Розділ тридцять перший 3 страница

І те, й те військо стояли супроти одне одного й знемагали під сонцем. Ніхто не відважувався розпочати битву. Коротка мить по тому, як розвіявся туман, здавалася миттю рівноваги. Зараз хтось порушить її й почнеться січа – та мить розтягнулася од ранку до полудня. У ній спакувалися віки, дотеперішні й майбутні, і ввібрала вона в себе стільки страху, надій, ярості, що ними можна було б розтопити небо…

Сіркові лихі передбачення справдилися. У розпал січі хан і татари покинули козаків і втекли з поля бою. Й не просто втекли, а забрали полоном Хмельницького. А потім… Що було потім, про те виспівали‑виплакали кобзарі. І як пополудні почала находити на сонце хмара (так воно було насправді), і як заспівали ляхи молитву, і як пішла лава на лаву, і як заревіли гармати й у пороховому диму сховалися обидві лави, і як скаженіли коні та топтали пішаниць, і як навічно спліталися трупи в панцирах з трупами у свитках, і як ляхи зайняли поле, де раніше стояли татари, ударили на козаків з трьох боків, і як віяв козакам в обличчя вітер, і як вони відступали до Пляшівки, і як зупинив битву дощ, посланий з неба мовби на те, щоб змити із землі криваві плями, і як окопувалися притиснені до болота козаки, насипали вали високі, рови копали глибокі, – посполиті – люди до заступів звичні, та й знали, що тільки земля‑матінка може їх захистити, – і як градобоєм падали на табір гарматні ядра, і як робили козаки вилазки, і як ще раз уночі з ножами в зубах перепливали річку та сповняли у ворожому таборі криваву мсту.

Сірко теж плив у тій ватазі через Стир, він не сподівався вернутися в табір, одначе йому знову пощастило.

Про що ж іще співають кобзарі і розказують на призьбах дітям покалічені в тій битві козаки? Ще вони співають про те, як очолили військо Філон Джаджелій та Іван Богун, – спочатку Джаджелій, а далі Богун, – як десять днів і десять ночей билися з ляхами козаки, як погинуло на острові триста звитяжців і як останньому з них сам король обіцяв помилування, але козак того помилування не прийняв, а погинув зі славою.

Чого ж не виспівали кобзарі? Об чім мовчать бандури і кобзи? Вони не співали того, як шляхта привезла і поставила на земляні кучугури‑бурти нові гармати, як пішов дощ і не втихав три дні й три ночі, як розмокла земля і чорна багнюка натікали в драні козацькі чоботи, як шляхта вимагала видати Хмельницького, Тимоша і Богуна і як ревіла тисячоголосо: «Ставай у плуг, бидло, ставай у плуг», як ляхи не хотіли приймати жодних умов на примирення, хоч козацькі посланці нагадували королю, що тричі щадили переможеного ворога і самого короля, випускаючи його з оточеного і вже скураного табору, як влетіла в табір чутка, буцім Хмельницький повернувся, й піднісся козачий дух понад кошлаті дощові хмари, і як та чутка не справдилася…

І як увечері в неділю козаки почали будувати три гатки, як кидали в прокляте болото вози, сідла, кунтуші, шапки, навіть порохівниці та капушки з тютюном. Як пхали поперед себе гармати і вдарили по шляхетській залозі, що чатувала по той бік болота, і як прикривали той трагічний відступ козаки‑голоколінчики, посполиті, стояли з косами насупроти супостата, та не вистояли до кінця, й останні козаки кинулися на гатки овулом, і розламалися гатки, й чимало козаків потонуло в болоті.

Про те кобзарі не співають. Либонь, чинять правдиво: тільки перемоги, що закарбувалися в піснях, роблять невільників сміливцями, тільки побідні погуки – яса – роблять їх вільними. Люди можуть лишатися в неволі, а пісні – ніколи в світі. Вони перейдуть у спадок дітям, онукам, правнукам, чисті, правдиві, величні. І що вам до того, як брів через болото по горло у воді молодий козацький сотник Іван Сірко і як гарматна картеч перемішувала з чорним багном білі лілеї і зелене латаття. Латаття і лілеї виростуть знову. І виростуть сини у Сірка… Сини не виростуть. Виростуть дочки, вони народять онуків. А вже ті народять синів. Може, через двісті‑триста років ймення такого – Іван і прізвища – Сірко не лишиться на Україні. Його правнуки матимуть інші імена й інші прізвища. Одначе лишиться пісня. Про тих триста, які поклали за ліпше померти, ніж піти у неволю, і про всіх інших, які чесно, до останнього віддиху служили своїй рідній землі. Пісня закарбує навіки одне ім’я – Україну, вовіки віків свідчитиме тим, хто її співатиме, що вони – народ вільний. О внуки й правнуки! Ви оратимете це поле й не знатимете, що кожна його п’ядь напоєна кров’ю. Що й земля ця масна й багата, бо обпилася крові. І колос важкий, повнозерний, бо виріс на тій землі. І раптом тривожно стиснулося серце. А чи ж співатимуть?

– Боже, – прошепотів, – скажи мені, подай знак: намарні чи не намарні наші жертви і вся оця руїна, овдовілі матері, посиротілі діти? Відкрий мені помисли свої, дай прозріти майбутнє вітчизни моєї. Без неї не мислю життя свого й прокляну внуків, якщо вони забудуть пролиту батьками кров, зневажать нашу звитягу, наші пісні, нашу мову і наші муки. Готовий стати сеї ж миті перед судом твоїм, тільки скажи, що все, що посилаєш народу моєму, не в безконечну покару, а в майбутню славу.

Лежав із заплющеними очима. Перед ними майоріло щось червоне, здавалося – тріпоче на вітрі корогва. Поволі розплющив гарячі повіки. Якийсь час лежав непорушно. Виринав із власних думок. Неначе з глибокого виру.

Різко випростав з‑під голови руки, сів. Стрельнуло в груди, різонуло в боці. У кістках, у суглобах, у всьому тілі зачаїлися берестецькі, чортомлицькі і всі інші тумани і вже не виходили звідти. Аж не вірилося цієї світлої, ясної днини, що на цьому благословенному Великому Лузі можуть бродити такі підступні тумани і дути такі палючі вітри. У половини запорожців хворі суглоби, і чимало їх вихаркують з легенів туман разом з кров’ю. Цієї ось, останньої, що минула, осені й Сірка скувала хвороба, більше місяця ходив, як дід Око. Дід Око, колишній запорозький дозорець, просидів піввіку в очеретах, Окові вісімдесят дев’ять, найстаріший січовий дід, простудні хвороби не скрутили його, як інших, а поставили правця, він ходить, неначе нанизаний на ратище, голову не схиляє, далеко бачить і, мабуть, через те, що біль не полишає його тіла, всіх банітує. Скрізь бачить недбальство, несповнення старих звичаїв і шпетить кожного, кого здибає. Були спровадили старого в січовий монастир, але там йому не сподобалося, – порядки там суворі, чернецькі, сварити нікого, – і він утік. Й знову швендяє по січових вулицях та хрестить усіх зустрічних скоромними словами, не зачіпає лише Сірка, либонь, через те, що Сірко побував у таких щимках, у таких січах, які й Окові не снилися.

Болячки отаман долає, про болі свої мовчить. І знає, що це ще таки не старість. Десь вона бродить неподалік, чалапає босими ногами поза куренем, а в курінь поткнутися боїться. Ще міцна у Сірка рука і дух його незборимий. І хочеться йому звершити багато, хочеться й далі жити в крутежі й кипінні. Старість починається з обмеження хотінь: «Що з того буде? Та нічого, як і з усього іншого». Саме так: тіло ще міцне, але душа прагне все менше й менше. І врешті всі бажання збігаються в одну маленьку крапку, яка може тліти довго, як іскра на жарині.

Сидіти на колоді й думати про щось своє, упокоритися лагідній днині й медянистому гудінню бджіл?.. Ні, ще рано. Хочеться іншого. І, аж тепер зрозумів, хотітиметься до самої смерті. Його серце не упокориться ніколи – і думка поривається з цього медяного раю в широкий степ, на січовий майдан, на весь неозорий майдан український, у той вихор, в якому прокружляв без спочинку понад сорок років. Він кружляв, як ластівка в табуні кібчиків. Летіти тільки прямо – то смерть. А він таки здебільшого й летів так, не терпів глухих завулків і темних суточок. А доля шарпала його раз по раз, кидала на тини і на мури, він випростувався і йшов далі. Тоді він ще не знав цих слів: «Нужда закон змінює». Законом був заповіт батьків і славних лицарів рідної землі. А вихри ставали дедалі дужчі, і вже не видно було видноколу, вже й сонця було не видно. Лукавили вороги, лукавили й деякі друзі, і, щоб не видати таємниць всього товариства, щоб ворог не вистинав війська, іноді самому доводилося «змінювати закон». А серце й далі не мирилося з тим, завдавало катівницьких мук. Він карається й нині, каратиметься й далі, до могили, і, мабуть, у могилі, що не зміг звершити задуманого, коли вперше взяв до рук шаблю, побачити свій народ вільним, на вільному полі. Помре з нею в руці. На спокій не має права.

Сірко рішуче одчахнувся од тих думок, встав і пішов до куреня. Сонце вже зависло на самісінькім краю балки, воно було схоже на щойно викуване в кузні колесо, здавалося, ще мить – і покотиться по схилу та запалить ліщину. Нечепа вже порався біля казанка, з трави стирчав гострий горб і крайок бриля.

Куліш варили під старою грушею‑пилипівкою, до кулішу Нечепа подав горох тертий, а Пилип Курка приніс варених раків. Він таки не припізнився, прийшов, коли куліш уже умлівав на жару, пафкаючи тугими, гарячими бульбашками. Це був високий, неначе жердина, худий чоловік Сіркового віку, у чорній хламиді, рябий лицем, з тонким, як мантачка, носом і довгими вусами. Пилип Курка – колишній січовий дяк, який добровільно відрікся свого сану і перейшов у запорожці, а по кількох роках – у січові пасічники. А чорну рясу носив, щоб мали його за чорнокнижника й боялися. За його спиною, на безпечній відстані від жару, що пострілював червоними іскрами, ліг великий і теж худий одновухий пес з недобрими очима. Пес і справді був недобрий, нишковий, нападав спотиньга – без голосу, міг хапонути за литку несподівано, ні сіло ні впало. Чи не найбільше суперечок поміж Нечепою і Куркою виникало через того пса; Нечепа казав, що зроду не тримав би таку препогану тварюку, й просив не приходити з Гадом (так звали пса), але Курка не зважав на ті прохання, й щоразу слідом за господарем волікся і його недобрий охоронець. Сам Нечепа тримав песика маленького, розумного, котрий тільки сповіщав про чиюсь з’яву, на кожного звіра подавав інший голос, вночі пильно стеріг пасіку, а при небезпеці ховався в тісній дірці під куренем. Там сидів і тоді, коли на пасіці з’являвся Пилип Курка з Гадом. Сірко на мить приплющив очі (спомини сьогодні запліскували його) й побачив іншу постать і іншого пса… Висить посеред двору закопчений казанок, і білий дим стелиться попід лісяним хлівом, і рябий пес відбіг далеко, аж до воріт, пирхає од диму й кашляє, похлинувшись димом, батько, одганяє дим од обличчя баранячою шапкою. Батько любив варити кашу посеред двору. І очі в нього були веселі, і дві круті, веселі – од диму – сльозини викотилися з очей, поблискують, неначе крапельки соснової живиці. Малий Іван із братом допомагають батькові…

Оце і весь спомин про батька. Той загинув, коли Іванові не виповнилося й десяти років. Батько був схожий на Нечепу, надто вдачею – добрий і сумирний.

На дні байрачної приладі споночіло швидко, одначе з того ж грушевого гілля вже випручався тонкий, але ясний серпик місяця, й золотими ґудзиками розсипалися по небу зорі, й грушевий корчик салапав двома язичками, – відсвіти од вогню грали на обличчях, на ложках і чарках, на мідному куманцеві, що стояв посеред сірячини, розісланої для вечері. З неба, з Чумацького Шляху, сипався білий пилок – Божа сіль, святі досолювали й без того круто присолений куліш. Він був гарячий, заправлений салом і диким часником, ще й зараз, вже знятий із жару, вже на землі, пафкав і белькотів щось у гарячці та пускав пару. Перший черпав з казанка білою липовою ложкою отаман, за ним – Нечепа, срібною, турецькою, і вже по тому Курка – мальованою, круглою, великою і щербатою. Докучали комарі, й Нечепа кинув на жар кілька сухих кізяків, димок потягло вгору, він заструменів і танув у темно‑синій безодні. Пили калганівку, їли куліш із тертим горохом, ласували раками, запиваючи їх березовим соком.

– Їмо‑їмо, а наче й не їли, – сказав Курка, витягуючи довгу, як у гусака, шию та заглядаючи в казанок. – Коли б, пане Іване, не того… Колись пригощали мене таким кулішем. Блукав у плавнях і набрів на косаря… Він і запросив до вечері. Казаночок маленький, їмо, як за себе кидаємо, а хоча б на палець над’їли. Я помітив теє та давай хреститися за кожною ложкою, а тоді дивлюся – кулішу в казанку тільки на денці.

Горбань сьорбав куліш, скіпки не піднімав. Й тоді Курка зайшов з іншого боку:

– О‑хо‑хо‑хо‑хо, хотів би не согрішити, однак з тобою, Трохиме, согрішиш. Влови та й влови йому раків. От і вловив, ось і поїли, й оскоромилися. Страшний це гріх – їсти в піст м’ясо.

– Ми їли не м’ясо, а рибу, – заперечив Нечепа.

– Ти що, не знаєш: раки – м’ясо, а не риба.

– Всяк учений християнин знає: раки – риба.

Довго сперечалися, до яких Божих створінь віднести раків, а тоді Нечепа сказав:

– Опріч того, я безгрішний подвійно: по‑перше, раками пригощав нас ти, по‑друге, не знав і не знаю, можна чи не можна в ці дні їх їсти. Моє незнання звільняє мене від гріха.

– Погляньте на цього водолія, – підніс догори руки Курка. – Та ти ж у гріхах по саму шию. Чи ж можна вважати себе праведним, не знаючи закону Божого!

– Бог у серці, – смиренно відказав Нечепа.

– Взяв ти дорогу на небо, а вона, як та грушева палиця, геть крива.

– Богохульствуєш, дяче. А того й не відаєш, що можна знати Божий закон од аза й до омеги, й сповняти його, й, сповняючи, коїти великий гріх.

– Небесне воїнство! – удавано жахнувся колишній дяк. – Що ти мелеш? Грішити, сповняючи Божий закон?

– А то ж як. Ти забув позалітошню чуму, яка лютувала на святу Покрову. Маловірні розбіглися по лісах і водах й лишилися живі, а всі ті, хто пильнував строгого церковного закону, погинули від бобонів.

– Бог послав спитаніє у вірі сильним синам своїм.

– І забрав?

– Забрав.

– Яке ж тоді це спитаніє? Покрова лишилася без вірних синів своїх, – переконано мовив Нечепа й поправив патичком корчика, що почав пригасати.

– Найправедніший з них, піп Василій, залишився живий.

– Він – найбільший грішник у своїй праведності. Ходив відспівувати мертвих і розносив чуму.

– Але ж сам залишився живий.

– Бо бражник був, всі кістки, все нутро просякло горілкою, чума не брала. Ще й праведність його така – відспівував тільки багатих.

Сірко уважно слухав суперечку. Було в ній щось блюзнірське: колишній дяк Пилип Курка, котрий мав би насамперед пильнувати Божого закону, насправді зумисне безбожно його перекручував, переступав якусь межу, за якою втрачалася святість, від того аж моторошно ставало, – але йшлося про щось глибше, серйозніше, що стосувалося людської душі, людського буття на землі. Сірко здогадувався, що здоровий і дужий Курка потаємно заздрить горбаневі (одначе заздрить не люто) – його вченості, мудрості, а надто ж розважливості, надто тому, що в того на все – своя мірка. Сірко теж давно в тому впевнився: вельми вчений чоловік Трохим Нечепа. Може, й справді він не знає всіх святих таїнств та всіх церковних канонів, зате знає закони, за якими має жити кожен праведний християнин. І не тільки християнин – кожна людина. Помандрував по світу, перебачив люду всякого й ставився до іновірців не як до виродків, а як до людей. Отим, що має на все власне думку, Нечепа особливо близький Сіркові: адже кошовий одвіку звик скрізь класти власні карби й не примірятися до чужих мірок.

– Я сам тоді помирав, – задумано казав Нечепа, – і вже не сподівався побачити білого світу. Вже мені меркло в очах і слова молитви плуталися в голові. Лежу, дивлюся на двері й думаю: ось‑ось вона зайде. Отак ступатиме, отак триматиме косу… Й таки вступила. Вже не бачу, але чую: чалапає. Вона, думаю. Більше ніхто в чужий курінь не прийде. Зір мені застелило зовсім. А воно – чалап, чалап… Та прямісінько до божниці, де в мене лежали гроші. Й тоді я як крикну: «Ізиди, сатано!» Де й голос узявся. І розвиднілося мені враз, і побачив я рясу зелену і потилицю Василієву. І в ту мить лопнув мені під пахвою бобон синій. А я сам, дякуючи творцю, почав одужувати. – Нечепа помовчав і помішав патичком у жару. – Отож і кажу я, що Божий закон треба сповняти не стільки молитвою, скільки праведними ділами.

Сірко чомусь і собі пригадав, як під той мор було пограбовано Самарський монастир. Ченці в монастирі вимерли, а ті, які не вимерли, розбіглися по річках і лугах, лишилися тільки двоє – старий чернець і ворітний. Про те почули двоє прибишів, пішли в монастир, сонного ворітного убив обухом один кгвалтівник, а другий убив ченця, коли той молився при світлі лампади. Содіяли страшне, й не побоялися Бога, і забрали гроші в трапезній у скрині, здається, таляри, і пояси шовкові церковні, й китайки жовті три штуки, й інше церковне начиння. Їх упіймали й презентовали до суду церковного і світського січового. Й скарали на горло, й про той святотатський розбій січовики гомоніли довго. Сірко й сам не раз розмірковував: як‑то важились розбійники на гріх перед Божими образами, перед очима святих!

– Пасічників нині ніхто не шарпає? – запитав про всяк випадок.

– А що в нас взяти? – мовив Курка.

– Так і Клим Пісочник казав. А коли припекли прибиші розпеченою лопатою – вказав на горнятко із золотими, – під’юдив Нечепа. – А в тебе, дяче, грошики водяться.

– Мої гроші по людях ходять, – невдоволено відказав Курка.

Скільки Сірко знає Курку, він завжди отакий – роздратований, чимось невдоволений. А чого? Сірко подумав, що ми іноді мовби самі собі вороги. Проживаємо життя не в широкому світі, а у створеній у власній душі в’язниці.

Голосно, з привиском позіхнув за спиною Курки пес, десь у гущавині зареготала сова. Місячний серп випручався з грушевого гілля. На заході зірвалася зоря й полетіла, лишаючи за собою білий слід.

– Наткав ти, Трохиме, небилиць, – утікаючи від розмови про гроші, повернув у попередню колію балачку Курка. – По твоєму розмислу, і кров можна пролити, й лишитися праведним.

– Аякже. Пророк Ієзекіїл сказав: «Битися за праве діло треба тільки з волі Святого Духа».

Сірко здригнувся, повів плечима, неначе від холоду. В глибині душі підозрював, що завели всю оцю балачку дяк і горбань не випадково. Одначе, примусивши замовкнути їх, не примусиш мовчати голос, що затаївся на дні власного серця, ці тривожні думки кружляють у голові кожного воїна, надто того, хто не тільки посилає на смерть інших, а завдає її власною рукою. І йшлося тут вже не про порушення церковного чинопорядку. Одного разу, коли ієромонах, правлячи молитву, не вельми щиро просив у Бога перемоги козакам (а було це перед походом, і Сірко до початку служби натякав на це попові), кошовий вийшов зі свого бокуна, перепинив ієромонаха й сказав: «Якщо, попе, тобі забракло віри в козацьке воїнство або так вже облінився твій язик, котрий лиже таки ж запорозькі меди, то ми знайдемо собі іншого ієромонаха, а тебе пошлемо ловити у ковбанях карасі». Отже, йшлося про те найбільше, з чим дедалі частіше залишався Сірко наодинці і проти чого шукав собі захисту та твердого опертя. Пора ж бо було думати про спасіння душі, а чим її йому, воїнові, спасати? Чомусь згадалася перша смерть, яка впала з його руки. Їхали вони зі старим козаком Качаном у своїй‑таки Слобожанщині понад річкою Оріллю в дозір. День був осінній, холодний і вітряний, козаки куталися в киреї, Качан раз по раз зупиняв коня і злазив на землю по малій нужді – старого мучила застудна хвороба. Потім Качан наздоганяв його мишастим коником і знову їхав поруч. Поминули шелюги, верболіз, що росли в долинці, Качан зупинився біля кущів, а Сірко виїхав на горба. Виїхав, притримав коня, і в ту мить щось мовби вдарило його в спину. Він оглянувся і побачив мишастого коника і якусь темну купу на землі. Не одразу й збагнув, що то таке. А тоді завернув коня й вихором полетів до кущів верболозу. Назустріч йому із землі підхопилося двоє татар, один натягнув тятиву лука. Сірко провис на стременах нижче кінської гриви і вже не чув посвисту стріли, вдарив татарина кінськими грудьми, крутнувся конем на місці й майже на льоту брийонув шаблею волохатий клубок. Другого татарина він не побачив, – той шаснув у лози, – скочив з коня (те було необачно, татарин міг напасти з кущів, але не напав), схилився над Качаном. Обличчя тому було сіре, губи потягло вбік, очі закотилися під лоба. Татари вдарили козака по спині дубиною, а вже по тому скрутили сирицею нерухоме тіло. Сіркові довго довелося одхаючувати Качана, а вже по тому так само довго стояв над татарином. Це був зовсім молодий ординець, – в нього щойно засіявся вус, – ясночолий і довговидий, зовсім і не схожий на татарина. Він болісно скривив уста й затулився рукою, мовби й мертвий чекав ще одного удару. Сірка пойняли подив, сум’яття. Він вбив людину. Тоді ще не думав, що це ворог його віри, навіть забув про те, що й сам міг опинитися в сириці або й лежати мертвим на цій посивілій траві. Трави сивіють тільки од старості, а люди ще й з горя.

А Качан підвівся, штовхнув ногою нерухоме тіло. Ще сказав: «Добре ти його потягнув». Сіркові не сподобалася похвала.

А потім і сам хвалив козаків за добрий удар, за важку руку. Бо тільки важка рука може порятувати людність у їхньому краю. Легка рука – для скрипки, для бубона… А чи ж багато треба таких рук? А може, й багато…

– Віра без добрих справ пуста, – сказав Нечепа.

Сірко прислухався. «Віра без добрих справ…» А які добрі справи чинив він? Походи та січі криваві…

Тонкий і чуйний чоловік Трохим Нечепа. Якимось десятим чуттям вловив отаманів настрій, відгадав його мислі й провадив мовби сам до себе (а може, й справді розмовляв з собою в думках):

– Бог бачить всі діла на землі, праві й неправі. Здійнята вгору правиця з шаблею за вдів і сиріт, за стоптане жито – завжди праведна. На загарбання маєтностей, на погорду перед іншими, на заполучення урядів – неправедна. Ниньки в усьому тому важко розібратися. Настане друге пришестя, настане суд Страшний, і явимося всі перед Господом в наготі своїй. І вже не прикриють гріхів ні ряса, ні жупан, ні сірячина. Багато сходив я світу, багато бачив. Бог за гріхи мої покарав мене горбом. Але якби я був молодий і здоровий, то вибрав би собі в провідники по тій дорозі, що через нетрища і байраки, в світи тамтешні, не єпископа, не ієромонаха, навіть не схимника, а такого чоловіка, що жив правдою, служив ближнім своїм.

Добре, м’яке Нечепине обличчя сховала тінь від бриля, було видно тільки підборіддя та губи, на яких стрибали білі відсвіти. В прозорій тиші, що повисла над байраком, його слова лунали провісницьки. Навіть Курка не спробував повернути їх на кпин. Він лише сказав:

– Схимник молиться за увесь люд.

– Що ті молитви, коли плачуть сироти і вдови, – заперечив Нечепа. – Я не пам’ятаю, щоб хоч одна молитва, крім хіба божої, нагодувала голодних і заступила поле од супостата. Добрі то справи чи лихі… Дивлячись з чийого ока: божого, козачого, посполитського?

Сірко зітхнув і подумав, що й їздить він сюди, в Грушівку, не вибирати місце для пасіки, а… щоби розібратися в самому собі. В тому, що наплутало життя, в тому, чого не зрозумів сам і чого, може, не зрозуміють ті, хто піде по його слідах. Ніби і йшов рівно увесь вік, а мережка слідів позаду лишилася нерівною. І основне – вони нікуди не привели. Й, мабуть, вже не приведуть. Хто піде по тих слідах? До якої межі? Скільки їх буде? Чи зможуть протистояти світу, жорстокому і несправедливому? Звідки засвітить їм сонце? Будуть господарями своєї землі і долі чи сповнятимуть чиюсь волю? Який же заповіт залишить він нащадкам? Жити добром, правдою… Він жив добром. А вони чим житимуть? Смиренністю, покорою Богові і долі? Й досягнуть чого? Ні, в цьому світі смиренністю не досягнеш нічого. Облягли рідний край чорні тучі, щойно розвіяли одну, друга падає, не дає розправити плечі. «Добрі справи – це ті, що в ім’я рідної землі і рідного люду», – подумав Сірко. І ще подумав, що в тім огромі, в тім хаосі, що нагромадився у власній душі, йому самому не розібратися, та й не варто гаяти на те час. Принаймні поки що. Може, коли вже обсядеться в Грушівці й ночі стануть довгі, спробує розікласти все, що накидало життя, по кількох коморах, але зараз йому доводиться дбати про інше, круто обмислювати день прийдешній і все, що він несе з собою.

– І все ж словом можна досягнути більше, ніж шаблею, – не здавався Курка, й не розпізнати, зі щирого переконання чи од ворохобства власної душі, од звички казати всім навперекір. Адже і Сірко, і Нечепа підозрювали, що він давно розплювався з Богом і з усіма архангелами і якщо вірить, то лише в Святого Духа.

– Тільки треба, щоб те слово почули й зрозуміли всі. Треба такого слова, яке прийняв би в серце кожен.

– Немає такого слова, – сказав Нечепа. – Й, мабуть, ніколи не буде. Словом ще можна привести до страху, покори в церкві. А вийшли – вже кожен міркує про своє. Та й помисли трохи ширше: навіть слово боже неоднакове. Бо не один в світі бог. Через те й слово неоднакове. Одна людина не може нав’язати іншій себе і свого бога.

– То не люди, то погани, – сплюнув у темряву Курка.

– А вони кажуть: погани – ми. Кожен божий нарід каже, що він – найкращий. Що може бути гіршого на світі, як нав’язувати себе іншому. У кожного своя душа. Нав’язана, вона сама стає нечестивою і малою.

– Але ж вони хочуть понищити нас, – вже насправжки обурився Курка.

– А я про те нічого й не кажу. Напасники завжди неправі. Я казав про увесь світ, про всі племена. Знаю, що це неможливо. А от як задумаюся, починаю гомоніти на всіх мовах, які знаю. Слова інші, а суть одна. Помиріться, зігрійте свої серця любов’ю.

– Таж не однакові серця, – чогось зворохобився Курка. – Те жадібне, а те щедре, те лихе, а те добре… Не однаково у них любові, добра чи злості. Та й за віщо їх, людей, любити. Подумай сам, за віщо, Нечепо, тебе можна любити?!

Нечепа здригнувся, неначе од удару, затулився долонею чи то від огню, що спалахнув раптом, чи то від Курчиних слів.

– Знаю… мене, горбатого, ніхто ніколи не любив. Люблять гарних. Якщо він вродливий, та ще багатий, та ще не скупий – тоді всі люблять. Так само люблять красивих коней.

– До чого тут коні? – муркнув Курка.

– До того ж таки. Бо гарні. А шкапу не любить ніхто. Бо вона шкапа.

– А як же інакше, – зареготав Курка і ощирився, в темному проваллі рота зблиснули великі щербаті зуби.

– А так. Нічого ти, Курко, не втямив. Вже скільки віків проголошують у церкві попи: «Полюби ближнього», а його ніхто не любить. Саме ближніх здебільшого й не люблять. Далеких, тих, яких не знаємо, яким нічого не офіруємо, любити можна. Бо це нічого не коштує. Ось ти… Ти до мене ходиш, бо на пасіку мою націлився. Якби я сказав, що оддам, то й полюбив би… За пасіку.

Курка одвернувся. Либонь, Трохим зачепив його за живе й той вперше за вечір збентежився по‑справжньому. Сірко тихенько засміявся й по тривалій мовчанці мовив:

– Утрись, Пилипе, та подякуй за науку. Трохимова тут правда і налице, й навиворіт. Я оце сказав би… сказав, якби Нечепа не думав, буцім і я чекаю не дочекаюся, коли вже він згладиться з цього байраку…

Нечепа підвів обличчя, на якому лежав легенький докір, і глянув на Сірка.

– Знаю, отамане, що жартуєш. Ти собі інше місце назнав. І яблуньки посадив.

– Ну, якщо знаєш, мусиш знати й інше. Горбатий ти, вибачай, але душа в тебе чесна. Б’ю тобі за це чолом, – кошовий справді здійняв шапку й вклонився старому. – Б’ю чолом і поважаю щиро. Й інші тебе поважають. Гарного клича ти чоловік і гарну славу по собі залишаєш. А що є на землі більшого за добру славу по людині? Тільки діла її, але ж од них вона й починається.

Дата добавления: 2015-06-04