Розділ V 4 страница

Козак, здавалося, зовсім не образився.

– Я ж так і думав, що ти й сам не вмієш.

Помітивши Богуна, прибулий, а за ним і Коваль, підхопилися на ноги.

– Забери його, пане сотнику! Мені час вечерю готувати, а він своїми музичними ванаціями[27]геть з розуму зведе! – заблагав Коваль.

– А нічого ти й не розумієш на музиці! – весело відізвався козак. – Я до вас, пане сотнику, з дорученням.

Іван придивився до прибулого. Здається, він бачив це обличчя багато разів. Так, сумніву бути не могло – це Миколка, молодший із синів Мирона Охріменка. Той самий, котрий попередив колись їх з Омельком про загін ротмістра Рудницького, який приїхав заарештувати Омелька. Івана обдало теплом так, немов він сам тільки що побував вдома. Зі щирою посмішкою він подав руку Миколці, який, власне, давно вже перетворився на цілком дорослого Миколу.

– Радий бачити, козаче, – мовив, – яким вітром?

– Та вітер попутний. Кажу ж: доручення до вас маю.

– І яке доручення дав тобі Мирон?

Микола хитрувато підсміхнувся:

– А хто мовив про тата?

– Хто ж тебе надіслав?

– От тобі й маєш! Бери і розповідай! Таке доручення, мосьпане, добрячого калиму варте.

По усміхненому обличчю козака Іван зрозумів, що новини в того хороші. «Ганна, – подумав він. – У нього лист від Ганни».

– Буде тобі калим, давай листа.

Микола, зітхнувши, витяг з‑за пазухи завернутого в пергамент листа в конверті з цупкого жовтого паперу.

– Лист листом, – недбало кинув він, – а решту новин не розповідатиму, доки пан сотник не пообіцяє взяти мене під свою хоругву.

– Які ще новини? – буркнув собі під ніс Богун, обдивляючись конверт. На ньому не було написано жодного слова, лише сургучна печатка з відтиском тієї самої каблучки, що подарував Богун Ганні під час тієї неймовірно давньої зустрічі у Барі.

«Я не помилився. Лист саме від неї. А я так і не знайшов часу написати бодай кілька рядків. Яка ж ти в мене розумниця, Ганнусю!»

– То як, мосьпане, береш?

– Що за торги, козаче? – зробив Іван грізне обличчя, та за мить посміхнувся. – А якщо новина того не варта?

Микола зробив вигляд, що образився:

– Ображаєш, пане сотнику! Новина та більшого варта!

– Так уже й більшого. У мене в сотні такі козаки служать, що з ними рівним бути зовсім не легко. Щоб потім назад не просився.

Тепер Микола справді образився.

– Та й я давно не дитина, козацьким наукам навчений. А от ти, пане сотнику, за свої слова, після того, як мої новини взнаєш, жалкуватимеш.

– Бісів ти сину! Ні, ви на нього лишень подивіться, він ще й погрожує! Кажи вже.

Микола зітхнув, приховуючи в очах хитруватий вогник.

– Пані, якщо пан сотник не забув, дитину чекала…

Іван відчув у голові легке запаморочення.

– Що? Кажи, що з нею?

– Та нічого. А я від батька ще листа привіз. Там він про господарство пише, які прибутки, які витрати. Хоча які там прибутки… все жалкує старий, що сам не може до тебе прибути. Воно, звичайно, відвоював він своє, куди йти – ноги ледве тримають, очі вже не ті. Але знай твердить: якби було на кого все покинути, може б, і я чим пану сотнику в нагоді став…

Богун зробив над собою зусилля, щоб не виказати неймовірне напруження, яке охопило його, і вчепився руками у свій шалевий пояс – він відчував, що руки йому раптом почали тремтіти. Усе ж, подумав, якщо зблід, це приховати не вдасться.

– Миколо, – чітко вимовив він, – не дражнись, скурвий сину.

– Як би я смів? – округлив очі козак. – Я й кажу: три вози припасу батько спорядив. Порох, олово, мука, пшоно, сало… все що зміг. Я й мав за що журитися, стільки люду непевного тепер шляхами, а нас у валці четверо…

І тут Іван геть втратив терпець. Він швидко ступив назустріч Охріменкові, схопив його за комір сорочки і щосили струснув.

– Якщо ти не припиниш, я, клянуся гонором, душу з тебе витрясу!

– Радість у нас, пане сотнику! – розплився у черговій посмішці Микола, якому довелося мало не висіти на руках високого на зріст Богуна. – Батьком ти став! Син у тебе, пане сотнику!

Дата добавления: 2015-06-04