Розділ двадцять другий 3 страница

– Літописці‑історики оповідають, що таке було перед кончиною Македонського. Спочатку він дав великий банкет…

Сірко ледь поблід, потер долонею підборіддя.

– Банкет і ти дав великий. Може, й перевершив…

Колючим поглядом Дорошенко помацав Сірка. Але той був незворушний. Всміхнулися обоє. Вперше за три дні.

За мить гетьман знову спохмурнів. Бликнув з‑під брів очима.

– Король польський шле до мене послів. Обіцяє заступництво, права і вольності.

– Всі королі обіцяли. А сповнив хоч один обіцянку? Приїжджав перед Великоднем од нього і до мене гонець таємний. Обіцяв булаву…

Дорошенко підхопився, аж похитнувся важкий стіл.

– Неправда…

– Клянуся святою Покровою…

Дорошенко важко опустився на стілець.

– І ти?..

– Як бачиш, приїхав до тебе.

Мовчали. Слухали, як дзвонить на соборній церкві дзвін, і були його згуки дратівливі обом. Гетьманові аж кортіло послати когось, щоб спинив дзвонаря, але на те не зважився. Сумні звуки пливли крізь мальовані шибки, вони, здавалося, стелилися по чомусь живому, накривали його чорним оксамитом. По тому, що кривавилося надією, засівалося кулями, проростало ратищами, а потім не збулося. Кілька разів гетьманові здавалося, що хапав те живе голіруч, але потім воно знову випорскувало й мріло, як марево в гарячих причорноморських степах.

Либонь, тільки один раз випустив його з власної вини. Того не міг вибачити собі все життя. Воно мучило, як випита згарячу отрута, од якої вже не можна порятуватися. Це сталося, коли він, погромивши многогрішнівців, мав доконечно добити їх, не давши доскочити фортець і зачинитися в них. Він уже вів свої полки, коли з Чигирина прискакав гонець (увесь вік хитається від утоми з боку на бік перед його очима вороний білоногий кінь) і прохрипів підступну вість: гетьмана зрадила дружина. Це було як випал гармати в обличчя. Ще мелькали попереду зсутулені спини ворогів, але він уже не бачив їх, світ йому заступили чорні, як вуглини, очі, що сміялися до когось іншого. Жінка обіймала когось іншого, відчиняла комусь іншому двері опочивальні в той час, коли він шаблею захищав своє і її панство та честь. Це було так вражаюче, так кривдно, що мозок потьмарився йому, й він, полишивши ворога на Божу волю, полишив військо на наказного гетьмана, погнав у Чигирин, аби заскочити нецноту жінку та її милосника. Стугоніло серце, стугоніла під копитами дорога, й падали на неї гарячі сльози любові й прокляття. А поки давав лад у власному домі, пропав встановлений лад у війську.

Все спливло з роками: любовне очманіння, солона отрута ревнощів, і назавжди лишилася оскарга перед самим собою власного вчинку та шкодування втраченого. Він навіть гаразд не знав, чи дружина зрадила справді та хто був її коханцем, – челядь стала на захист її честі. Й не знав, хто той гонець, бо потім ніколи з ним не бачився. Хтось його підіслав? А може, то був чорний посол самої долі – він не втопився в Дніпрі, не спіткнувся під ним кінь, не натрапив у байраці на розбійників. Все життя гнав його од себе й не міг прогнати. Той їздив слідом на вороному й посміхався злорадно. Найчастіше появлявся тоді, коли гетьман почував скруту. Все можна повернути назад: гінця, зруйнувати збудований дім, перекувати шаблю, не можна повернути долю. Один маленький, нерозважливий крок, і покута – до могили.

Звичайно, так розмірковує тепер. Коли найсолодші поцілунки здаються пісними. А тоді він кохав. Кохав шалено. Й відданий з милих уст комусь іншому один поцілунок дорівнював життю. Яка химерія? Який незбагненний світ!

Бемкали дзвони, вони були сумні, здавалося, дзвонили по небіжчику. Але ж, здається, ніхто із значних людей не помер у місті, щоб оповіщати про те з дзвіниці соборної церкви. А може, й це чийсь підступ? Йому враз пригадалися дзвони на минулорічний Великдень. Веселе свято, а мідь гуділа важко, печально. Він тоді наказав зупинити дзвонарів, але ті замкнулися на дзвіниці й не пустили козаків. Гетьман їхав зі Стіни в Чигирин. Грав під ним кінь, тріпотіли над ним знамена – все, як і завжди, – підскакали до брами й мусили зупинитися. Вузький проїзд заповнили татари – вели ясир, відкуп. Іржали коні, ревіла худоба, дзвонили кайданами бранці‑християни. Вони зводили руки, одні – в мольбі, інші – в проклятті, а він одводив очі й ввіп’явся пальцями в кінську гриву, аж білий румак хропів і круто вигинав шию. А тоді гетьман рвонувся через татарське скопище, тнув важким, у дванадцять стальок, нагаєм праворуч і ліворуч, його басаманили теж, він проїхав, немов через бойовище (диво, що не спинила ні стріла, ні шабля), втікав у замок, у тишу молільної кімнати, в чадну безодню горілчаного виру. А татарські посли знайшли його й у горницях, погрожували, й Дорошенко бив їх, своїх союзників, по пиках, повибивав зуби, і наказав повикидати у вікно, і вже чекав смерті од турчина, але турчин облизав закривавлену пику й змовчав. А коли Ромодановський з Самойловичем взяли в осаду Чигирин, і настала в місті смертельна скрута, й уся генеральна старшина раяла здатися, гетьман наказав закотити в покої бочку з порохом, скочив на неї із запаленим гнотом у руках і гукнув, що зірве себе і всіх разом з собою, але не здасться. Тільки отак подвигнув козаків на оборону, й хтозна, кому рвійніше складали присягу старшини – гетьманові чи бочці з порохом. Сірко теж спогадував минуле, й казав про сплюндрований край, про лихі замисли Порти, й в’язав усі біди української землі з його, Дорошенковим, ім’ям. А гетьману чомусь знову сплив на кінчик пам’яті гонець на вороному коні, – спогад той був гострий, як ніж, – він одштовхнувся од каміна й важко ступив до столу:

– Що ж тоді привело тебе до мене? Приїхав сказати, що я збродня й зловорожець?

Сірко потер рукою чоло. Почував досаду й злість, але вже не тільки на Дорошенка, а й на самого себе. Все було не так: і оцей його наглий приїзд, і триденне бенкетування, й оця розмова. Там, на Січі, мислив її зовсім інакше. Все таке саме, але слова не ті. Й Дорошенко не той. І раптом глевка туга оповила йому серце, й він проникливо, із співчуттям сказав:

– Як же ти постарів, Петре. Я тільки тепер помітив. Як же ти… А козак був… Який козак був!

Дорошенко розгубився. Й Сірко засоромився теж і мовив майже суворо:

– Я до того… І я був козаком незлецьким. Обоє… з ярмарку їдемо.

«Людина однаково безпомічна напочатку і вкінці, – подумав. – І там, і там її життя незрозуміле і має мало значимості. Проте напочатку воно не загрожує нікому».

Глевка гаряча хвиля сплинула в одну мить. Казав далі з тією ж нещадністю, але без злості й мовби приступив ближче до самого серця гетьмана, відчаю не пригасила гіркота слів, але раптом сам відчув – лунають вони щиріше й переконливіше.

– Я приїхав зупинити тебе, аби не доруйновував краю. Турчин замислив доконати Україну, повернути її собі в підданство. З твоєю поміччю він того може сягнути, подумай, яким лихом падаєш на свій нарід. Уже й так у піснях проклинають тебе кобзарі… Чим ти важиш? Повір, Петре, вже тобі не возвеличитися, й слава твоя облітає, як цвіт на терні. Ти цього не бачиш, а всім вочевидь. То що ж лишається? Оці золоті келихи, оці палати? Се – прах! Заплющ на хвильку очі й послухай… Чуєш – дзвін? То дзвонять невільники кайданами в Стамбулі… Ті, котрих занютовано при твоїм попуску.

– А без мене їх не хапали? Може, ще більше!

– Однак той дзвін не про твою совість. А сей – про твою. – Сірко підійшов до Дорошенка, обіперся рукою на стіл. – Послухай, мосьпане, пошли послів у Москву та до Самойловича. Замиріться з ним. Склади з себе чин гетьманський і оддай булаву. Лиха це рада, але іншої, та ще в цей час, немає.

Дорошенко сахнувся, вперся очима в Сірка, ледве ймучи віри почутому.

– Оддати булаву Самойловичу! Та ти… Ти з розуму спав. Швидше грім прогримить поперед блискавиці, ніж таке станеться.

– Не Самойловичу оддай, а на Запорожжя. Я покладу її в січову скарбницю. А далі скличемо в долині Росави раду й оберемо гетьмана.

– Але ж ти сам сказав, що мені вже не возвеличитись?

– Авжеж, – погодився кошовий. – Сподіваюся, що й Самойловича обмине ся честь.

– Прецінь, не для себе хочеш виманити її? – недовірливо повів вогненним оком.

– Го‑го‑го‑го, – зненацька засміявся отаман.

– Тоді для кого ж? – вигукнув з серцем. Гнів, образа знову клекотіли йому в грудях. Ледве тамував їх. На ту мить йому забулися тяжкі розмисли, які останнім часом розколювали голову, катівницькі муки, що їх зазнавав, споглядаючи свій край. А вже ж і сам не бачив виїзду з глухих суточок, що в них опинився. Гасив запізнілі порухи совісті горілкою й почував, як поволі дуріє од неї. Вона розмивала все: бажання займатися справами у своїй поруйнованій державі, родинний затишок, тиху замрію над книгами. В нього не лишилося нічого, опріч срібного келиха та голосних єрепенистих музик. Тепер думав: оддавши булаву, залишиться й без того.

– Невже не знайдемо по всій Україні достойного мужа? – сказав Сірко.

– Не бувати тому! – скажено затупотів ногами гетьман. – Не бувати! Швидше волосся поросте на моїй долоні, ніж я випущу з неї булаву. Йди звідси, отамане, поки я не наказав одтяти твою лиходійну голову та натоптати її клоччям. Воно в тебе й так замість мізків. Інакше не приїхав би сюди з такими богопротивними словами. Обдурив себе і нас хочеш обдурити: де ті вольності? Де та єдність? Хто їх дасть? Польща? Москва? Зроду‑віку.

Дав волю гніву, жбурляв словами, але чим більше вивергував їх, то виразніше бачив, що його крик – лише луна колишньої сили, певності, її одчайний схлип. До сьогодні, до цієї миті, намагався бадьоритися, обманював себе, ступав по своєму маленькому царству грізним і дужим гетьманом, іноді самодурствував, але раптом приїхав муж і поклав пруг, котрий він не має сили переступити, котрий хилить його життєвий шлях круто вниз. Й зараз той чоловік дивиться на нього змруженими очима, й вуста його стулені співчутливо. А Сірко знову думав про те, як страшно може перемінитися людина. Була ж за плечима звитяжна молодість, була віра, була святість у душі. Гриміли по кленових мостах молоді коні… Дивно влаштований світ; коли людина молода, коли в неї нічого немає, вона може усім офірувати товариству, вітчизні. Навіть життям. Коли ж у неї повні комори, не хоче поступитися й дрібкою. Скільки‑то валечних мужів, сміливих воїнів на його очах перетворилися у обережних обивателів… Ну, Дорошенко не обиватель, але вже й не воїн. Вже йому важко відмовитись од навощених підлог, кришталевих чар, догідливих усмішок челяді, вже йому голову навік отуманила влада, вже найдужче любить себе.

Дорошенкові здавалося, що кошовий кпить з його гніву, й лютував ще дужче, але вся його ярість розбивалась об спокійну, трошки співчутливу посмішку. В тій посмішці справді були осуд і смуток по всьому, що не збулося, по колись дужому мужеві, нині розтерзаному й розтріпаному, по відкритому, сміливому серцеві, яке виродилося в зневірене і зле. Його самого доля не розтріпала – він не дався їй, хоч і не мав од неї нічого. Він не мав з неї великого зиску, як Дорошенко, платив тільки за содіяне, а не за замислене. Дивився на Дорошенка, й здавалося йому, що ніколи й не зустрічався з молодим, сміливим мужем. А ще його мучила думка: у що вірить цей сивий чоловік? І взагалі, чи може він ще у щось вірити? Адже перейшов такі каламутні потоки… Шлях до влади – через нетрі, де ніж і петля. Тепер не хочеться випускати владу з рук, вона єдина тримає його на світі, й страчено стільки сили, й пролито стільки крові. Ще більше її пролито, щоб утримати владу в руках. Запродано цілий край… За який викуп? Він вірить у нього чи ні? Та хіба не можна від неї відректися? Відректися – стати ніким. Стати Людиною! Викруту немає й на тому березі, куди він його кличе. Але хоч перестане литися кров.

– Пам’ятаєш, Петре, Батіг? – запитав тихо, проникливо, намагаючись добутися до того, що лишилося живого, неструхлого в душі гетьмана. – Банкет пам’ятаєш? Пішли ми з тобою, обнявшись, у степ. І ти тоді сказав… Сказав, що барвінок зацвів у твоїй душі на все життя.

Гетьман не чув, а може, вдав, що не чує. Й далі клекотів, і далі погрожував, лаявся чорно – по‑козацькому, по‑московському й по‑татарському.

Сірко підвівся. Одначе за порогом зупинився, і в серці йому заклекотіли слова, які не міг понести з собою. Вернувся, щоб сказати їх. Ступив на поріг і побачив, що гетьман лежить на підлозі, обхопивши голову руками. З вуст йому зривався болісний стогін. Кошовий тихо відступив назад.

Він спав, а може, марив. Потопав у м’яких гетьманських перинах, а здавалося, тонув у воді. Думав насправжки чи уві сні… Думав про те ж саме. А за що він її любить? Нагромадив слів великих… За що ж він її любить? За зорі, за степи, за карі очі? Бридня. Тобто не бридня, але любить не за це. А за віщо? За віщо?

«А за віщо мати любить дитину? – зринуло зненацька. – А дитина матір? Та й хіба може світ існувати без цієї любові? Якщо тебе народила праведна мати, то її не можна не любити. Інакше ти – покруч, потороча, бридке створіння, а не людина». В ту мить щось майнуло перед його внутрішнім зором, і він розплющив очі.

Низько зігнувшись, по‑яструбиному, до опочивальні зайшов з п’ятисвічником у руках Дорошенко. Був у довгій вишитій сорочці, з‑під якої виглядали смугасті перські шаровари, в бухарському квітчастому халаті, накинутому наопаш. У хисткому світлі п’яти свічок обличчя його видавалося висіченим з чорного каменя. Сірко не встиг навіть подивувати, як гетьман вийняв з‑під пахви велику, обсипану коштовним камінням булаву й поклав на столик в узголів’ї кошового.

– Та сама… На. Вчини, як тобі велять Господь і совість.

Він повернувся й вийшов, щільно зачинивши за собою двері. Сірко помацав рукою – булава була холодна, здавалося, на ній повиступав іній. Кошовий одсмикнув руку. «То це за неї пролито стільки крові, – подумав. – Нікчемні метал і камінь забрали стільки людських життів… На ній і зараз кров». Йому здалося, що кров прилипла до його руки. Спробував витерти її об простирадло… й пробудився доконечно. Сів на постелі, оглядався здивовано. В опочивальні панувала тиша, дрібні білі зорі зазирали у вікно. Сіркові стало моторошно. Від цих зір, од чужої горниці, від химерного сну, що все ще хилитався перед очима. Саме отак, у халаті наопаш, у смугастих перських шароварах, тинявся пізно увечері по палацу хмільний Дорошенко.

Кошовий пошкодував, що не виїхав учора. Невже йому й справді щось важила ця булава? Чого хотів досягти, одібравши її в Дорошенка?

Тільки зупинити кров, що заливала рідні поля. Тільки миру поміж братів. Бо то лихий приклад не лише тим, що живуть зараз, а й тим, що житимуть після. Сплинули наверх кинуті Дорошенком слова: «Прецінь не для себе хочеш виманити її?» Й потопилися одразу ж… Не для себе. Й поки що ні для кого іншого. Так, якби було кому – вручив би. Вклав би в руку дужу й могутню. Колись і сам вар’ював проти дужої руки, і тільки згодом зрозумів, що іншого виходу немає. Не було в краї вищої сили, вищого закону, якому б підкорилися всі і велінням якого б мали жити. Цей закон суперечив закону січовому, але ці два закони, на жаль, зійтися не можуть. Він не терпить насильства й примусу, але без сильної руки нічого вдіяти не можна. Дорошенко сказав, що забирає Сірко булаву собі. Дорошенко сам не вірив у те, що сказав. Сірко виважив Дорошенкову муку, бачив тяжкий розмир його замірів і совісті й розумів, що так довго тривати не може. Гетьман кілька разів поривався щось сказати й зупиняв себе. Завтра має щось статися. Що саме? Сірко не знав напевно. Може, гетьман і сам не відає, чим зворохобиться його душа. Може, погибеллю Сірка і всіх козаків, які приїхали з ним… А може, кінцем довголітньої братовбивчої війни, першим днем миру, надією на щастя краю. Бо далі так тривати не може. Інакше гетьмани вигублять до кореня свій власний народ.

Дорошенко зрікся гетьманського чину ранком наступного дня. Цілував булаву востаннє й вручав її в руки кошовому Січі Запорозької на радному майдані біля соборної церкви. Майдан був майже порожній. Гетьманська старшина, невеликий гурт городових козаків, Сірко та Флор Минаєв – оце й усі, хто був при тому.

Так повелів Дорошенко. Не грали сурми, не били литаври, не майоріли проти сонця прапори та корогви. Всі санджаки того ж дня повіз у Москву гетьманів брат Андрій. Дорошенко поки що залишався в Чигирині чекати своєї долі. Він не розпускав війська, проте одкликав з Адріанополя своїх резидентів і наказав випровадити геть турецьких і татарських. У Чигирині поки що не знали, чого чекати: миру чи нової війни. То більше, відомо всім: найтривкіший мир наступає після найтяжчої війни і найтяжча війна – після довгого миру.

Повертаючись від Дорошенка, запорожці зупинились на першу ночівлю в корчмі навпроти Кременчука. Корчма була покинута, стежка до хати заросла споришем, попід призьбою й біля ґанку вигналися бур’яни в пояс, хтось познімав двері, повиймав вікна, одначе широкі дубові лави, а також стіл і кленові поли для нічліжників залишилися. З хати притьмом вимчав кіт, скочив на похилений тин, вигнув спину, зашипів, а тоді занявкав. Здичавів, але ще не зовсім.

Козаки попутали коней і пустили в лужок під дикі груші на попас, а самі розташувалися в корчмі. Вона була величенька й складалася із заїжджого двору та шинку, які розділялися повіткою, під неї подорожні ставили коні й закочували вози або затягали сани. При шинкові містилася й кімната, в якій жив корчмар з сім’єю. Все те тепер запустіло: мальовані крокусом стіни та сволоки потемніли, піч полупилася, долівка вибилася. Одначе раділи й такому затишку: все ж не годувати комарів десь у байраці. Вечір мав піти не на пропаще: везли дещо в тороках, й куманці та фляжки були повні, а в передках возів, на яких допроваджували подаровані чигиринцями гармати, покочувалися туди‑сюди нові кленові барила. Чопки з барил вибили, проте денець не побачили: сталася подія, за якою забули й про румильське вино, й про фляжки з оковитою, й про все на світі. Невідомо, хто із козаків і як саме дознав про гетьманську булаву, яку Сірко віз у тороках свого сідла, – адже, коли Дорошенко її віддавав, запорожців не було: всі вони стояли постоєм у нижньому посаді; булаву Сірко вирішив показати вже в Січі, на великому крузі, – але в корчмі хтось виповів цю таємницю. Вість та зв’южила січовиків. Уже трохи хмільні, вони обступили ванькирчик, де вкладався на спочинок кошовий, і почали вимагати, аби оддав булаву.

– Викинь її, батьку! – гукали запорожці. – Вона турком смердить. На ній кров християнська.

– Як можна викидати?! Це справжня булава, Хмелева, – хтось спробував погамувати козаків, але його не слухали.

– Ти одурив нас, нишком од коша вів перемови з гетьманом. Не маєш на те зволення! – лунали голоси.

– Виходь до нас. Винеси її, ту заразу!

Вони розпалювали криком один одного, двоє найвідчайдушніших, а може, найхмільніших, переступили поріг, де в світлі олійного ліхтаря, без жупана, в самій сорочці, вишитій дрібним барвінковим квітом по комірцю, сидів кошовий, їм намагався перешкодити Ніс, пропхався й собі до дверей, але його не пускали.

– Чи ви подуріли, чи показилися, – усовіщав січовиків Ніс. – Кошовий вже спати вкладається. Ви хмільні й дурні. Ось прочумаєтесь… А ще краще: приїдемо на Січ, запитаємо перед усім товариством.

– Ми хочемо зараз, – осмілілий од горілки, кричав з‑за чужих спин Шевчик, перемінивши голос. – Нехай дає одвіт.

– Тобі, пришелепуватому? – взявся в боки Ніс. – Кошовий, далебі, має свій розум.

Шевчик сховався, але інші не відступали:

– Може, він і має, а ти ні. Йди, осавуле, до сучої матері!

Носа зім’яли, одтерли, а самі приступили до ванькирчика ще прикріше. І вже не запитували, а правили вину.

– Ви з гетьманом замислили щось гибельне для своєї вітчизни.

– Ми вольні, а гетьмани у нас комусь служать!

Кошовий встав, одягнув кунтуш.

– Йдіть геть, – сказав. – Дам одвіт на військовому крузі.

– Зараз давай! – закричав гостролиций, з хвацькими вусами козак Плямкало; аж полум’я ліхтаря тріпнулося за відчиненими дверцятами й трохи не погасло. – Ти радився з нами, коли брав її?

Отаман од того крику скипів, його ліва брова звично зломилася й круто поповзла вгору.

– Не маю нужди радитися з дурнями! – гукнув і схопив Плямкала однією рукою за груди, а другою за плече й витурив у сіни. Плямкало полетів шкереберть, збив з ніг одразу двох. А Сірко вхопив за плечі ще одного, який лишився у ванькирчику, й теж потурив. Він хряпнув дверима й мимохіть повернув дерев’яного цюцика. Все скоїлося в одну мить. А в наступну у двері вдарила лайка й загупотіли кулаки. Проте двері були міцні, дубові, оковані залізними штибами. Видно, в цій кімнатині мешкав корчмар і тримав тут гроші. Запорожці ганяли тарани: били ногами, намагалися виламати двері плечима, а вони лише гуділи.

– Несіть колоду! – залунали голоси.

– Лаву давайте. Тягніть її з світлиці!

– Ми йому покажемо, як глумитися з товариства!

– Розіб’ємо булаву на голові!

Сірко розумів, що то не порожні погрози. Хмільні, розлючені запорожці увірвуться до комірчини, світло погасне, й хтозна, що може скоїтися в темряві. Вийняти шаблю й рубати кожного, хто поткнеться на поріг?

Не випадало.

– Ет, чортової матері, – вилаявся скрушно.

З комірчини були ще інші двері – на кухню, а звідти – в сад. Отаман одяг шапку, схопив дорожні сакви, в яких лежали його пожитки, серед них і булава, й вийшов у заснований густими тінями сад.

Запорожці кинулися вже на кінський тупіт, кілька чоловік похапали коні й погнали навздогін. Вони мчали широкою дорогою, ніч падала на степ, немов шатрище чорного, підрубаного намету, коні форкали в темряві й притишували біг. Проскакавши з півмилі, січовики згубили дорогу й зупинилися. Тугий степовий вітер видув з голів хміль, й стало їм прикро за себе і страшно за содіяне. Були як діти: то хоробрі до безрозсудності, то безпорадні до немічності. Кружляли на одному місці й гукали розпачливими голосами:

– Батьку, де ти! Батьку, озовися!

Шевчик плакав.

Сірко не чув того. Він давно звернув з дороги й їхав степом. Не було радості, не було злості на тих, хто гнався й не наздогнав.

Тихо шелестіла трава, розумний і сторожкий кінь йшов стопою. Кинув на гриву поводи, віддався на волю коня. Пригадав, як усе почалося, як ховався за спини інших Шевчик, і йому стало смішно. Він реготав; коли б на той час хто стрівся в степу, втікав би, прийнявши за божевільного. Йому аж сльози набігли на очі, витирав їх кулаками.

Але те тривало недовго. Похмурість поволі оповила його, голову обсіли сумні думки. Сумні думки – чорні круки на одинокому дереві, й серед них – найбільша: чи правильно вчинив, що приховав од товариства свої перетрактації з Дорошенком? Якби не приховав, то отаке було б з самого початку. Виходить, нібито правильно. Запорожці не пустили б його в Чигирин. Йому б не вдалося переконати всіх січовиків, наперед не розкривши всіх своїх замірів, розкрити ж їх не міг, бо долетіли б до вух тих, кому про них знати не треба. Товариство мало йому вірити. Він живе й боліє тільки ним, дбає тільки про нього. Він помислив за них усіх, а таке завжди не подобається людям. То хіба ж він винуватий, що долею повелено мислити за інших? Нехай той Плямкало чи Шевчик хоч мізки викрутять, не доміркуються ні до чого.

Почував, що в оцих його думках щось не стулюється із запорозьким звичаєм, законом, та й не тільки із звичаєм та законом Січі. Хіба ж не в таїні від людей, од війська виколихували свої заміри Брюховецький, Дорошенко!

«Але ж, – боронився майже гнівно, – мої заміри чисті».

З темряви на мить виглянули Плямкалові очі, зиркнули підступно й нахабно: «Звідки мені знати, що ти хочеш?» – «Через те й не знаєш, і не дізнаєшся ніколи, що мало під оселедцем олії», – знову захищався сердито. «Я не знаю, – не гасив нахабних вогників Плямкало. – Брекало, Кваша знають. Усі гуртом до чогось домислимось». – «А коли домислитесь до чогось іншого?!»

Дві мотузки не зв’язувалися. Давно і кріпко думав над тим. Спостерігав не раз: людина замишляє на добре, а виходить зло. Чи замисли куці, чи щось заважає, чи кожна людина має на всі добрі і злі справи свої мірки? Тоді що ж виходить – не може бути добра для всіх? А, мабуть, не може. Навіть січовий закон не всі справляють однаково, й не всім він до вподоби. Найчастіше буває так: починає людина з турботи про ближнього, зі справедливості, а закінчує олжею. Не може сповнити своїх замірів, починає підпилювати, підрівнювати власні мірки, міняє золото на мідь, а срібло на залізо. Мідь роз’їдає цвіль, а залізо іржавіє. Саме так розпочинали Виговський і Дорошенко. Правобічний гетьман і далі не спливав з його пам’яті.

Спустився у видолинок. Ворон брів по груди в тумані. Врешті, не чуючи руки вершника, зупинився. Витягнув шию, роздув ніздрі, заіржав. Голосне іржання дзвінким клубком покотилося понад туманом у ніч, розтануло в ній. Сірко підібрав повіддя. Думка ще спотикалася в голові; не проганяючи її, прислухався й розглядався. Туман плив попід кінським черевом, скочувався в ще глибшу долину. Вдалині мріли чорні кучугури дерев, ще не потоплені туманом, звідти тягло сирістю. Молодо кричав у травах перепел, і враз той крик пробився крізь бентегу думок, упав на оголене серце. Сірко відчув, як щось затремтіло в ньому жагою, хлюпнуло в душу, вона на мить розкрилася і впустила далеку‑далеку ніч, тихий дівочий шепіт і гарячий пал на губах. «За один поцілунок він оддав гетьманство». На ту мить відлетіло все – важкі думи, битви, клопоти, лишився тільки крик перепела, закутані в туман вологі верби, зелений пах трави й щем серця. Все інше було далеке й непотрібне. Десь із самого денця зірвалась думка про світ – який він широкий і росяний і як мало зачерпнув його в себе, й гарячий жаль заклекотів у ньому.

Кінь пив з копаночки воду. По копаночці плавав туман, і здавалося, Ворон спивав його. Зривалися з кінської морди краплі, кльокали глухо, неначе падали на дерево. Дзенькнули вудила, Ворон підвів голову й заіржав коротко, з похрипом. Може, він чув вовка, а може, його тривожила самотінь. Він довго не хотів брати вудила, врешті сталь дзенькнула об кінські зуби, Ворон пожував вудила і притих. Сірко сів у сідло.

Треба було думати, куди правувати далі. Вирішив зненацька: «Поїду отако прямо й перепливу через Дніпро. Просто зараз, уночі». Зринула думка, що може втопитися, але вона не викликала страху. «Може, й на краще».

Невдовзі про Дорошенкову згоду піддатися Москві повіз із Січі до царя кореспонденцію значковий товариш Овсій Шашіль.

Із записів Дорофія Ружі

Люди потрапляють у розбійники зі злиднів, з помсти, з розпуки, від злобивості. Я потрапив з глупоти. Після довгих блукань і поневірянь, після недовгого навчательства у селі Перебродах, де я допомагав дякові вчити швидких, неслухняних, буйночубих, що з ними не міг справитись не те що я, а й прудкий, жилавий, скорий на розправу дяк, пристав я до військової команди, яка йшла на Дін, а вертатися мала через Запорожжя. Я хотів добутися туди. Платні мені в команді не поклали – відшкодовували місцем біля казанка.

В дорозі спочатку дотримувалися суворого порядку: попереду йшла невелика залога, далі обоз – шість підвід, за ним уся команда. А потім той стрій згубився. Осавул трапився п’яничка, козаки ледаченькі, пхалося все само по собі. Команда йшла попереду – поспішала до місця ночівлі, найчастіше до корчми, обоз приволікався значно пізніше. Я їхав на останньому возі, либонь, саме той віз найдужче припізнював усіх; не знаю, хто доміркувався запрягти в далеку дорогу кобилу з лошам; лоша, щоправда, вже велике, але тим гірше – відставало далеко‑далеко або ж пнулося під голоблі до вим’я, і їздовий мусив зупинятися, аби не наїхати на нього. Лоша вже й під кобилу підпускати не треба, але в дорозі не могли одлучити.

Ще далі, за лошам, бейкався я. Не знаю чому, але з перших днів мали мене ті вояки за якогось скомороха, а осавул, надто коли підпивав, – за блазня. Подобалося осавулові вельми, що подає йому горілку і скидає чоботи чоловік, вдатний у стількох науках, який переписував Біблію для самого царя, а тепер ось можна попихати ним, скільки хочеш. З нього брали приклад козаки команди. Отож і плівся я далеко позаду, аби не муляти осавулові та козакам очі, та й гарно йти самому, розглядатися та розмірковувати на самоті. Про світ, про себе, про ту ж таки команду… Чого воно так влаштовано, що кожен хоче пожакувати, підіпхнути під себе іншого, й не хочуть, а чи не вміють йти врівні, прагнуть вивищитись один над одним маєтністю, владою, силою, і чи зміниться колись це, чи зрозуміють самі люди, що чинять собі шкоду. Скільки б то не зібралося людей, одразу знайдеться заводій, який хоче привернути до себе увагу всіх якщо не чим іншим, то хоч дурістю намагається вилізти на людські шиї і погуцатись на них. Один панує, тисяча бідує. І запанує хоч ти що хоч. Іноді такий чоловік скрадається, неначе нишковий пес, лащиться до товпи, лестить їй, дурній, а тоді й осідлає, і вже періщить батогом та гиджикає. А люди й самі раді: вони не можуть жити в рівності та злагоді, випихають когось над собою, славлять його, творять кумира, хоч від того застерігають їх сто євангельських заповідей. Ми всі щиро молимося по Євангелію – і порушуємо його заповіді повсякчас. Полюби ближнього, не прагни жони його, душі його, не прагни багатства, слави, влади, – повторюємо те од ранку до ночі, а чинимо навпаки. Чому?

Днина видалася теплою, дорога гарною, ніщо мені не заважало думати, насолоджуватися довколишньою красою. Дорога пластала по горбках, в ліву руку шуміли очерети, в праву простягалися луки, серед яких поблискували озеречка, стояли невисокі старі дуби та явори, дикі груші зеленіли яро, хміль вився по деревині й обвивав мою душу, далі розпочався ліс, і я не зчувся й не згледівся, як звідкілясь поперед мене узявся гурт чоловіків у дивному розлахманому одязі й погупотів повз мене. Я аж заворонився і рота розкрив з подиву, а ті бігли вовчою риссю, вдягнені хто в що: той у жупан козацький, той у кунтуш телячий без рукавів, той у сорочку косарську, а єден так голий до пояса, вони вхекалися, бо до всього пірили кілька мішків. Коли вони поминули мене, з останнього мішка щось випало в траву, я те побачив, окликнув тих людей і подав їм пропажу. То виявився капшук з грішми. Чи та моя делікатність звар’ювала прибишів, чи щось інше, але маленький, чорнявий, товстенький, з широкими плечами і спиною чоловічок наказав: тягніть його з нами. Голий до пояса чоловік ухопив мене за руку й примусив бігти поруч нього. Ми пробігли ще гонів двоє, а потім повернули на невидиму з дороги стежку в очереті, прогній себто, й нею почалапали до річки, яка в цьому місці розливалася чималим плесом. Через річечку переправилися задирчастим човном, запхали його в очерет, прибиші пішли в ліс і повели мене з собою. Так я опинився в розбійницькому таборі. Він розташувався в лісі під невисокими, кремезними, що сплелися угорі віттям, дубами, там стояв курінь літній з гілля, вкритого травою, за куренем лежав старий, величезний, підпертий кіллям човен, не човен, а кораблик, бо ж мав навіть палубу, але прибиші її до половини розібрали, хтозна, як вони його сюди притягли, очевидно, пригнали по розливу, по великій воді, а тепер він слугував їм прихистком од негоди, під ним складали награбоване. Спали або в курені, або на галявинці, де стояли тагани і були викопані дві копаночки, з яких брали воду. До тих копаночок сповзалися вужі та змії, і я боявся туди ходити – спочатку стукотів поперед себе палицею, проганяв гаддя, а тоді йшов сам. Довкола копаночок росли трави пишно – мені попід руки – та деревій до колін.

Дата добавления: 2015-06-04