Юрій Мушкетик 2 страница

За пристанню над Чортомликом ширмувало на шаблях двоє козаків. Сірко подумав: зараз запорожці до військових вправ мало охочі, може, стали на герць з перепою? Й поспішив, поки не дійшло до крові, а відтак і суворої покари. Дивина: обоє не п’яні. Один – велетенської статури, широкий у плечах – натирав, другий – молодший, тонкий у стані – закладався. Той козак, що натирав, видався Сіркові схожим на Кайдана. Він вимахував шаблею, мовби граючись, вона в його руках свистіла, шипіла, то завмирала в повітрі, то зблискувала – не вдивитися. Невелика крива шабля доброго булату з коротким, вуточкою, перехрестям; шабля ж в руці молодого козака – велетенська, потовщена на кінці, з широким і довгим кресалом‑перехрестом, воно добре захищало руку, але заважало при замахові.

– Важка шабля – дурна шабля, – гомонів разважливо схожий на ведмедя козак, немовби не ширмував, а сидів з козаками на колодках, – вибирай оружжя по руці, а не по страхові. І не лінуйся, швидше повертайся. Ось так. Зліва рубаю, зліва, прикривайся! – І в голосі вже побрязкувала погроза. – Тепер з правої руки, по нозі, по плечу, по голові… Ну ж, ну… Заміряйся очима в одне місце, а бий в інше. Отак, отак…

Козак натирав усе дужче, він розпалився, шабля його викреслювала кола вужчі й вужчі, молодик – спантеличений, збитий з місця, зляканий – задки відступав до води. А той не зупинявся, тиснув дужче, гнав у високий, вище людського зросту, ситняг. Ось молодик уже у воді по кісточки, по коліна, по пояс. А шабля в руці козака‑велетня сичала, як гад, стригла на січку зелений ситняг, він падав на воду, обсипав молодика з усіх боків, і той врешті злякався не на жарт, заволав:

– Пробі! На поміч! Убивають!

Ситняг було вистрижено до води, лишився тільки біля молодика – зрізаний врівень з його головою та плечима. Достеменно як кущ у панських садах, обтятий садівником з усіх боків. Сірко, хоч який був зажурений, посміхнувся.

Коли молодик виліз із води, козак сховав до піхов шаблю, сказав:

– З тебе штоф за науку.

Молодик крутив переляканими очима, витирав руками піт. Побачивши кошового, кинувся до нього, навіть забув підібрати покинуту на березі шаблю.

– Він мене хотів убити. Він… – Сльози ганьби й злості не давали козакові говорити, молодик ковтав їх, вимахуючи руками в бік велетня. А той стояв і посміхався. Аж тепер Сірко роздивився, що це не Кайдан. Просто козак був дуже схожий на Кайдана. Сіркові спохмурніло на душі. Він чув, що Кайдан пішов на Оріль і не повернувся. Отаман знав про татарський набіг на приорільські слободи. Надії на те, що Кайдан залишився живий, було дуже мало. Й споночіло в кошового на душі. Загинув ще один валечний козак. І збіднів світ, і сам Сірко наблизився на крок до рокованого пруга. Гай‑гай, який козак був! Все менше і менше родить їх рідна земля, а ворогів більшає.

– Дурного твоя мати має сина, – махнув на молодика рукою велетень і пішов до куренів.

– Ви ж бачили, пане кошовий, – вже трохи погамувавши сльози й страх, закликав Сірка собі в свідки молодик. – Хотів зарубати у воді. Щоб, значся, ніхто не дознав…

– Коли б хотів – зарубав би сто разів, – сказав розважливо Сірко. – А то, може, й носитимеш голову в його дяку. Він таки заробив своє око горілки чесно.

Молодик спантеличено подивився на Сірка й, тицяючи широким лезом шаблі, не влучаючи в наділки, подався навздогін за козаком.

Отаман пішов до шинку. З пониззя тягло вологим вітром, на плавні накочувалася туга сіра хмара. Підминала грудьми високі осокори, налягала на дуби, верболіз гнувся долу й випорскував – пручався. Отаман повів краєм ока на хмару: буде велика гроза.

Він ще не дійшов до шинку, як з майдану полетіло сіно, сухо зашаруділо на дубах листя. Синьо мигнула блискавиця, грім пішов верхом. І враз вітер рвонувся з такою силою, аж заскрипіли дуби і з крайньої стріхи вирвало кілька стріпків соломи. Закипіла в протоці вода, очерети на косі впали і вже не підводилися. Десь у лузі спалахнула пожежа – блискавиця підпалила стіг або суху деревину.

Отаман зайшов у сінці шинку, зупинився. Любив грозу, любив спостерігати її. Косо лив дощ, косо хилився очерет, косо кресали блискавиці. Потоки води падали на острів, на річку, на кущі й дерева, на Великий Луг, де попричаювалася, поховалася звірота, завмерла в чорній паніці й страхові. До самого дна просвічували синю водяну гладінь палюче‑білі блискавиці, й велетенські смугасті й рябі од старості щуки, що пережили за вік тисячі таких гроз, умудрено очікували, коли скінчиться шал вогню та води й дурне, отетеріле на радощах риб’я кинеться гуляти по озеру їм на поживу. Хижаки, вони всі мають поживу по вереміях. І молода сова, що вибрала собі пристановисько в дуплі осики біля млина, гойдалася разом зі стовбуром, а коли він затріщав, хотіла вилетіти, проте, осліплена блискавицею, пугукнула зі страху, і її крик одразу ж накрила громовиця.

Сірко перехрестився на червоно‑синю блискавицю, що перекреслила Задніпров’я, і зайшов до корчми. Дерев’яні віконниці були щільно причинені, по кутках горіли олійні ліхтарі.

Мокій Сироватка сидів осторонь усіх за перекинутим догори дном барильцем, запивав чорне горе. Трагічну вість привезла голуба грецька шхуна під білими вітрилами. Греки вантажили на турецькому березі оливи, й там їм оповіли про звитяжного козака, якого прислав з українських степів у подарунок великому візиру кримський хан і який не захотів обміняти життя й кохання на вітчизну та віру. І Сірко, і Сироватка поховали Лавріна в мислях ще раніше – адже ж його не було серед убитих та полонених під Ладижином, а козак не пушинка, куди б його не завіяло, мусив вернутися на Січ або хоч подати про себе вість, а тоді Сироватка дознав про Лавріна правду, вернув його для себе й кошового з мертвих, уже отаман знайшов татарина, який погодився за гроші переправити за море листа, та в цей час на них упала чорна вість. Нова, справжня Лаврінова смерть чомусь була ще важчою, ніж та, перша, безвісна. Вона впала на них зненацька, велетенською горою, приголомшила й придушила. Кожен ніс тягар по‑своєму. Сироватка подав у церкві на часточку, молився нишком, горе міцно приросло йому до серця, але він не хотів, щоб хто‑небудь знав про те. Лишився у світі сам, не справдились йому надії на тиху старість біля Лавріна, на внуків, на ласку. Лаврін так і не дізнався, що має батька, а Сироватка жодної години не втішався відкрито сином. Кошовий теж замовив у церкві канон по Лаврінові, відстояли його всім Кущівським куренем, до котрого був приписаний Перехрест, наказав записати його в поминальні списки й відслужити молебень у церквах монастирів Межигірського, Самарського та Нехворощанського.

Догідливий корчмар, обіп’ятий по стану білим полотняним мішком, подав кошовому ослінчика, й той сів поруч Сироватки. Обоє не знали, як‑то співчувати, не вміли гоїти словами рани й сиділи мовчки. Випили, без примовлянь, по чарці й посхиляли голови. Неоднакові їм бродили в головах думки, й горе насотувалось у серця по‑різному. А довкола гримкотіло, дзвеніло, гоготіло – гуляло козацтво, що за ним не було чути й громовиці. Сироватчине й Сіркове горе було серед того шаленства як маленький сірий острівець серед весняної повені. Щоправда, й гулянка та була не стільки весела, скільки одчайна. Нетяги вже допивали краю, не завтра – позавтра брагарники витурять їх з шинків утришия. А допоки в шинку верховодив козак Ластівка. Плечі в нього – як жорнові камені, кулаки – як молоти, ще й мовби литі з бронзи, – весну й літо до походу м’яв шкури в зимівнику на Самарі. В чересі у Ластівки ще брязкотіли таляри, те чув маленький карячкуватий циган, липнув до козака, обіцяв по трьох картах вгадати, куди тому стелиться дорога, але той одмахувався од нього, як од набридливої мухи, бо знав свою дорогу й так:

– До зрізів зі шкурами, цигане, йди ти під три чорти!

Хтось із козаків поривався почаркувати з Сірком, але кошовий махнув рукою, і козак сів. Запорожці не мали звичаю набиватися будь‑кому в дружбу своїми персонами, навіть кошовому, та й вміли шанувати горе.

Вже ніхто не заважав їм із Сироваткою ділити навпіл мовчанку. Важчий і крутіший її шмат припадав Сироватці, менший, хоч теж не малий, – Сіркові. Але, либонь, Мокій не хотів і тієї дільби. Може, що всією мізерією завжди володів сам, що за все життя ніхто з ним нічим не поділився, то й він не волів нічого ділити, навіть горе. Воно його, тільки його. Мине час, і Січ забуде молодого джуру. А йому в серці рана – довіку. І нема на що сподіватися. Лишилися невиказані слова, важкі, як свинець, і думки, думки. А попереду – сіра старість у якомусь монастирі, може, й не зовсім старцівська, бо має трохи грошей, закопаних над Скарбною. Призначалися вони на половії воли та на рублену хату, на намисто для навістки та медяники для онуків. Не буде полових, не буде намиста, не буде медяників.

Хіба може він розказати все це кошовому?

Тихо, хоч і на самих басах, жебоніла десь у кутку кобза. Кобзарі – люди проникливі, тонкі, ще й безжальні. Все вони знають, про все здогадуються, лізуть у душу, коли їх і не просять.

Ой умирав козак та козаченько

Край дунайської води,

Ой його стріла

Та з коня зняла.

Ой стріла ж, стріла

Розпроклятої орди.

Ой біля нього та кінь його,

Та старий його слуга

Та прощається.

Та й питається

У хазяїна‑друга:

«Ой куди ж мені,

Та мій хазяю,

Без тебе вдаваться?

Чи в край рідний,

У степ вільний,

Чи з кручі вбиваться?..»

Удавали, що нічого не чують.

Вони навіть не наблизилися по‑справжньому розмовою до того, що Лаврін був Сироватчиним сином. Сироватці чомусь здавалося: кошовий не запитує про це, бо не хоче мислити Лавріна його сином. У тому почував якусь образу для себе. Саме образу, а не ревнощі, – їх забрала смерть разом з Лавріном.

Либонь, він і справді був близько до розгаду. Сірко, звичайно, не осуджував Сироватку за те, що той не одкрився синові, й співчував йому, проте він переживав Лаврінову смерть інакше. З Лавріновою смертю в ньому мовби вмерла якась найясніша частка душі, невиразні надії, помисли. Все те потвердила сама смерть – звитяжна, більша за Лаврінове життя, бо було воно коротке, не звершене надіями. Але ж ті надії могли б звершитися! І не круторогими половими, не світлицею на три сволоки (він уповні вгадував Сироватчині мрії), а чимось значно більшим, ваговитішим, що хотів передати з власних рук. А вони, ці надії, ось так, одна по одній, лягають під косу. Скільки їх уже впало? Чи не найстрашніше в їхньому житті й борні те, що гинуть нерозквітлі надії? Не встигають вирости, вибуяти.

Сіркові на мить стало ніби соромно такої холодності своєї думки, такого житейськи буденного осмислення втрати. Виходить, любив Лавріна не серцем, а надіями? Але, подумав по хвилі, й то незле, бо що в нього лишилося, окрім надій? Просто так уже йому ведеться, що в хвилю мислить тільки серцем, а по хвилі виважує все на терезах думки. То вже звичка, вироблена довголітньою відповідальністю перед товариством. У найбільшій ярості йому світилося: не тільки не втратити честі, а й не стоптати вигод і потреб товариства. Все так переплелося, що вже й не розняти.

Але ж любив він Лавріна й просто так, гарячою любов’ю. Ота чубата голова, ота непогамована жага світлого й гарного в очах, ота звичка стріпувати чубом і по‑хлопчачому сурмонити брови… Отой щирий сміх і дитячий захват в очах… Як же гарно він сміявся. Як гарно бігав по лузі… А за ним бігав гнідий звіздочолий лошак, намагаючись вхопити його зубами за кунтуш. Лоша Лаврін випоїв з корця. Кобилу Пишну загризли вовки. Це була громадська кобила, якою підвозили од крам‑базару до пристані припаси. Вона і ще двоє коней завжди паслися на лузі, одразу за передмістям. Пишна боронила лоша до останку, вовки загризли її, а воно забігло в очерети. Було зовсім мале, Лаврін усовував йому в рота пальці, й воно цмулило з корця молоко. Ходило за Лавріном, як курча за квочкою. Задибувало в їхній із джурою прикомірок або ставало навпроти дверей січової канцелярії й чекало, поки звідти вийде Лаврін. Й іржало дзвінко, тривожно. Сірко удавано (а трохи й не удавано) сердився, загадував одвести лоша на конюшню. Лаврін одводив, а воно прибігало знову.

Зате як же гарно вони гасали удвох по лузі! Лоша задирало хвостика й мчало, виполохуючи з трави чайок і жайворонків, і весело іржало на весь Великий Луг. А може, й на всю Україну. Воно хапало зубами Лавріна за кунтуш, а тоді втікало, високо вгору підкидаючи копитця. А Лаврін намагався вхопити його за шию й повалити в траву. А то бувало ховався в кущі. Лоша спантеличено зупинялося, піднімало вгору маленьку мордочку й сурмило вже по‑іншому – тонко та жалібно. Усе воно, тоненьке й ніжне, тремтіло атласною шкірою. Хіба можна таке поховати?!

Друге, що стояло між Сірком і Сироваткою, але й єднало їх, – обоє почувалися трохи винуватими в Лавріновій смерті. Сироватка – що полишив Лавріна, Сірко – що одпустив його. Сироватку вже не раз душило глевке запитання: чому Сірко не затримав парубка, чому не розпитав, куди той їде. Й почував неправомірність таких претензій. Ну, а коли б Лаврін сказав, куди їде, чи зміг би, чи став би Сірко затримувати його? Просто життя для Сироватки втрачало всі барви, й тепер, мабуть, назавжди. Він уже не знав, для чого живе, для чого сидить тут, п’є горілку й що робитиме завтра. Він боявся про це думати і думав. Життя його минуло у кліп ока. Що минуло, осягнув у ці дні. І прожив його не так, як би хотів. Не ладнала його доля до зброї, а наладнали до неї лихі люди. Вона вказувала йому на борозну, як і батькові його Іванові, чоловікові лагідному, покірному всім, який увесь вік тихо та сумирно скородив чуже поле, не зобидив мухи, плакав, коли старець співав жалісливим голосом псальму, не вступив ніколи в розмир з жодним сусідом, мав душу м’яку та добру, трохи задивлену кудись, а куди, Мокій не знає. В бджолу вглядався батько Іван, у призахідне сонце й окутаний срібним серпанком ліс на овиді. Щось він увесь вік думав, тяжко думав, іноді випадав тією замрією з розсохлого селянського колеса, хтось тоді до нього приходив, може, якийсь святий, а може, товариш юності, і гомонів з ним про справи далекі, красиві, чисті. З тим строєм душі мав би прожити довгий вік, але випила з тіла силу праця і зсушила серце, і став він усміхатися тільки журно, й рідко обзивався на людський голос, а невдовзі й погинув. Передав йому в спадок тихий голос, трохи замрії, прагнення самоти. Але самота гарна, коли є куди заховатися од людей. У батька була стара хата, а в Мокія нема нічого.

Гіркий смуток заповнив Мокієві груди. Щоправда, не був то смуток упокореності та молитовності, і Сироватка сидів, зціпивши зуби, оскаржував у думці перед світом своє життя і вперше не прощав йому. Отак сидів, схиливши на руку голову, й стояла в ній чорнота, й тільки якісь неясні звуки зрідка долітали до нього. Порожньо, глухо на людній Січі й самотньо, аж страшно. Та зненацька він підвів голову, й Сірко побачив, що очі в Сироватки ніби випалені вогнем, ще й по дну осів попілець. Він нічого не прочитав у них, і Сироватчині слова виринули ніби з чорної прірви:

– Поїду я, отамане.

Отаман не втямив, куди збирається козак. Може, подумав, той і сам не знає, що каже? Проте спитав:

– Куди?

– На Волошку, – мовив Сироватка й налив з кварти. – Нудно мені тут. І тяжко, отамане!

Він закліпав вицвілими повіками й одвів очі – аж сам подивував на свою скаргу, і йому стало соромно. Вона була перша в його житті й, далебі, остання.

Сіркові стислося серце. Всіма його глибинами осягнув, як самотньо Сироватці і як йому порожньо в світі. Колись він цього не розумів. Був молодий і дикий, як степовий вітер. І нічого йому не було потрібно, тільки степ, та кінь, та зорі над головою. Лише після смерті синів збагнув, що людина – то не тільки степ, і кінь, і зорі. Людина – вона тоді, коли думає про інших людей, коли молиться за них і коли їй болять їхні рани.

Над самими головами вдарив грім, козаки хрестилися. Сірко і Сироватка сиділи непорушно.

– Прощавай, отамане, – по довгій хвилі мовив Сироватка. Мовив так, ніби прощався навіки. – Не май у серці лиха на мене, якщо коли щось не так сказав чи зробив.

– Прощавай, дозорче, – одказав кошовий. У його голосі також пролунав натяк, що, може, вони вже не побачаться довіку. Сірко не був помисливий і ще не знав остаточно, повернеться на Січ чи ні. Нікому не виповів своїх замірів, і серце не вигойдало їх до кінця. Ще раз, мабуть, востаннє, навідає свою Мерефу, сповнить батьківський і людський закон – одпише все, що лишилося, внукам і шукатиме місця на досмертний спочинок. Десь у зимівнику, а найпевніше – в Грушівці, й залишиться тоді йому дати одвіт козакам і скласти з себе кошев’я. Скличуть велику раду, таку, як бувало колись. Нехай отаманує хтось молодший, в кого серце гарячіше, мисль гостріша і рука несхибніша. Може, виотаманує те, чого не виотаманував він і всі його попередники. Кошовий і дозорець обнялися й поцілувалися тричі. По тому взялися за шапки.

Попід старими вербами, понад Чортомликом, через скрипучий місток ішов Ждан до свого куреня.

Гроза сплинула так само раптово, як і прийшла. Клекотів на порогах Чортомлик, басовито гудів Павлюк, а в Скарбної клекіт одмінний од того й од того – дзвінкий, срібний, неначе там інша вода, а може, й справді інша: в Скарбній світлі струмені і чисте дно. Спінені грозою, річки котили свої води на схід.

На деревах, на стріхах проти тоненького серпика місяця поблискували водяні краплі, стежка була ковзка, й Ждан ступав обережно. Проминув курені Полтавський і Менський, зупинився біля старої пушкарні, бо попереду замаячив гурт козаків. Прихилився плечем до ліси, приплющив очі. Місяць стримів ріжками догори, висвітлив січову вулицю, комору на розі, калюжу попереду. Тут, де стояв Ждан, морок обснувався густо. Фуркнув припізнілий птах – мабуть, десь перечікував грозу, – сховався за пушкарнею.

Ждан уже хотів рушати далі, коли нараз за його плечима щось зашелестіло й молодий голос забубонів приглушено й швидко:

– Їде він на Оріль і Самару. Через Вербову, Висунь – там теж стоять залоги.

– По скільки козаків на тих залогах? – запитав інший, мовби перешерхлий голос.

Ждана од того запитання мовби обсипало приском. Він тихенько повернувся, притиснувшись плечем до присішка, вперся лобом у лісу, намагаючись заглянути до пушкарні. Ті, що розмовляли, стояли майже поруч під важким сволоком пушкарні. Ждан не бачив облич, тільки по голосах здогадувався, де вони стояли, – під сволоком, що тріснув минулого літа й був підпертий двома обаполами. Й сама пушкарня зветшала, перехнябилася на лівий бік, якби не міцний розсішок, що підтримував її збоку, упала б. Пушкарню збудували нову, а ця стояла порожня, восени її розберуть на дрова. Ждан знав її, як свою пазуху, бо ж допомагали всім куренем забирати з неї гармати та приправляли в нову.

– На Самарі триста, на Орелі – двісті сімдесят…

Жданові здалося, що його серце ось‑ось розірветься.

Йому сперло подих, жар палив обличчя, губи стали сухі й не стулялися. Він упізнав, чий то голос. Митрофана Гука, брата. Той голос входив у нього, неначе зрадливий ніж. Митрофан чинив зраду з якимось вивідником із посольського гетьманського почту.

– Похваляється кошовий скликати в Масловім Ставі велику раду. І, либонь, не тільки похваляється. Ходить така мисль у його голові. Якось він казав Яковлєву…

Далі голос знову забубонів, як горох, що його сиплють пригоршнями на решето.

Жданові затенькало в скроні, запекло в серці. Що йому робити? Що чинити? Покликати кошового і віддати на катівницькі муки рідного брата?! А інакше… інакше все це – на погибель Сіркові й усьому Запорожжю. «Боже мій, Боже милостивий», – шепотів козак і стискував руками горло. Сльози душили його, розпач розривав груди. Що ж робити йому? Кинутися на них із шаблею?..

Ждан зяпав ротом, як старий ворон на сухому дубі. І враз його погляд упав на підпору, яка тримала пушкарню. Страх пройшов йому по тілу, аж затріщали ребра, ядучою хвилею перекотився через серце. «Боже милостивий, прости й покарай…» – майнуло в думці, і він мимоволі заплющив очі. Хвилю перечекав, збираючись на силі.

– Прости мене, Господи, – мовив уголос, і наліг плечем на підпору, й повалився разом з нею під дерев’яну стіну фортеці. Почувся скрип, і тріск, і нелюдський крик, Жданові задзвеніло у вухах, і він на мить утратив свідомість.

Скелі росли із скель, налягали грудьми на ріку, намагалися перепинити їй шлях. Вони обступили її з обох боків, стали на путі високими порогами та підступними заборами, впали на дно крутими лавами. Ріка клекотіла, рвала камінь, нестримно мчала свої води до моря.

У цьому місці скелі були найвищі й стискали ріку найдужче. Поріг називався Ненаситецьким.

Скрізь, куди сягало око, з води стриміли скелі, довкола них бушувала піна й стояла у повітрі водяна курява. Найдужче випиналися з води дві скелі, і біла грива то здіймалася до самих вершин, то, мовби знехотя, спадала донизу. На лаві вода переливалася тонким прозорим потоком, оддалеку здавалося, що то лежить між скель величезне гнуте скло і в його прозорій глибині грає райдуга. А далі вода знову бушувала на скелях, мчала через перекати, гула, вила, гуркотіла, стріляла гарматними випалами, шаленіла, як чорт на весіллі. Аж не вірилося, що це та сама ріка, яка легко та тихо лине поміж берегів за кільканадцять верст угору.

Над Дніпром пливли сині, підпалені знизу сонцем, хмари, і висвітлена ним проти хмари чайка здавалася срібною.

Сірко сидів на найвищій скелі, Монастирській, котра впиралася в поріг, високо зводилася над Дніпром, дивився на воду.

А вода по каменю, а вода по білому…

Тихо йду, тихо йду.

Вона набігала валами, спадала потоками, розбиваючись на тисячі струмин, а внизу клекотіла жовто‑біла піна, й ревисько стояло, неначе десь у глибинах крутилися сотні жорнових каменів.

Сірко подумав, що й людське життя – як оці пороги: переплив один, не встиг зітхнути, а вир уже несе тебе до іншого – й пильнуй, козаче, а то розтрощить об скелі. Тільки жодна людина не знає, скільки в неї попереду порогів, та, може, це й на краще.

Він любив це місце, хоча щоразу, сходячи на Монастирську скелю, відчував якусь тривогу й тяжкість на серці, тут думки не мали припону й мчали шалено, тут вічність і мить сплелися воєдино і вічність втрачала владу над миттю. Тут марнотними стають думки про славу, багатство, почесті. Тут почуваєшся часткою вічності і мусиш рівнятися до неї.

Таємничий і віщий Дніпро на порогах. Надто він таємничий вночі. Сірко не раз спостерігав його такої пори. Гудуть пороги, шумить вода й, здається, зникає десь під землею. Вирує біла піна, б’є в камінь хвиля. Виглянув з‑за хмари місяць, висвітив воду, й вона зблиснула зловісно та погрозливо. Неначе потопельник, біліє камінь, невидима сила закручує біля нього шалений вир. А там, у глибині, він ще лютіший. Іноді на плесі щось скинеться, й той виплеск заглушить ревіння води і скрегіт каменю. Декотрі кажуть: то купається нечистий на погибель християнському люду, інші ж – то спливають нагору соми, виловлюють приглушену рибу.

З Монастирської скелі поріг було видно до найменшого камінчика. Всі дванадцять лав, усі рогаті забори й страшне Пекло. Спекотного літа, коли води в річці забракає, пороги хижо вискалюють зуби, каміння оголяється, коричнево‑світле вгорі і темне внизу, воно тоді схоже на пеньки в старечому роті. Й тільки камінь Кресало стоїть білий‑білісінький і здається сивим, але сивий він не од мудрості, а од пташиного посліду – то його облюбували для своїх посиденьок і так засиділи чайки. Нині ж хвилі набігали на скелі, розбивалися на тисячі світлих і легких струменів, котрі зміїли між гострих каменів, злітали вгору віялами срібних бризок, біла, зі сталевим полиском піна вирувала коло берегів, осідала шапками на чорних гранітах та піщаних одмітях, сягала сивої паморозі на вершечку Кресала. Людський голос, людський крик губився в ревиську, мов комариний писк у гуркоті громовиці. Ревисько води й камінна пустеля – вони тиснули на душу боляче, щемно. До цієї щемності додає туги степ. Котить білі, як морська піна, ковили, гойдає чисту, високу тирсу та жовтий буркун, але скрізь, куди сягає око, не видно ні людської постаті, ні звіра, ні птаха. Їх одлякує скажене ревисько, вічний невмовкаючий стогін. Здається, то скаржиться на долю чи на неволю хтось невидимий, міцно скований ланцюгами. Принаймні так вчувається Сіркові. Цей стогін і ця нестримна сила заходять між собою в таку ворожість, що, здається, ось‑ось має щось статися. Зашкиргоче залізо, розпадуться скелі, й почується вільне та легке зітхання. Ось‑ось щось скоїться в світі. Зашкиргоче залізо, й випорснуть з нього вольнії руки, і ляжуть на вольні чепіги.

Але стогін лунав і вчора, й позавчора, й так само клекотіла з‑поміж каміння вода. Й треба було спогадувати все, підніматися духом понад ці скелі, щоб зібрати в серці надію та віру.

Світ же нині такий, що будь ти й ангелом, тобі обчикрижать крила. Нічого доброго не можна зробити в краї, ніякі молитви не можуть заступити людину, не може вона орати оцей степ по обох берегах ріки, а якщо оре, то для когось. Тільки сила володіє цим світом, але й вона хилиться перед іншою силою – перед хитрістю та обманом. Лише оці пороги не хиляться ні перед ким, гудуть вільно й погрозливо, мовби знають щось таємниче, що одкриється потім людям у віках. Чи одкриється? «А що, як на цій землі виросте кукіль?»

Він дивився на воду і не знав, чого сидить тут. І не знав уже гаразд, для чого живе на світі. Може, лишень для того, щоб інші знали, що він жив, і боровся, і не змирився з тим, з чим його хотіли змирити, щоб отако, по ланцюжку, передати те, чого інакше передати не можна. Бо життя народу – це і є отой невидимий, але міцний ланцюг, який тримає все. Це ріка, біг якої не спинити.

Тремтить на вітрі червона таволга, вітер гне її в свій бік, скеля перехиляє в свій, а вона випручується, рветься вгору. Таволга вчепилася корінням у дике каміння, й ніяка сила не може її вирвати звідси.

Багряне суцвіття майоріло перед Сірковими очима. А там, унизу, клекотіла біла піна, шалено дерлися на каміння водяні потоки – ставала дибки ріка.

І враз Сіркові здалося, мовби потоки вихрять в інший бік, мовби ріка потекла вгору. Серце йому затріпотіло, розумом, пам’яттю схоплював: то не так, того не може статися, а Дніпро стогнав і плинув угору. Скільки те тривало – годину, мить, Сірко пригадати не міг. Йому важко зводилися груди, рябіло в очах, аж поки погляд не вхопився за щось біле, блискуче, що котилося по хвилях униз. Кошовий схопився на ноги, й тільки тоді видиво щезло, він побачив, що те біле, блискуче – людська голова. Кричати було марно, та й чим міг допомогти? Придивившись пильніше, побачив: той, кого крутив між каменів водоспад, не сподівався ні на чию поміч і, мабуть, не потребував її. Водоспад не кидав ним – він плив у ньому. Дужий вимах руки – й голена, з довгим чорним оселедцем голова ввірчувалася у вир, що обходив камінь ліворуч, новий помах – і козак пролітав поміж двох каменів, неначе пущена між двох рогачок стріла. Козак гнався за дубом. Чорний, довгий, він мелькав серед піни за кілька сажнів попереду, якимось дивом не перекидався. Ось він домчав до останньої лави, на мить затримався на ній, відтак злетів угору й провалився в безодню. Сірко пошукав очима біля камінного гребеня плавця – не знайшов, – у скрусі, досаді зламав червону таволгу, ще раз, вже без надії, кинув погляд униз і враз побачив, що козак тримається руками за човен. Поки вода несла човен до Пекла, плавець устиг залізти в нього й взяти в руки весло. Тепер Сірко був упевнений, що через Пекло козак пролетить. Й страх, котрий допіру тримав у холодній руці серце, відпустив, кошовий відчув себе легко, молодо, приклав до рота долоні й закричав дужо, весело:

– Го‑го‑го‑го, козаче!

Чи справді козак почув його голос, чи просто так сталося, але підвів голову й побачив на височенній скелі над кручею сивого отамана з булавою в правиці, – помахав йому рукою. Отаман стояв, розкинувши руки, козакові здавалося, він зараз вимахне ними й полетить над Ревучим. Одначе попереду клекотіло Пекло. Отаман бачив, як довгий прудкий човен чорною рибиною скинувся на останній заборі й зринув у хмарі піни та бризок. Він довго зорив у той бік, хоч знав, що вже не побачить козака, що того заступили скелі. Його очі весь час мінилися, здавалося, в них теж вирують дужі потоки, рвуться до невідомого берега.

Важко було примиритися, що цей клекіт, цей стогін – вічний, що він ніколи не затихає, але в цьому клекоті народжувалася сила, яка кликала до звитяги. І вже отаман почував, що ріка тече через нього, що він – частина її, і частина вічна, невмируща. І як ніколи не зникне оця ріка, так ніколи не зникне й він – у внуках, правнуках. Які, може, й не пам’ятатимуть його, але пам’ятатимуть її, знатимуть, хто вони, чиї діти, на берегах якої ріки народилися.

Враз потоки завирували дужче, зблиснули посередині червоні вогні, отаман стиснув пальці, вимахнув правицею, а коли поклав її на пояс, булави в ній не було. Плескаючи увсібіч золотими бризками, вона летіла вниз, у ненаситецьке Пекло. Вона не перекидалася, не крутилася, падала стрімко й прямо. Зменшувалася на очах: спочатку була як яблуко, далі – як горіх і врешті – як намистина. Востаннє, вже при самій воді, зблиснула самоцвітами й згинула в хвилях.

От і все. Не справдила ця, взята в Дорошенка, булава нічиїх надій, не сповнилися думи усіх тих, хто тримав її в руках. Й не треба, щоб обкипала далі кров’ю. Нехай лежить, може, колись та знайдеться звитяжець, який дістане її з глибокого дна і пристане до срібного берега. На тому березі воля і щастя. А його путь кінчається. Доживе віку на пасіці біля Січі. Ось тільки вклониться рідній Мерефі і скличе велику раду. До самої смерті розказуватиме молодим козакам про срібний берег.

Дата добавления: 2015-06-04