Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Розділ двадцять восьмий 2 страница




У палатах тонко й відворотно пахло розкішне чужоземне життя, що його топтали чобітьми запорожці, але той запах уже забивав інший – кінського та людського поту, розіпрілої шкіри, тютюну й невичахлої зброї. В кутку великої білостінної кімнати лежали два трупи – козака й велетенського міднолицього татарина в роздертій опанчі. Він вищирив великі білі зуби, здавалося, хотів дотягнутися до мертвого ворога. В сусідній кімнаті стояв регіт, Мокій заглянув туди й побачив чималий гурт запорожців, котрі оточили якесь дивне створіння. Сироватка придивився й зрозумів, що то дитя якоїсь іншої людської породи – чорне, наче вимазане сажею, з кучерявим волоссям, великими губами, булькатими очима, що зблискували білками. То, мабуть, був якийсь пахолок, прислужник котроїсь з жінок султана; дитя забилося кудись під канапку, й татари не побачили його, як утікали, а тепер хтось із запорожців витягнув на світ Божий. Козаки казали, що це – арапченя. Воно вмирало од страху, але й з усіх сил боролося за своє життя, намагалося вимолити його всілякими штукенціями: танцювало на руках, просовувало крізь ноги голову й тоді ставало схоже на жабу. Сироватка біля нього не затримався, пішов далі. По світлицях і переходах гасали запорожці з бебехами, чимало сновигало й просто так, пороззявлявши роти, кілька жартівників понатягували поверх одягу шовкові халати, один навіть пов’язав шапку тонким, як павутина, серпанком і ходив вихилясом. Двоє донців намагалися повідколупувати шаблями золоті літери, що ними були вицяцькувані товсті мідні двері. Інші їх під’юджували: отамечки в світлиці – золоті зірки на стелі, спробуйте поодгризати. Літери були лише позолочені, й козаки полишили їх. Сироватці чомусь стало душно й тоскно, він уже шукав, як би вибратись з цього лабіринту, перебрів довгу залу, побачив попереду світло й переступив високий поріг. Але то ще не було подвір’я, а тільки засклена з усіх боків веранда, посеред неї дзюркотів трьома тонкими струменями мармуровий фонтан. Скло в альтанці було кольорове, й вода розсипалася райдугою, аж Сироватка замилувався. Потім опам’ятався, – прогаянка могла важити дорого, а що виходив без нічого, оглянувся. Альтанка була порожня, тільки попід стінами стояли низенькі, оббиті шовком диванчики. Помацав шкарубкою долонею один з них і відчув під шовком шкіру. Пригадав, що давно шукав товару на передки, навіть вийняв ножа, а тоді плюнув, заховав ножа в шкіряний чохолок на поясі й вийшов з альтанки геть.

Сироватку весь час не покидала думка про Лавріна, блукав по двору, шукаючи когось із служників, аби розпитати про сина. Знайшов двоє чорних, смаглявих чоловіків у кінці двору, біля конюшні, де чомусь валялися купами сушені сливи, сиділи навпочіпки, розгрібали якийсь клунок; коли Мокій окликнув їх, кинули вузол, злякалися, почали кланятися, забелькотіли, а що – Сироватка втямити не міг. Одначе обоє чомусь вказували руками далі. Сироватка послухався їхніх покивів, пішов попід довгим хлівом і біля воріт, що вели на південну сторону, здибав натовп. Тут стояв крик і плач, аж Сироватці морозом обсипало серце. Людські подоби в лахмітті: ковалі і ткачі з підземелля, й кілька душ, одягнених чепурніше й не таких виморених, – служників двору, чоловіки й жінки, кілька з дітьми, вони обіймали козаків, обіймалися одне з одним і плакали гірко, а деякі сміялися, мов божевільні. Худий чорний черкес з гачкастим носом обхопив руками голокоре дерево й ридав, як дитина. А інший, теж смаглявий, невільник стояв біля нього й дурникувато лупав очима. Вони ще не всі осягли до кінця волю, а козаки квапили їх, показували, куди йти, й розпитували, де ще є невільники та чи не знають потайних ханських схронів. Сироватка оббіг майже всіх – розпитував про Лавріна, його не вельми слухали, а хто й слухав, то не міг сказати нічого втішного, Мокій тільки й дознав: чимало бранців, надто запорожців, татари тримають у фортеці Чуфут Кале. Козаки вже поїхали здобувати її.

Він вернувся назад, знайшов Савура й теж поїхав вуличкою, що кривуляла понад каламутною річечкою по ущелині, котра тяглась на схід. У річечку текли з розбитих глеків та бочок вино, олія, кумис; вода пінилась то червоно, то біло, умащувала жиром гостре каміння, мовби підлещувалась до нього. Місто було живе й мертве воднораз. Живе козацьким гомоном, гупанням сокир, ляскотом шабель, тріскотнявою – з того кінця вже спалахнули пожежі, але весь той гомін був гомоном руйнації, з дворів віяло пусткою, мертвотно світили порожніми очницями гратовані вікна та двері будинків. Звичайно, з тих мертвих очниць могла вилетіти жива стріла, й Мокій пильнував за ними. В одному місці йому зустрівся посеред вулиці сліпий літній татарин у високій гостроверхій шапці, він щось белькотів, простягуючи вгору складені докупи долонями руки, – мабуть, когось проклинав. Сироватка обминув його й поїхав далі. Траплялися на дорозі трупи – один, з луком, перевис через низеньку цегляну огорожу – половина тіла в дворику, половина – на вулиці, але їх було мало: татари встигли втекти. Та й не вельми багато людей мешкало цієї пори в місті, майже всі були на яйлі[15], на виноградниках, збирали по лісах горіхи й кизил. А швидкі, як вітер, бейські та ханські коні винесли господарів умить.

У кінці Бахчисарая, де долина розбігалася в дві руки, над річечкою зеленіла густа трава, й Мокій зліз з коня, попустив задню попругу й пустив його, не путаючи, самопаш. Сам пішов далі пішки. По великому каменюччю, попід густу горішину й шипшину. Незабаром йому зустрівся гурт козаків, вони йшли, тримаючи в поводі коней. Козаки сказали, що фортеці не приступатимуть: вельми то безнадійний промисел. Вона на такій крутій горі, що шапка падає з голови, якщо спробуєш подивитись на неї. Отаман і гурт козаків облягли в церквиці під горою якогось бея, а вони їдуть захопити товар, що пасеться в долині по той бік Бахчисарая. А тут ось, – вказав нагайкою хорунжий, – православний монастир. Козаки рушили вниз, а Сироватка – вгору: поклав собі розпитати в ченців про Лавріна. Майнула йому перед обличчям велика синьо‑голуба птаха, послизнувся на купі пшона, розсипаного на дорозі, переступив кизилову гирлигу й врешті доковзався до церкви.

Проте побачити когось із ченців Мокієві не вдалося. Вони сиділи високо в горі, в печерній церкві, наглухо зашпунтувавши сходи. Либонь, не хотіли пускати й козаків, щоб потім не держати одвіт перед татарами. На скелі біля входу висіла ікона Святителя, в серці Ісуса стриміла коротка татарська стріла, опірена чорним вороновим пір’ям. Довкола мовчазно, погрозливо громадились гори, Мокієві стало холодно на душі, вже хотів іти, та зненацька побачив у куточку сходів під дерев’яним завалом сіру постать. Спочатку Сироватка подумав, що то татарин, та коли придивився пильніше, його здогад загойдав сумнів. Густі, не татарські, брови, високе чоло і якась ледь вловна серцем тужна задума в очах.

– Гей, чого сидиш тут?! – гукнув Сироватка про всяк лихий припадок якомога суворіше.

Марко повільно підвів голову. Вже не перший козак окликнув його після того, як не пустили ченці, коли Бог не прийняв у свій схрон, одначе всі вони поспішали й нічого не допитувалися в нього. А цей став як укопаний, наче й не збирався нікуди йти. Видно, нетяга – лихенька кунтушина, порвані чоботи, біг би та знімав із убитих ханських слуг сукна та сап’яни – таж ні, гається, ще й вийняв кисет, набиває люльку. І враз Маркові тіпнулося щось під серцем. Вельми знайомим видався йому цей козак, хоч і не міг пригадати ані його ймення, ані з якого той куреня. Пронозливий, пильний погляд, вуса‑вервечки, звичка натоптувати одстовбурченим пальцем люльку, повернувши її цибухом од себе…

Солодкий запах диму залоскотав Маркові ніздрі, він глибоко вдихнув його в груди, аж похлинувся. І враз з тим димом ввійшло щось болюче, до щему близьке, й він заплющив очі. В голові гули трагічні дзвони, й синя хвиля плинула перед зором пам’яті. Він міцно стиснув зуби, аби не закричати, і вже не почував сліз, що котилися з очей і губилися в густій чорній бороді. Вперше після татарського полону текли з його очей щирі сльози.

– Ти плачеш? – зворушено мовив Сироватка. – Ти козак?

– Проклятий я, проклятий…

– Хто тебе завдав сюди? – співчутливо запитав Сироватка.

Марко розплющив очі. В них не було страху. Сироватка вловив те одразу – тільки синій відчай і тяжка мука.

– Я посполитий… З‑під Ладижина, – видавив з грудей. – Дайте затягнутися.

– На, затягнись… Та в мене є ще одна люлька. Трохи надщерблена, однак гарна. Бери, бери, – втиснув Маркові в руки глиняну люльку. – Ходімо, аби з якого трафунку не обпали нас тут басурмани.

 

 

Тетеря була гірка, як полин, і солона, як ропа. У всіх присиваських криницях вода гірка, а в цих, що викопали козаки, ще й не встигла встоятися – тхнула болотом. Ходили по казану ложками, як того й велів звичай, за сонцем: перший – отаман, за ним – козак у ліву від нього руку, й так, поки знову не доходило до отамана, й пильнував отаман суворо: споживали страву не про себе, а про товариство – для міцності в бою. Мали ще курену рибу, але до неї ніхто не доторкнувся – палила спрага. Козаки Кисляківського куреня вполювали сайгака, спекли в ямі. Хорунжий приніс кошовому настромлене на ніж серце – щоб був добрішим до дітей; Сірко дрібно покришив серце в казан, але покуштувати його не встиг ніхто. Дозорець на могилі подав трубою гасло; отаман схопився, підбіг до нього й побачив, що степом мчав під’їзд, передній козак вимахував прив’язаною до списа червоною хусткою. Сірко махнув рукою, затуркотіли похідні литаври, й запорожці притьма побігли до шанців. Не поспішав лише Кайдан, присів біля полишеного кисляківцями сайгака, великим кривим ножем батував м’ясо. Пропаде ж, розтопчуть кіньми таку смакоту! Він зняв шапку, вітер ворушив його чорну густу чуприну, велике кругле обличчя світилося задоволенням.

В балці, де нещодавно спали козаки, коноводи в’язали коней – так, щоб не розбіглися й щоб було легко розшморгнути: по четверо в кожну руку. Коней навмисне поставили далеко од шанців – татари найперше намагаються дометнути стріли до них, поранити їх, тоді вони, здичавівши од болю, метаються по табору і топчуть оборонців. Коні, хоч і потомлені, були неспокійні: вловлювали далекий тупіт тисяч і тисяч чужих копит, схропували, косували обпаленими суховіями очима. Там же, недалеко од води, стояло в ряд шість шпитальних наметів, – туди мали зносити поранених.

Передній дозорець з під’їзду, гостролиций, гарний на взір козак Чміль, встромивши спис гостряком у землю, стрибнув з коня й, зблиснувши гарячими очима, видихнув зі спалених вітром грудей одне слово: «Орда!»

Знову загуркотіли литаври – тепер уже подаючи гасло до бою. Сірко зійшов з могили й попростував уподовж шанців по гребеню, окопу. Вони встигли викопати їх два, передній – менший, завглибшки ліктів у п’ять, що мав затримати татар на якийсь час, щоб козаки встигли вистрілити кілька разів, і другий, вже оборонний, глибиною ліктів п’ятнадцять. На дні його виступила вода. Третього, за який би можна одступити, якщо татари прорвуться через другий, викопати не встигли. Сірко вельми шкодував за тим. Козаки – люди, звичні до роботи, окопами тільки й рятуються од ворога. Татарин найпевніше почуває себе в сідлі, вони досягають свого швидкістю, силою, скопом; поляк і німець – латами, доброю зброєю, гарматами; козаки – лопатами. Вони – як кроти: ледве встигли відірватися од адверсора, вискочили на горбок – і вмить зарилися в землю. Й спробуй їх виколупнути з‑за земляних буртів, сидітимуть там, доки пороху й харчу. То тільки в піснях козак на коні та на коні, насправді ж він більше в землі. Може, через те, що вже звик до неї, що в ній та в ній, – і смерть йому не така страшна.

Одначе як це не страшна? Погинути тут, у чужій стороні, де навіть не залишиться могили, – чи ж можна уявити щось гірше?! Якщо переможуть козаки – татари розтопчуть могили кіньми потім, переважить басурманин – наб’є соломою козацьку шкуру й виставить біля свого двору в Бахчисараї, Кафі чи в якомусь нікчемному коші.

За Сірком на невеликій відстані ступали низенький, як бочечка, сигнальник з трубою та осавул з прапором. Ноги грузли в пухкій землі, кошовий подумав, що довго цей вал не протримається. Либонь, коли б мали вози й присипали їх землею, тоді він не осунувся б. Йшов повільно, вдивлявся в обличчя козаків, в одну мить прочитував кожне, на декотрих затримував погляд, але не казав нічого. Ті, на кому зупинився поглядом, розуміли все й так. Сірко й сам шукав ту рівновагу, з котрою розпочинав кожен бій. Нехай потім січа завихрить його, понесе, куди й сам не сподівається, і стане він страшним у бою; але зараз охоплював зором усе військо, майбутнє бойовище й ще раз обмислював замір на битву. Вистояти першу налогу, другу, а може, й третю. Татарин – тільки на коні татарин. «Місце Аллаха на небі, місце татарина на коні», – кажуть вони. Басурмани мусять стратити біля цього валу запал, певність, кожна наступна налога буде слабша за попередню.

Отаман жодного разу не розпочинав волейної потреби зі зціпленими зубами. Навіть коли гнів пропікав серце наскрізь. Гнів – то лихий помічник польовому гетьману… Він знав це гаразд. Адже сам не раз був вихрений ним. Так само, як і надмірна обережність… Вона повисає на тобі гирею. Коли б Сірка запитали, в який спосіб він веде бій, чи й зміг би розказати. Здебільшого битву розпочинав перший. Найважливіше було влучити момент, коли напасти на ворога. Він, той момент, майже невловимий, незримий і неосяжний, його вловлює серце, сповнене нездоланної переконаності у вчасності удару. Це вселяє певність себе й інших і відчуття, що все військо збагнуло твій задум і живе одним пориванням. То – вершина всієї війни, найвища точка ще не розпочатої битви. Однак отаман знав і те, що оця мить не народжується з нічого, серце її підказало, бо очі, розум побачили, обрахували військо своє і вороже, визначили його розташування, слабке місце в його строї і навіть настрій. Хіба можна визначити настрій ворожого війська з такої відстані? Можна. З того ж таки, як розташоване, як стоїть, навіть з піднятих списів і шабель. Отже, цей момент – відважність, зухвальство в поєднанні з розрахунком. Ворог не сподівається, що ти можеш рознести його в цю мить. Здебільшого обидві лави довго приглядаються одна до одної, зав’язуються окремі герці. А ти зневажив усе й поклався на удачу. Водночас її продиктували розум і серце. А далі, в бою, – вже тільки вона. Стає моторошно і трохи аж весело, немає й тіні страху, остороги, є віра в перемогу і в те, що тебе нізащо не вб’ють, що ти не погинеш. Віра, яка майже дорівнює безсмертю. Все те – в наступі, в атаці. Тепер – навпаки. Отако само подумати за ворога. Пошукати слабкі місця в своїй обороні, не дати навальним ударом зім’яти який‑небудь полк. І вистояти самому, і впевнити всіх, що оборона міцна, ворог не страшний. Зібрати воєдино всю волю, весь спокій і стояти непохитно. У цьому – запорука перемоги.

Сірко дійшов до середини шанців. Зупинився – чув плечима, як тужавіє обрій, але не оглядався. Знав – татари не підуть з ходу. Вже бачать, що козаки готові до оборони, – та й не сподіваються захопити фортунно, – дадуть перепочити коням, стануть у бойову руку. Там зараз алайкають чауші, рвуть бороди солтани, літає поміж ордами солтан під бунчуком. Розпалюють себе, як вовки перед смертельним скоком. Уже чути яре, несамовите «алла», від чого зірвалися чайки й крячки на лимані, подалися геть, уже стогне під копитами степ. Ковила свистить під вітром, як сто шабель, може, й вона почуває, що скоро стане з білої червоною.

Саме тепер має показати найбільший спокій.

Сірко зняв шапку, витер обличчя. Парило. Гірко пахли трави, солоно дихав лиман, здавалося, ці два запахи змагалися між собою. Вода біліла, як розлите срібло. Тепер увесь козачий табір лежав перед зором кошового. Запорожці стояли на невеликому миску, що неглибоко вступив у води Сиваша, й відкопалися од степу шанцями. Весь півострівець був складений мовби з двох половинок – нижчої, куди у високі повені сягали води лиману, порослої кермеком та кущиками солонцю, й горішньої, уступом, – степової, у сивому євшані, миколайчиках, інших, уже пожухлих, травах та бур’янах.

На нижній коноводи тримали коней і сіріли намети (серед них найбільший, голубий, – похідна церква), на горішній – чорнів гуляй‑городок – земляний насип і шанці. За спиною в кошового лежав Крим, попереду крилася сивим маревом Україна. Мертво зблискували води лиману, мертво чорніла під ногами земля, навіть коршак, хоч плив понад степом, видавався неживим. Сірко не намагався перейняти мислію власну долю, не думав, що може, на той бік лиману вже переведуть тільки вороного коня, а його самого присиплють ось цією землею. Думав лише про землю за сивим маревом й про людей, які довірили йому свої долі. Чого вони ждали? На що сподівалися?

Золота й шовків, захоплених в Козлові та Бахчисараї? Можливо.

Тої хвилини, коли вперше побачать очі звільнених бранців? Того, либонь, не забути. А так само й дзвону кайданів, коли їх розбивають на камені.

Молитви в церкві за Боже воїнство, що заступило рідний край від супостата? Мабуть.

Щастя рідної землі?

Того – напевне!

Кошовий підніс над головою шапку, багряний шлик майнув, як закривавлене серце. Казав суворо, впевнено, розважливо:

– Отамани‑молодці, як стар, так і млад! Всі ви бачите адверсора, лютого ворога, що цілиться нам у груди й ось зараз почне на нас напирати. Харциз хоче не дати вивести з неволі бранців, братів наших, хоче понищити нас, заступників свободи отчого краю. Всі ми ханові й султанові – як кістка в горлі. Коли б не ми, він давно б сплюндрував наш зелений край, витоптав жито й забрав у неволю діти. Отож, брати, й розсудіте, за кого принесли на поле битви голови наші. Нам є за що боротися: за віру, за вітчизну, за жон і дітей наших. Покладайтеся на Бога – й жодна ворожа нога не ступить через оці шанці на Україну.

– Слава отаману! – загукали козаки.

Сірко хвилину зачекав і мовив тихо та переконано:

– Відступати нам нікуди: позаду Сиваш, хто побіжить – загине в його гнилих водах, ніхто його не обтужить, й не буде йому прощення на тому світі. Пам’ятаймо про тих, що довірились нам, сподіваються вернутися цією дорогою додому. Станьмо ж єдинокупно, серце до серця, не страшімося ворога, нехай він страшиться нас. З Богом, діти мої!

Сірко зійшов і став у першому ряду за шанцями. Позад нього стояли Кугукало, сигнальник, десять чоловік із куреня і варта. Осавул з прапором одійшов трохи назад. Татари в’южились на відстані гарматного пострілу – їх було добре видно на тлі сірого, вигорілого степу: білі й чорні бунчуки, зелені прапорці, списи, що стояли, як ліс. І враз ліс списів і прапорців здригнув, похилився вниз, степ сколихнувсь від крику й тупоту – шаленою фугою татари помчали на козаків.

Бурий степ летів під кінські копита, здавалося, лава вбивала його під себе. Віками лежав негвалтований, віками цвіли квіти, дозрівали й сохли трави. Зараз гострі копита підтинали їх під корінь. Довго‑довго пам’ятатиме ця земля скажений гуркіт копит, довго не ростиме тут ковила. Кілька вершників випередили лаву, летіли, як птиці‑хохітви.

Сірко обтоптав чобітьми місце – так, щоб для правої ноги було опертя, взяв з рук Кугукала зарядженого мушкета. Джура був блідий, його довгасте обличчя видовжилося ще дужче, облизував сухі губи, а очі стали великі й круглі. Хоч Кугукало вже не юний парубок, одначе це його другий бій, а в пішому строю – взагалі небувалець зовсім. Воно таки до кольок у печінках страшно стояти й дивитися, як на тебе летить ощирена списами й шаблями лава, почувати всі списи на своєму серці, а шаблі на голові. Й думка, хоч як її проганяй, крутиться тільки довкола смерті та полону, й хтозна, що страшніше. Нічого не боїться воїн так, як полону. Самі ж басурмани кажуть: лише той, хто побував у полоні, знає, що таке ворог. А Сірка й самого сушить спека, й він знає, чому сушить вона зсередини, йому зшерхло в горлі і сперло подих. Скоріше б починалося. В грудях піднімалася темна радість, тужавіла сила – він аж помолодів на кілька десятків років. Ще б ковток свіжого степового вітру!

– Пильнуй! – гукнув. Краєм ока він увесь час стежив за татарами й бачив, що вони долітають до першого окопу, хочуть узяти його з ходу. З лівого боку загупали мушкети – рано, отаман підвів свій, холодно вицілив вершника зі значком на списі. Не переднього – в цього, знав, цілиться кілька козаків, його зіб’ють ураз. Татари алалакали, ревіли, верещали, той крик пронизував наскрізь, навіть у Сірка, який чув його сотні разів, змійкою пробіг по плечах морозець. Здавалося, туга, нестримна хвиля з людей і коней вдарить у мізерний, по людські груди, валик, змете його й підімне другий, більший, перемішає з людьми, вкине в Сиваш. Але там був ще ровик, неглибокий, але широченький. Полетіли стріли, спочатку поодинокі. Сірко відгадав: зараз виметне вся туча, й саме час зробити випал. Відсунув покришку на панівці, нахилив кресало, притаїв подих, повів цівкою трохи вниз – якщо не влучить у татарина на вороному коні, то в когось за ним, – натиснув курок. Деменуло в плече, перед очима вибухнув клуб диму, проте Сірко встиг побачити, як татарин розкинув руки й випустив прапорець. Воднораз вдарили ручниці з могил і стрілили всі козаки. Вони випередили татар на якусь мить: туча стріл злетіла, коли шанці ще не встигло заволокти димом, і їхній політ було добре видно. Козаки присіли, в цю хвилину задні передали переднім заряджені рушниці. Сірко взяв свою – новеньку, із голендерським замком (майнула думка: «Кугукало не злякався, вклав у руку зброю вчасно»), випростався й, уже майже не цілячись, випалив у сіру, ворухку стіну, що здиблювалася, гойдалася, тріпотіла на місці. Тільки кілька вершників прорвалося через перший окіп з ходу, решта басувала перед першим ровом, деякі татари стрибали на землю, тягнули коней за повіддя. Поранені коні кусалися, хвицали ногами, розкидали в боки сусідніх, татари рубали їх, а самі, вхопившись за стремена сідел інших воїнів, бігли вперед, допомагали їм перебратися через рів. Козаки зробили третій випал – передній окіп густо засипало трупом, упало кілька бунчуків, але татари перли стіною, важко підминаючи під коні земляний вал. Тут не було осібних людських життів, жодна людська плоть зокрема не мала ваги, мало вагу щось інше, більше – те, що там, за спинами, у віках, і гаряча від бою та спеки кров одним кривавим дощем спадала і всотувалася землею.

Крізь пошматовану димову шалінку Сірко бачив, як ще один вогняний прут хльоснув по татарській лаві: падали коні, кілька стали цапки, їх збили задні, й полетіли під ноги коням вершники. Тихо зойкнув позаду Кугукало, Сірко хапав простертою назад правицею порожнечу, а тоді оглянувся й побачив джуру, що сидів на землі. Обличчя йому було перекошене, очі, налиті кров’ю і страхом, виривалися з орбіт. У плечі Кугукала стирчала очеретина стріли. Сірко махнув рукою, щоб ішов до наметів, а сам ухопив списа під ногами. Ординці вже приступали до шанців. Одначе цю тарчу подолати їм було непросто. Коні басували в пухкій землі, сповзали разом з вершниками в рів, чавили тих, хто вже впав, й хоч вал танув, але кожна його п’ядь коштувала татарам дорого. Налога була потужна, січа стояла люта. Упав молодий пшеничновусий козак Дубограй, покотилася, зрубана при самім корені, неначе капустина, голова значного козака Семирозума, похитнувся і зарився обличчям у землю Назар Вовкогоненко. Вже не заломить сивої шапки, не поведе за собою ватаги гультяїв, не поїде на Лівобережжя, де, довідавшись про його смерть, заголосить дівчина і не одна вдова. Одтанцював на цьому світі козак. Татари стрибали з коней на вал, рубалися шаблями, їх скидали списами на голови тим, що напирали, над бойовищем стояли дзвін, брязкіт, крики, кінське іржання й ляскіт пострілів. Дим поволі розвіювався, його зносило на лиман, тепер нападники й оборонці бачили одне одного з близької відстані – й лють та страх стрибали з очей в очі, й не можна було розібрати, своя чи ворожа кров струменить по одязі. Татари знову заґалалакали – намагалися збити козаків лементом, а ті кричали й собі – крик рвався із розпашілих ротів, він гасив страх і штовхав до звитяги. Передня козача лава рубалася, а задня, хоч і рідко, лучала кулями, вже біля валу крутилося немало коней без вершників і спотикалося чимало поранених татар. Сірко хотів поглянути, чому замовкли шмаговниці на могилах, та в цю мить на гребінь валу навпроти нього вилізло одразу двоє татар. Одного хтось збив кулею, але другий, високий, гнучкий, звинувся вужакою, перехилився на лівий бік, заніс криву, вже у крові шаблю. Сірко побачив його неначе в спалахові – чорну постать на тлі блідо‑сірого неба. Повів правим плечем і, відхиляючись од шабельного удару ліворуч, встромив татаринові списа в живіт. Татарин випустив шаблю й посунувся з валу вниз. Вони стояли один навпроти одного, татарин був живий, очі йому горіли кривавим вогнем, перекривлений рот був ощирений, і видніли великі зуби. Смертельна ненависть спалювала ординця, він захрипів, ковтнув повітря й раптом дужим порухом посунувся по ратищу до Сірка. Він хотів уп’ястися в горло кошового, але той перехопив його руки, крутнув на себе. Татарин був ще й зараз дужий, вони хилили один одного, намагалися повалити на землю. Та враз Сірко відчув, як татарин тіпнувся, його руки ослабли, отаман вдарив ординця обома руками в ліве плече, відкинув убік. Той упав, тріснуло навпіл ратище, татарин люто, пекуче повів кривавими очима, спробував підвестися, але знову впав і затих. Очі йому підкотилися під лоба й так, білками нагору, оскліли. Сірко вихопив шаблю, стрибнув на вал. Він ставав на валу ще й через те, щоб козаки бачили: отаман живий і налягає на ворога. За ним вискочило двоє козаків з варти, тільки вони й заціліли. Навпроти Сірка басував конем молодий безвусий татарин, намагався вистрибнути на вал; він вимахнув келепом, але Сірко легко відбив його удар, пружним рухом, вкладаючи всю силу, рубонув з потягом шаблею, затрудило в лікоть, шабля засичала, кров задиміла аж біля ефеса. Сірко хапнув ротом повітря, в очах йому жахтіло полум’я, він ледве стримався, щоб не стрибнути вниз. Знову сягнув шаблею, тільки кінчиком, без потяжки, й розсік гостроверху кучеряву шапку і голову від вуха до бороди – тільки Сірко умів так рубати, сталь ніби влипала в плоть. Обличчя татарина майнуло сірою плямою, не затрималося в пам’яті, бо очі і думка вже пильнували іншого ворога.

За отаманом на вал полізли інші козаки, тяли татар по головах. Це був мент переваги, який відчула й орда. Татари стратили запал, завертали коней, втікали в степ.

По тому запорожці підбирали поранених, відносили в намети, оддавали в руки цилуриків. Інші брали шанцевий інструмент, спускалися в рів, зачищали, підсипали вал.

Сонце за цей час піднялося вгору на лезо шаблі.

Орда одступила недалеко: було видно, як майоріли на вітрі зелені й сині трикутні прапорці, як довкола білого, з позолоченим шпичаком, що зблискував на сонці, бунчука гасали верхівці, як там з’їхалися докупи п’ятеро чи шестеро – радили раду. Під’їхав ще один, і всі вклонилися, обступили його кіньми.

Тим часом перед валом крутилося з десяток татар, розжохували коней, кидали погрози – викликали на герць. Хвилювалася під кінськими копитами ковила, виблискували шаблі, ординці рвали горла, їхня лайка летіла далі, ніж кулі та стріли: «Козак – кьопек, собака», «гяур оглу»[16], – й прикладали до ший шаблі та вимахували арканами. Не вичахлі після бою, козаки юртували також. Декотрі з них і собі поривалися до шабель, зиркали на отамана й опускали очі, присоромлені його суворим поглядом. Сірко на герці не дав звелення ще перед початком бою. «Прийшли сюди не для грища, – сказав. – Жоден з нас не може важити головою, не стявши кількох басурманських голів». Тож запорожці косували в бік татарських джигітів, а самі надолужували лопатами. Робота рятувала подвійно: ставав вищий вал, і більшало в серці спокою. І козаки, і татари поглядали на супротивне військо в потаємній надії побачити там непоправимий погром і пригніченість, хоч знали гаразд – ті не здадуться, ті не одступлять. Це був тільки перший помах крил смерті, вони ж маятимуть, поки не виляжуть трупом ті або ті. Декотрі з козаків тихо молились, але жоден не нарікав на долю – прийшов сюди своєю волею, стали на цьому рубежі на захист правого діла. До Сірка, накульгуючи на ліву ногу, підійшов Брекало.

– Ти що, в заячій норі ховався, а ноги забув утягнути? – поглузував отаман.

– Сам себе вкусив за п’яту од злості, – одбився Брекало і додав без жарту, хоч і з ніяковістю: – Кат його візьми, чобіт муляє. Зараз перевзуюся.

Він сів на землю й стягнув чобіт.

– Перевзувайся швидше та візьмеш чоловік двадцять своїх, і станьте з лівого краю, біля лиману, – наказав отаман. – Вони туди вдарять. Ази ж не бачили, що там шанці води не сягають.

Йшов по табору, розглядався, й тривога поймала серце: надто багато козаків побито та покалічено в першій сутичці. Правда, декотрі поранені верталися од наметів, прийшов і Кугукало, сором’язливо одвертав безживний, мовби сонний, вид – рана була легка, стріла проткнула тільки шкіру на плечі, сів отоді на землю з несподіваності, страху, болю. Сірко подивився в степ, побачив, що орда погустішала з лівого боку, послав Кугукала, щоб поквапив Брекала. Козакам до лиману довелося бігти. Й ледве встигли запорожці повихоплювати з рову землекопів. Орда розгорнулася враз, зірвалася з місця, немов її погнало вітром, полетіла на шанці. Од неї відокремилася ватага, помчала на лівий край, до води. Не добігаючи до Сиваша на три кидки палиці, розгорнулася в лівий бік, пішла лавою на шанці. Проте лава одразу ж поламалася, а тоді розсипалася зовсім. Коні, що бігли біля самої води, почали провалюватися, падати, ті ж, котрі скакали од води далі, домчали вершників до валу, але їх було мало, запорожці легко постинали їх кулями.

У центрі ж знову гуркотіла ломова битва. Пряжило сонце, жаром горіли шаблі, дула мушкетів нагрілися, аж пашіли. Вже козаки густо вкрили степ біля шанців ворожим трупом, але на кожну козачу шаблю припадало по п’ятнадцять ординських, щербилися шаблі, й притомилися руки змахувати ними. Січа була нещадна. Козаки й татари похрипли, тепер тільки дзвеніла сталь, бахкали постріли, іржали коні. Осідлані, без вершників, татарські коні виривалися з січі й мчали в степ. Іржало й кілька козацьких коней, поранених стрілами. Коноводи тримали їх з усіх сил, двоє чи троє добили.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-06-04; Просмотров: 351; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.04 сек.