Розділ IV 3 страница. – Відпусти мене, лицарю! Не тримай, мов здобич!

– Відпусти мене, лицарю! Не тримай, мов здобич!

Іван наблизився до неї і взяв її руки до своїх. Тепер вона і не намагалася виривати їх.

– Але ж ми можемо відвезти тебе додому. Ця земля чужа тобі, я ж бачу!

Голос дівчини затремтів.

– Тепер мій дім тут. О Аллах… Чому доля кидає мене, немов билинку осіннім вітром? Спочатку відірвали від дому там… Тепер знову. Козаче, я загину з тобою, відпусти!

Богун рішуче хитнув головою.

– Я даю тобі слово шляхтича і лицаря, що з тобою нічого не станеться, а я захищу тебе від будь‑яких негараздів. Поїхали додому!

Плечі дівчини опустилися. Вона вичерпала всю свою рішучість під час нападу, потім у сутичці з нахабою‑запорожцем і тепер зовсім не мала сил боронитися. Більше вона не вимовила жодного слова. Мовчки, з виглядом безмежної покори, йшла за Богуном до пристані, і в серці козака здіймалась дивна туга, коли він бачив, з яким фатальним спокоєм крокувала вона назустріч долі. Долі, яка вже вдруге круто ламала її життя. З одного боку, він не міг зрозуміти її, адже вона чомусь сприйняла повернення додому з агарянської неволі, як щось погане, навіть страшне для неї. Але все ж Богун співчував полонянці. Він відчував, що став для неї тим самим вимушеним зламом долі, який вона так глибоко переживала. Для чого ж він все це діє? Іван не знав відповіді, але розумів, що інакше чинити не може.

Синоп палав. Хмари густого чорного диму час від часу застеляли низьке сонце на заході, а тріск вогню змішувався з голосами десятків нещасних, які своїм плачем не могли докричатися до Аллаха, щоб відкрити йому очі на пекло, утворене гяурами на землі. Запорожці ватагами покидали зруйноване місто. Поганяли волів та коней, що тягли мажари, навантажені здобиччю, готували до подорожі через море фелюки, захоплені на рейді. Впорядковували різномасті натовпи звільнених бранців і полонених турків. На турків тепер очікувала помста у вигляді невільницьких ринків Персії та Кавказу.

Соколець, оточений почтом військової старшини, вислухував доповіді чайкових отаманів про втрати, кількість здобичі, полонених та суден, на які це все потрібно було розмістити. Синоп був останнім містом, яке він запланував як ціль походу. А тепер упевнявся все більше і більше, що пора повертатися на Січ. Кількість здобичі мала більш ніж пристойні розміри, слід по собі вони залишили також надзвичайно солідний, а півторатисячний загін звільнених був занадто великим тягарем, аби не вплинути на швидкість пересування флоту і маневрування ним у разі бойових дій на морі. Стояла середина вересня – час, по якому недалекий початок сезону штормів на Чорному морі, а турецький флот міг будь‑якої хвилини перейти від бездіяльності до рішучих дій, щоб покарати нахабних запорожців. Тож кращого вибору бути не могло – вони йшли додому.

Сонце сідало, залишаючи на заході червону заграву, коли запорізька флотилія здійняла вітрила і вирушила назустріч відкритому морю.

Богун сидів замислившись на носі чайки. Крутив у руках коштовного пістоля і позирав на хвилі. Там, за десяток сажнів від облавка судна, з води грайливо вистрибували темні блискучі тіла дельфінів. Стрімко злітали вони над водою, на мить показували свої гострі, немов усміхнені мордочки, щоб знову зникнути в блакитних хвилях. Інколи швидко пропливали під човнами, і тоді у прозорій воді були добре помітні їхні темні силуети, або навіть підпливали впритул до облавків і витикали з води рильця, поглядаючи хитруватими очима, після чого змахували сильними хвостами і зникали. їх зовсім не лякали злагоджені удари весел, низькі голоси, які виводили журливу пісню степових чумаків, і дзюрчання води за кормою байдаків.

Як же звик Іван до вільного морського вітру і відсутності землі на обрії! До білих рисочок чайок над головою та їх жалібного квиління. У далеких спогадах залишилося вкрите лісами Поділля та спокійна й неквапна стрічка Південного Бугу, і як приємно було зануритися з головою в круговерть буйного козацького життя! От він, смак слави. П'янкий і неповторно милий серцю. Ні з чим не зрівнянне почуття власної сили, коли ти стаєш до двобою з озброєним ворогом і отримуєш перемогу над ним, граєш власним і чужим життям, бачиш перед очима хиже лезо, яке бажає напитися твоєї крові, але неспроможне нічого зробити, натикаючись на крицю твоєї шаблі. Коли ти летиш серед гарматних громів, нездоланий і невідворотний як кара Божа, сходиш щаблями штурмових драбин і кидаєшся на оскаженілого ворога, відчуваючи запах крові і мушкетного диму. Коли бачиш поряд із собою могутніх, непереможних лицарів і знаєш – ти один з них. Один з тих, кого в Україні з повагою називають: запорізький козак…

Іван був вдоволений саме таким життям і не шукав собі іншого. І ось лиш тепер, після останніх подій, після Синопу і зустрічі в палаці невідомого Ахмета‑паші, щось незрозуміло і всебічно тяготило душу. Засіло десь глибоко мілкою болючою скалкою і не давало спокою. Що це? Чому пригадує її очі знову і знову? Чому снить мало не кожної ночі? Напевне, дається взнаки відчуття вини за те, що вчинив супроти її волі, майже силою привів на пристань і посадив на одну з фелюк, на якій розмістилися звільнені бранці. Урешті для чого він це вчинив? Адже не полонянкою своєю хотів її зробити за кухоль горілки, що його винен Савці Обдертому після повернення на Січ! Що кухоль, він радо поставить Обдертому діжу найкращого меду лише з тієї простої причини, що той є добрим товаришем, а в кишенях Богуна після походу дзвенітиме щире золото. Навіщо ж тоді? Іван не знав, а якщо бути чесним, не хотів собі зізнатися в тому, що боявся не побачити її більше ніколи, залишивши в далекому від батьківщини анатолійському місті. І заради того лише примусив людину чинити проти її волі? Він був огидний собі! Так. Але хіба лише совість мучила козака дні і ночі? Чому ж так хотів її знову зустріти, заглянути у волошкові очі, почути срібний дзвін її голосу?…

Ні! Богун навіть струснув головою. І думати він не бажає! Та й врешті він нічого про неї не знає. Ані хто вона така, ні звідкіля, ні імені… Він навіть не знає, на якому з кораблів вона тепер знаходиться. Хоча це, звичайно, легко з'ясувати… Ні, к бісу її! Даремно він тоді став між нею і Савкою! Іван перевів подих і зробив над собою зусилля, аби відвести думки на щось інше. Він запалив люльку, дістав з піхов шаблю – батьківський дарунок, і заходився гострити її невеличким кам'яним брусочком. Дуже обережно, легкими рухами по колу, так, як вчив Омелько. Дамаська криця не любить насильства, казав він, гострити потрібно саме лише жало. Так, криця не любить насильства. Навіть криця… А хіба ВОНА любить? Залишив тоді її поміж натовпу бранців і пішов собі! Хотів, правда, про щось запитати, але вона якось швидко розтанула проміж іншими жінками. Махнув тоді рукою і подався до своєї чайки, до братчиків. Хотів якнайшвидше забути. Не зміг. І ось тепер вона весь час перед очима. її сяючі очі, рум'яні щічки, граціозна постать. Богун знову і знову запалював люльку, глядів собі будь‑яку справу, аби лише позбутися нав'язливих думок, але не міг. За спиною почувся рух. Іван повернувся і з полегшенням зітхнув – до нього наближався Омелько. Ось людина у розмові з якою можна позбутися дурних думок!

– А що, Іване, зажурився, за домівкою скучив? – весело поплескав Богуна по плечу Омелько.

– Мені й тут добре, – знизав плечима Іван. – А хіба що?

– Мені нічого. А от ти, бачу, сидиш сам не свій.

Іван відчув, що червоніє. Неймовірно! Невже на його обличчі так легко прочитати те, що лежить у нього на душі!

– Тобі так здається, – усіма силами намагаючись виглядати спокійним, буркнув Іван.

– Здається, то й здається, – байдужно мовив Омелько. – У будь‑якому випадку не журися.

– Я й не журюся.

– От це добре. Радий я за тебе, Іване! – Омелько жартівливо скуйовдив Іванового оселедця. – Добрий рубака з тебе виріс, ох добрий! Старий Федір потішився б, якби бачив тебе в ділі. Прийдемо ось у Січ, їй‑бо, листа йому справлю, похвалю.

Іван мовчав, не знайшовшись, що відповісти на похвали курінного отамана. Омелько зітхнув.

– Нам би лише повернутися… Ще одна трудна справа чекає на нас попереду.

– Справа? – стрепенувся Іван.

Омелько посміхнувся.

– Сподобалася козацька робота?

– Цілком.

– Бачу. Та не така то справа, про яку ти подумав. Ми переобтяжені здобиччю, з нами півтори тисячі невійськових, тож у бій без крайньої необхідності не поліземо. За бажанням отримати малу крихту можна втратити все, – говорили мудрі. Нам би, Іване, до Микитиного Рогу тихцем пройти та турка не розбудити.

– Але ж під Очаковом ті галери! – згадав Богун.

– У тому й річ. Тепер їх, напевно, ще більше, тож нам до лиману шлях закритий. Розвіють по вітру з гарматним димом так, що й кісток не зберемо. Колись, бувало, ми й наскоком йшли… Славні оказії мали, криваві. Але тепер того не буде, Соколець не дасть. Цей мостивий пан перед тим, як у лоб кидатися, десять раз подумає, але знайде спосіб хитрістю обійти отоманина.

– Як?

– Я мислю, цього разу до Очакова не підемо.

– А куди ж? – розкрив рота Іван. Він не дуже добре знав гирло Дніпра, але пізнав його настільки, щоб розуміти – шлях назад лежав повз Очаків, і другої дороги не було.

– Побачиш! – хитрувато посміхнувся Омелько. – А поки що це військова таємниця.

Іван трохи помовчав, не наважуючись поставити наступне запитання, але нарешті подивився в очі Омелькові:

– А що буде з… що буде з бранцями, яких ми звільнили?

Омелько байдужно знизав плечима.

– Не знаю. Кожен сам обиратиме свою долю. Дехто залишиться в Січі, хтось повернеться в Україну. Тільки там для більшості радощів мало. Хіба рідні залишилися, а так… – курінний змахнув рукою. – Хату татарва спалила, дітей та батьків побили. Нещасні люди. Знаєш, багато хто з них не хоче повертатися назад, навіть ті, котрі не потурчені. Особливо баби. Вони вже й турченят в неволі народили, вбираються за їхнім звичаєм. Смішно сказати, вони на козака, єдиновірця, дивляться, як на ворога, і не дивно. Пропадуть тепер, швидше за все, якщо не підбере добра душа.

Іван після почутого мало не заскреготав зубами.

– Тоді задля чого ми веземо їх додому?! – мовив він гаряче. Більш гаряче, ніж йому хотілося б.

– Відомо, для чого, – Омелько взяв з лави пістоля, який лежав поблизу Богуна, недбало покрутив у руках і поклав назад. – Гарний пістоль, венеційська робота… Розумієш, Іване, татари, немов пошесть, точать сили землі нашої, і скоро вона стане схожа на пустелю. Тисячами з України женуть люд в неволю, в Подніпрянщині зникають цілі села, навіть міста. Так, немов і не було їх ніколи, не жили там слов'яни, перетворюючи дику пустку на родючий край, на землю, котра нам усім стала батьківщиною. І ця земля без людей, що працюють на ній, кохають її і звуть вітчизною, вона помирає. Вона потребує рук. Рук трударя, хлібороба. Вони, – Омелько вказав рукою у хвіст каравану, туди, де йшли фелюки, човни і човники з колишніми невільниками, – працювали задля процвітання нашого ворога, з яким б'ємося сотні років, живота не жалкуючи. Самі того не бажаючи, вони наносили Україні подвійну шкоду – спустошували своєю відсутністю її і звеличували працею Оттоманську Порту. Тож тепер нехай населяють хрещений світ або помруть.

– Але ж вони опинилися там не з власної волі!

– Авжеж. Але тепер це немає жодного значення.

– Це жорстоко…

Омелько зітхнув. Йому й самому було неприємним те, що він говорив Богуну. Але що поробиш, коли це правда?

– Романтичний юначе, – відповів він. – Твої уявлення про добро і зло, про жорстокість і милосердя дуже схожі на ті, котрі мав і я півтора десятка літ тому. Вони прекрасні. Але в них є одна велика вада – вони не мають нічого спільного з реальним світом. Життя – жорстока річ.

– І все ж це жорстоко! – уперто повторив Іван.

На сонце раптом набігла хмаринка, і вітер одразу ж посилився. Подекуди на вершечках хвиль з'явилися білі баранчики піни.

Омелько уважно подивився на небо. Там, розтягнувшись уздовж обрію, темніла сива стрічка хмар. Вони, поки ще далекі, оторочували край неба свинцевими тонами.

– До негоди це, не встигнемо до берега, – спокійно вимовив він. – Чому ти так за них переживаєш? Як котрий добрий козак, той не пропаде. Чи, може, за тією красунею сумуєш, що за кухоль горілки вторгував?

Іван спалахнув.

– Ти знаєш? Але звідкіля?!

– А чому ти дивуєшся? Поганий був би я отаман, якби не знав, чим дихають мої козаки. А у твоєму випадку ще простіше – братчики розповіли.

Богун деякий час мовчав.

– Вона теж хотіла залишитись, – озвався він трохи згодом.

Омелько уважно подивився на Івана і поклав йому на плече руку.

– Не картай себе. Ти вчинив вірно. Але тепер ти відповідаєш за неї, пам'ятай це.

– Пам'ятатиму, – твердо відповів Іван.

Омелько ще раз оглянув небо, поступово хмурніючи, потім попрямував до стернового.

– Здається мені, Богуне, – мовив він заклопотаним голосом наостанок, – що дуже скоро ми будемо вирішувати більш нагальні питання, аніж суперечки на тему жорстокості та милосердя.

На лавах почався рух – запорожці міняли один одного на веслах. Іван встав і пішов займати своє місце за опачиною. Стрічка хмар уже майже насунула на сонце. Вітер усе посилювався.

Буря почалася незадовго до опівночі. Скажений вітер з ревом кидався на чайки, рипів щоглами, тріпотів парусиною, в яку було загорнуто вантаж, холодною рукою вдирався під жупани і кобеняки запорожців. Незабаром сипонув косими струменями рясний дощ.

Великі, немов гори, хвилі набігали на байдаки, весь час загрожуючи потопити зухвальців, які так необачно насмілились кинути виклик стихії. Темним громаддям з'являлись вони з темряви, щоб за мить впасти на легенькі суденця, підхопити їх на свої могутні плечі і кинути в бездонне провалля. Десяток, сотню, тисячу разів. Холодна темрява плювала в обличчя струменями солоної морської води, а вітер робив відчайдушні спроби розірвати купку човнів, що горнулися один до одного. За ревом бурі годі було почути накази чайкових отаманів або гасла з чайки Сокольця, проте запорізький флот тримався злагоджено, без паніки і метушні.

Ще до початку негоди було знято вітрила, чайки зійшлися в купу і повернули носом до вітру. Все, що могло випасти за облавок, закріплено, усе, чим можливо вичерпувати воду, приготовано. Досвідчені мореплавці сіли на весла і стали до стерна. Запорожці молилися і клали хрести. Окремо від решти козаків, на чердаках кількох чайок, запорізькі чаклуни‑характерники бурмотіли під ніс собі чудернацькі заклинання, щось сипали у воду, палили і виливали, виконуючи одним їм відомі ритуали.

Богун сидів на веслах поряд з іншими і напружено прислухався до хрипкого, надірваного голосу Омелька. Той проходився, не дивлячись на шалену хитавицю, мостинами, що їх було облаштовано над лавами, схилявся над головами козаків і кричав так, щоб його почули крізь ревіння вітру:

– Правим стій! Стій, хай вам грець! Так, добре! Лівим добав! Ще добав!.. Стерновий, колька твоїй матері! Рівняй човен, собачий сину! Так, так тримай! Добре! Тепер лівим стій, правим потроху! Не барись, не барись, братики, такої катавасії сам чорт не бачив, поспішай! Якщо вигребемо, кожному барило горілки від мене!

А дощ лив немов з відра. Деколи ревіння бурі приглушував тріск грому, а сполохи блискавиць химерними рисками прорізали чорне як смола небо, і тоді морок зникав на коротку мить, а холодне сяйво висвітлювало страшне у своєму безумстві море, шматки білої піни і десятки комах‑човнів, що, віддаючи серед бурхливих хвиль рештки сил, вели боротьбу за життя.

Час ніби застиг. Богун не відчував ні холоду, ні втоми. Зник навіть страх, який непрошеним гостем оволодів ним на початку бурі. Залишились тільки тупа впертість не підкорятись, різко посилені відчуття та швидкоплинні напади морської хвороби. Узагалі нудило лише його та Нечая, тож до іншого домішувався ще й сором за власну слабкість, навіть не дивлячись на те, що жоден із запорожців не звертав на них уваги. Повільно, дуже повільно спливав час. Хвилина за хвилиною, години, одна за одною… Сили, напружені до неможливого, інколи готові були полишити Івана, але він робив над собою титанічні зусилля і продовжував виконувати вказівки отамана.

– Праворуч стерно! – кричав Омелько. – Відвертай, відвертай хутчіш! Чи тобі, чоловіче, повилазило, не бачиш сусіднього човна?!

Та стерновий бачив човен. Просто безумство бурі приймало такі обсяги, що вертка чайка вже майже не слухалася стерна, злітаючи на хвилях майже до небес або падаючи у чергове провалля.

– Не втримаю! – гукнув стерновий, старий козак Цибуля, до Омелька. – З рук рве!

– Гей, Малахаю! – покликав Омелько.

І тієї ж хвилини поряд з Цибулею виросла кремезна постать Малахая, якого Іван пам'ятав ще з дня, коли їх з Нечаєм приймали до товариства. Ще хтось кинувся на допомогу стерновому на носовому стерні.

Десять козаків не спиняючись вичерпували воду, яка прибувала так стрімко, що Іван відчував – її рівень доходить йому вже до колін. Він наскрізь промок, в очах тьмяніло, як тоді, під час переслідування турецькими галерами, і так, як тоді, Богун, зціпивши зуби, налягав на опачину, відчуваючи в роті присмак власної крові.

Боротьба за життя тривала. Одного разу різкий тріск, що пролунав зовсім поряд, та перелякані зойки заглушили навіть громове ревіння шторму. Тоді на човен встигли підняти трьох напівживих чоловіків з числа колишніх невільників – у темряві два човни зіткнулися і обидва затонули. Скільки людей на них залишилися в живих, не міг сказати ніхто. Вдруге повз чайку перед очима Богуна пронесло вітром фелюку з поламаною щоглою і двома десятками людей на облавку. Люди несамовито волали про допомогу. Мить – і вони без сліду зникли у непроглядному мороку серед хвиль. Невільники, на відміну від запорожців, не мали досвіду протистояти стихії, не могли витримати тривалої боротьби з морем, тож гинули першими…

Почало вщухати вже після опівдня наступного дня. Повільно, неквапом відпускала буря зі своїх холодних лабетів тих, хто не захотів підкоритися їй, мужньо та вміло боровся і відстояв своє право на життя.

Спочатку вщух дощ, потім помітно послабшав вітер. І лише гороподібні хвилі ще кілька годин кидали чайками, немов іграшками, відбираючи у веслярів останні сили, але скоро вляглись і вони. Сонце нависало над обрієм, позолотивши схід, коли хмари зникли так само раптово, як і з'явились. У тиші сутінків серед повного штилю ніщо не нагадувало про пекло, яке десять годин тому ковтало людей і трощило човни.

За п'ять миль від Очакова флот зупинився – повернулися вислані вперед вивідчики і донесли наказному отаману, що гирло Дніпра наглухо закрито турецькою ескадрою. Окрім тих двох десятків галер, які перебували тут раніше, там стали на якір ще тридцять два менших судна. Тепер стало зрозумілим, чому в морі козакам жодного разу не зустрілися турецькі кораблі – великий двобунчужний паша Каєнан, що саме перебував на посаді капудан‑паші, вирішив не наздоганяти їх в морі, що малося звичайним носінням води в решеті. Доцільнішим, на його думку, було перекрити шляхи відступу гяурам і дати бій безпосередньо в гирлі Дніпра – цієї триклятої вагіни, що плодить нові й нові тисячі ворогів ісламу та Блискучої Порти.

Не врахував Каєнан‑паша лише одного – запорожці як свої п'ять пальців знали Дніпрово‑Бузький лиман, усі його численні протоки та затони і не мали ніякого бажання зустрічатись із флотом сонцесяйного падишаха. Тож вони вчинили те, на що під час розмови з Богуном натякав Омелько. Чайка Сокольця першою повернула у вузьку протоку. За ним в очерети заглибилась решта флотилії. Після минулого шторму їх залишилося дев'яносто два байдаки, човни і човники. Шість трофейних суден або затонули, або були віднесені у відкрите море, що було для них рівнозначним.

Шість годин вони йшли вузькою протокою серед високого очерету, вишикувавшись по дві чайки в ряд. Ще годину просувались вервечкою в один човен. Останні дві милі приходилося йти, відштовхуючись від дна ратищами списів, – протока настільки звузилась, що про весла годі було й думати. Надвечір виярок, у який перетворилася протока, дещо поширшав і закінчився крихітною бухточкою, до якої могли одночасно зайти усього три чайки. Тепер до Дніпра, який неспішно ніс свої води, видимий звідси сажнів за чотириста, було рукою подати.

Не гаючись, взялися до роботи. На землю зійшли всі, хто був на човнах, швидко розвантажили перших три, після чого натягнули на кожен з них по два десятки міцних мотузків‑бук‑сирів і витягай чайки на порослий низькими чагарниками берег. їх місце в бухточці одразу ж зайняли нові три чайки. Почалося вимотуюче перетягування важких моноксилів на відстань у чотириста сажнів. У роботі були задіяні всі – звільнені невільники, які саме тепер стали в нагоді запорожцям, самі козаки, старшина, навіть сам наказний отаман. Соколець, не відстаючи від інших, натягував свого налигача. Широкі еподи чайок повільно сунулися берегом, залишаючи глибокі колії у пухкому болотистому ґрунті. Ноги грузли місцями по коліна, але робота не припинялася ні на мить. Навіть коли настала ніч, знесилені люди продовжували працювати. Кожну чайку тягнули триста‑чотириста чоловік. Коли на воду Дніпра спустили перші три, повернулися за другими трьома, потім ще і ще. Інколи Соколець давав наказ перепочити. Тоді козаки сиділи і лежали не розпалюючи вогнищ, після чого вставали, щоб знову натягувати мотузки. Година минала за годиною у важкій праці.

Лише надвечір другого дня після початку переправи всі чайки зайняли своє місце вздовж берега Дніпра, навантажені і готові продовжити похід. Решту човнів, майже всі, що були захоплені в Синопі, Соколець, не роздумуючи, наказав вивести з ладу й залишити на березі бухти. Далі того вечора не пішли. Наказний отаман добре бачив, що люди стомлені, тож вирішив, не дивлячись на близькість ворожої ескадри, відпочивати до ранку.

Іван повільно йшов серед натовпу колишніх невільників, які розташувалися на березі Дніпра, і уважно вдивлявся в обличчя жінок, намагаючись зустріти знайоме обличчя тої, котра не йшла з думок протягом усієї подорожі від побережжя Анатолії. Вдивлявся, але не міг побачити. Підходив до жінок, обличчя яких були закриті згідно з мусульманським звичаєм, розпитував, та користі з того було мало.

– Кого ти розшукуєш, сину? – запитала було якась літня жінка.

Богун спинився і закліпав очима.

– Вона… Вона була тут. Я привів її на пристань у Мединет‑Юл‑Ушак.[46]

– Як її ім'я?

– Я не знаю… – плечі Івана опустилися. Він повернувся і пішов геть. Спинився лише тоді, коли побачив, що табір залишився позаду. Мовчки сів на траву і запалив люльку. Пригадалася та розмова в будинку, коли зустрів її вперше. Тепер у вухах бриніла її майже молитовна фраза: «Козаче, відпусти, я загину з вами!» Перед очима постала фелюка з переляканими людьми, яка промчала під ударами хвиль і зникла безвісти. Без стерна і весел в тих людей не було жодних шансів залишитися живими…

«Ех! Загубив душу невинну!» – промайнуло в голові Богуна. Сутінки все густішали, а він сидів і палив, відчуваючи в горлі гіркоту тютюнового диму, і не хотів навіть поворухнутися. Йому чомусь здавалося, що тільки так, не рухаючись, у заціпенінні після багатогодинної втоми, він зможе уникнути мук совісті і відчуття дивної туги, яке надходило від думки, що більше ніколи він не зможе заглянути в її ясні очі, побачити чарівну посмішку вуст, почути музику її голосу. Замислившись, навіть не почув шурхоту легеньких кроків за спиною. Опам'ятався, тільки почувши позаду себе той самий голос, несподіваний цієї хвилини, немов грім серед ясного неба:

– Ти не мене розшукуєш, козаче?

Вона стояла, кутаючись від вечірньої прохолоди у червоний оксамитовий кунтушик, – той самий, у якому Іван бачив її востаннє. Байдужним поглядом позирала на Богуна. Він одним рухом підхопився і застиг перед нею, не знаючи, що відповісти. Від несподіванки і думок, які мав хвилину тому, все в голові перемішалося.

– Я не міг тебе відшукати… – промимрив нарешті.

– Тому тебе відшукала я.

– Це… Це чудово! Чудово, що ти… Я боявся… – Іван раптом натрапив на її погляд і розгублено замовк.

– Ти думав, що я потонула? – немов прочитала його думки дівчина і саркастично посміхнулася. – Але ж це завдяки тобі я попала в бурю, отже, твій страх за мене принаймні дивний. Мені навіть здається, що він більше схожий на страх за свою совість. Адже так виглядає переконливіше?

– Але це зовсім не так! – вигукнув Богун. – Я хотів зробити як краще!

– Звичайно, – з байдужістю знизала плечима дівчина. – Самі лишень добрі наміри. Навіть коли в них немає ніякої потреби… Що ж, давай присядемо, я втомилась. Уперше в житті довелося тягнути важкі човни. Вони теж з причини добрих намірів?

Не очікуючи на відповідь, вона сіла на теплу, порослу травою землю. Іван, почуваючи себе незграбним, сів поряд.

– Як тебе звати, горе‑рятівник? – тепер у голосі Іванової полонянки лунали нотки гіркої іронії.

– Іван… Іван Богун. Мій батько – реєстровий хорунжий з Поділля.

– Син реєстрового хорунжого, – похитала головою вона. – Що ж, син реєстрового хорунжого, я голодна і мені зимно. Я не маю, до кого звернутися, тому й знайшла тебе.

Іван знову підхопився на рівні.

– Я… Я миттю! Я щось принесу! – він швидким кроком кинувся туди, де розташувалися запорожці, але одразу ж спинився і нерішуче поглянув на неї.

– Ти тільки зачекай на мене! – мовив гаряче.

– Іди, не бійся, я не втечу без вечері і теплого одягу. Для цього сьогодні трапилося надто багато подій, і я втомлена.

Іван швидко пішов, майже побіг до чайки. За кілька хвилин уже й повертався. В руках мав мідного казанка з саламахою і кілька сухарів. На плечі накинув потертий кобеняк з овечої шкіри. Швидко підсів ближче до дівчини.

– Ось, – простягнув їй казанок і сухарі, – вибач, але це все, що я можу запропонувати. Харчі закінчуються.

Але дівчина без зайвих слів підтягла до себе казанок і почала їсти. Відкушувала маленькими шматочками грубу страву, болісно кривилася, коли гризла твердий, немов камінь, сухар. Богун потайки кидав на неї захоплені погляди. Йому здавалося, що навіть те, як вона їла просту козацьку поживу, було зроблено гарно і дуже витончено. Він мовчки спостерігав за нею, не в змозі відірвати погляд. На душі сором дивним чином змішувався із захопленням. Сором за присохлу до казанка саламаху та кобеняк, від якого тхнуло кінським потом, і захоплення тим, як вона рухається, їсть, позирає на нього. Як підіймаються і опускаються в такт диханню під оксамитом кунтуша її невеликі, але пружні перса. І знову на нього находило те дивне відчуття, яке зазнав вперше кілька днів тому, коли зустрів її в палаці санджак‑бея. Іван не міг зрозуміти, звідкіля береться це тепле почуття до людини, яку він бачив лише другий раз у житті.

Нарешті дівчина відставила казанок. Богун похапцем відшпилив від очкура і подав їй флягу з джерельною водою. Вона зробила кілька ковтків і повернула флягу, ледь хитнувши головою на знак подяки. Іван підвівся на коліна і накинув на неї кобеняк. У цьому шитому на плече добрячого козарлюги плащі вона майже потонула. З насолодою згорнула на грудях кудлаті фалди так, що з‑під вовни виглядало лише її миле личко.

– Ніколи не думала, що такі прості речі можуть спричинити таке задоволення! – вдихнула вона прохолодне повітря, – Але я, здається, залишила тебе без вечері і теплої постелі?

– Не переймайся, – змахнув рукою Іван, – щось виметикую. Тобі зручно?

– В умовах, які склалися, зручно. Я весь час кажу собі, що могло бути гірше.

Іван кілька хвилин насуплено мовчав. Потім поглянув на неї.

– Ти дозволиш мені запитати тебе про щось?

– Запитуй, – знизала плечима дівчина.

– Як твоє ім'я?

– Навіщо тобі? – відповіла вона питанням на питання.

Іван знизав плечима і відповів просто:

– Ти мені подобаєшся. Дівчина навіть засміялась.

– Але ти мені не подобаєшся! – сміючись відповіла вона.

Іван не відступав:

– І все ж?

– Якщо тебе так цікавить, можеш кликати мене Ганною.

– Гарне ім'я.

– Мені про це вже говорили, і неодноразово.

– А звідки ти, Ганночко?

Ганна з викликом поглянула на Богуна, і він побачив у її очах хитруваті вогники.

– Ти допитливий, козаче. Скільки ж тобі років такому?

– Скоро виповниться двадцять.

– Старший на цілих п'ять літ… З Бару я. Чув про таке місто?

– Як не чути! Наш хутір поблизу Вороновиці, а це ж зовсім поряд!

– Ти ще й земляк?

– Виходить, що так.

Ганна підвелася і обтрусила з одежі кілька сухих травинок.

– Ну от що, син реєстрового хорунжого. Час мені йти до своїх. Бувай здоровий, – вона трохи помовчала і раптом пом'якшила непривітний до цієї миті голос, – дякую тобі за все…

– І за те, що витяг тебе з неволі? – раптом вихопилося в Івана.

Вона не відповіла. Рвучко повернулася і пішла геть, мов попливла у вечірніх сутінках. Іван ще деякий час дивився їй вслід, після чого неспішно покрокував туди, де розмістилася команда його чайки. Задумливо роздивлявся вкриті сивою імлою мороку округи і чухав потилицю. Не міг зрозуміти, що відчуває гостріше: радість від того, що вона залишилася живою і неушкодженою після бурі, і він врешті знайшов її, чи смуток від того, що вона так швидко пішла. Іван вкотре ставив собі питання, на яке не мав відповіді: чому ж усі думки навколо неї, знову і знову? Чому стоїть перед очима і не дає спати, немов мана?

Нарешті Богун тихо пройшов поміж козаків, які розкинулися у живописних позах прямо на землі, та влігся поблизу Нечая і Обдертого. Ті вже давно і безтурботно хропли, підклавши під голови кулаки. Ліг, відкинувшись навзнаки, і почав роздивлятись високе зоряне небо над головою.

Цілий океан зірок. Міріади дрібних холодних цяточок, які ледь помітно мерехтіли, підморгуючи юнаку, наче старому знайомому. А в зеніті, між розсипами зірок, застиг тоненький блискучий серпик місяця. Знайома, багато разів бачена картина. Під долонями м'яка шурхітлива трава, ніс відчуває пахощі степу, змішані з вогким ароматом ріки, а вуха вловлюють плюскіт невідомої живності в недалеких очеретах. Усе, як раніше, до його повної вражень мандрівки за Чорне море. Але дещо змінилося в ньому самому. Чомусь не втішає краса природи. Чомусь не йде сон, а серед зоряного неба, видимі лиш очам закоханого юнака, визирають знайомі риси. Усі думки навколо неї, у голові вдесяте носяться ті слова, що повинен був сказати їй, але не наважився…

Змучений думками не менше, ніж денною працею, Богун заснув далеко за північ. Але й уві сні бачив її усміхнене обличчя, чув слова, якими вона розмовляла з ним. І якби хто заглянув уважніше в обличчя молодого Богуна, він неодмінно б помітив, що той ніжно посміхається. Життя поступово розкривалося перед ним, приносячи з собою азарт бойовищ, версти шляхів, знайомства з новими людьми, новий досвід і нерозділене поки що кохання. І воно все було попереду, таке велике, повне невідомих подій життя.

Дата добавления: 2015-06-04