Кошовий довго мовчав, посли поглядали на нього, не одважувалися почати розмову. Врешті Сірко махнув рукою. 3 страница

– Міюського з товариством… – сказав Черняченко, але Сірко перепинив його:

– Їх тут нема. А коли б і були, ми все одно їх не видали б. Такого ніколи не водилося, щоб запорожці і донці один одного на смерть віддавали. У скруті донці заступали нас шаблями, а ми їх. Те в нас на пам’яті. Втям, осавуле.

Сказав так, що Черняченко втямив: зачіпати розмовами Міюського – небезпечно. Але показати того не хотів, почав напирати на інше:

– Ви мусите сповнити царське й гетьманське жадання й сьогодні ж ординувати самозванця в Батурин у сириці.

– Ми військо вольне, до нас хто хоче приходить і відходить по власній волі… І такої прояви ще ніколи не було, щоб ми кого видавали, – сказав Яковлєв. – Тим паче царевичів… Вони не з неба падають і в болоті не ростуть.

– Він такий царевич, як я філозоп, – гнівно насурмив брови Черняченко. – Він злодій і самозванець.

– Який ти філозоп, ми бачимо, – сказав Сірко, і запорожці засміялися. – Через те й упізнати справжнього царевича не можеш. Тобі накажуть – і свою морду в люстерку не впізнаєш. Скажуть, що це те місце, яким на лаву сідають, – і ти погодишся.

Голосно дзижчала в кімнаті бджола, билася в шибку. Де вона взялася, чому так рано вилетіла?.. Сірко поторсав розбряклу за зиму раму, дужо штовхнув її, вікно прочинилося, й бджола полетіла геть. У вікно війнуло вільгістю, річковою сирістю. Отаман причинив вікно.

Обмислював поведенцію послів, намагався поглянути в їхні повноваження – глибоко переживав. Він не стримався на самому початку перетрактацій і не збирався стримуватись, хоч знав, що потім усі його слова там, у гетьманській столиці і в Москві, пересіватимуть крізь густі сита. Далі промовляли Ніс, Брекало, Кваша. Запорожці казали, що Симеон присягав на хресті та Євангелії й розповідав, як його, пораненого, вивезли під рогожею з Москви, як він ховався, обіцяв незабаром сам приїхати до Москви, і його там одразу впізнають цариця та матуся Марія, а поки що їхати не може, бо бояри хочуть звести хлопця зі світу. Ось і зараз вони намовили царя‑батюшку, бо знають, що царевич заступається за простий люд. Далі козаки виказали все, що накипіло на бояр та воєвод, і банітували, й кпили, а посли мусили слухати. Осмілювався казати щось січовикам наперекір лише Черняченко, обзивав їх гультіпаками та харпаками, погрожував гетьманськими карами. Хоч і хололо зі страху в животі, й серце стислося в крижану бурульку, ступав, наче з одрубу: пан або пропав. Відав – все те впаде у вуха гетьмана‑благодійника. Йому ж самому весь час щось нашіптував на вухо гетьманський посольський підпомічник Оська Заволока. Був то маленький, лисенький чоловічок, ляканий з усіх кутків. Спізнав в’язниці варшавську, чернігівську, очаківську, звідусюди його викупляли, скрізь потроху брав мудрості й лишав волі, всього боявся, на все озирався. Йому видавалося, що позаду хтось ходить і ось‑ось знову хапоне за горло. Мабуть, гетьман послав його зумисне, аби передав страх іншим, аби нагадував своїм виглядом, до чого веде непокора. Та все виходило навпаки.

Сірко мовчав, і та його мовчанка все глибше виповнювалась гнівом проти Черняченка. Запекло в грудях, під серцем заклекотіла злоба. В неї влилося все – давні підступи гетьмана, Сибір, теперішні його викрутні; кошовий боявся, що не стримається, і одвернувся до вікна. В калюжі під корчмою купалися горобці, відстовбурчували пір’я, наскакували один на одного, войовниче цвірінькали. Чудернацька гороб’яча купіль, хоч і не проковзнула мимо очей, не зм’якшила думки. Знову дивився на Черняченка. Лукавець, гетьманський прихвостень, ще недавнечно сам ходив у драній свиті, соболиний ковнір личить йому як корові сідло, а вже хоче ступати по‑панськи. І що то за диво: вчора виліз із свити, а сьогодні хоче пхнути ногою того, з ким сьорбав кулешу з одного казана. Прикро ступає, псяюха, в гетьманові сліди. То – достеменно вовча тічка, слід лишають один. Громадить багатство гетьман, і вони козирують на нього, напихають бебехами власні скрині. Й що то за лихо: ще ж недавно світив попович драними ліктями, а ниньки обкутався соболями, що й писка не видно. Цар із свого широкого халамидного рукава щедро роздає гетьманові та старшинам села й містечка, і вже в Самойловича тієї землі й тих сіл, як у лихої пам’яті Вишневецького. Руки самі стискалися в кулаки. Черняченко краєм ока стежив за ним.

– Я бачу, оний царевич гетьманові у більший клопіт, ніж рідний нарід, – врешті сказав кошовий. – На наші реляції про басурманів не одписав жодного слова, а по царевича пригнав півсотні гінців. Табун коней заїздили, – докинув і розтис кулак.

– Од таких царевичів постають розор і смута, – зблиснув очима Черняченко. – Немає спокою в нашім краї. Нижчий підняв руку на вищого, молодший на старшого. Брат гострить сокиру на брата. Бо розвелося на Україні зброднів… І всім їм кіш пристановисько дає.

Сірко підвівся. По його тугій смаглявій щоці ковзнув сонячний зайчик й розбився бризками на мідній застібці кунтуша. В розсіченому глибокою зморшкою міжбрів’ї залягла глуха тінь. Отаман пішов уподовж світлиці. Ходив туди й назад – високий, стрункий, рвійний. Коли перетинав сніп променів, за спиною спалахував вогняний вихор. У його ході, замкнених у ланцюг над чересом руках почувалася сила, її вловлювали всі й мимоволі стежили очима за отаманом, а не слухали осавула. Зупинився різко, на півкроці. Суворий кібцюватий профіль чітко окреслився проти вікна. Кресонуло в душі, аж гарячі іскри сипонули на серце – вже не міг стриматися, не міг зупинитися, хоч десь там, у гарячій глибині, якась холодна скалка застерігала, нагадувала, що він страшенно шкодить собі. Але в серці зібралося стільки гніву, гарячої злості, сивої гіркоти, стільки кривд, образ (ще ж він і ні з ким із них не говорив про Сибір – про бузувірське ув’язнення, оглумлення, неправдиві дізнання, ще ж так перед ним ніхто й не пробачився), що вони самі рвалися з грудей. Розумів: оцей байбак, оцей равлик – велике гетьманове вухо, й кидав туди слова, як брили кам’яні.

– Гетьмани зродили в отчому краю смуту, а не хто інший. Проливають християнську кров за уряди, за маєтності, за млини, а Крим при такій лихій годині нас дотирає. Чи думає гетьман, яка хмара нависла над краєм? Ми вже втомилися ординовати йому ті листи, аби дав яку запомогу проти татар. Він на те наказав не допускати на Січ обози з провіантом і військовим риштунком. Сердюки на Микитинім Розі б’ють гострокіл і башту зводять.

– Чати, – схопився Черняченко, – поставлені, аби не пускати на Січ волоцюг, своєвольців, що втікають од чепіг та ціпа. І ще башта на Микитинім Розі – щоб не допускати татар до переправи на Будилицькому порозі. А мені гетьман повелів переказати, аби ти йшов до нього. У нас війська чотириста тисяч. Станеш гетьманові в поміч, візьмете спільно в оборону отчий край. Гетьман давно жде січовиків. Кожному буде сукна на каптан. І провіант, і огниста стрільба всім.

Черняченко немов переродився. Його вирлуваті очі заблищали, по товстій, відстовбурченій нижній губі зав’юнила посмішка. Здавалося, хтось перекував йому навіть голос – з громового став рокітливий, муркітливий. «Натреш і попустиш, натреш і попустиш, – повчав його перед від’їздом гетьман. – Поманиш. Вони там уже животи чересами до хребтів попідтягали. Ти обіцяй, обіцяй. Голодна людина вабка на обіцянки. Нам аби його виманити з Січі…»

Куций розумом сам, підбирав таких же куцих підпомічників, – щоб були дурніші, щоб не обійшли в чому, – вкладав їм у голови свої недолугі мислі. Як не знав того, – а може, й знав, і мирився з тим, не хотів ліпшого, – що отакий, хитрий, обачний, не глибоко мудрий, сам потрібен іншим, тим, чиєю волею обіймає чин‑уряд. Він і жив, і правив хитрістю, й ніколи не довіряв серцеві, бо серце може завести в нетрі, а хитрість – тільки по вказаній дорозі.

Такі, як Черняченко, вірно йшли визначеними гетьманом стежками. Вони не дозволяли собі думати, відаючи, що то невигідно. Таким чином, урядувала сірість, а інакше й бути не могло. Сірість – повсюди. Сірко так і подумав: настав час сірих гетьманів. Раніше були красні гетьмани, мудрі гетьмани, були й великі колотії, пробишаки, навіть авантюристи, крутії та харцизяки, а це – ніякі. Такий час. Великий душею та розмислом і не може висунутися, бо думки одразу видадуть, що він розумний, а кому такий потрібний?! Старшині? Зроду‑віку. Та й кожен із старшин знав, що коли він ретельно виконуватиме службу, не висовуватиметься, то й сам, можливо, доскочить високого чину. А може, й найвищого. Треба славити гетьмана в очі й позаочі. «Тільки мудрості гетьмановій ми завдячуємо…» А він удає, що не чує. Чує, собака! Ой як чує! Хто найкраще похвалить, але не навпрошки, а тонко, той і виграє найбільше. Своєї думки не мають, на всі лади талмудять те, що сказав гетьман. Лестять, топчуть у власних душах рештки совісті, і вже немає нікого, щоб був собою. Все жариво душі йшло на лестощі – на здобуття чину й багатства. Ще недавнечко лестили Многогрішному. Величали його, яко Бога. Прорече яке слово, аж у поли б’ють, – мовляв, зроду не чували такої мудрості, – і в рот зазирають. Чи не впаде ще яка мудрість, щоб підхопити її й понести на вулицю. Всі оглуплені і мали б не дивитися з сорому в очі, а дивляться.

Саме такий і оцей осавул.

Черняченко підбавляв меду, не помічаючи, як спливає на поверхню дьоготь. Щирості в голосі не було.

Московські посли перезиралися, не до кінця осягаючи, про що йдеться. І не поспішали втручатися в суперечку. Вельми то небезпечна справа, як і саме посольство на Січ. Ніхто не хоче сюди їхати, випихають силоміць. Пам’ятають, як загриміло під лід московське посольство, яке спробувало обдурити запорожців. Запорозька вольниця – то морська стихія, яка може збуритися в одну мить. Нехай ліпше чубляться самі, все, що треба, вони сказали Черняченку ще в дорозі.

Кошовий крокував по світлиці, а всередині дужче й дужче напиналися невидимі линви, рухи ставали чіткіші, пальці правиці стискалися. Так ходив назустріч небезпеці (тут неначе й небезпеки ніякої немає; прямої, поряд, немає, є щось значніше) та в години найбільшої тривоги.

Зупинився навпроти гетьманового посла так раптово, що той відсахнувся. В налитих чорнотою очах кошового зблиснуло щось гостре, одчайне до нещадимості. Покрутив у осавула на широкому ремінному поясі золотого ланцюжка із роззявленою вовчою пащекою замість гаплика. Рука в кошового м’язиста, звична до шаблі і повода й незвична рахувати гроші, гратися коштовними абищицями. Осавул це подумки завважив.

– Чотириста тисяч, кажеш? І в турка стільки нема. З таким військом і сам чорт не брат. Звідки скупилося?

А сам мружив ліве око і вже знав відповідь.

– Правобережці до нас ідуть. Либонь, чував: полковник Лизогуб – прихилив свою барву під гетьманський бунчук?

– Чував. Гетьманська десниця щедра, тому й горнуться під неї. Ми самі пам’ятаємо милості його мосці, – й така в його голосі зринула щирість, що Черняченко згідливо закивав головою, витяг шию, на якій віддулася товста, мов палиця, жила, скидався на гусака, що з ґелґотом вертався до гусячої зграї. – Прислав нам торік гетьман сукна, й коли поміряли – припало кожному козакові на піврукава. Мабуть, нині хоче пожалувати ще стільки ж!

Запорожці засміялися, а Черняченко, бачачи, що легко дався на підмову, збуряковів. Сірко заклав за черес руку, повернувся до запорожців, вів далі:

– А що Лизогуб підлизався – то нам відомо. Вражий пес, вміє підлизатись. Як лизне, аж у п’ятах стане жарко. Вірний буде слуга. Вилиже гетьманські черепки до поливи.

І враз висмикнув руку, круто, на закаблуках, повернувся, – скрипнули мостини, – обпалив гнівним поглядом Черняченка, що у того аж зайнялася полум’ям чуприна. В погляді посла Самойловича страх переплівся із ненавистю і розсудливою обачністю. А Сірко крив його крийма, дивився, немов уперше бачив. Насправді знав це поріддя давно. Його погляд сповнився презирством, аж послові од того зарум’янилися обидві щоки. За довгі роки пройшов перед Сірком людський рід: простаки й хитруни, щирі й підступники, звитяжці й боягузи. Вже не міг дивитися на людей, як колись, – лише щиро, з наївною довірливістю. Впала в душу темна пасмуга, впала й не зникала. І всіх перепускав через неї. Люди нечесні відчували його внутрішній прищур, зневагу, силу й врешті торопіли перед нею. Як оце нині зіщулився Черняченко.

– За каптан хоче купити нас гетьман? Лишень про своє гетьманство й болю в нього. За маєтності свої, з кривди скуплені. А що отчизна в небезпеці, це йому не коле в серце. Що татари виловлюють арканами людей і пусткою стає наша земля, об тім його душа не плаче! Супостат він, а не гетьман. Недруг своєму краєві і всьому люду християнському.

Очі отамана блищали ярою злістю.

Невідь‑чому йому в одну мить згадався спекотний день, скрипучий віз, полковник Жученко на чалому коні й гетьман на столі: вже гетьман і ще не гетьман – з молитовно зведеними вгору руками. Здавалося, Самойлович хоче вознестися на небо й не може. Це він наказав скрутити Сірка сирицею. Чимало часу минуло відтоді. Пам’ять – як дерево: спочатку опадає цвіт, потім – плоди, а затим вже й листя. А кошовому все стояли в очу, не забувалися молитовно, хрестом зведені вгору руки. То була нещира молитва, молитва за себе, супроти нього, Сірка, і таких, як він. Від самого спомину в жилах клекотіла кров. Немало в Сірка ворогів: турки й татари називають його семиголовим драконом, моляться в костьолах за його смерть ксьондзи, але то вороги відверті, вічні, то діти чужих матерів, чужої вітчизни. Устократ важче, коли в’яже тебе сирицею твій сусід або й твій брат.

І кидав далі:

– А за ґречне запрошення йти до вас – спасибі. Побував. Уже боярин Ромодановський, гетьманів друг і порадник, мені один раз одписав на картці милість. Продав за дві тисячі червоних. Скільки кому при дільбі дісталося, я не знаю.

– Хто ж ті червоні заплатив йому? – стулив губи Черняченко і глипнув притамованим поглядом. То був складний погляд. Вже досить знервований, напружений, буцім здивований, а десь у глибині зачаїлися презирство і ненависть. Шляхетні городові козаки гребували Запорожжям, вони його боялися, але й запобігали перед ним, хотіли б його приборкати і хотіли… знищити. Ба – знищити непросто. Можна поламати власні зуби.

– А хто, помисли собі, маючи до мене милосердя, міг сплатити такі гроші? А тепер гетьман хоче купити нас за каптани. – Ліва брова кошового підвелася вгору, виказуючи його гнів. Отаман був грізний, на його темної бронзи обличчі, як і перше, не здригала жодна риска, але воно пашіло вогнем.

Запала тиша, аж було чути передзвін ковальських молотів та голосне гахкання довбні – хтось забивав палю. На ту мить сонце зайшло за хмару, в світлиці примеркло й стало незатишно.

Злість поймала Сірка. Це була задавнена, як зашкарубла незагойна рана, злість. Вона не пронизувала наскрізь, як бувало, коли спалахувала раптово, мов порох на полиці, засліплювала в одну мить. Тільки та мить і була для нього важкою і небажаною. Намагався не віддатися на волю гніву, як то трапляється, коли людина пускається берега, розпалює сама себе, яріє, почуває в тому насолоду, – насолоди від того не почував. Він гасив гнів, од того вогню засвічувався інший вогонь – гіркої іронічності, кпину. Опріч того, зараз Сірко подумав, що оця його війна з гетьманом через посла – марниця, й замовк. Погляд кошового промовляв, що має справу з лакеєм. Посол, боячись цього слова, прочитавши його в очах кошового, зіщулився, аж поменшав. Бачив, що зарвався, малів на очах. І крутилася Сіркові на мислі, вироювалася думка, яка закільчилася по дорозі до канцелярії: гетьман і Ромодановський – одне, а нарід – інше. Січ од віку стояла за поспільство. Старшини ж обома ніздрями ловлять запахи, які несе їм ляський вітер, а тим часом з воєводами обдирають те ж таки поспільство. Вже майже по всіх великих містах стоять царські гарнізони. Те – супроти угоди, яку уклав Хміль. Отож і спробуй дійти з ними згоди, домовитися по щирості. А з ким нині можна дійти згоди? Чи є така сила, яка чинить без обману?

Кошовий постояв хвилю й сказав тихо і владно:

– Шкода мені слів, гетьман все одно не впустить їх у своє серце. На замку воно в нього. Йдіть, посли, у ванькир і чекайте нашого рішення.

Побачивши в очах Заволоки панічний жах, додав, опускаючись на лаву:

– Ми люди вольні, послів не зачиняємо, послами не торгуємо. Хоч кинули ви на наші голови немало лихих слів. Просто беремо речинець для розмислу.

Цими словами заспокоював і застерігав воднораз. Намагався перебігти дорогу тому, що могло виплисти з оцих перетрактацій. Його обійняла тривога, дума кружляла, як поранений крук. Подосадував на себе. Не треба було дратуватися. «Але ж і псяюха», – згадав Черняченка й знову скипів гнівом.

Посли виходили у бічні двері, а з сінешніх виткнулася чубата голова Лавріна Перехреста, джура кликав до себе кошового.

– Пане кошовий, – приступив так близько, аж Сіркові залоскотало од його подиху в вусі, – царевич казиться, до послів поривається. Хлопці вже геть ухоркались, не можуть втримати його… З ножем кидається. Послали мене, аби вас покликав.

– Принесіть послам сирівцю та вина, – гукнув кошовий у прочинені двері, – а я небавом вернуся.

Вартовий козак просив Сірка, аби не заходив до оскаженілого царевича, але кошовий відтрутив його.

Симеон сидів у келії при церкві на оббитому шкірою позолоченому стільці, пом’ятий і пожмаканий, неначе щойно вирвався з кулачного бою. На його вродливому обличчі погасли рум’янці, в очах чорною кип’ячою смолою світилася злість. Обличчя в нього теж пом’яте й трохи спите; хоча кошовий наказував не давати йому горілки, сердобольні запорожці все ж частували нишком.

Дорогий, лазоревого сукна каптан на Симеонові був розірваний під пахвами, на підлозі келії валялися золоті ґудзики й стягнений зі столу шовковий обрус. У правій руці Симеон тримав довгого вузького турецького ножа, якого вихопив у вартового, й через те до келії тепер боялися заходити. Кошовому було шкода дорогої одежини, яку справляли на скарбні гроші, й стало прикро.

Симеон побачив отамана, скочив на ноги. Стояв наструнений, ворохобний, запальний, гарний у гніві, рвійний, як вітер. Ще мить – і кинеться на Сірка, як допіру кидався на охоронців. Царевичу двадцять літ, статурний, гарний лицем, а вдачею гарячий і погордливий. Покусував нижню губу, метав з очей іскри.

Сірко дивився на Симеона гнівно й трохи насмішкувато. В душі щось кришилося й осідало на дні холодним інеєм. Знав‑бо – Симеон на нього не кинеться, тільки кричатиме и тупотітиме ногами. Так може кричати той Симеон, який видає себе за царевича. А справжній Симеон – самолюбний, скрадливий і лукавий – потерпатиме в страхові. А може, й кинеться з ножем. Либонь, довів себе до краю. Кошовий ножа не боявся. Нікчемного царевича послала доля, але де ж узяти іншого? Отаман пригадував того Симеона, котрий тільки‑но приїхав на Січ і ще не знав, як йому вестиметься тут. Втомленого, настороженого, сумирного й задумливого парубка у старій шапці й телячому, з невичиненої шкіри, кунтушику, він шукав захисту, і кошовий тоді щиро пожалів його. Симеон прихилився до нього, як до батька, навіть заплакав розчулено. І Сіркові заболіло серце: було шкода хлопця, знеласкавленого долею. Та й попав Симеон на ту мить, коли Сірко, повернувшись з походу, споминав тих, що погинули, й жалів усіх покривджених, усіх старців, усіх сиріт. У такі хвилини він взагалі ставав розчуленим і наївним, як дитина, соромився себе, намагався сховатись од людських очей, намагався вчинити якомога більше добра. Захистити Симеона – хіба то не богоугодне діло?

Але щойно Симеона визнали за царевича, як з того телячого кунтушика почала вилущуватись інша подоба.

Кошовому вже давно не болів цей парубок, просто лишився Симеонів замір, яким хотів покористатися для коша. Десь трішки‑трішки ворушився до нього жаль як до людини – скаліченої, невдатної, але й злої.

Симеон ще раз подивився кошовому в очі й дещо упокорився. У Сіркових очах прочитувалася непохитна воля. Вона висвічувалася в них не часто, але коли в зіницях спалахували синюваті іскри, погасити їх не вдавалося нікому.

Симеон дихав важко, на губах – піна.

– Чому мене не пускають до послів? – закричав Симеон, і лице його перекривилося у гніві, і то був гнів не простої людини, а людини владної, зарозумілої і пихатої. Симеон вельми довго носив цареву печатку й прийняв стільки поклонів, що вже й сам майже вірив, що він – царевич; все переплуталося в ньому: нахабство, страх, надія на щось велике, в що вірив і не вірив, нудьга і туга й нарешті жадання помсти за оце марудне чекання, а кому – й сам не знав.

Сірко неквапливо зняв шапку, низько, як те й велів закон, вклонився царевичу – од того аж закололо в печінках, – помахом руки наказав вийти двом козакам, що стояли при одвірку. Так само повагом сів у фотель по той бік столу.

– Поклади ножа… а то поріжешся, – мовив. – Буде вава.

Симеон скажено крутнув чорними зіницями очей.

– І не витріщайся… Ну, заріжеш мене, а далі що? Хто за тебе заступиться? Хто тобі краму на штани дасть?

Симеон неохоче поклав на лаву ножа.

– А тому, Симеоне, не пускаємо, що нерозумний ти єси, – казав далі, зітхнувши. – Та посли розлузають тебе, як плюсклого горіха. Я сам, прости Господи, плутаюсь у твоїх повістях, а посли впіймають за хвіст на третьому слові. Ось послухай, які висвідчення привезли вони…

Сірко стелив мову неквапливо й важко, і під вагою його слів Симеонові плечі опускалися нижче й нижче, кулаки розтискалися, і царевич похилився до стіни. Тільки кошовий і мав над ним владу, тільки він і вмів погамувати його гнів. Але по хвилі оскаженів знову, куснув кулак, очі його стали як дві жарини:

– Про що дізнаються, отамане? Я царевич… Ось напишу батюшці листа, й він сам пришле по мене…

Царевич почервонів – але вже не з гніву. Сталося так, що він мовби порушив мовчазно злагоджену гру. Симеон знав, що Сірко давно про все здогадався, але обоє вдавали, буцім кошовий нічого не знає й приймає його за царевича зі щирою вірою. Так було на людях; залишившись наодинці, вони цієї гри не продовжували, хоч і не зачіпали в розмовах Симеонового минулого. Сіркові те було неважко – розколупати Симеона до найменшого зернятка душі, іноді й кортіло розпитати в парубка про його минуле, про всі злигодні, одначе не дозволяв собі того. Тоді б вони стали маленькими змовниками, мовби крадіями, він би споганив свій великий замисел і споганив власну душу. Симеон був для нього мовби значком, прапором, і не більше. Донині він навіть не дозволяв собі подивитися в його очі значуще, промовисто – мовляв, знаю, хто ти є; те знання тримали обоє в найглибшій глибині і не випускали нагору. Тепер Симеон порушував німу умову гри, але Сірко тільки рукою махнув:

– Вже прислав. З путами. А листа цареві напиши, ми одішлемо його не з московськими, а з нашими послами.

Царевич ще якийсь час кипів панічно, шаленів, але все його шаленство розбивалося об суворий отаманів спокій, як весняні хвилі об морений корч. Врешті безсило опустився на фотель і тільки сопів та шкиргав зубами. І блимав очима, але вже не як вовк, а як маленький загнаний звірик. Зненацька Сіркові стислося з жалю серце, й він подумав, що нічого доброго попереду в цього хлопця немає. Сам завдає себе у неволю свого заміру, своєї хворобливої думки, й нічого, зрештою, з того не вийде, нічого для себе не здобуде; чимало ж бо отаких самозваних царів та царків уже скінчили своє життя на пласі. Й що його підбурило на те: чиясь намова, чиясь гаряча віра, власні хворобливі марення? Жив би простим козаком, може, зазнав би щастя. Одначе якщо вклюнулася в серце отака мрія – щасливим не будеш. Звів на царевича‑бранця очі й сказав:

– А може, тікай звідси, Симеоне. Посли поїдуть – і втікай. Кудись на лимани або на правий берег.

Симеон зблід чи то од гніву, чи то од страху.

– Хочеш позбутися мене, отамане!

– Шкодую тебе.

– Не шкодуй: мені Бог показав мою путь.

– Все одно подумай. Помолися. Порадься з Ним і з собою також.

– Я вже радився, – і зблиснув очима.

– Ну, тоді…– Сірко підвівся. – Поводься хоч, як належить царевичу.

Він розумів, що Симеон втомився від довгого ждання, невизначеності, але розраяти парубка не було чим. Та й не хотів. Нащо вселяти зайву надію, коли сам не знає, чим усе скінчиться.

Покликав козаків і вийшов з келії. В обличчя дихнуло свіжістю. І все – ясний день, білі хмари, що насували зі сходу, поодинокі холодні сніжинки ніби висвітлили щось у душі, одділили од чогось в’язкого та клейкого чисту і правдиву думку. Ніколи раніше не крутійствував, не ходив кривими вуличками; либонь, уперше пірнув у колючі нетрі дипломатій та підмов, якими оступали його все життя. Коли б то ці дипломатії принесли користь.

І враз щось чорне змигнуло перед очима, стиснулося серце, й він застогнав крізь нерозтулені губи. Таке з ним бувало. Напливе часом – й чорніє день, – та мисль накликала біль, а може, навпаки, може, вони в парі, як воли в одному ярмі, бо інколи таке траплялося і серед ночі. І так йому стало тужно, аж не хотілося жити. Трохи постояв – одпустило. А думки вже плинули старим річищем.

Не принесуть йому користі дипломатії. Не визнають Симеона ні Ханенко, ні Самойлович, кожному з них булава дорожча за муки народу. Не прийдуть на поміч і донці. Але й відступати нікуди. Треба взяти оцим прибіглецем Симеоном, що тільки можна. Принаймні примусити, щоб вислухали в царевих палатах запорозьких послів. Вислухали з увагою.

Десь далеко, не досяжні окові, закричали дикі гуси, що летіли з‑за моря на рідну Україну. Зима огризалась відзимками: всі долини та луки залито водою, на вербах і лозах котики, як довгі заморські сережки, та раптом з неба завихрять білі сніжинки – окидь, й весна та зима зчепляться в мовчазній борні. Студеною і ворожою стане вода, річки покотять свинцеві води через притоплені очерети та верболози, посмутніє на душі од самого погляду на них. Але то тільки на час, пригріє сонце – вода заблищить отепліло, весело затінькають синиці, радісно забулькочуть ручаї, змиваючи в ріки спомини о зимі. На річках і в заріччях галасувала качва.

Весна. Вона зігріла щось у його душі, з нею починалася якась нова п’ядь його життя, вже, звичайно, не найкраща, а все‑таки наповнена доброю тривогою і надією.

Верба випустила довгі сережки, зронила їх аж на сірий камінь. То камінь на могилі колишнього кошового Зуба. В маленькому палісадничку біля церкви ще кілька таких каменів – на могилах двох ієромонахів та значних козаків. Мабуть, небавом спочине тут і він, нинішній кошовий Січі. Що ж, товариство не кепське і місце гарне: чутиме, як гомонять на раді козаки, як стріляють на Водохреща з гармат, не пропустить і того дня, коли здобудуть волю. Якщо, звичайно, той день колись настане. А може, однесуть його на гору, на старе запорозьке кладовище. Місця там теж вистачає. Але спочине ще не скоро. Ще гаряче шугає в жилах кров і в серці достатньо жару. І сили, і переконаності, і впертості також.

Раптом почув клекіт, підвів голову й побачив на гребені куреня бусла. Отаманове серце заплеснула тепла хвиля, й стало воно на мить тремке і беззахисне, ніжне, чуле, і покотилися по ньому вербові котики, й протекли крізь нього несміливі струмки, і попливла в нього весна. «Той чи не той?» Той самий, для якого мостили вони з Лавріном колесо, чи якийсь інший? Хотілося, щоб був той самий, бо ж він народився і виріс на Запорожжі, отож був їхнім родаком. «Весна», – ще раз відмітив думкою, але вже трохи інакше. Весна – це розкіш для душі, це час найбільших клопотів і найбільших сподівань.

На січових вулицях – розкаль. Сірко пробирався вузькою стежкою попід куренями. Біля Кисляківського куреня його погукали згори – запорожці перекривали курінь, двоє лежало на гребені, ще кількоро – трохи нижче, очерет подавали по драбині з того боку. Побажав козакам Бога в поміч і сказав, щоб не лінувалися, бо протікатиме знов.

На голій гілці темної олешини сидів шпак і співав, він нікого не боявся, заливався на все горло. Співав він по‑синичому, птаха це така, що по‑своєму співати не вміє, а тільки по‑чужому, всі ж думають, що він їх передражнює.

На вигінці біля Медведівського куреня отаман побачив Міюського, а за ним ще чотирьох донців. Стояли біля колодязя, вдавали, що п’ють воду. Вони були немов насторожені птахи. Махни рукою – зірвуться й полетять. Либонь, насправді були готові до лету, п’ятеро прийшли сюди, а троє чекають з кіньми біля Кошеіванцівської могили.

Міюський пішов навстріч кошовому, заступив йому шлях. Стежка в цьому місці була вузька, кралася попід тином; козаки, щоб не бабрати в калюжі чоботи, хапалися руками за кілля запрути, обшмульгали його долонями до блиску. Сірко не міг обминути Міюського, не ступивши в багнюку. Не звик до такої поведенції, в грудях йому ворухнулась досада. Але вона одразу ж розтала, подумав: «Міюський набридає не аби так, важить животом своїм і козаків». Кругле, з великим лобом лице Міюського за ці дні осунулося й потемніло, ніби аж вкрилося лишаями. Раніше він голився чисто, залишав тільки невелику, клинцем, борідку та чепурні вуса, а тепер лице нерівно, кущами, заросло щетиною. В чистих, гарячих очах горіли колючі вогники‑запитання. Він не міг погасити їх, приховати покорою, хоч і знав, що тут не має жодної сили, що його можуть скарати за одним помахом пальця кошового. Тепер знову був свавільним розбійним отаманцем з Міюсу, який колись причарував відчайдушним молодецтвом Стеньку й зворохобив на царевицтво Симеона – сина варшавського міщанина, підданця Дмитра Вишневецького. «Скажи, кошовий, – хапав Сірка поглядом за груди, – чим це скінчиться для нас? Ми довірилися тобі. Ми такі ж козаки, як і ти…»

Сірко вернув Міюському його мовлені подумки слова:

Дата добавления: 2015-06-04