізніше… Треба перестріти галери до Кизикермена.

З тими думками вийшов за січові ворота. Чорними круками під самими чортомлицькими вербами сиділо на довгій колоді троє кобзарів. Вони пророкували, застерігали, намагалися вибити з чубатих голів хміль:

Ой три літа й три неділі

Минулося на Вкраїні,

Як козака турки вбили,

Під явором положили.

Під явором зелененьким

Лежав козак молоденький.

Його тіло почорніло,

А од вітру пострупіло.

Над ним коник зажурився,

По коліна в землю вбився.

Їх обминали, в їхній бік спльовували, боягузливіші – хрестилися. Ниньки цих не шанували. Хоч їхні слова й справді западали в думки засторогою: виваж усе, якщо боїшся – не йди, а йдеш – знай, що на тебе чекає.

Туман поле покриває,

Де козак той проїжджає,

Ой виїхав край могили,

Край могили‑верховини.

«Ти могило‑верховино,

Чом ти рано не горіла?»

«Бо я кров’ю окипіла».

«Ой якою?» – «Козацькою,

Половина із лядською».

Ой йдуть ляхи на три шляхи,

А козаки на чотири,

А татари поле вкрили…

На містку через рів, поспускавши до води босі ноги, сиділа варта. Вода в протоках уже зацвітала, не текла ні в той, ні в той бік; тут, на осонні, у затишку, дух стояв важкий, гнилявий, вартові звикли до нього, змагали його міцним тютюновим пахом півліктьових люльок. Дивилися понад дорогу, на тирло. А на тирлі, як і тоді, коли збирався від’їжджати Лаврін, лунали постріли. Козаки не бачили, як підійшов отаман, – стояли спинами до нього, – вицілювали камінці, покладені на вкопану в землю брилу. Більші, менші, ще менші, вони лежали рядком, за четверть один від одного. Цілитись у менший можна було тільки після того, коли влучав у більший. Зараз цілився саме крайній з правого боку козак – гостра зсутулена спина в обтіпаній чумарці, по‑осиному тонкий, перетягнутий тонким ремінним чересом стан, насунута на лоба шапка – цілився недовго, стрілив, і середній камінець бризнув увсібіч гранітними скалками. Козак обернувся – він ніби почував спиною, що хтось стоїть позаду, а може, запримітив кошового ще раніше. Це був Іван Міюський. Без борідки, із запорозькими вусами – не схожий сам на себе. Тільки очі вогнисті та задьористі. Кошовий його давно не бачив і ледве впізнав. Він схуд і почорнів, черкеска йому була розстебнута й сорочка теж.

– Ну що, батьку отамане, береш мене на свого думбаса? – підійшов до кошового – не міг стримати похвальби самому собі.

– Хіба ми їдемо гусей полювати? – примружив ліве око отаман. – Я ще не знаю, який з тебе весляр.

– Я можу не тільки на веслах. А й біля стерна… Чи біля загребного… Водив ладьї… не менші, ніж твої, – мовив майже з викликом.

– Я й забув, – знову примружив око Сірко, – ти ж Стеньчині струги ганяв. І Стенька був задоволений?

– Авжеж, – знову з викликом мовив Міюський.

– А його царська милість… Олексій Михайлович?

– Що його царська милість?

– Вдоволений з того чи ні?

Міюський несамохіть стенувся, здивовано скосив очі на отамана. Вони були вдвох, йшли до Чортомлицького озера, на березі якого троє голих запорожців мішали тичинами в казані смолу, а ще троє довгими квачами смолили дуба. Пахло смолою і свіжими стружками. Два коршаки, один у небі, другий у воді, пильнували щось своє.

– Ну, гаразд, то я так, – стер з лиця посмішку Сірко. – А хто ж царевича стерегтиме? Симеона?

– Куди йому втікати? – чи то сумно, чи то скрушно сказав Міюський. – Сидітиме, яко заморська птаха в клітці. Візьми, батьку, з собою, – зненацька запросився щиро. – Не хочу я лишатися тут…

– Страшно? – пронизав поглядом донського отаманця кошовий.

– І страшно, – зізнався Міюський. – Страшніше, ніж там… А я, їй‑богу, вправний на воді.

– А ось ми зараз побачимо, – враз знову змінив важку бесіду на легку, жартівливу отаман. – Поїдемо глянемо ще раз на стерни. Провезеш мене в дубі через Карачаєві Холуї. Тільки затям: я в одежі купатися не люблю.

– Провезу, отамане, – весело одказав Міюський. – Жодна бризка не впаде тобі в око.

– Ну, очі, приміром, я вмію заплющувати, – мовив отаман, пересягаючи ногою борт легкої дубівки.

У човні терпко пахло лепехою і рогозом – на дні валялося кілька прив’ялих лепешин і розчавлена рогозяна качалочка, – але обидва запахи забивав сморід стухлої риби – рибина стухла десь під дощатим містком. Міюський підняв одну дошку, другу – знайшов чималу плотвицю і викинув у воду. Сполоснув руки, взяв весло. Сірко сів на прову, Міюський – на гуз. Він одіпхнувся од берега, легка, як пір’їна, дубівка захиталася, здавалося, вона ось‑ось зачерпне води, але Міюський повів веслом од корми до носа, й човен вирівнявся, став незрушно, здавалося, він вмерз у кригу. Чортомлик, котрий напирав із поля, біля Січі розливався озерцем, а там, де зливався із Скарбною, береги сходилися знову і у вузькій горловині стриміло кілька каменів. Весною і в дощі вода притоплювала їх, запорозькі човни, та й іноземні торгові кораблі підходили до старого причалу з північно‑західного боку, зараз вода впала, камені оголилися, вода клекотіла й пінилася, ринула до Скарбної водоспадом. Міюський легко повів веслом, човен тихо рушив в обхід січового півострова до Холуїв, щомиті пришвидшуючи плин. Тож отаманець поставив весло руба, надержував його й воднораз направляв у лівий рукав. Обличчя Міюського посіріло з натуги, він закусив лівий вус, од чого одкрився правий кутик рота й виблискували невеликі білі зуби. Малий, вузький у кості, але мав силу, тримав човна міцно, неначе на припоні. Враз отаманець вимахнув веслом, ударив ним з лівого боку, відтак з правого, й човен стрілою полетів у кручію. Це була мить коротка й шалена, – Сірко їх любив у житті, – щось хльоснуло по днищу човна, загримів на дні дерев’яний сполик для води, ревнув з правого боку запінений вир, і вже дубівка тихо плинула по біловоддю. Кошовий увесь цей час спостерігав за Міюським, крякнув вдоволено, але не сказав нічого. Далі пливли Скарбною, вже другою – їх на урочищі три й кілька Підпільних – тих, що підпирають поле. Сірко вказав пальцем ліворуч, і вони через вузеньку протоку вийшли на широке плесо. Довкола нього густою зеленою стіною стояв очерет, і Міюський далі не бачив жодної протоки, прогною чи єрика. Сірко знову показав пальцем, одначе навіть звиклий до болотяних нетрів Міюський цього разу нічого не завважив. І, тільки підпливши впритул до густих заростей чакану, побачив над самою водою чорну дірку. То був потяг – прорізаний повінню вузенький рівчак, звідти перла вода, й весляру довелося щосили пхатися, аби посувати дубівку вперед. Кілька разів заганяв човна носом у очерет, і тоді кошовий одпихався руками, двічі довелося лягати на дно – низько переплівся верболіз. Він бачив, як тріпотіли проти течії краснопері рибки, як бистрець тріпотів зіллям, нагинав пруття, він і весляра зігнув та напружинив. А кошовий мовби й не помічав нічого, дивився вперед, ще й люльку посмоктував. Цьвохнув голий вербовий прут, і сіра, побита міллю шапка Міюського впала у воду. Він бовтнув руками – не вхопив, бистрець поніс її, й за мить вона згинула з очей. Міюський не знав, що йому чинити, тримався руками за верболіз, оглядався назад, аж поки обізвався Сірко:

– Не доженеш. Буде лискам на гніздо. На той рік забереш з качатами.

Міюському стало шкода шапки, хоч була стара, й він стратив веселий стрій душі, гріб не так шпарко. Тепер скидався на покривдженого хлопчака. Надто коли опускав голову і рудий чуб падав на чоло. Хащі розступилися враз, і дубівка вискочила на озеро, ще більше, ніж поминули нещодавно. З шумом вибухнув перед самим носом човна табун бакланів, помчав понад очеретами, торкаючись чорними крильми білих м’яких мітелок. Качки бігли по воді, кумедно перебираючи лапами, але в повітря не зривалися, норці теж правцювали в зелені хащі, вони, здавалось, сиділи незрушно, лише косували назад очима, одначе під водою прудко працювали лапами – позаду вставали пінні сліди. Життя тут кипіло, вирувало. В чорнім очеретянім пралісі ячали, тахкали, крукали, диркали, квилили, сичали пташині голоси, висвистували малі очеретянки та пастушки. Мила у воді довгі коси верба. Плесо довкола неї було тихе й сонне. Гостро пахло лепехою та чаполочем, тяглися з дна до світла жовті «глечики», гойдалися на товстунах білі лілії, либонь, марили уві сні. І раптом – вибух. То вирнула з‑під віття велетенська щука, вхопила свою жертву. Міюський подумав: кожен, у кого міцні зуби, прагне, щоб вони марно не гуляли. Поминули дерев’яну башточку на острівці – вона глипнула чорними очима бійниць – і одразу ж сховалася за вербами: таких башточок тут чимало, в час небезпеки вони прикривають підступи до Січі, нині гармати поховані десь по островах, у дуплах і печерах, у кучах‑землянках, і схований там всілякий інший військовий припас – на те й Військова Скарбниця. Міюський на хвильку поклав весло, занурив у воду ківшиком долоню, одпив кілька ковтків. На чолі йому густо виступила роса, чуприна розвихрилася, очі блищали. Сірко оглянувся, осміхнувся.

– Потяг отой називається – Чологрій, – сказав аж тепер.

Міюський помітив, що посмішка в отамана – щира, майже дитинна. В нього посміхається все: очі – світло‑карі, променисті, з зеленавим блиском, зморшки довкола них, брови – ліва заломлюється вгору, права – вниз. Так само вони заломлюються в нього і в гніві, але тоді стають мовби дві хмари, а зараз – гейби м’які сніпки сухої трави. Ще й по одному стріпку з кожного пучка посередині вгору, неначе маленькі крильця в леті. Отаман мовчав, смоктав порожню люльку. Був скупий на слова, стареча балакливість обминула його; на неї хворіють люди марнославні, які хочуть укласти про себе вигідну думку, він тим не опікувався, ще й сам не любив говірливих людей.

Прошуміли в повітрі білі крячки, ширнули праворуч понад неширокою протокою. Міюський спрямував чорну смоляну дубівку слідом за ними. Він тепер здогадувався: вони йдуть направці й мають вийти або на широкий дніпровий рукав, або на Дніпро, одначе чи далеко кінець мандрівки, вгадати не міг. В обидва боки, скільки сягало око, слалася безмежна Військова Скарбниця – плавні, очеретяні та верболозові хащі, острови та півострови, на яких росли чорні та білі тополі, вільхи, берести, чорноклен, а поміж них кущі бересклету, терну, крушини. По деревах вився хміль, на ньому вже закипіли блідо‑зеленаві султани, висли вниз; може, від того осокори та клени погойдували верхів’ями, гейби п’яні. Під ними росли ситі трави, здавалося, тільки доторкнися – з них так і бризне зелена юшка. Над плавнями кружляли орли та підорли, їхні гнізда чорніли на вершечках вікових дубів. Ночами на тих дубах гули пугачі, вони гніздилися по дуплах. Туркотіла над головою горлиця, десь далеко шкварчала сиворакша. Птаства тут – гибіль і звіра теж, тільки в цих нетрях важко його добувати. На самому вершечку дуба на сухій гілці сидів орел. Він був старий, такий старий, що майже не міг стиснути кігтями гілку й боявся впасти. Й злітав уже не пружно, а намагався вхопити крильми вітер та полинути на його потоках. Тоді, розпростерши на струменях крила, здавався могутнім і грізним, й качині та гусячі зграї, забачивши його, шугали в очерет. А насправді він був кволий, і боліли йому всі кістки, й боліли рани. Найдужче допікають дві – одна від посланого людиною вогню, а друга від вовчих зубів – добивав на снігу вовка, й той у передсмертній агонії вгородив йому в бік ікло.

Повіки самі напливали орлові на очі, й охоплював примарний старечий сон. Йому то плив перед зором осінній вигорілий степ, то змигувала в хмарі блискавиця, то синьою стрічкою перетинав шлях Дніпро. Орлові ячали лебеді, але він не полював їх уже навіть уві сні. Видива з лебедями – сніговиця білого пір’я і гаряча кров – бачив уже ніби чужими очима, й хтось інший тримав у лапах гнучку лебедину шию. Сам він уже давно полював маленьких, кволих козенят, жирних лисок, не гребував і дохлятиною.

Крізь липкі жовтаві щілини очей орел бачив унизу човна і двох людей у ньому, один з них дивився на нього. Орел поворушив крильми, хотів злетіти, але важко йому було зриватися з вершечка дуба, і він залишився на місці. Якимось притупленим чуттям вловив, що ця людина не завдасть йому шкоди.

Сірко справді приклав до губів пальця, не дозволивши Міюському пугукнути і злякати орла. Човен тихо проплинув попід дубом.

Зненацька закучерявлена з обох боків вербами протока круто повернула праворуч, вони випливли на довге озеро. Пішли краєм озера, понад очеретом. Він стояв молодий, дужий, з нього аж скрапувала жива сила. Десь у темних його нетрях голосно квоктала чомга, хрипіли лиски – в очереті їх видавали білі носики, – попискували курочки. Вони не дуже боялися, то та, то інша перебігала од куща до куща, навіть гребли по лататтю лапами, зовсім як їхні домашні родичі. Десь далеко, либонь, на сусідньому плесі, заґелґотіли гуси, попереду щось гухнуло, здавалося, на острові впало дерево, на мить птаство вмовкло, а потім розгомонілося знову. Високо над плавнями бусол ніс у дзьобі змію. Вона звивалася, а він дужо і радісно махав крильми, бо ж був гарним батьком – роздобув своїм бусленятам вечерю.

Вже почувався свіжий подих Дніпра, його білих вод, що перекипіли на порогах, далі вони течуть вільно й тихо, розливаються по річкових запливах і рукавах, миють шовкові трави й очерети. Вода – як сльоза: вертаючись із далеких походів, козаки п’ють її пригорщами, хміліють, змивають з чола і з пам’яті все лихе, наповнюються новою снагою.

Сірко й далі сидів незрушно, але тепер Міюський гаразд бачив, що то зовсім не байдужість, його обличчя одмінилося, стало тонше, чутливіше. Ледь розширились ніздрі прямого, з невеликою горбинкою носа, крізь бронзову засмагу на щоках проступили рум’янці, очі стали гостріші. Певно, вони схоплювали кожен помах крил, кожен сплеск води. Проте Міюський не міг розгадати, чи отаман дивиться тільки на плавні, чи крізь них ще на щось. Зненацька Сірко ворухнувся, склав трубочкою губи, і з них злетів тихий переливчастий свист, дуже схожий на квоктання чомги. Очерет аж загудів – відгукнулися десятки голосів, а одна птаха навіть виплила на чистоводдя, та, забачивши човна, шаснула назад. А Сірко вже свистів по‑куличиному, далі проквилив чаєчкою, – його обличчя світилося хлоп’ячим завзяттям, очі сяяли задьористо й радісно. Він ще раз прокричав чаєчкою, а тоді стулив губи, й над плесом пролунав грізний поклик кібця. Плавні шелеснули і вмовкли.

– Го‑го‑го‑го, – засміявся отаман і чомусь зніяковів, насунув на лоба шапку, махнув рукою: мовляв, греби, чого став.

Міюський наліг на весла.

Отаман був Міюському загадкою, котру хотів розгадати, але не для того, щоб покористатись, а стати в добрій пригоді. Та й не просто було покористатися отамановою приязню, це вже знав достеменно. Бачив: запорожці люблять Сірка, як не любили жодного іншого отамана. За що люблять? Адже норову крутого, не потурає нікому… Трясе їх, як чорт суху грушу. Але й собі – також… Безкорисливий і справедливий. Не зажив на своєму уряді жодної копійки. Ще й не журиться тим. Ота його крута дума, ота нахмареність – то дума не за себе. Він, може, й радий би позбутися тих думок, та не може. Душа кошового присохла струпами, але під тією шкарубкістю лежала така любов, доброта та щирість, що тому, хто до неї добувався, вистачало її на все життя. І упертості, і життєвої снаги там теж вистачає.

Дата добавления: 2015-06-04