Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Розділ двадцять п’ятий 2 страница




Філон висмикнув вила, ще не до кінця тямлячи, що сталося. Сталося страшне, невідворотне, як присуд долі; його горло обпекла ще одна гаряча хвиля, й він захрипів. І в цю мить почув тупіт чиїхось ніг позаду. Майже несамохіть викинув уперед руки для захисту й почув, як у них затрудило, як гострі трійчаки ще раз ввійшли в щось туге, пругке і вертке. Вила випорснули йому з рук. Він їх не шукав, а дивився на тіло, що корчилося біля його ніг. То був Ян, старший гайдук пана Казимира. Він кілька разів тріпнувся, перевернувся з плеча на спину, вимахнув рукою з розчепіреними пальцями. Його рука здригалася в повітрі, кудись показувала, і Філон на мить кинув погляд у той бік. І враз до його вух долинуло якесь булькотіння, якесь шамрання, що склалося в кілька слів.

– Нащо… ти… його. Я… мав… сам…

Філон не збагнув Янових слів. Та й не міг далі залишатися тут, він зігнувся й попід парканом подерся крізь кущі малини.

 

 

 

Із записів Дорофія Ружі

 

Лишивши ті дві сулії, я вдарився по дорозі в східну сторону й ішов увесь день, намагаючись якомога далі відійти від страшного місця. Я дуже зголоднів, за цілий день у мене в роті не було й ріски, і тут трапилася мені багата слобода в зелених вербах і садках вишневих та сливових, з новою церквою, і трапився гурт школярів, які стояли біля тесових воріт і співали господареві хвалу. У деяких наших селах господарі платять учителям невеликий чинш за те, що ті навчають дітей, у деяких господарі по черзі годують школярів. Я став позад гурту, заспівав і собі, і на мій дискант звернув увагу господар цього багатого дому, а що був він церковним старостою, то одразу по вечері повів до попа. Ми втрапили до батюшки на кінець вечірньої молитви, я також опустився на коліна і прочитав молитву, далі отець Ферапонт – так його звали – підвівся. Я прийняв ослінчика молільного й допоміг йому вийти на ґанок, бо саме там він захотів розмовляти зі мною, а був дуже старий. На ґанку було затишно, його обвив дикий виноград, і стояли там також в горшках винесені з хати на літо квіти. Коли ми бачимо дуже стару людину, то нам одразу здається, що й розум у неї зістарений, ще й чомусь маємо всіх старих за глухих, то починаємо кричати. Одначе отець Ферапонт виявився людиною надзвичайно світлого розуму і доброї душі, ми з ним довго розмовляли того вечора, і я залишився в селі до неділі, щоб висповідатися в такого доброго та розумного батюшки, бо давно не сповідався. Я розповів йому все: й про томління власної душі, і про тривоги, які ходять у мені, а також про те, що світ мене вабить, а я його не знаю, і не знаю отчого краю, хотів би йому допомогти, та не відаю як, і про життя своє розповів: про старців, про Ориську, про розбійників. Отець Ферапонт відпустив мені гріхи, а вечірньої години повів розмову про ті негаразди в краї, які тривожать мене, про світ, і ваби його, про світло й тьму, і про нас, рабів Божих, які мають жити правдою, шукати стежки прямі, тернами не зарослії. З нами ділив розмову й трапезу церковний староста Онисько Кошарний, ми сиділи за вкопаним у землю столиком на лавицях, у чашках парував чай, запарений липовим цвітом, і стояла миска з медом у вощині, й пахло спілими грушами та материнкою. За велінням отця Ферапонта челядниця виставила також карафку з вином та маленькі чарочки, але до них ніхто не доторкнувся.

Я не п’ю, батюшка також, а староста сказав, що вживає щось міцніше й більшими чарками.

– Вір у Бога. В людей не вір, серед них правди немає, – сказав Кошарний, похукавши на полив’яну чашку з чаєм.

– Але живемо серед людей… – м’яко заперечив я.

Кошарний шапкою витер піт на обличчі, прилизав рукою густого, ледь тронутого сивиною, стриженого в кружок чуба.

– Серед людей… Які то люди? Остервився народ.

Отець Ферапонт визволяв бджолу, яка застряла в меду, й не міг визволити. Я підставив кінчика ножа, і бджола легко полізла по ньому. Отець Ферапонт сказав:

– Звичаї псуються скрізь. По всьму світу. Але в людину треба вірити. Бог сотворив нас для віри. Вона, звичайно, вельми підточена нині. Війна найперше тому виною. Без віри ж ми – як трава. На траву ллють помиї – і вона росте ще краще. Я вірю, що війна скінчиться, і ми станемо самі собою, і інші народи нас заповажають. Ми думаємо про зло та добро так само, як і вони, й шануємо все те, що шанують вони. Найперше – працю. Наш народ надзвичайно працьовитий і вчених людей у нас багато.

– І що з тієї вченості? – хмукнув Кошарний. – А невчені нас тнуть.

– Може, через те, що вченого люду у нас багато, але немає одного пророка?

Отець Ферапонт подивився на мене з цікавістю.

– Наш народ ніколи не зітхнув на повні груди, – понуро мовив Кошарний. – Ніхто не показав йому цілі великої, не просвітив його й не повів до тієї цілі. Через те й не відаємо, чи є в нього щось попереду, чи тільки могили, які розкажуть, які ми були й скільки пролили намарне крові.

– Жодної зірки, жодного промінчика, жодної таловини? – повторював я те, що сказав отець Кошарний, тільки іншими словами. – Тоді що лишається нам? Спасатися. В цьому смисл? Але ж інші й спасаються, й роблять ще щось на землі… Тільки на своєму полі ми вільні.

– Не богохульствуй, – підвів оклецькуватого пальця Кошарний. Його червоне від засмаги, вітрів і випитого чаю обличчя було строге, але добре.

– З Божою поміччю роблять, – пояснив я, а сам подумав, що все те, що я почув тут, мені давно відомо, ми перетираємо язиками суху позолоту слів і нічого не робимо, й не знаємо, звідки має повіяти свіжий вітер. Єдино, можливо, щось знають на Січі, там люди щось роблять, і мені потрібно подаватися туди. Напередодні я довідався, що гетьман Самойлович і князь Ромодановський знову оступили Чигирин, взяли Корсунь, а скурати Чигирин не змогли, клалося до війни великої, братовбивчої, і тоді з Січі вийшов кошовий Сірко, та пішов до Дорошенка, і взяв з нього присягу на мир, та забрав його санджаки, а деякі одіслав у Москву. Кортіло мені побачити ті санджаки, – адже то символи краю мого, мого роду‑народу, – а також кортіло побачити отамана та погомоніти з ним. Чи він і розумом здіймається так високо, як шаблею? Чи косить при самій землі?

Ми довго гомоніли того вечора в саду, й на кінець бесіди церковний староста Кошарний запропонував мені стати в поміч їхньому вчителеві. Я подякував і відказав, що хочу ще поваласатися по світу, хочу пошукати правди, й тоді Кошарний трохи покепкував з мене. «Гай‑гай, – похитав головою… – Не такі мудрагелі ходили, та поверталися з порожніми руками. Шукати нема чого, все знайдено, а те, чого не знайшли одні, не знайдуть і інші». Я ж знову відказав, що шукаю тільки для себе, хочу просвітити й прояснити власну душу, щоб далі жити в спокої та істині. Тоді піди на Афон та в Єрусалим, пораяв Кошарний. Я сказав, що у вірі міцний і шукаю не божих істин, а людських, хочу знати, чому все так постало в моєму краї, і що нас чекає попереду, і яка є суть життя людського, чи є її одміни серед народів, і яка суть народу мого.

Отець Ферапонт сказав, що вона, та суть, наперед визначена Богом, племена й народи сотворив Бог, і вони рівні перед ним і між собою, отож і люди всі рівні.

– Як, і басурмани? – запитав Кошарний.

Отець Ферапонт довгенько перебирав волосся в бороді, а тоді відказав:

– Так. І басурмани. Вони теж люди.

Кошарний же мовив, що, може, без глибоких істин і легше жити на світі, бо без них душа легка, як полова, а з ними важка, неначе міх з зерном, а зерно завше хочуть украсти. Великі істини, як і справжня любов, важкі для людини, бо вона вболіває, мучиться, а якщо втрачає їх, то й розбивається. Ми весь час кудись ідемо, казав він, нас веде розум, він хитрий і метикований, хоче перехитрувати світ, а світ простий і нелукавий, якщо розум перехитрує його, він перехитрує і себе. Я подивував, Кошарний був мудріший, ніж видався мені напочатку. По тому була довга суперечка й балачка про басурманів, і ми розійшлися, коли зайнялася вечірня зоря.

Наступного дня Кошарний та ще декілька господарів знову запрошували мене за навчателя до своїх дітей, давали кашу й грошей тридцять золотих, спокуса була велика, одначе я відмовився. Я вирушив з села, і на самому виході з нього, там, де над дорогою стоїть криниця для проїжджих з коритцем, видовбаним з дуба, зустрівся мені віз, а довкола нього кінна варта з козаків, – вони, либонь, правували здалеку, були потомлені, і їхні коні пили з коритця дуже спрагло. На возі, з руками, прив’язаними до полудрабків, розіпнутий, розтягнутий, сидів голий до пояса чоловік з широченною спиною та кошлатою головою. Я хотів пройти далі, в ту мить розтягнений на возі повернув голову, і я впізнав Солонину, з яким жив у лісі і якого лікував, а тоді покинув. Я так і затрусився, в моїй душі щось затремтіло, а в голові поплив туман, і я подумав, що ступаю по цій землі останні кроки, а далі мене так само розтягнуть на возі й повезуть на спитки або й одразу на страту. Адже я втік од прибишів, покинув Солонину пораненого. Але й не стільки страх кари, страх цюпи перевернув мені душу, як щось інше: думка про те, що всі ми діти одної матері, натомість обстати її, тягнемо кожен у свій бік, не можемо дійти якоїсь згоди, і якщо не налітаємо один на одного з шаблями, то волочимо одне одного до в’язниці або й на шибеницю. Хто в тому винуватий? Чи настане тому кінець?

В очах Солонини щось змигнуло, мені здалося, ось зараз він розімкне вуста й скаже: ану тягніть і його на воза, – але він подивився ще мить, непомітно змружив ліве око й одвернувся. Може, пригадав наші вечірні розмови, може, мене порятували оті дві сулії, які я все ж залишив на стежці, одначе Солонина мене не видав. А я підійшов до осавула й оддав усі, які були в мене, гроші – мідяки – на кварту горілки ув’язненому. І далі пішов не оглядаючись, я мовби втікав од чогось важкого чи встидного, не знаю, але саме там, біля криниці, поклав собі більше не вступати ні з ким до товариства, а мандрувати самому. Я подумав про те, що сам міг би опинитися на тому возі поруч з Солониною. І то ні за що. А скільки людей, ні в чому не винуватих, повезли такі вози. Але Солонина винуватий. І оця його дорога, мабуть, остання. Знає він про це? І на що сподівається? Сподіватися йому немає на що. А міг би… міг би бути славним чоловіком, прислужитися вітчизні, і якщо віддати своє життя, то во славу її, а не в применшення тієї слави. Зовсім недавно я також був сліпаком, бо не розумів цього.

Малий час поживши на хуторі в сім хат, обіправшись та облатавшись, ударився навпрошки, й привело це до того, що блукав вісім днів, трохи не трапив до татар, і порятував мене січовий дозорець Мокій Сироватка, який виловив мене з болітця, куди я втрапив вечірньої пори, рятуючись од татар, які аргаталували в степу. Він запитав мене, чи я християнин, а більше нічого не запитував, привів до свого куреня, кугою званого, й там зняв з мене одіж та повішав сушитись, а мені дав свою. Я сидів біля дверей куги та цокотів зубами й дивився на цього непоказного, навіть миршавого чоловічка з вдячністю й трохи не обожнюванням. Коли ж він затаганкував, я переполошився й запитав, чи не побачать вогонь татари та не приїдуть сюди, дозорець спокійно проказав, що вогню їм не видно – тут припадь, кущі, та й звідси до них далеко, миль десять, і що на кашу до нього вони не приїздили ще ніколи, а так буває проскакують; якщо їх небагато, то він, Сироватка, просто ховається, а якщо багато, то спочатку подає козакам димове гасло. Я запитав Сироватку, хто поставив його в такий тяжкий, нелюдський дозір, чому він в самотині, і Сироватка відповів, що настановив себе на таку службу сам і що одному легше заховатися, зашитися кудись, та й відвик він від товариства. Ми повечеряли кулешею, заправленою конопляним сім’ям, Сироватка сказав, що вранці він потрусить ятірці й ми поснідаємо юшкою з риби.

Тією юшкою я вже не снідав, нею він відпоював мене, бо я горів, мене спалював внутрішній вогонь, і в голові кипіло, неначе в казані, що стоїть на жару. Відпоював він мене також всілякими травами й мастив мені в горлі квачиком – барсучим салом, бо ж з горла, сказав, усе й почалося. Я лежав у його кузі на примостку, а він сам спав надворі – ночі, сказав, тепер теплі, й спати там він звичний. Як став я одужувати, то почав думати про те, чи зміг би прожити отако, в безлюдді, на самому жалі небезпеки, не маючи ніякої віддяки й нічим не тішачи свого самолюбства. Я думав про те, що таке слава, хоробрість і що таке праведне життя. Я приглядався до цього нетяги, який майже не знає грамоти, який і слова молитви позабував, позамінював їх своїми, й на мою душу спадало щось таке, від чого хотілося плакати. Я не бачив у житті людини, яка б так вірно й безкорисливо служила Богові та вітчизні, я бачив відважних войовників, але їх підпирає слава, їх кличуть переможні погуки – яса, вона висить на кінчиках їхніх шабель, але, мабуть, справжня яса, яко світло побідне й незгасне во славу вітчизни, – отуто, сяє в степу над оцим чоловічком. Він служить не за шану від товариства, не за золоту зброю й хутори, а просто так, щирістю й нелукавством своїм, чистотою діянь і помислів.

Від тих думок у моїй душі щось засвітилося ясним світлом, і я зрозумів, що діткнувся до чогось ясного й великого, а до чого – не відаю.

Як ми прощалися, я став перед дозорцем на коліна й поцілував його руку, він неймовірно зніяковів, бо думав, що я так віддячую йому за кулешу та юшку, за трави та кугу. Але я сказав, може, трохи й велемовно, але щиро, що вклоняюся йому від усіх тих сиріт, які отамо, за нашими спинами, за всіх вдів з малими дітьми й за всіх тих, кого не вигубили татари та інші вороги. І тоді я не втримався, заплакав, а Сироватка погладив мене, неначе маленького, й раптом згорнув човником руки з лівої щоки сльозу та сказав, що в нього був син, який мав стати славним козаком, а чи є він зараз, невідомо, бо випала синові тяжка доля: він або порубаний турками, або потрапив у неволю, а може, блукає по світу, як оце блукаєш ти, бо ж нібито бачили його на якомусь хуторі. Я сказав, що молитимусь за його сина й що вірю – живий він, склалося йому так, багато тепер всілякого люду мандрує, ось і я: є в мене рід‑плем’я – брати та сестра, а я заблукав аж на край нашої землі, на край горя нашого.

Сироватка провів мене ще трохи й показав, як пройти до Тавинської залоги.

З козаками Тавинської залоги я примандрував на Січ, і поселили вони мене в своєму курені.

Раніше в моїй уяві Січ поставала в дзвоні срібних сурм, громові тулумбасів, злютованих лавах козаків, які гарцюють на конях, погрозливому мовчанні чорних гарматних дул, а виявилося, що тут мовби величезне село, а біля нього ще одне, з тими ж турботами, що й скрізь, клопотами і роботою. Щоправда, жерла гармат на фортечних мурах я побачив, але й ті жерла були якісь мирні, а самі гармати мовби сонні, на них сідали горобці, й сорока чичекала на найбільшій гарматі, яка виглядала з надворітньої башти. А що клопоти, що робота – всім потрібно щось їсти, в щось одягтися та взутися. Отож і туляться біля Січі у всіляких коморах, прикомірках кравці, шевці, хлібопеки (декотрі розбагатіли, поставили зруби міцні, хати в наличниках), і ковалі, і шорники, й горщечники, і брагарники; декотрі козаки обшивають себе самі, деякі наймаються до тих‑таки цехових майстрів, хоч і гребують ними, і кплять з них. Сюди везуть олію та солонину, пшоно й борошно, й пшеницю та просо в зерні, і вже тут мелють та обдирають – на горі вітряки, неначе збитошні хлопці, махають руками‑крильми. І вози, з поприв’язуваними до драбини, задертими вгору голоблями та дишлями, замокають в роз’їждженому піскуватому заїзді чортомлицької затоки, й пахне тут дьогтем та галушками з часником, і півень кукурікає на перелазі в продавця дьогтю. Дьогтьових комірок тут кілька, дьоготь чорний, з запахом терпким, що забиває дух, і однак тямковиті запорожці довго вибирають, вмочують квача та дивляться, як збігає чорна цівка, нюхають, а то й пробують язиком. Чорніють кузні понад Чортомликом, повипинали свої викруглені пнища, на яких гнуть ободи, стельмашні; різник стоїть у воротях клуні‑різницької та гострить ніж об ніж; пекарі збіглися докупи й щось показують один одному – чи сваряться, чи радяться. Здебільшого курінні кухарі мають наперед домову з певним пекарем, різником, олійником, а є й такі, що шастають по всьому базару, сподіваючись вигадати гріш.

Я не вмію ні молоти, ні м’яти глину, ні терти порох, ні продавати дьоготь, ні різати бичків, отож запропонував свої послуги ієромонахові в церкві, і він доручив мені переписати канонік, псалтир та цвітну тріоду, і я не тільки мав що кинути в курінну карнавку, а й заробив за два тижні єфимок, алтин і два гроші.

Отож усі запорожці тут займаються хто чим може, одначе не побачив я розгардіяшу – закони і звичаї січові суворі, й допильновують їх строгі січові діди. Кошового отамана обирають щороку й курінних також, і ще двічі на рік вони складають звіти перед кошем та куренями, і тоді кожен може виказати своєму отаману кривду, й можуть прогнати негожих отаманів, а приховати від товариства – бодай дещицю – того зась. Та й куди ти її подінеш, хіба що заховаєш у матню. Адже ні кошовий, ні курінні не мають такого привілею, щоб їсти окремо від козаків, мусять снідати, обідати та вечеряти в тому курені, сидіти на тому місці, з якого вивершилися в отамани, і спати мають також на своєму козацькому місці в курені (маленький привілей має отаман Сірко: він мешкає в курінному прикомірку, позаяк має великі заслуги перед товариством та й літами не молодий), і не мають вони права приймати наодинці послів, а також гостей, і кожному скрізь козацькою регулою визначено місце й ту межу, до якої може доступити. В запорожці безборонно йти буть‑кому, але тому, хто має двадцять пар волів, чого сюди йти? Нужда, кривда жене на Січ людину, се здебільшого бідаки одвіку та люди, покривджені панами і старшинами. Землі тут неміряно, вся вона дика й родюча – ломовий чорнозем, – це вочевидь навіть мені, але ж вона вся до решти в громадському січовому володінні, й ще ніхто не отримав жодного її сажня на довічне користування, гніздюки, сидні арендують угіддя за ярликами. Є арендатори й зі сторони, вони випасають скот, коні. Й приорюють трохи землі, але над кожним вдень і вночі висить загроза татарських розорень або й полону, отож посидів, трохи розжився й втікай.

Запорожці, як і всі інші жителі, люди всілякі – щирі й лукаві, правдиві й хитрі, роботящі й ліниві, богомільні і байдужі до церковної служби, хоч є серед них чимало таких людей, яких немає деінде: служать Богові молитвою й шаблею, Богові та вітчизні, і в тому все їхнє життя й сутність їхня. Строгі се діди й справедливі, і подобаються вони мені більше за чернечих схимників.

Але є й люди безпечні, які живуть одним днем, можуть прогайнувати, прогуляти все до останнього гроша. Проте чимало є таких, які сподіваються стулити гріш до гроша, купити якесь обійстя, стати господарями, хоч і приховують ті свої бажання та надії, й також вдають із себе безжурних гультяїв. Гроші свої вони ховають на островах, у скарбних місцях, понад річкою Скарбною, куди ходити просто так зась. Я бачив одного такого, впійманого з лопатою, свердлом та сокирою, – довбав дуби та осокори, копав луговину, шукав чужі гроші й був спійманий на тому вчинку та тяжко покараний киями. Так само суворо карають тут зрадників або тих, хто вступає в таємні перемови поза Січчю, всі перетрактації з іноземними державами провадяться тільки на великому крузі. Запорожці поклялися не вести таємних зносин за спиною Москви, і в Москві їм пообіцяли не вести без них ніяких перемов таємних з татарами, турками та поляками, й коли торік посольство малоросійського приказу, яке правувало в Крим, не одкрилося з своїми намірами, його пустили під лід. Те саме чинили й зі своїми, хто вів таємні домови з турками або татарами.

Їздив я на дніпрові пороги, вони приголомшили мене своєю величчю, своїм вічним гомоном і оселилися в моїх грудях навічно, без них, мабуть, наша земля втратила б крихту величі і тієї високості, якою нагородив її Бог. На той час в тамтешній паланці помер значний козак Сова, він заповів, щоб поховали його на старому козацькому цвинтарі; й доправляли його домовину велетенським дубом; пливли ми півдня й ніч, козаки сиділи мовчазні, а посередині стояла домовина, на вікові якої було намальовано, як рубається козак Сова з басурманами. Човен плинув легко й швидко, а здавалося, що то біжать ліси та горби, біжать і зникають у нас за плечима. Я тихо читав канон, читав псальми і молився. Молоді чубаті козаки понесли на крутих плечах домовину до церкви, там ще раз відспівали старого козака, й велетенські, як гори, воли димани повезли Сову на дніпровські кручі, на старий цвинтар, з якого видно й Дніпро, і плавні, і весь Великий Луг. На поминальні гроші козаки справили вечерю, й ніхто не плакав, а тільки співали сумовитих та печальних, як осіння ніч, пісень. Знаю я різнії мови, знаю грецьку, й латинську, і московську, і трохи польську та німецьку, але таких печальних пісень, либонь, немає ніде. Й таких широких, таких голубливих, та мрійливих, і легких, як ластівчине крило. Пісня тримає Січ і народ мій і триматиме, поки й світу сього.

Стоїть Січ на звичаях, які уклалися за віки, вдосконалювалися з року в рік і мають силу більшу, ніж будь‑які писані закони. Бо ті закони кожен новий цезар пише за подобою своєї власної душі, а відомо ж бо оддавна, які душі в цезарів. Тримає Січ також праця, то неправда, що запорожці люди ледачі. Вони завжди в дозорах – піших, кінних або на човнах, – завжди в роботі: потрібно доглядати коні, косити луки, ловити рибу, лагодити старі й ставити нові курені, а також робити роботу жіночу, якої тут ніхто не цурається, а кожен має за честь: печуть пироги з рибою, грибами та квасолею, мастять глиною всередині й зокіл курені та церкву, перуть та латають одіж і роблять все інше, без чого не може прожити людина. Отож на Січі завжди робочий стукіт і лад.

Але гарна Січ і ввечері, коли той стукіт затихає, і в свята. Тоді запорожці одягаються празниково, йдуть до церкви, в гостину або ж всідаються на довжелезних колодах під куренями – кожен курінь має такі колоди або вкопані лавиці – й курять люльки та ведуть неквапливу балачку. Сидять на колодах здебільшого поважні, сивовусі запорожці, а молодь лежить на зеленому морігу, дослухається до розмови. І мовиться, спогадується тут багато такого, чого не почуєш більше ніде: про походи на Кафу та Трапезунд, про страшні бурі на морі, коли човни то підносить під саме небо, то кидає в глибокі водні байраки, які часто стають могилами, про битви в дніпровому гирлі, на лимані та в очеретах, про випалені татарами степи, – тоді в повітря зриваються чорні хмари попелу, які не дають ні дивитися, ні дихати, про перегони на дніпрових порогах і ще про багато чого. Сонце лежить на самісіньких кручах, з Великого Лугу повіває вітерець, і в’ється з люльок запашний димок, і така ж запашна, некваплива балачка снується поміж козаків. Я безмежно любив ті вечори й наслухався тоді на все життя. Не чув від козаків на їх посиденьках ані слів поганих, ані похвальби чи брехні якої. Для того є інші вечори – в шинку чи навіть у курені, але тут, перед січовою церквою, січовим майданом, запорожцями опановує мовби святість та бажання істини. А вона така, що мені перехоплює подих. За віщо оця покара, оця спокута сивих людей? Оці чорні бурі в степах, погибель на морі, нескінченні битви з супостатом? Стрілець служить за платню, сердюк також, городовий козак вартує біля брами до власного міста, де його жона та діти, і має за це наділ земельний, а січовики за віщо? Тільки чиста любов володіє ними, любов до вітчизни України нашої, до її неба, її вітрів, її ланів і степів, її дітей, усіх авулом, – і нічого більше.

На тих вечорових розмовах я зрозумів багато такого, чого не розумів раніше, й мовби сам трохи очистився від усієї тієї скверни, якої встиг набратися за своє життя.

Рушієм Січі є охайний будинок на площі, без тюрми й потаємних кімнат, звичайний будинок на два цегляні, помащені білою глиною, димарі, в яких мостять гнізда галки, й, щоб не сталося пожежі, викидати галчині гнізда посилають січового підписаря джиґуна Митрофана Гука, який бридиться цією роботою й часом, якщо має гроші, наймає замість себе когось з голоколінчиків. Я застав Митрофана за тією немилою для нього роботою, й, може, через це він не обняв мене й не зрадів мені, а ми ж вчилися разом у колегіумі, я допомагав йому в риториці та філософії, в яких він вельми накульгував. Розпитав мене, звідки прибув, поплескав по плечу й усміхнувся погордливо. А може, Митрофан подумав, що я якимсь чином запретендую на ту його посаду, на ті хавтурки, на яких заробляє, то я його хліба відбивати не збираюсь, не пишу ні тестаментів, ні листів поминальних, ні позовів, а тільки коли хто вельми попросить написати картку до родичів та відправити з обозом, напишу за мізерну плату. Невідь чому, але саме Митрофан не підпускав мене до кошового. Я ж не міг підійти до нього просто так і сказати: ось я, такий‑то, Дорофій Ружа, хочу з тобою, отамане, погомоніти. Про що погомоніти? Хто ти такий? Чим удостоївся такої честі?

Іноді бачив отамана, коли він ішов через майдан. Сухорлявий, стрункий, ніс кібцюватий, вітер ворушить довгі, з просивиною вуса. В отаманових очах згнітилися завзяття й печаль, либонь, хмарні думки не полишають його голови. Від нього повіває силою й впевненістю, і трохи аж якоюсь гордовитістю. Кажуть, коли Сірко був молодий, то натягував лука так, що стріла летіла вгору суха, а верталася мокра – хмару проймала. Звичайно, мудрість людська не від сили, але коли ця сила стільки літ стоїть в оборону правого діла, коли її стільки опутували тенетами й вона виривалася з них, вона має перейти в жорстоку мудрість. Розум неймовірно могутній, тіло ж – смертне, але в ньому, од нього, од його діянь він, могутній, народжується, од його діянь негожих слабне й пропада.

Один тільки раз почув уривок його розмови з писарем Яковлєвим, зупинилися на майдані й гомоніли.

– Без сусідів не проживеш, – мовив отаман.

– Але ж то такі сусіди… – спробував заперечити Яковлєв.

– Неприятель окрутний – теж сусід. Сусід може спалити хату, але в тебе з ним одна межа.

– Сусід завше хоче пожаковати…

– Це правда. Через те ми не будемо з тобою вирішувати сеї справи самі, а пустимо на голоси.

Вони пішли далі, а я лишився стояти, не втямивши з тієї розмови нічого.

Побував я на козацькому крузі. Я бачив, як шанують козаки отамана, яке рахманне його слово. Я не побачив там запобігливих поглядів, якими б козаки лізли в очі старшому отаману: дивися, як я тебе уважно слухаю, який я тобі вірний, тягни мене за собою, буду служити, як пес господарю. Козаки не бояться отаманів, через рік вони стануть такими ж, як вони, і понесуть одвіт, якщо отаманували неправдою.

Вечорами, перед тим як поринути в сон, я пробував думати за отамана. Проживши таке життя, перерубавшись у стількох січах і не здобувши нічого в кінці – адже це страшна правда, – не бачачи на овиді жодного залізного стовпа, до якого можна б прив’язати коня – позаймали ті стовпи інші, не пускають до них козака, – чим може заспокоїти душу? Тільки тим, що потрібно й далі стояти незрушно, не допустити до гіршого; нині турок і татарин дужі неймовірно, ось‑ось підломлять під себе наш край, заберуть у вічну неволю. Це туча найбільша, вона весь час висить на овиді, і її не можна спускати з ока. Я так розумів турботи отамана й ті приготування, непомітні, непоспішливі, які велися на Січі. Готувалися проти турка чи татарина, те не приховували, а де, в якому місці зітнуться дві сили, не відав ніхто, опріч отамана. Я боявся, що він піде в похід, а за цей час щось станеться – з ним чи зі мною – і так я й не погомоню з ним. Мені ж здавалося, що саме в нього я можу запитати про найзаповітніше, довідатись про оту найбільшу правду, задля якої залишив затишне місце, улюблені книжки, мудрих учителів і вирушив у широкий світ. Він знає, він мусить знати!

З тими неспокійними думками лежав я однієї ночі в курінній комірці, осавул дозволив мені там помешкати якийсь час. Комірка розділена на дві половини, більшу та меншу, в більшій тримали збрую, припаси, її замикали великим замком, в меншій лежало всіляке начиння для ремонту, там, у куточку, на оберемку сіна я й розкошував. Щойно почав дрімати, як скрипнули двері і по якомусь часові скрипнули ще раз. Я злякався, бо відчув, що хтось стоїть у теміні, мовчить і дише. Його дихання було тихе, але не скрадливе, це було дихання не втікача, а того, хто ловить! Серцем я відчув небезпеку; я знав, що взяти в мене нічого, окрім душі, й страшно було подвійно – адже прийшли по неї. Я знав, що не віддам її без боротьби, приготувався до опору.

– Хто це зайшов? – запитав якомога впевненіше. На відповідь почулося сопіння і щось схоже на сухий сміх.

– Той, хто тебе шукає. Хто мав прийти давно.

– Мені ніхто не потрібний. І я не потрібний нікому. Я ні в що не втручаюся…

– Ти вже втрутився.

– То моя справа.

– Твоєї немає.

Я давно здогадався, хто цей нишковий чоловік.

– Ти від Дем’яна Дем’яновича?

– Не від нього, а він сам.

Я скулився й став маленький‑маленький. Одначе мені й цього разу шалено пощастило. В цю мить забрязкотіла клямка в дверях куреня й звідти долинув голос:

– Ти спиш, Дорофію?

Була середина літа, стояла задуха, й козаки, якщо їм не спалося, кликали мене, щоб почитав щось по пам’яті з житій святих чи яких інших книжок. Так трапилося й цього разу. Я не зважав на застережне шипіння біля дверей і голосно відгукнувся:

– Не сплю.

– То, може, не поспиш трохи з нами?

– Охоче, – знову відгукнувся я, схопився на ноги, вузенько прочинив двері, відсторонивши того, хто стояв біля них, і шмигнув у рятівну щілину.

Тієї ночі я спав у курені. А наступного дня було оголошено про козацький похід на Крим. Я благав курінного, благав знатних козаків куреня, щоб мене взяли з собою, і врешті‑решт курінний погодився, вписавши мене в компукт замість цилурика, які на той час, одразу аж двоє, собі на безголів’я, а мені на щастя, захворіли. Не можу сказати, звідки в мені взялися сили на те рішення, либонь, все моє попереднє життя готувало мене на нього, – у кожної людини є найвищий пруг, на який вона, якщо трапляється нагода, має вийти хоч раз на віку.

Я йшов з Січі не тільки через те, що хотів утекти від Дем’яна Дем’яновича, а й через те, що хотів випробувати себе, свою людську сутність, випробувати на майбутнє життя, на майбутній подвиг, хоч і знав, що той подвиг, можливо, й не буде військовим, але він буде присвячений вітчизні, і, отже, найкраще випробувати себе на війні. Присягаюся Трійцею, я не жадав слави, щоб повернутися овіяним нею, та ще й з військовою здобиччю, щоб захмелити голову якійсь красуні. А потім народити купу дітей і дожити в теплій хаті, обкладеним кожухами, напоєним узваром, звареним невістками, які догоджають тобі із‑за спадку. Я почував, що можу зробити щось інше. Бо знаю щось про світ, про мій нарід у ньому, нехай і не основне, але багато, бо можу порівняти, можу простежити по книгах шляхи багатьох народів і повинен сказати моєму народові про нього правдиві слова, освітити путь чи бодай промінчиком вказати путь комусь дужчому, мудрішому, хто зможе повести його за собою. І ще одне. Може, й найбільше. У мене в грудях стоїть біль, там вдови, та сироти, і старці, на яких я надивився і з якими ходив по світу, там сплюндрована земля моя. Що з того, що я житиму на ній отако, як жив! Нащо я, такий, їй? Що я зробив для неї?

Може, я й зараз не зроблю нічого достойного її, то хоч загину во славу її!

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-06-04; Просмотров: 298; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.012 сек.