Тут усе дихає Україною

Родовід Вернадських бере свій початок в надрах історії Речі Посполитої – спільної держави поляків, литовців і українців, яких тоді називали «русами». Сам Володимир Іванович цікавився своїм генеалогічним древом і за документами відновив родовід своїх предків. Виявилось, що литовський шляхтич Верна, під час війни козацької України з Польщею перейшов на бік козаків і боровся з ними проти польських магнатів. Невдовзі він був страчений поляками. Але його сини за батьковим прикладом стали козаками і навіть старшинували на Запорожжі. Коли Запорозьку Січ було підступно знищено за наказом Катерини II, прадід Вернадського, Іван Никифорович Вернацький (буква «д» з’явилась пізніше), утік у Чернігівську губернію. Спочатку жив тихо‑мирно, не виносився, а потім односельці обрали його священиком. Маючи дванадцять свідків, Іван Никифорович довів, що його дід і батько посідали старшинські посади, і йому вдалось потрапити до списків дворянства. Одначе за доносом його з цих списків вилучили.

Отримати дворянство пощастило діду Володимира Івановича Василю Івановичу Вернацькому, який із тих пір писався Вернадським. Прекрасний військовий лікар (служив на посаді штаб‑лікаря), він брав участь у походах Суворова і навіть у його славетному переході через Альпи. Згодом потрапив у полон до французів, отримав у Парижі із рук самого Наполеона орден Почесного легіону за гуманне ставлення до поранених. До речі, Іван Вернацький свого часу посилав сина Василя вчитися до Києво‑Могилянської академії, але той не послухав батька і пішки пішов до Москви – вчитися на лікаря. Тоді свавільний батько публічно відмовився від сина і прокляв його в церкві. З того часу всі діти Вернадських умирали в отроцтві. Коли Василю Івановичу вже було під шістдесят, він вирішив назвати сина Іваном, на честь немилосердного родича. Саме він і продовжив рід Вернадських.

Василь Іванович одружився на сестрі Опанаса Яковича Короленка – Катерині Яківні. До речі, їхній внук – Володимир Галактіонович Короленко, відомий російський письменник і публіцист, пристрасний захисник прав простого українського народу – троюрідний брат Володимиру Івановичу.

Син Василя Івановича, Іван Васильович Вернадський народився в Києві, тут‑таки вчився, закінчив університет і в 1843 році, маючи двадцять два роки, поїхав за кордон удосконалювати знання політичної економії. Невдовзі він захистив магістерську, а згодом і докторську дисертацію, і очолив кафедру політичної економії в рідному університеті.

У той час він знайомиться з освіченою й ініціативною дівчиною, Марією Миколаївною Шагаєвою, яка стала його дружиною, другом і помічником. Саме політична економія стала предметом її захоплення. Іван Васильович переходить викладати до Московського університету, потім стає професором у Головному педагогічному інституті, а згодом береться до роботи в Олександрівському ліцеї. За порадою дружини він починає видавати популярний економічний журнал «Экономический указатель». Вернадський планував навіть вступити в полеміку з М. Г. Чернишевським, який хотів привернути увагу суспільства до селянської общини, – Вернадський і Чернишевський стояли на різних позиціях: якщо перший мріяв про конституцію, то другий кликав Русь до сокири.

Невдовзі Іван Васильович одружився вдруге (Марія Миколаївна померла від туберкульозу). Дружиною його стала Ганна Петрівна Константинович, дочка українського поміщика. Вона була голосиста – давала уроки співу в Петербурзі і брала участь у відомому хорі композитора Балакирева. Саме вона і дала світові сина Володимира: це сталося в Петербурзі, на вулиці Мільйонній, 12 березня 1863 року. Потім на світ з’явились його сестри – Ольга та Катерина.

Та згодом сталася велика сімейна драма. Іван Васильович на засіданні Вільного економічного товариства вступив у палку полеміку: він доводив, що велика промисловість і велике землеволодіння – аж ніяк не синоніми. І тут, у розпалі дискусії, він утратив свідомість. Це був крововилив у мозок. Після цього сім’я переїздить до Харкова, де Вернадському‑батькові дають місце управителя Харківської контори Державного банку. Володі Вернадському на ту пору виповнилося п’ять років.

На той час Харків стрімко розвивався. Столиця Слобожанщини, вільнолюбного козацького краю, налічувала 50 тисяч жителів. У 1808 році тут відкрито астрономічну обсерваторію, а в 1865 році М. М. Бекетов формулює теорію алюмотермії (згодом В. І. Вернадський внесе великий вклад у цю галузь знання), 1879 року засновано Харківське математичне товариство, а в 1885 році відкрито Технологічний інститут. У той же час у Харківському університеті працюють учені зі світовими іменами.

Якось до Івана Васильовича зайшов Дмитро Іванович Каченовський, професор Харківського університету, його щирий приятель. Він саме повернувся з‑за кордону, розповідав про Гарібальді, франко‑прусську війну. Малий Володя жадібно слухав про сповнене драматизму, але сильне прагненням до волі європейське життя. Іван Васильович, вислухавши новини, сказав Каченовському:

– Ще мій батько був упевнений, що я доживу до конституції в Росії, але тепер я бачу, що дай Бог дожити моєму синові!

Однак життя на Слобожанщині значно відрізнялось від животіння в сіро‑казенному Петербурзі, улітку відділення Харківської банківської контори їхало в Полтаву на Іллінський ярмарок, а Вернадські перебирались на Полтавщину як на відпочинок. Ярмарковий натовп, яскраве вбрання жінок, ремиґання волів та корів, цигани в червоних сорочках, що пришпорювали карих та гнідих коней, – усе це захоплювало душу Володі Вернадського. Він запитував:

– Невже і ми пішли з цих людей?

– У нас тут ціла купа родичів, – відповідав батько, задоволено всміхаючись. – А корені наші саме з цих країв. Скільки тут волі, землі й неба!

Особливо багато розповідав про історію та звичаї цих країв двоюрідний дядько Євграф Максимович Короленко.

– Не люблять у нас тут холуїв, бо козаки ніколи ні перед ким шапки не гнули, – гарячився він, цьвохкаючи батогом по засохлих бур’янах. – Я хоч і не такий, як Залізняк або Гонта, але прямо в хату заходжу, хоч і ґуль чимало понабивав. Були і в нас такі, як Джордано Бруно. Тільки не можу зрозуміти, чого він пішов на кострище, я б, як Галілей, усі хрести їм, собакам, перецілував би. А тоді б вийшов і сказав: а все‑таки буде по‑моєму!

Вони часто гуляли з дядьком тихими зимовими вулицями Харкова. Один любив розповідати, другий – слухати. Глибоко в нічному небі сяяв Чумацький Шлях, дядько називав Володі сузір’я по‑українському – Стожари, Волосожар… У 1873 році Володя пішов у перший клас Харківської гімназії, перед цим провів літо в Основі, спадковому маєтку видатного українського письменника Григорія Квітки‑Основ’яненка. Він захоплено читав його українські повісті, адже все навколо нагадувало про них. На театральній сцені йшов незрівнянний «Шельменко‑денщик», на Гончарівці можна було досі зустріти прототипів «Сватання на Гончарівці». Тоді ж, навчаючись у гімназії, він робив перші проби пера.

Украина, родная моя сторона,

Века ты уже погибаешь…

Но борешься, бьешься,

бедняжка, одна

И в этой борьбе изнываешь…

Харків, Слобожанщина і Полтавщина залишили в юній душі Вернадського незгладимий слід, тут він відчув незрівнянну велич природи, її вічну таємницю. Ус е спліталося в ній – і тремтливий слід Чумацького Шляху на річковій гладіні, і посвист крил хижого птаха, що каменем падав на жертву, і міріади світлячків на запашних степових травах, і зоряне шатро незабутнього українського неба.

Однак життя йшло своїм плином. Іван Васильович не міг довго залишатися в тіні суспільних проблем та ідей. Він знову переїздить до Петербурга, перед цим побувавши за кордоном. У Мілані Іван Васильович приніс у готель газету «Вперед», що її видавав відомий російський емігрант, філософ П. Л. Лавров, знайомець Вернадського по Петербургу. Володя почав читати газету і натрапив на повідомлення про циркуляр, який забороняв друкування в Росії українською мовою. Він показав газету батькові.

– Як це може бути? – вражені очі хлопця запитально дивились на батька.

Іван Васильович не витримав. Не пом’якшуючи фактів, він розповів синові історію України, історію боротьби українців за незалежність, а також про таємне українське товариство – Кирило‑Мефодіївське братство, одним із очільників якого був дядько Ганни Петрівни Вернадської.

Батько читав йому уривки з «Кобзаря», вони вражали Володю. Він повернувся в Петербург переконаним українцем і залишався ним усе життя. У столиці юнак почав знайомитися з українською літературою, знаходив книжки в бібліотеках, скуповував їх у букіністів. Дізнавшись про цілий масив літератури польською мовою про Україну, вивчив польську мову. Згодом батько відкриває видавничу фірму «Славянская печать» і книжковий магазин на Невському проспекті.

Одного разу в столичній гімназії до Володі Вернадського підійшов красивий смаглявий гімназист з овальним обличчям і нервовими жестами. Це був Андрій Краснов, котрий на все життя став його другом. Краснов, який захоплювався Геродотом, заприязнився з Вернадським, цікавим до всіх галузей знань і мистецтва. Уже тоді формувався всеохопний енциклопедичний його геній, що пізніше так повно і синтетично виявився в різних сферах науки, філософії, історії. Захоплений історією України, Володимир Вернадський заінтересував своїм баченням цього предмета своїх товаришів Краснова й Кульжинського. Після зимових канікул усі троє мали писати історію князювання Володимира Волинського. В одному з віршів, присвячених Володимиру Вернадському, Андрій Краснов так висловив своє ставлення до українських студій Володимира: «Скажи мне, сердце патриота, зачем так сильно ты грустишь?»

Вернадський відчував свою належність до «козацької держави», він глибоко і всебічно намагався висвітлити її роль у Європі. Для цього він пише статтю «Угорська Русь із 1848 року», в якій демонструє свій незалежний погляд на історичні події, заснований на ґрунтовному вивченні величезної кількості літератури за темою. Але «регістр» захоплень і ідей Вернадського не обмежується історією. Він бачить перед собою всю картину світу, він намагається знайти їй своє пояснення, першопричини явищ і походження людини. Батько дарує йому на день народження книгу Ч. Дарвіна «Походження людини» англійською мовою.

«Дивним чином, – згадував пізніше Володимир Іванович, – потяг до природничих наук дала мені зіпсована класична гімназія, завдяки тій внутрішній, підпільній, непідозрюваній діяльності, яка в ній йшла в тих випадках, коли в її середовище потрапляли живі, талановиті юнаки‑натуралісти. У таких випадках їхній вплив на інших міг бути дуже сильним, бо вони відкривали перед товаришами новий живий світ, глибоко важливий і чудовний, перед ним зовсім блідло сухе і звиродніле викладання офіційної школи».

Насамкінець гімназичного життя навколо Краснова й Вернадського утворився тісний гурток природознавців. Потім він перейшов в університетське життя.

Дата добавления: 2015-06-04