Розділ IV 2 страница

Коли Коваль нарешті замовк, Богун рвучко піднявся і простягнув йому руку. У відповідь відчув потиск міцної жилавої руки. Руки, яка звикла до важкої праці, а тепер була змушена шукати лише одного – помсти тим, хто розбив зароблене працею право на щасливе життя цього чоловіка.

– Я не виню нікого, окрім них… Нікого! – вимовив Коваль.

Далеко за північ ліг відпочивати Богун на постелених для нього козаками кожухах, але сон не йшов до нього. Не йшов навіть після безсонної ночі й неймовірно важкого дня. Заклавши руки за голову, лежав Іван і дивився в чорне, засіяне діамантовим пилом Чумацького Шляху і вогниками зірок небо і пригадував ту мандрівку до Бару, про яку мимоволі нагадав йому нещасний Коваль. Господи, скільки ж часу минуло відтоді? І несподівано, примушуючи Івана звести голову від м'якого лежака, на тлі зоряного неба постав світлий образ коханої. Важка русява коса, усміхнені лагідні очі, ямочки на свіжому рум'янці щічок. Кольору стиглої калини жадані вуста… Уявний портрет перед очима був таким чітким і повним життя, що у Івана защеміло серце.

– Ганно, зозуленько моя… – нечутно зашепотів Іван неслухняними губами.

Серед цієї безкінечної ночі, яка нависла над ним на самому початку довгого бойового шляху через поневолену поляками Україну, він до болю чітко відчув, як далеко він від неї, такої любої, такої жаданої. Каменем на серці раптом повисли сотні верст звивистих, порослих рідкою прибитою травою шляхів. Недовго, зовсім недовго продовжувалося їхнє вистраждане за стільки років щастя. А що ж там попереду? Як хочеться зазирнути за сиву пелену таємничого майбуття! Утім… не так це! Чи не щастям для того ж Коваля було незнання майбутнього кілька років тому? І від такої думки Богун мимоволі здригнувся. Помилуй нас, Отець Небесний… І губи гаряче зашепотіли молитву. Як же добре, що тепер ніч, що нічий сторонній погляд не може помітити його тривожний вираз обличчя, муку в сірих очах. Ні, не потрібно знати майбутнього! Нехай все пливе за своїм звичаєм А з Ганною він може поспілкуватися й в уяві, адже це дуже просто, коли людину ТАК кохаєш.

– Здрастуй, зіронько моя ясна, голубко моя, квіточко весіння, – тремтять в уяві власні слова.

А у вухах майже реально дзвенить піснею весняних струмків до болю знайомий голос:

– Лицарю мій, сокіл ясний! Як же стомилася я без тебе!

– І я теж, серденько. У гущавині лісу мені вважається твоя легка постать, коли дивлюсь у темну далечінь, у подиху степового вітру відчуваю пахощі твого волосся. З безодні зоряного неба приходить до мене твоя чудесна посмішка. Лише тобою живу, лише тим днем, коли матиму змогу обійняти тебе, пригорнувши до серця.

– Який ти засмучений, Іванку! Не сумуй, не впускай у своє серце нудьги й печалі. Посміхайся! Посміхайся так, як ти вмієш, коли лукаві вогники виграють у твоїх очах, коли ясне чоло твоє розгладжується, а міцні руки лагідно, немов пір'їна, лежать на моїх плечах. Так! Ми зустрінемось, козаче мій любий, нам ніщо не зможе завадити, саме тому посміхайся.

– Я не буду сумувати! Хіба ж можу носити в серці нудьгу та печаль, коли в мене є ти. Лише важко усвідомлювати, що ти так далеко, лише сумно, що ми на самому початку довгого і важкого шляху крізь війну і кров, лише тривожно, що ти сама там, моя дорогоцінна.

– А пам'ятаєш ту заметіль?

– Звичайно, пам'ятаю!

– Пам'ятаєш, як хотів сварити мене?

– За тебе, за тебе, ясочко моя, хвилювався. Серце обливалося кров'ю, коли думав, що могло статись з тобою, якби коні збились з дороги, коли згадував палаючі, жадібні до крові від страшного голоду очі вовків у гущавині.

– Не хвилюйся за мене, мій любий, не бентежся, коханий! Молю Бога, аби вберіг тебе від кулі гарячої, від шаблі гострої. Молю і день і ніч, щоб дав нам зустрітися, щоб не відбирав одне в одного, і вірю, що Він почує мою гарячу молитву. Настане щаслива година і ми будемо поряд, ти і я. І ніщо у світі не зможе нас розлучити!

– І я вірю, Ганно. Інакше і не буває, не може бути, коли люди кохають. А давай пригадаємо все наше життя від початку?

– Давай. Це ж дуже просто. Воно почалося в Синопі, серед палаючої золотої клітки, якою був для мене сераль Ахмеда‑паші.

– Так, саме там народилися Ми. Серед палаючого міста, серед зойків і грому пострілів, серед дзвону оскаженілої криці. Адже справжнє почуття не може з'явитися на світ у тихій заводі. Ні, йому потрібне ревіння бурі, удари несамовитого вітру і нестійкість ґрунту під ногами. Лише сильний вітер здатен перетворити слабку іскру почуття на всепоглинаючу заграву пристрасті. Саме тому Ми народилися тієї миті.

– І ти купив мене за кухоль горілки.

– Я був змушений, інакше б кров побратима навіки прокляла наш союз.

– Не виправдовуйся любий, я не дорікаю тобі, лише хочу, щоб ми пам'ятали кожну мить Нашого життя.

– А після того я мало не втопив тебе у хвилях буремного моря…

– Мені було страшно тоді, любий. Та чорна безодня…

– О, вибач, вибач мені, зіронько ясна!

– Я не могла загинути тоді. Якби я знала це, страх не холодив би мого серця. Адже народившись, Ми ще не усвідомили того в буремному морі.

– І значно пізніше.

– Так, значно пізніше. У розкоші палацу, огорнута увагою шляхетного лицарства, занурившись з головою в насолоди бенкетів, прийомів і залицянь іменитих кавалерів, оглухнувши від дзвону золота і упиваючись владою над багатьма, моя половинка Нас ще тихо спала. Спала, очікуючи, коли її пробудять від сну. Спала довго, тому що ти, шляхетний мій лицарю, насолоджувався піснею мечів, забуваючи, що Ми народилися.

– Жодного дня, миті одної не дозволив собі забути. Але мене звали знамена тих, хто повстав за кращу долю України. Хіба я міг не почути їх сурму? Хіба міг у погоні за власним щастям покинути лави борців?

– А пам'ятаєш ту ніч, коли ми зустрілися на мурі дядечкового палацу? Як оглушливо мовчала тиша, а небо було таким, як і зараз? Ти був наївним і щирим… А потім пообіцяв перевернути землю заради того, щоб я стала твоєю… Вічний борець, вічний мандрівник… Тоді я думала, що бачу тебе востаннє, адже на мене очікували заручини. А ще невдовзі моя половинка Нас прокинулась. Несподівано, неждано! Немов чари, немов омана, з тугою і усвідомленням того, що я сама сполохала власне щастя. І як же довго довелося чекати на тебе! Як страшно було думати про те, що наші стежки розійшлися навік.

– Загрубіле у боях серце козацьке не відчувало твого поклику, люба… Але у снах і наяву приходив до мене світлий твій образ. Приходив, обпікаючи неземною красою і лякаючи недосяжністю…

– Милий, милий Іванку. Не намовляй на себе, хіба серце, яке здатне так кохати, може бути загрубілим? Ти лише стомився, мій лицарю. Ти стомився. Поспи любий, поспи…

І нечутно для Богуна прийшов сон, м'якою своєю рукою здмухнувши втому важкого бойового дня. Залишив лиш дорогий серцю усміхнений образ на тлі загадкового Чумацького Шляху.

На світанку Хмельницький прийняв рішення атакувати польський табір силами запорізької і татарської кінноти, одночасно віддавши наказ полкам Нечая і Кривоноса шикуватися в каре для піхотного штурму. Січові гармаші, зачувши добру справу, почали завзято обстрілювати шанці Потоцького дутими стрільнами. Скоро там, попереду основного окопу, виросли білі стовпчики вибухів, за якими почувся ледве вловимий на відстані крик. В окулярах далекозорих труб заметушилися жовніри, впали перші поранені.

Богун на чолі сотні зайняв своє місце в строю, поряд з рештою піхоти Данила Нечая. Дбайливим оком оглянув озброєних довгими двосаженними списами козаків перших трьох шеренг, перед якими стояли дві даровані Данилом шмигівниці і десяток важких, засипаних землею возів, на котрих було влаштовано дощані щити для захисту від ворожих куль і картечі. Повернувши голову, Іван помітив Михайла. Новопризначений осавула щось діловито пояснював козакам, ті уважно слухали, кивали погоджуючись головами. Богун прислухався.

– Стояти, пани‑молодці, будь що, а стояти! – кричав Нечипоренко. – Не дивись убік, уперед дивись! Якщо поряд впав козак, не твоя справа! Попереду впав – переступи! Про них буде кому потурбуватися, ваша справа стояти і крокувати вперед. Уся увага на кінчику списа. Ваше життя на кінчику списа, а решта просто гамір і пил. Коли ти відчуєш, що тебе дістали, посміхайся! Ти вже у кращому світі!

Помітивши Богуна, Михайло підійшов до нього.

– Добра розмова! – Іван поклепав осавула по плечу. – Вони вірять тобі.

– Ні, пане сотнику, вони вірять тобі і Хмельницькому, тому ладні померти.

– Усі помремо, якщо на те воля Божа. Коли встиг? – Іван вказав на вози із землею.

– Так, уночі… У деякі з возів ми колів наставили, здалеку зійдуть за шмигівниці. А за кожним возом по п'ять козаків з мушкетами, нехай підсипають ляхам перцю.

– Добре, Михаиле, добре. Тільки щоб дружно, єдиною лавою… Нам би до окопу дійти, а там уже на шаблі.

– Дійдемо, пане сотнику. Хлопці – вогонь, у діло просяться так, що не спиниш!

До Богуна підскочив на швидконогому конику полковницький джура.

– Пан полковник просять до себе…

– Зараз буду, – хитнув головою Богун.

Нечая Іван знайшов на пагорбі, який дещо здіймався над улоговиною річки Жовтої, на березі якої розташувалися супротивні табори, і який займало ліве крило козацького піхотного каре. Поряд з полковником, серед почту з джур, хорунжого і бунчужного, знаходився й сам Хмельницький. До гетьманського почту приєдналися й кілька досить багато вбраних татар, котрі, судячи зі всього, прибули від Тугай‑бея для координування дій своєї кінноти з рештою повстанського війська. Тієї самої миті, коли Богун, притримуючи шаблю, піднімався на пагорб, Тугай‑бей, приклавши руку до своєї величезної чалми, поглядав на польський табір, на якусь деталь, розташовану там, де йому вказував Хмельницький. На мурзі був зодягнений оксамитовий кунтуш, з‑під якого блищала кольчуга, на ногах Тугай‑бей мав широкі зелені шаровари і червоні сап'янові чоботи. Рондик вороного коня сановитого татарина вражав пишністю срібних бляшок, золотого галуна і дорогої лакованої шкіри.

Нечай знаходився дещо поодаль від гетьмана. Стиха перемовлявся з Кривоносом, який теж розглядав табір Потоцького в далекозору трубу.

– А, Іване, добре, що прийшов! – потиснув Нечай Іванові руку. – Як там у тебе?

– Усе добре. До бою готові, – коротко відрапортував Богун, потискаючи руку Нечаю, а потім і Кривоносу.

– А це що у вас перед батавою? – вказав Кривоніс на вози із землею та дерев'яними крилами.

– Та от, трохи батаву від куль та картечі прикриємо…

– Молодець! – посміхнувся Нечай. – Казав я тобі, Максиме: золота голова в нашого пана Івана. Поглянь – здалеку ну ніби шмигівниці!

– А тут, Даниле, якраз і не моя заслуга. То осавул мій таку армату винайшов.

– Усе одно молодці, – похитав Нечай головою, – бідний думкою багатіє! А в мене новини для тебе, тому й викликав.

– Новини? – враз насторожився Іван. – Які ще новини?

– А чому ж так насторожився? – Данило загадково підморгнув. – Та хороші, хороші! Уночі чотириста шабель запорізького війська прибули пану гетьману на підмогу, все охочекомонні. А привів їх… Ну а ось і пан військовий суддя сам до нас завітав, – закінчив він, дивлячись на когось за спиною в Богуна.

Іван рвучко повернувся. Позаду, кроків за десять від нього, взявши руки в боки, сидів у сідлі доброго гнідого жеребця Омелько. Знівечене колись обличчя розтягнулось у посмішці, очі, вкриті сіточкою дрібних зморшок, весело дивилися на Богуна. За мить Деривухо сплигнув на землю і підійшов до Івана.

– Ох і молодець! Ох і красень! Ну іди, іди, почоломкаємося! – він ухопив Богуна в обійми і тричі навхрест поцілував. – Ще вночі хотів тебе бачити, та де там! Данило каже: не руш, най відпочине. Та що я бачу? Чи ти вже не радий старому товаришу та курінному отаману, козаче? – Омелько вдавано звузив очі.

– Та Бог із тобою, чому ж не радий? – щиро посміхнувся Іван. – Не чекав я на тебе, навіть не сподівався.

Омелько нарешті випустив з обіймів колишнього вихованця і по черзі потис руки Нечаю і Кривоносу.

– Як же я можу на лежанці боки відлежувати, коли тут такі справи закрутилися. Бачу, Максиме, настрашили ви ляхів добряче, за окоп і носа не поткнуть, – звернувся Омелько до Кривоноса.

– Підсипали учора куті, – недбало кинув той.

– Ну, а нині ще й брагою почастуємо, – Омелько поклав руку на руків'я шаблі.

Поблизу них проїхали кілька старшин на чолі з полковником Крисою, наблизившись до Хмельницького, вони зупинили коней.

– Ось що, Іване, – взяв Богуна за плече Омелько. – Потім потолкуємо, розповіси мені, як ти тут жив‑був. Зараз у гетьмана невеличка нарада, і я маю бути там.

– Увечері, – хитнув головою Богун.

– Добро.

Іван повернувся і покрокував було схилом донизу, проте, зробивши всього кілька кроків, почув голос Нечая:

– Іване, запишись!

Богун знизав плечима і приєднався до кола старшин, у центрі якого знаходились Хмельницький і Тугай‑бей.

Хмельницький, на якому, як і на Тугай‑беєві, був під запиленим каптаном панцир, усе ще впівголоса радився з мурзою. Тому очевидно імпонувала така увага з боку гетьмана та козацької старшини – вузькооке обличчя з високими вилицями мало вираз задоволення і спокою, а тонкі, пещені пальці повільно перебирали чотки, зроблені з великих рожевих перлин. Нарешті Хмельницький востаннє кивнув головою, погоджуючись у чомусь із мурзою, і звернувся до старшини:

– Доброго дня вам, панове, радий вас бачити і всім бажаю славної перемоги над ворогом, – по колу пробігло схвальне гудіння, після якого голос гетьмана залунав буденно, по‑діловому. – Довгі теревені розводити не будемо, ні до чого. Отже, буду говорити коротко. На нинішній день наше основне завдання – витягти ляха в поле, тож усі сили і хист потрібно прикласти до того, аби Потоцький вивів кавалерію за межі окопу. В іншому випадку ризикуємо розбити лоба до гарматних позицій ворога. Щеня, я маю на увазі Стефана, після вчорашніх невдач буде обережнішим, але, якщо віднестися до справи терпляче, по‑творчому, мусимо отримати потрібні для нас наслідки. Тож думка моя така: полки Нечая, Кривоноса та Криси…

За чверть години Богун, без шолома і шапки, підставляючи обличчя свіжому вітру, стояв перед лавами своєї сотні з оголеною шаблею в руках. Поряд, під розвернутою хоругвою, знаходився сотенний хорунжий Тетерка, дещо позаду осавул Нечипоренко. Праворуч і ліворуч, на відстані в п'ятдесят кроків, зайняла свої місця старшина інших сотень. Прислухались. Нарешті десь у тилу піхотних полків низьким басовитим голосом зарокотали литаври. Повільні ритмічні удари, схожі в своїй урочистості на відголоски весняного грому, здійнялися над багатотисячним військом. Одразу ж до Богуна долетів голос Данила Нечая:

– Ну, з Богом, соколики, усі вперед!

І рипнули колеса важких возів, із дзвоном металу рушили батави, супроводжувані веселою грою бандур, співом сопілок та срібними дзвіночками бубнів. Козаки зневажливо поглядали на польський табір, міцні руки гралися ратищами, келепами та шаблями. Повільно, але невблаганно, немов вода весняної повені, підступало козацтво під польський окоп. А там, скільки не вдивлялися старшини, годі було й побачити жодний більш‑менш вагомий рух. Високі вали наїжачилися хижо загостреними колами, ворота було щільно зачинено, у передових шанцях ні душі. Десь там, за міцними дубовими щитами артилерійських позицій, причаїлася смерть, посаджена у бронзові і чавунні циліндри гармат, звідти люто позирали очі тих, хто звик дивитися на українську націю, як на робуче бидло. І саме тому відважні сини цієї самої нації міцніше стискали в руках зброю і, наплювавши на небезпеку, крокували назустріч гарматним жерлам. І дивне почуття охопило Богуна тієї миті. Крім звичного вже бойового запалу, окрім стукоту в скронях і передчуття битви, він раптом відчув себе на чолі грізної сили. Настільки могутньої і відчайдушної, що вона, прокинувшись, зможе зрівняти із землею цілі міста, каменя на камені не залишивши від наймогутніших цитаделей, перекроїти мапи держав і вирішити долі цілих народів. І він, Іван Богун, був часткою тієї великої сили, ведучи за собою в бій її підрозділ. Гаряча хвиля пробігла жилами Богуна, і він, закинувши на плече блискуче шабельне лезо і високо здіймаючи голову, широко ступав по зеленому килиму трави. Підставляв обличчя променям по‑літньому пекучого сонця і впивався насолодою від власної сили. Бандуристи позаду вигравали щось молодецьке, безшабашне, від чого слова пісні самі просилися на язик:

Розлилися круті бережечки,

Гей, гей, по роздоллі,

Зажурилися козаченьки,

Гей, гей, у неволі.

Гей, ви, хлопці, ви, молодці,

Гей, гей, не журіться,

Посідлайте добрі коні,

Гей, гей, садовіться!..

Почата Богуном пісня враз перекотилася козацькими рядами, перекинулась до інших сотень, полків, і, нарешті, загриміла кількома тисячами низьких чоловічих голосів:

Та поїдьмо в чисте поле,

Гей, гей, у Варшаву.

Та надеремо китайки,

Гей, гей, та на славу…

З табору Стефана Потоцького розширеними від страху очима поглядали на широку хвилю козаків, яка невмолимо наближувалась, заповнюючи малахітовий килим трав строкатими кольорами одягу, блиском зброї і обладунків, дратувала їх багатоголосою піснею:

Гей, у лузі червона калина,

Гей, гей, похилилася,

Чомусь наша славна Україна,

Гей, гей, засмутилася.

А ми тую калиноньку,

Гей, гей, підіймемо.

А ми ж нашу славну Україну,

Гей, гей, розвеселимо!

Дочекавшись закінчення пісні, в тилу козацького війська тривожно та швидко загуркотіли литаври, змінюючи свій повільний ритм на мілкий дріб. Нечай, а за ним і сотники та решта старшини, зупинилися. Богун високо здійняв руку.

– Добре, пани, браття! А тепер назад. Повільно, ляхам спину не показати! – щосили гукнув він, не повертаючи голови. Його погляд блукав по ворожому табору, де було добре помітно з цієї відстані тліючі ґноти на рогулях, що їх тримали в руках пушкарі, чорні жерла гармат і вишикувані за частоколом кавалерійські хоругви в повному обладунку; чув, як хропли коні під гусарами і як шелестіли від найменшого руху їх металеві крила.

У супроводі рокотання литавр полки задкували не менше ніж чверть години, доки не опинилися неподалік від власного табору. Нарешті дріб тулумбасів затих.

– Порівняти ряди! – бадьоро вигукнув Богун.

За хвилину тулумбаси забили так, як і на початку, – повільно і грізно. Їх урочисте «Бом! Бом! Бом!» надавало наступу багатотисячного козацького війська ще більш смертоносного вигляду. Цього разу, на відміну від першого наступу, йшли мовчки, без пісень і розмов. Затихли й музики. Натомість на поле перед возами і шмигівницями вискочили кілька десятків запорожців у самих лишень синіх шароварах та сап'янових чоботах. Виграючи могутніми м'язами під бронзовою від загару шкірою, вони з несамовитою швидкістю почали вимахувати важкими карабелами і палашами, виконували відчайдушні стрибки і трюки. З відстані здавалося, що широкі плечі завзятих січових рубак укрилися сяйвом – з такою швидкістю смертельно загострена криця літала зовсім поряд з оголеними, а тому беззахисними торсами бійців. Шаблі перекидалися з руки в руку, описували кола, вісімки, імітували разючі, швидкі, як вітер, удари. Потроху наблизилися до межі, від якої відступили минулого разу. Литаври продовжували гуркотіти. Знову близькі жерла гармат, сизуваті димки ґнотів і дзвінка тиша у ворожому таборі. Богун поглянув на Нечая, який виступав на десяток кроків попереду, на чолі полку, відрізняючись від решти війська лише полковницьким перначем у руці – такий самий розкуйовджений оселедець, розхристаний каптан, з‑під якого виглядають волохаті груди, у правиці оголена шабля, у зубах люлька.

– Пора! – пролунав нарешті його голос.

Богун повернувся до батави і змахнув шаблею.

– Лучники! – коротко вигукнув він.

Тієї ж миті з рядів пікінерів виступили озброєні великими луками козаки. Лічені секунди знадобились їм для того, щоб вишикуватись в одну лінію, здійняти вгору луки і почати випускати в напрямку польського стану стрілу за стрілою, спрямовуючи їх високою дугою. Яка сила, яка грація була в їхніх скупих, вивірених рухах! Міцно впершись у землю широко розставленими ногами, вони легко натягали тятиви тугих луків, і з пронизливим свистом летіли гострі, оперені орлиним пером стріли. Там, в бірюзовій безодні неба, смертельні посланці повертали свої гострі як бритва рихви до землі і на шаленій швидкості мчали, відшукуючи серед натовпів озброєного люду, між косяками коней, табунами худоби і нашвидкуруч побудованого тимчасового житла свої цілі. І подекуди знаходили їх серед вишикуваної в бойові порядки кінноти, далеко за межами дії мушкетів та самопалів. За кілька хвилин, метнувши не менше тисячі стріл, лучники повернулися за бойові порядки піхоти. Одразу ж тулумбаси подали сигнал до відходу. Польські гармаші, як і раніше, мовчали, хоругви стояли без руху.

– Назад браття! – долетів до Івана голос Нечая, і він одразу ж продублював команду для своєї сотні. Повторився повільний, майже урочистий відхід…

Ще тричі розмірений гуркіт литавр спрямовував піхотні полки в наступ і наказував їм відходити, завдавши полякам більше психологічну, аніж якусь вагому шкоду. Запорожці, за своїм звичаєм, вигукували на адресу шляхти міцні просолені жарти, лучники посипали ворожий стан стрілами, а записні рубаки походжали, викликаючи на герць супротивників. Подекуди січові відчайдухи підбігали до ворожого табору зовсім близько, і тоді в поляків летіли натовчені порохом гранати з підпаленими ґнотами. Деякі з них дорого розплачувались за свою нахабність: Іван помітив, як трьох голих до пояса запорожців буквально перетворив на решета злагоджений залп трьох десятків ворожих мушкетерів, коли ті необережно наблизилися до вчиненої за окопом засідки. Ще двох зарубав, заставши зненацька і кинувшись до них конем, гарячий гусарин. Але насмішливі козацькі вітання, урешті‑решт, зробили свою справу – під час чергового обстрілу з луків вдарили гармати.

– Лягай! – крикнув Богун, і сам мерщій кинувся під захист возів, коли від польського окопу гримнув артилерійський залп, і повітря з вереском розрізала розжарена картеч.

«Бах!» – дерев'яний щит на возі гулко застогнав, прийнявши на себе попадання досить великої кулі. Над головами козаків пролетіла сама смерть, зоравши поле позаду полків. У кількох місцях, щоправда, разючі снопи картечі зрізали‑таки тих, хто загаявся і не встиг припасти до землі. Тиша. Польські гармаші почали завзято шурувати стволи гармат.

– Лучники! Братики! – несамовито заволав Богун, підхоплюючись.

За мить відчайдушні запорізькі влучки вже засипали стрілами артилерійські позиції ворога. Нищівні стріли одного за одним почали виривати із строю німецьких найманців, які, прикладаючи до стволів гармат нюрнберзькі квадранти, брали більш низький приціл, готуючись до другого залпу.

Богун прислухався. Від табору настирно і гулко наказували продовжити наступ тулумбаси. Так потрібно. Так повинно бути. Вперед і тільки вперед. Він зайняв своє місце на чолі сотні, готовий продовжити наступ. Наступ незахищеними грудьми на жерла ворожих гармат. Крок за кроком пішли сотні. Гостра небезпека, здається, запалила не тільки запорожців, а й новобранців‑селян. Засвистіли‑гаркнули шибайголови могутніми голосами, і голоси ці поглинув громовий залп ворожої армати. Богун шкірою відчув близькість смерті, але лише заграв жовнами і вище підняв шаблю. На якусь мить він утратив відчуття реальності і побачив себе перед стінами нещасного Синопа в тому пам'ятному і такому далекому в часі поході. Він уже готовий був, забувши про все, кинутися на ворога, коли до свідомості настирливо вдерся дрібний гуркіт литавр.

– Назад! Назад! – здійняв він вгору обидві руки і почав відходити, пропікаючи очима ляхів на окопі. Цієї хвилини він відчув себе, неначе кінь, якому на повному чвалі затягли вудила, одночасно даючи остроги. Але, не піддаючись раптовому пориву, він відступав.

І нарешті ворота окопу відчинилися. Пишне шляхетне лицарство, здійнявши вгору різнобарвні прапорці на кінчиках ратищ, рядами по п'ять вершників почало виїздити з найближчих до козаків східних воріт. До тих, хто з'являвся зі східних, приєднувались дві колони, що їх випустили південні і північні брами ворожого табору. Товариші гусарських хоругв притримували гарячих коней, швидко проводили циркуляції, утворюючи на полі навпроти фронту козацьких полків якусь подобу розпластаного в польоті орла, головою якого були блискучі гусари, кінчики крил утворювали більш просто оснащені драгуни, між якими чорніли чорні обладунки рейтарських рот.

– Клюнули‑таки! На біса і всім чортам! Клюнули, пане сотнику! – долетів до Івана голос хорунжого Тетерки.

– Добре! – діловито мовив він, зачувши несамовитий спів сурми, який був умовним сигналом до атаки козацької і татарської кінноти. – Ну от тепер і попрацюємо! – Іван повернувся обличчям до батави. – Ну що, пани‑молодці, як вам лядська кутя?!

– Та повз рота, батьку! – почулися голоси.

– Сичати сичало, а до пуття… Одне слово – кутя!

– І галушки не налякали?! – вишкірився Богун.

– І чого їх боятися?!

– Поле он гарно затовкли, а нас і не зачепили. Напевно, добряче лядські гармаші допалися до мальвазії! – зареготали в батавах.

– Ну то зустрічайте самих ясновельможних! – Іван ясно почув за спиною, як застогнала земля під копитами коней ворожої кавалерії. – Шмигівниці до бою! Ратища в землю! Щоб жоден кінь далі ратища вашого списа не добіг! Та не бійтеся смерті, браття! – Богун криво посміхнувся. – Боятися потрібно було раніше! Слава!!!

– Слава!!! – дружно відповіли козацькі батави.

– Слава! Слава! – залунало у вишикуваних праворуч та ліворуч полках.

Богун широким кроком приєднався до передньої батави і лівою рукою вихопив з‑за пояса пістолет. До гусар, які мчали з важкими списами напереваги, залишалося не більше двох сотень кроків.

– Ну, Боже, обороняй, – впівголоса вимовив поряд з Іваном літній селянин, який стискав у руках руків'я потемнілої від часу, але від того не менш небезпечної бастарди. Приглянувшись, Богун упізнав Данила Пилипенка, якого вписував у реєстр своєї нової сотні минулого вечора.

– Не бійся, вашмость, не підведемо! – підморгнув він Богуну і зважив у руках важкий меч. – Досить йому, сердезі, праведної крові пити, най скуштує католицької, бусурманської!

Іван швидко підморгнув козакові і повернувся до наступаючого ворога.

Залізна стіна. Сама кара Божа летіла на вогненних конях, спрямувавши списи прямо в обличчя. Що може їх втримати? Але ні! Є сила, є! Знаходячись серед козаків першої шеренги, добра половина з яких була приречена, Іван розумів – вони і є та страшна сила, об яку розіб'ється вороже військо, немов морська хвиля об прибережні скелі, з шипінням відкочуючись, перетворюючись на саму лише піну.

Але що це? Серед різких і частих пострілів шмигівниці, серед гуркоту копит ворожої кінноти чується багатоголосий клич. Лунає, перекриваючи завзяте польське «Vivat!», громоголосе козацьке «Слава!», якому вторить не менш багаточисельне татарське «Алла Іллях!». Мить – і в праве крило польського орла вдарили, вщент зім'явши його, козацькі комонні сотні, одночасно зліва вступила в бій татарська орда. Ще два загони, використовуючи чисельну перевагу, вдарили із засідки в тил польським порядкам. Закипів перед враженими очима Нечая та Кривоноса швидкий і смертоносний бій кавалерії. А серед несамовитого стогону землі, дзвону зброї та обладунків, криків поранених та іржання коней, до вух Богуна долинув настирливий дріб литавр. Так, на сьогоднішній день вони виконали те, що було на них покладено, і батько Хмель кличе їх до табору. Повільно, обличчям до ворога, який уже був зовсім поруч, хоча і втратив інтерес до майже беззахисної піхоти під ударами більш сильного супротивника, відходили козаки. Із захватом, з веселими посмішками, як то буває з приреченими на смерть, котрі раптом позбулися страшної загрози, спостерігаючи, як безнадійно б'ються ляхи з переважаючим їх противником. Як падають, одна за одною, біло‑червоні хоругви, штандарти із зображенням білих орлів і католицьких хрестів. Як татари, з якими козаки звикли битися при нагоді і без такої, довершують почату ними справу, а запорожці відгонять у тил власних військ усе нові десятки добрих коней, які вже встигли втратити своїх шляхетних вершників. Не забували запорожці серед бойової лихоманки про свій «хліб козацький»…

– Ну, вітай, вітай, пане сотнику! Бач, халепа, не можу з давнім товаришем словом перекинутися після довгої нашої розлуки! – Омелько, все ще в залізній місюрці на голові і заляпаному кров'ю панцирі, зіскочив з коня і міцно потис Іванову руку. – Ох і зголоднів же я, доки ви там з ляхом у піддавця бавилися.

Іван з неприхованою радістю дивився на побратима. Як же приємно було зустріти його саме тепер, коли в силу своєї нової посади він мав бути взірцем для підлеглих козаків, стати їх порадою і добрим прикладом. Як добре, що поряд з'явився хтось, у кого цієї самої поради міг запитати він сам, довіритись у своїх думках, найближчих планах, згадати за чаркою оковитої ті дні, які було прожито поряд, долаючи бурі неспокійного козацького життя і залишатися просто Іваном, а не паном сотником. Омелько немов відгадав Богунові думки:

– А що, важкий він, хліб сотницький? – по‑змовницьки підморгнув Деривухо. – Атож, тепер ти повинен дбати не лише про себе або овіяне славою, але все ж просте полотнище прапора. Тепер ти козакам батько, а вони твої діти. Мусиш сам не доїсти, не доспати, а козакові найкраще віддати. Щоб козаченько відпочив і ситий був. А як же?! А вони тебе, коли добрим батьком їм будеш, із самого пекла чорта винесуть, щоб той тобі чоботи дьогтем мастив.

Дата добавления: 2015-06-04