Розділ IX 2 страница

Коваль почухав потилицю.

– Складно. Коронний гетьман, у нього охорони, самі знаєте…

– Знаємо. То що, не допоможеш?

– Я сказав: складно… але можливо!

– То можливо?!

– Атож.

– І що ж то за можливість?

– Хвіртка в мурі. Крізь неї до пана гетьмана проводять тих гостей, які не повинні потрапляти на очі стороннім свідкам. Ви розумієте?

Богун з Нечаєм перезирнулися.

– Ти про що?

– Я про те, що пан Конєцпольський, як ревний католик, не може дозволити собі позашлюбні стосунки, отже…

– Водить панянок таємними дверцятами, – докінчив за Коваля Богун. – А тобі звідкіля про це відомо?

Служник зітхнув:

– Розповідав же вам – Филон мій, покійник, у Олександра в почеті перебував, тож дізнався якось. А від нього і я.

– Так… – замислився на мить Богун. – Тобто там охорони немає?

– Наче б ні.

– От і славно. Далі я вже бував, з Божою поміччю ще раз навідаюсь!

Здалеку долинув неквапний перестук копит і голоси. Крізь розчинену браму на подвір'я заїздили кілька вершників. Коваль швидко підхопився.

– Зробимо, пани‑молодці, усе зробимо! – кинув він пошепки, і в очах його зблиснув змовницький вогник. – Сонечко сяде, тоді й вирушимо. А зараз вибачайте, повинен кару свою відбувати.

І служник, немов одразу помолоділий після розмови з козаками, залопотів босими п'ятами в бік новоприбулих. Хвацько підхопив кінські повіддя, вказав на вільні столи і заходився виконувати свою роботу. Богун деякий час проводив його поглядом. Краєм ока помітив, як з‑за прочинених дверей шинку виглянуло гладке обличчя Мойсаха – господар суворо наглядав за роботою свого недбайливого наймита, не наважуючись напуститися на нього у присутності козаків.

– Оковиту винуватить, – пхикнув Савка. – Але навіть до нього доходить, хто тут для нас головним лихом є.

– Нещасний чоловік, – задумливо мовив Нечай.

– Нещасна Україна! – Богун відчув, як у ньому закипає лють, і одним духом вихилив вміст чарки, яка стояла біля нього неторкнутою впродовж усієї розмови.

Ганна стояла на колінах перед образами в кутку своєї невеличкої кімнати. В очах танцював язичок тремтливого полум'я лампадки, губи шепотіли молитву. З‑під стелі на неї сумно і якось співчутливо поглядав лик Божої Матері.

– Матінко Божа, порадь, порадь, не залиш мене! Захисти, заступнице! На все воля твоя, і тебе благаю наставити рабу твою на вірний шлях, бо серед людей не можу знайти поради та розуміння…

На мить вона затихла, дослухаючись до далеких кроків у безкінечному лабіринті коридорів замку.

– Чому, пораднице, кохання, яке приходить до людей і робить їх щасливими, стало для мене пекельною мукою? Чим прогнівила я Бога, що, мов неприкаяна грішна душа, не можу знайти собі місця ні у своєму світі, ні поряд з тим, кого полюбила всім серцем? Гірко мені, Свята Діво, чому все так складно? Ніколи не благала тебе, заступнице, так, як зараз: оборони! Навіть у бусурманському сералі не було так важко, як тут, серед людей, що з ними єднають мене родинні зв'язки, чия кров тече і в моїх жилах. Не дано їм мене зрозуміти, не дано і мені… Коли сплю, він приходить до мене, зіткавшись з нічної темряви, сидить поряд на ліжку, гладить рукою чоло… А коли прокидаюсь, бачу в уяві лише його очі, посмішку. На вулицях міста, серед людського потоку відшукую його постать, з високих фортечних мурів виглядаю одинокого вершника, який мчить серед зелені трав до мене, щоб припинити мою муку і зігріти серце своєю присутністю. О, хто б мені пояснив: чому так прив'язана я до нього, до того, кого бачила кілька разів? Над ким, таким незграбним, сміялася у відплату за те, що визволив мене зі злої чужини… Чи ця мука мені у відплату? Тоді Бог жорстокий… Надто кара важка за мою нерозумність. Урятуй мене, Діво Маріє, подаруй мені його, або… або дай забути раз і назавжди. Щоб жити своїм життям, дихати на повні груди, не криючись від людей у почутті, яке мусить приносити щастя і радість земну, але не горе й муку…

Ганна зітхнула, тричі перехрестилася і піднялась з колін. Мовчки підійшла до вікна.

За тонким венеційським склом стрімкою ходою наближався теплий літній вечір. Раптом Ганні здалося, що вона не має чим дихати у спертому, пропахлому сирістю повітрі палацу. Рвучко розчинила вікно, і знадвору одразу ж увірвався лагідний вітерець, який приніс пахощі смаженини. Очевидно, десь у нетрях замку, в спекотних кухнях, готували вечерю. Намагаючись заспокоїтись, Ганна завмерла біля розчиненого вікна.

На подвір'ї замку, куди виходило єдине вікно її кімнати, якраз мінялася сторожа. Жовніри у блискучих кірасах і закруглених з боків іспанських шоломах, шикувались перед дверима прибудованого до фортечної стіни караульного приміщення. По‑молодецьки приймали стройову стійку, стискаючи у правицях ратища хижо загострених алебард. На мить Ганні стало страшно – а що як він прийде саме цього вівторка? Як пройти повз цих кремезних вояків, закутих у залізо, не знаючих жалю і непідкупних… Непідкупних? Ех, жаль, що немає поряд Наталки, вона вмить би домовилася з охоронцями, аби ті не завдали шкоди йому, тому, кого з такою надією очікує її панночка. Але ні, зайве це! Ще не дай Бог, дознається дядечко Станіслав… А він пройде! Пройде повз них, як робив це раніше. Він зможе. Зможе, якщо… Якщо тільки він прийде!

Зітхнувши вкотре, Ганна кілька разів смикнула за шовковий повороз дзвіночка, що висів над ліжком. Завмерла посеред кімнати, вказівним і середнім пальцями рук масуючи перенісся. Кілька разів провела ними попід очима, немов намагаючись розгладити шкіру, яка і без того виглядала надзвичайно білою і бархатистою. Скоро двері розчинилися, і до кімнати нечутною ходою увійшла служниця – літня жінка, зодягнена в темне вбрання. Посивіле волосся мала прибраним під чудернацький головний убір з темно‑коричневого сукна. На поритому зморшками обличчі уважний погляд вицвілих очей.

– Вибач, що потурбувала, Людвіго. Наталі ще не було?

– Ні, ясна панно, як з'явиться, я одразу ж доповім.

– Добре, іди.

– Що панна бажає на вечерю? Чи, може, нині вечерятиме в товаристві пана Станіслава?

– Ні. Я чомусь зовсім не зголодніла. Краще вийду на мур, подихаю свіжим повітрям… Адже сьогодні вівторок?

– Так, панночко, – кивнула головою Людвіга, не розуміючи, чим викликане останнє запитання. Вона сумлінно шпигувала за Ганною, і дівчині це було добре відомо. От нехай і поламає голову над її словами.

– Вівторок. Знову вівторок… Що ж, піду погуляю муром.

– Панна має зауважити, – сухо мовила Людвіга, позираючи на «вередливу схизматку» з погано прихованою ворожістю, – на мурі вже зовсім темно. Недовго й оступитися.

– Не хвилюйся, Людвіго, я не оступлюся, – сміливо глянула в очі кармелітці Ганна, зробивши відчутний наголос на останньому слові.

Людвіга вийшла нечутною тінню. Ганна наблизилася до високої оріхової шафи і дістала звідти довгий плащ з темно‑блакитного лундишу. Накинула на плечі і рішучим кроком вийшла з кімнати.

Темрява поглинула цитадель. Розчинились у чорній імлі високі, увінчані саженними зубцями мури, викладені з позеленілого від часу каменю. Розтанули, залишаючи по собі лиш неясне темне громаддя. Без спомину зникли будівлі в замковому колодязі‑подвір'ї, пропали без згадки гостроверхі, криті почорнілою ґонтою вежі, які, немов мовчазні охоронці, споглядали вузькими очима‑бійницями на південь, північ, схід та захід. Біліли в мороці лише мармурові стіни гетьманського палацу – вони займали майже увесь внутрішній бік південно‑західного муру. Там, з розчинених настіж через денну спеку вікон, лилося жовтувате світло багатьох десятків свічок, чулися розмови, кроки людей.

Ганна підійшла до того кінця муру, який полюбляла найбільше – саме тут вона колись зустрілася з Богуном, тут вперше скуштувала смак його цілунків, обурено лаючи козака за нечуване нахабство. Завмерла, притулившись плечем до шорсткого прохолодного каменю. Прислухалась. До звуків, які порушували тишу раніше, додалося бряжчання зброї – вартові на містку перед брамою, нудьгуючи, ходили з боку в бік, вдаряли ратищами алебард до дощок мосту, брязкали кірасами до залізних наплічників. Ганна відчула, що незрозуміла тривога, яка було охопила її холодними обіймами, потроху відходить, і вона заспокоюється. Тиша і аромат теплої літньої ночі внесли рівновагу до її думок, спогадів. Пригадалися вечори, проведені в Синопі, серед ласкавого шепотіння морських хвиль, жалібного квиління чайок і дзвону струн, якими сивобороді меддахи звеселяли слух гостей бейлербеєвого палацу. Але одразу ж всемогутній володар, ім'я якому – пам'ять, наповнив картини минулого гуркотом битви, тріском пожеж і криками людей, за якими пам'ять навалила на Ганну ревіння буремного моря, солоні бризки на обличчі та крики потопаючих. Немов усе відбулося щойно, і вона все ще відчувала біль у долонях, якими відчайдушно вчепилася за облавок човна. Бачила великі, немов гори, хвилі. Вони то здіймали вутле суденце на неймовірну височінь, то жбурляли у прірву, сковуючи серця людей на облавку крижаним жахом. Пригадався й вкритий кіптявою і заляпаний бризками крові запорожець, який нахабно виволік її з кімнати, і якого вона, не тямлячи себе від люті, різонула ножем по руці. Поступово прийшов і ЙОГО образ… Перегрітий денним сонцем степ на березі широкого Дніпра, оглушлива пісня міріадів цвіркунів, коників і цикад. Теплий кобеняк… Чому саме той кобеняк? Іноді найпростіші речі стають у нагоді більше, ніж добірні страви і вишукані хутра… «Я переверну землю заради того, щоб ти зробила це з власної волі…»

– Як дивно складається життя, – ховаючи в темряві сумну посмішку, мовила Ганна, звертаючись до байдужного каміння муру. – Тисячолітня істина про невміння цінувати того, що маємо, і жалкувати за втраченим назавжди. Що ж, Ганнусю, ти могла бути щасливою… не змогла лишень вчасно розпізнати свого щастя. А воно, жорстоке, другої нагоди надати не поспішає…

Немов прокинувшись від сну, почула неголосний дзвін на північній вежі, що височіла над фортечною брамою. Друга година по півночі. Як швидко злетів час. Що ж, потрібно вирушати до своєї набридлої кімнати, Людвіга й так здивована її пізніми і такими довгими прогулянками. Хоча тепер вони, напевне, припиняться. Неможливо повернути втрачене, а гіркота від усвідомлення цього лише зростає, відповідно до покладених на таке повернення надій.

Коли вона почула за спиною невиразний шурхіт, не одразу звернула на нього увагу, занурена у власні думки. Та ось уже, не в змозі скинути заціпеніння, що раптом опанувало її, повільно повернулася. За кілька кроків від неї, окреслений на тлі всипаного зорями неба, стояв Богун. Від несподіванки мало не зойкнула.

– Я прийшов, Ганно, – він ступив до неї і взяв її тендітні долоні до своїх. – Я прийшов, Ганно, і… Святий Боже, як же мені тебе бракувало!

Іван відчув, як вона притислась до нього всім тілом, і не міг вимовити жодного слова, лише гладив ніжно її голівку, так, як колись, кілька безкінечних років тому. Коли ж це було? Так, учора. Не було кровопролитної битви під Кумейками, не було смерті батька, а він не тридцятидворічний хорунжий Вороновицької сотні Брацлавського полку, а молодий запорожець, який до нестями закохався в гарну, але непоступливу і вкрай гордовиту дівчину. Несподівано для себе зрозумів, що знає її вже більше десяти років, за які бачив лише двічі. Надто великий час і надто дорогі ті дві короткі миті, щоб усе це можливо було викласти будь‑якими словами. І він мовчав. Мовчав, відчуваючи, як тремтить її тіло, п'янів від пахощів її волосся і терпкого аромату полину, що його приніс з поля лагідний нічний вітерець. Йшли хвилини, нанизувалися на вервечку часу, обходячи двох закоханих, немов ті не були підвладними плину того самого часу…

Схаменулися лишень, коли брязкіт обладунків біля воріт сповістив про зміну варти. Ганна підняла обличчя. На ньому, мокрому від сліз, сяяла посмішка. Іван посміхнувся у відповідь.

– Я по тебе, красуне моя. Поїдемо?

– Поїдемо.

– За муром мої побратими, вони допоможуть нам. Можемо вирушати негайно.

– І негайно вирушимо. Іване…

– Так, зіронько моя?

Ганна ще раз притислася до нього, ховаючи обличчя на грудях.

– Я чекала тебе. Увесь цей час чекала.

– Усе позаду.

– Усе позаду. А тепер забери мене звідси!

Богун заглянув їй у вічі і прошепотів:

– За тим і приїхав. А зараз ми мусимо мовчати і йти тихо‑тихо. Давай свою руку.

І вони, немов дві тіні в нічному мороку, почали свою подорож переходами та галереями замку. Нечутно проминули сходи, далі пройшли дубовим настилом нижньої галереї, якою, під час бойових дій, захисникам цитаделі доставляли військовий припас, воду та харчі. Швидко пробігли повз темні в цей час вікна палацу. Іван занурився в забуте досі відчуття битви, яке приходило колись, коли він біг із шаблею наголо вузькими вулицями турецьких містечок, готовий будь‑якої миті поставити життя на лезо власної шаблі, курок пістолета і тверду руку. Зір неначе покращився – очі вирізняли в темряві навіть дрібні деталі орнаменту на олов'яних віконницях палацу, прохолодне повітря заповнювало легені, холодило скроні, у яких били тулумбаси пульсу. Голова стала на диво ясною, а шкіра долоні відчувала дотик тендітних пальчиків коханої, і від того дотику чомусь усе навколишнє здавалося нереальним.

Непоміченими прослизнули під вузькою невисокою аркою з ретельно обтесаного каменю і вже почали збігати крутими сходами до підземелля, що вело до рятівних дверцят, коли, несподівано для себе, почули за спинами різкий вигук:

– Хто тут?! – голос лунав напружено і дещо налякано. Слідом почулося брязкання обладунків. Не було сумнівів, що їх помітив один з охоронців, який не гаючись здійме тривогу. «До хвіртки! – пронеслося у голові Богуна. – Встигнути за будь‑яку ціну!»

– Ані руш! – неслося навздогін. – Стояти!

Але Іван і Ганна вже зникли в темному отворі замкового підземелля. Розриваючи на шматки нічну тишу сплячого замку, вдарив постріл, вслід за яким почулися крики і гупання кількох десятків ніг. Охорона реагувала миттєво – вже через три хвилини після того, як втікачі зникли в підземеллі, туди, один за одним, пробігли п'ятеро ландскнехтів зі смолоскипами і мушкетами напереваги.

Першим, кого побачив Іван, коли вони нарешті опинилися за межами замкових укріплень, був, звичайно, Савка Обдертий. Розставивши широко ноги, взуті у жовті сап'янці, на які щедрими хвилями спадали широкі блакитні шаровари, він стояв, перегородивши стежку, яка вела через рів. Схилив голову, придивляючись до мороку, у руках мав оголену шаблю і пістолет.

– Ти, Іване? – запитав, коли з темряви почулися кроки утікачів.

– Я, хто ж ще, – видихнув Іван, – та за мною такі молодці поспішають! Скоро й тут будуть.

За плечима в Обдертого Богун помітив Нечая і Коваля. Останній боязко позирав то на козаків, то на відчинені дверцята в мурі.

– А що, ковалю, наваримо гетьманським посіпакам пива? – несмішливо кинув Нечай, поглядаючи на його зішкулену постать. Але Коваль перелякався так, що навіть і не думав того приховувати.

– Ой, біда буде, люди добрі! – тремтячим голосом видихнув він. – Якщо упіймають, будемо палі ковтати. їй‑бо, не простить!

– Та ти біжи, Іване! – Савка поплескав Коваля легенько по плечу рукою, у якій тримав пістолет. – Куди тобі, беззбройному… Дасть Бог – зустрінемось. Одарку виходжуй, душа твоя гніздюкова! – А коли за Ковалем затріскотіли кущі верболозу, придивився до Ганни. – Ну, за такою красунею можна не лише в кубло до Конєцпольського лізти, а навіть чорту на роги, слово гонору, побратиме! Здається мені, ох і продешевив же я тоді в Синопі!

А з високих мурів замку, у вузьких прорізах бійниць на вежах, поблизу кованої залізом замкової брами чулися крики, тупіт та брязкіт металу.

– Уперед, до коней, – вигукнув Нечай, і за мить усі разом кинулися до гайка за ровом, де передбачливо залишили коней.

Іван прислухався до звуків замку, який перетворився на розтривожений мурашник, і гадав: чи знають там, що сталося, а чи прийняли його за звичайного злодія. Але за кілька хвилин зрозумів: судячи з розмірів здійнятої тривоги, зійти за звичайного злодюжку йому не світить. І це означає, що буде погоня. Що ж, вони передбачали й таке. Тож тепер було потрібно лиш одне – якнайскоріше опинитися якнайдалі від Бару, адже місто, яке слугувало резиденцією коронного гетьмана Речі Посполитої, могло стати ідеальною пасткою для його ворогів.

Ось і коні. Богун вправно плигнув у сідло і подав руку Ганні. З насолодою вдихнув аромат її парфумів, коли посадовив перед собою у сідло.

– Уперед, уперед, конику‑братику! – прошепотів до Цигана, який сторожко косував оком на свою ношу, яка враз побільшала. – Винось нас звідси, Цигане!

А кінь немов очікував саме цих слів – рвонув з місця широкою риссю, через кілька сажнів переходячи на чвал. Позаду одразу ж почувся перестук копит Нечаєвого Гнідого і Савчиного Стригунця.

То була шалена гонитва. Мерехтіли у світлі молодика вузенькі, порослі кущами і невисокими вишеньками вулички, що безладним мереживом опутали околиці Бару, чорні купи яворів і осик, благенькі містки над канавами та ручаями, стріхи хаток і комор. Коні, свіжі після довгого відпочинку під стінами замку, здавалося, не відчували землі під ногами. Летіли легкокрилими птахами, лякаючи запізнілих перехожих. Хіба таких наздоженеш? Але що це?! Засурмила позаду сурма, наповнила темряву ночі новим, тривожним змістом.

– До брами! – почув Іван напружений голос Нечая. – Вони скликають нічну сторожу до брами, це гасло. Чи встигнемо, Богуне?

– Встигнемо! – крізь міцно стиснені зуби крикнув Іван і вдарив острогами коня, який і так чвалав, не розбираючи дороги.

Ще кілька хвилин несамовитого бігу, і попереду замайоріли вогні на вежі північної брами. Темне громаддя гостроверхої башти немов ковтало вузьку запилену вуличку, яка одразу за муром перетворювалась у битий шлях, що вів на Немирів.

За сотню кроків від брами притишили хід. Не прохопившись жодним словом, Богун ніжно поцілував Ганну і прикрив її полою киреї. На мить відчув прохолодну шовковість її шкіри, побачив обнадійливий погляд. Поряд Нечай зсунув на потилицю шапку і, набундючившись, впер в бік правицю, Савка витяг з‑за пояса пістолет і поклав його попереду себе на кульбаку. До воріт під'їздили кроком, не криючись.

– Відчинити ворота! – владним голосом звелів Нечай польською охоронцям, які завмерли, не маючи уяви, хто перед ними. – Ну, скурвий набрід, чого стали, мов вкопані?! Коритися, коли вам наказує військовий товариш коронного гетьмана!

Наперед завмерлих жовнірів виступив молодий шляхтич, якого, очевидно, тільки цієї миті розбудили – синій, шитий золотою ниткою жупан він накинув просто на білизну.

– Хто старший сторожі? – гаркнув до нього Нечай.

– Я… Тобто поручник Кульчицький! – виструнчився шляхтич.

– Чому ворота зачинено? – навис над головою у нього козак.

– Але, проше пана, ніч… маємо пильний наказ його ясновельможності! – початок фрази пролунав нерішуче, навіть дещо налякано, проте поручник швидко опанував себе, і слово «ясновельможності» було вимовлено сміливим, якщо не сказати викличним тоном.

Нечай, очевидно, вирішив одразу ж поставити юного поручника на місце:

– Як стоїш, вояко? Що маєш за вигляд?! Ти на військовій службі чи на своєму хуторі, хлопок лапаєш?! Пся крев! Присягаюсь мощами святого Бенедикта, ти в мене повчишся військової виправки. У фортеці, у казематі!

Козак швидко зіскочив з коня і підійшов до Кульчицького впритул.

– Шаблю! – гаркнув він, простягаючи руку.

– Цо?! – очі Кульчицького зробилися круглими, немов бійниці вежі в нього над головою.

– Те, що чув! Тебе варто заарештувати за таке несення сторожової служби. І це нічної пори, коли запорізькі лотри можуть таємно прослизнути до замку пана Конєцпольського!

– Але… слово гонору, я мав відпочивати в цей час. Прошу вас вибачити мій вигляд і це прикре непорозуміння…

– Прикре непорозуміння! Чому нас затримують?

– Але вас не затримують. Ворота зачинено з розпорядження пана гетьмана від заходу до сходу сонця.

– І ви не отримували ніяких наказів щодо нас?

– Слово гонору – жодних! Але якщо панове мають відповідні універсали…

– Добже! – Нечай зробив вигляд, що заспокоюється. – Що ж, я не буду поки що виносити вашу поведінку на очі пана полковника. Хоча добряча головомийка вранці вам не завадила б! Ви, мій друже, шляхтич і офіцер його королівської милості, тож маєте виглядати зразком для ваших жовнірів, – Данило вказав на чотирьох мушкетерів, які виструнчилися поруч.

– Я зрозумів вас! – тепер у голосі Кульчицького не було й тіні виклику.

– Відчиняйте негайно! – буркнув Нечай. Він узяв коня за повід, але сідати в кульбаку не поспішав. Натомість тримався поряд з Кульчицьким.

– Виконуйте, – кинув нарешті той жовнірам.

Через хвилину заторохкотіли по дерев'яних жолобах важкі ланцюги – сторожа опускала підйомний міст. Здалеку, наближуючись, вдруге залунала сурма. Кульчицький прислухався.

– Але прошу вас визнати, пане Богунєвський, – поважно і ліниво звернувся Нечай до Івана, очікуючи, доки вартові закінчать свою справу, – смажену вепрятину з яблуками мій французький кухар готує краще… Я не хочу кидати тінь на гостинність пана Станіслава, та все ж…

– О, що ви, що ви, – Богун мало не зареготав, але примусив себе відповідати в манері Нечая. – 3 вашим кухарем ніхто не зрівняється. Усе ж таки бенкет мені сподобався, особливо заключна його частина.

– Пшепрашам! – ляпнув перше, що прийшло йому до голови Обдертий, але одразу ж зрозумів, що польською не зможе зліпити й двох слів, і замовк.

– Так, не сперечаюсь, усе було дуже пристойно. Мені лише здається, що я даремно не випив на прощання кубок того чудового меду. Доведеться як‑небудь завітати до старого, просто так, без запрошення. Ви ж знаєте, мій друже, він мені завжди радий.

– О, це так. Я навіть чув, що ви доводитесь родичем пану Конєцпольському.

– Ну, то є не зовсім вірно… Хоча його прабабця доводилася моєму двоюрідному діду по батьківській лінії… це тому, що володів Смоленськом та Карасунбазаром…

– А! Так‑так, пам'ятаю! Мені багато оповідали про цього гідного мужа.

– Ну то ось вона доводилася йому… Кульчицький! – прикрикнув Нечай на поручника, – чому так довго?

– Мені прикро, – ніяково промимрив той, – але… пробачте, я чую сурму. Це наказ посилити пильність. Тому… Не гнівайтесь, панове, я вимушений виконувати свої обов'язки.

– О! Цей благородний хлопчик мені починає подобатись, як на ваш погляд, пане Богунєвський? – запитав Данило у Богуна, продовжуючи гру.

– Цілком з вами згоден! – з дурнуватим пафосом відповів Іван. – Служіння батьківщині до останнього подиху, хіба це не прекрасно?

Кульчицький починав нервувати – десь з боку замку чувся стукіт копит.

– Я прошу вас подати свої універсали, панове.

– Звичайно, звичайно! Пане Богунєвський, ви маєте при собі універсали, писані на ваше ім'я?

Іван розгублено похитав головою:

– О, мені вкрай прикро! Я залишив їх на збереження пану Конєцпольському.

– Що ж нам робити? – заглянув Данило в очі Кульчицькому.

– Панове! – у голосі поручника задзвенів метал. – Я буду вимушений затримати вас, якщо не матиму на руках універсал на право переїзду за межі міста в нічний час! Як ваше прізвище? – подивився він на Нечая.

Той у відповідь широко посміхнувся:

– Не хвилюйтесь, поручнику! Від хвилювання погіршується травлення, що вкрай погано для такого суворого вартового, як ви! – він витяг пістолет, одночасно охоплюючи шию Кульчицького вільною рукою. – У мене тут ось є чудовий універсал, писаний на прізвище Пістолєвський!

Розкривши від несподіванки рота, Кульчицький поглянув у отвір пістолетного дула перед очима, і він здався йому цієї миті не меншим від гарматного жерла. Збоку клацнуло раз, потім вдруге – це звів собачку свого пістоля Богун, а за ним Ганна, яка відкинула полу киреї, за котрою ховалася, і видобула із сідельної кобури важку для її тендітних рук зброю.

– Ну що, Кульчицький, відкриєш ворота, чи, може, бажаєш зробити останній подих на королівській службі вже зараз? – насмішкувато запитав Нечай у поляка українською мовою.

– Пшепрашам! – ще раз повторив Савка Обдертий і штурхнув вартового, який порався біля підйомного механізму мосту. Потім підхопив важкого бердиша, що його впустив жовнір, і щосили рубонув його погано загостреним лезом по канату, який, повільно розмотуючись, не давав ланцюгам заплутатись, неспішно опускаючи місток. Тієї ж миті колоди мосту з глухим гуркотом впали на камінь протилежного боку рову. Жовніри швидко прочинили браму…

Коли розгублених жовнірів біля розчинених настіж воріт проминали десятеро закованих у броню вершників, у далечині, приховані ранковими сутінками, коні втікачів мчали геть від шляху, забираючи до темної стрічки дубового гаю на обрії.

– Але, чорт забирай, я не розумію, в чому справа! – немолодий вже ротмістр притримав коня і повернувся до свого супутника – пещеного шляхтича з гладенько виголеним обличчям. На шляхтичеві, окрім блискучих лат, наплічників, поручів і поножів, був одягнений мідний шолом, що захищав не тільки голову, а й перенісся, шию і підборіддя. – Поясніть мені, в чому справа, адже в замку, коли було віддано наказ вирушати в погоню, ніхто не взяв на себе турботу цього зробити. З ким ми маємо справу в особах цих трьох триклятих утікачів?

– То вас не стосується, пане Тицевський! – відрізав той. – Нехай вас краще турбує недбалість ваших підлеглих, котрі проґавили непроханих гостей, коли ті проникли в палац, дозволивши їм зробити свою чорну справу і, крім того, випустили за межі міста.

– Моїх підлеглих буде покарано, пане Ястржемський, – схилив голову ротмістр, тамуючи роздратування. – Але чи не доречніше зараз увести мене у суть справ?

– Ні!

До них наблизився комонний жовнір у більш дешевих обладунках, ніж ті, що мали на собі шляхтичі. Покірно мовчав, доки його не помітять.

– Доповідай, – крізь зуби кинув ротмістр.

– Слід чіткий і прямий. Вони навіть не намагаються нас заплутати, їдуть широкою риссю.

– На рани Боскі! – вибухнув Ястржемський. – Але це обурливо! Я чую такі нісенітниці від ранку, хоча повинен бачити тих, кого ми переслідуємо скутими по руках і ногах вже кілька годин тому!

– Заспокойтеся, мостивий пане. Мої драгуни роблять усе від них залежне. Чи не ваше бажання взяти участь у переслідуванні злочинців особисто змусило нас втратити дорогоцінні хвилини на початку погоні?

Ястржемський промовчав. Натомість підігнав коня і скоро був на сотню кроків попереду. Драгун, очікуючи подальших розпоряджень, деякий час їхав поряд з Тицевським.

– Пся крев! – вилаявся ротмістр. – Навіть хорту відома його ціль, коли він жене зайця під час полювання! Що ж то за птиці?

– Відомо, ваша милість, – оскалився драгун, – наречену в пана Ястржемського вкрали, от він і лютує.

– Що? – очманіло глипнув Тицевський на драгуна.

Той поспішливо заховав посмішку.

– Він сватати панну Ганну приїхав. А вона в нього з‑під носа з якимось козаком і випурхнула. Німці на воротах її бачили. Вона попереду того лотра в сідлі сиділа.

– Неймовірно! – почухав потилицю ротмістр. – Скривдити племінницю гетьмана – це все одно, що скривдити самого пана гетьмана. Як він насмілився?!

– Може, її і скривдили, – хитрувато знизав плечима драгун, – але ті самі німці мовили, що вона зовсім не виглядала безпомічною, коли наводила свій пістоль на поручника Кульчицького.

Тицевський кілька хвилин мовчав, збираючи до купи думки, які роїлися в його голові, немов розтривожений бджолиний рій. Тепер, після кількох глузливих фраз підлеглого, він нарешті зміг осягнути те, що відбулося минулої ночі в палаці коронного гетьмана. Але не полегшення принесла така інформованість сивоголовому ротмістру, о ні! На свою біду він, перебуваючи на посаді начальника замкової варти, опинився в центрі зовсім не бажаних для себе подій. Адже у шляхетних колах Бару вже кілька місяців тільки й було мови, що про майбутнє весілля племінниці Конєцпольського і якогось значного посадовця з Варшави. Говорили навіть, що той користується особливою прихильністю короля. Як зазвичай водиться, у місті знали й про те, що отримає Конєцпольський внаслідок цього шлюбу. А то, не багато і не мало, нові можливості лобіювати потрібні йому питання в сеймі, не говорячи вже про золото і безліч землі. У Тицевського похололо всередині – він добре знав, на що спроможний коронний гетьман у нападах нестримного гніву. А на чию ж голову впаде той праведний гнів? Цілком вірно – на безталанну голову начальника замкової сторожі, користуючись злочинною недбалістю котрого непрохані гості насмілилися змішати карти у грі ясновельможних!

– Уперед, ледарі! – скаженіючи, вперіщив ротмістр коня батогом. – Не відставати! Якщо ми не наздоженемо цих лотрів, я, клянуся Богом, примушу кожного пожалкувати про те, що він народився на цей грішний світ!

Кілька жовнірів, які до цього тюпали попереду, нещадно підігнали стомлених коней острогами і ударами батогів. Добре годовані й доглянуті коні, немов стріли, випущені з лука, кинулися вперед, долаючи відстань швидким чвалом. Дякувати ротмістру Тицевському і коронному гетьману, чию волю вони зараз виконували, дороги можна було не вибирати, тож з‑під кінських копит летіли великі грудки вологого масного чорнозему, коли вони розривали чорними рубцями слідів жовтіючі хліба на нивах подільських хліборобів, з гучним хрускотом збивали високі стовбури соняшників, змішували з багном городину в тих місцях, де такі дії дозволяли бодай на хвилину скоротити відстань до ненависних козаків.

Дата добавления: 2015-06-04